30. Висновок експерта. Експерт – це особа, яка володіє спеціальними знаннями в науці, техніці, мистецтві і якій доручено провести дослідження обставин справи.

Експертиза – це процес дослідження експертом обставин справи.

Висновок експерта – це процесуальний документ, складений експертом, у якому даються відповіді на питання судді, прокурора, слідчого. Цей висновок виступає доказом по справі. Існують такі види експертиз: судово-медична, технічна, психіатрична та інші.

Не можуть бути експертами: 1. Особи, які мають власні інтереси у справі. 2. Особи, які виконують іншу процесуальну роль. 3. Особи, як перебувають у професійній залежності від обвинуваченого.

За ухилення від обов'язків експерта або неправдивий висновок настає кримінальна відповідальність.

Обов'язкове призначення експертизи:

1) для встановлення причин смерті;

2) для встановлення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень;

3) для встановлення статевої зрілості потерпілої в справах про злочини, передбачені ст. 155 КК України;

для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого при наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності;

для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення і відсутні документи, які підтверджують вік цих осіб.

Також при аваріях, катастрофах, підробці грошей, випуску недоброякісної продукції.

Права експерта: 1) знайомитися з матеріалами справи; 2) порушувати клопотання про надання додаткових матеріалів; 3) бути присутнім при проваджені слідчих дій (з дозволу слідчого); 4) задавати питання особам, що допитуються; 5) відмовитися від експертизи, якщо він не володіє достатніми знаннями для ЇЇ проведення; 6) давати висновок рідною мовою; 7) оскаржувати дії прокурора, слідчого; 8) за наявності достатніх підстав – на забезпечення безпеки.

Обов'язки експерта: 1. З'являтися за викликом. 2. Провести експертизу. 3. Дати об'єктивний висновок.

Експертиза може бути: комісійна, комплексна, додаткова, повторна.

Комісійна – експертиза, проведена кількома експертами однієї спеціальності.

Комплексна – експертиза, проведена кількома експертами різних спеціальностей.

Додаткова – експертиза, яка відповідає на додаткові питання і доповнює попередню.

Повторна експертиза провадиться тоді, коли попередня експертиза була визнана необґрунтованою або суперечливою.

Наряду з експертом у розгляді справи бере участь фахівець (спеціаліст). Він має спеціальні знання і допомагає судді, прокурору, слідчому, консультує їх. Фахівець дає довідки, які не є доказами.

31. Кримінально-процесуальне доказування - це практична діяльність уповноважених законом суб´єктів, що відбувається в особливій процесуальній формі, шляхом збирання, перевірки та оцінки доказів.

Норми процесуального права, що регламентують мету, порядок, межі і зміст цієї діяльності, відповідно іменуються доказовим правом. Доказування є важливою складовою частиною кримінально-процесуальної діяльності, тому доказове право органічно поєднується із системою норм кримінально-процесуального права.

Правильне застосування норм кримінально-процесуального права, що регламентують доказування органами дізнання, досудового слідства, прокуратури, судами є необхідною передумо- вою ефективності розслідування і боротьби зі злочинністю.

Метою доказування є встановлення істини у кожній кримі- нальній справі. Знайти істину в кримінальній справі - значній виконати одне із завдань кримінального процесу, тобто повністю розкрити злочин, що є необхідною передумовою успішного здійснення правосуддя.

Як зазначає Стахівський С. М., основний зміст кримінально-процесуальної діяльності становить доказування. Не можні звичайно, зводити всю кримінально-процесуальну діяльність до доказування, але те, то доказування в цій діяльності відіграє домінуючу роль, не викликає сумніву.

Процес доказування в кримінальній справі - це підтвердженні відповідними доказами адекватного та правильного відтворення її відображення дійсних обставин події злочину.

Розглядаючи зміст кримінально-процесуального доказування, можна виділити два його види (або аспекти): доказування як дослідження фактичних обставин справи, що полягає у діяльності відповідних органів і осіб щодо збирання, перевірки та оцінки доказів, і доказування як логічне і процесуальне обґрунтування певної тези, твердження, висновків, рішення в справі. Неважливо, зокрема, для законодавчого регулювання й теоретичного дослідження питання про обов´язок доказування.

Доказування являє собою сплав практичних дій і мислення, фізичної і розумової діяльності відповідних суб´єктів кримінального провадження. Його елементами є:

- збирання доказів;

- перевірка доказів;

- оцінка доказів.

Збирання доказів - це врегульована кримінально-процесуальним законом діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду щодо виявлення і фіксації в процесуальних документах і додатках до них матеріальних та ідеальні); слідів злочину або іншої події як доказової інформації.

До процесу збирання доказів висувається ряд вимог, які, на думку А. Р. Бєлкіна, полягають у такому: дотримання законності; забезпечення повноти зібраного у справі доказового матеріалу; своєчасне збирання доказів; дотримання необхідних гарантій достовірності отриманої інформації.Збирання доказів - як діяльність - має такі етапи:

• пошук джерела інформації;

• фіксація джерел інформації;

• вилучення джерела інформації з матеріального середовища його індивідуалізація і процесуальна фіксація в протоколів слідчої дії;

• зберігання джерела інформації.

Кримінально - процесуальним законом врегульовано лише провадження таких способів збирання доказів, що мають право здійснювати особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокуратури суд. Такими способами збирання доказів є: проведення двозначних ставок, пред´явлення для впізнання, посвідчування, огляд виїмок, обшуків, зняття інформації з канатів зв´язку, відтворення обстановки і обставин події, ексгумація трупа, призначенці експертиз, витребування документів, призначення ревізії.

Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і в справах, які перебувають в їх провадженні, вправі викликати у порядку, встановленому ст. 66 КПК, будь-яких осіб як свідків і як потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред´явлення предметів і документів, що можуть встановити необхідні у справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій; вимагати від банків інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

У передбачених законом випадках особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд в справах, які перебувають із їх провадженні, вправі доручити підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно-розшукові заходи чи використати технічні засоби для отримання даних які можуть стати потім доказами у кримінальній справі.

Коло способів збирання доказів, що має право застосував захисник, набагато менше. Вони обмежені отриманням предметів, документів та інших відомостей; опитуванням осіб з їх згоди; витребуванням довідок, характеристик, інших документів від органів державної влади, органів місцевого самоуправлінь громадських об´єднань.

Збирати і подавати письмові документи, предмети для об’єднання їх до кримінальної справи як докази можуть підозрівання у вашій, обвинувачений, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники, а також будь-які фізичні чи юридичні особи. Закон не передбачає переліку і відповідно - правил провадження зазначеними суб´єктами дій, що спрямовані на збирання доказів і приєднання їх до кримінальної справи.

Фіксація доказової інформації - складова провадження слідчих і судових дій по збиранню доказів. Вона, як і провадження зазначених дій, є виключною компетенцією особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. За необхідності допомогу в цьому їм надають спеціалісти, перекладач і секретар судового засідання.

Без процесуальної фіксації пізнаних фактичних даних, а також дій з їх виявлення неможливо сформувати судовий доказ. Отримана суб´єктом доказування інформація у виді матеріальних або ідеальних образів може використовуватися в доказуванні лише після приведення її у встановлену законом форму.

Метою фіксації доказів є надання виявленим фактам доказової сили, збереження їх змісту, ознак для наступного дослідження, оцінки та використання в доказуванні.

Фіксація доказової інформації у встановленій процесуальній формі передбачає складання слідчим (дізнавачим) протоколів слідчих дій (ст. 85 КПК України), постанов про приєднання до справи предметів і документів (ст. 130 КПК України), застосування стенографії, фото - і кінозйомки, звуко - і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків та відбитків слідів (ч. 4 ст. 85; статті 85і, 852; ч. 6 ст. 114 КПК України).

Протокол є основним, найбільш поширеним способом фіксації перебігу і результатів слідчих і судових дій щодо збирання та перевірки доказів. Поступаючись перед звуко - і відео -записом, кіно - і фотозйомкою в повноті й точності фіксації, протоколи порівняно з ними мають і важливі позитивні якості: нескладність виготовлення, можливість фіксації лише даних і обставин, що стосуються справи, зорове сприйняття. Водночас звуко - і відеозапис, кінозйомка фіксують не лише результати, а й перебіг слідчих і судових дій і містять більш багату інформацію.

Але зазначимо, що використання будь-яких техніко - криміналістичних засобів і методів у кримінальному судочинстві повинно задовольняти такі загальні умови:

- дотримання морально-етичних засад (безпека для здоров´я особи, щодо якої здійснюється дослідження; у необхідних випадках - добровільна згода особи на проведення такого дослідження; відповідність морально-етичним нормам суспільства);

- дотримання пізнавальних закономірностей (науково обґрунтована можливість і практична результативність випробування; можливість отримання об´єктивних, достовірних, таки і можна перевірити, результатів);

- дотримання організаційно-правових умов (чітка законодавча регламентація порядку їх застосування, фіксації отриманих результатів, прав та обов´язків суб´єктів кримінального положення та правових наслідків; застосовування них засобів і тлумачення отриманих результатів лише компетентними фахів! ми, спеціально на те уповноваженими, та ін.).

Перевірка доказів - це діяльність, спрямована на підтвердження (заперечення) інформації, що міститься в них.

Перевірка як елемент процесу доказування мас місце па всіх стадіях кримінального судочинства і тісно пов´язана зі збиранням і оцінкою доказів та їх процесуальних джерел. Адже перевіряти можна лише докази, які є в наявності, окрім того перевірка може потягти за собою одержання (збирання) нових доказів.

Перевірка доказів передує їх оцінці та є необхідною передумовою останньої. Основна відмінність між перевіркою та оцінкою полягає в тому, що перша здійснюється як за допомогою практичних (слідчих і судових) дій, так і логічним шляхом, за допомогою розумової діяльності, друга ж є винятково розумовою діяльністю.

Основними способами перевірки доказів є:

окремий аналіз кожного доказу;

зіставлення певного доказу з іншими доказами;

провадження повторних або нових слідчих і судових дій.

Розпочинається перевірка із з´ясування надійності процесуального джерела. Наприклад, якщо джерелом доказів є документ, то необхідно перевірити компетентність осіб, від яких виходить даний документ, наявність у ньому необхідних реквізитів, є документ оригіналом чи копією, чи немає в ньому видимих слідів підробки тощо.

При цьому слід з´ясувати законність порядку одержаного процесуального джерела, оскільки будь-яке порушення процедури, передбаченої законом, ставить під сумнів використання доказів, що містяться в тому джерелі.

Зміст кожного доказу окремо аналізується з позиціїповноти, несуперечливості, логічної послідовності тощо. Проте слід пам´ятати, що перевірка кожного взятого окремо доказу не завжди дає тверде переконання із його доброякісності. Тому зіставлення даного доказу з іншими доказами із наявних у кримінальній справі процесуальних джерел допомагає з´ясувати їх збіг, неповноту чи неправдивість відомостей, суперечності, причини таких суперечностей, а отже, встановити надійність одержаної інформації.

Деякі процесуальні дії переважно призначені законом і використовуються на практиці саме для перевірки уже наявних у справі доказів. Це, насамперед, відтворення обстановки й обставив події, очна ставка, а також (хоч і меншою мірою) пред´явлення для впізнання, розвідування, огляд, обшук, виїмка та ін. Способами перевірки є також оперативно - розшукові заходи органів дізнання (але це - не процесуальний спосіб), застосування тактичних прийомів проведення слідчої дії (наприклад, допиту). Важливе значення для перевірки доказів має встановлення іі аналіз джерел поінформованості свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів документів.

Оцінка доказів - це розумова діяльність слідчого, прокурора! судді, то здійснюється у певних логічних формах відповідно до закону і праворозуміння за їх внутрішнім переконанням, заснована на всебічному, повному й об´єктивному аналізі всіх обставин справи в їхній сукупності, спрямована на встановлення достовірності та належності, допустимості й достатності доказів, їх взаємозв´язку і значення для вирішення питань, що становлять предмет доказування, і має на меті встановлення істинну справі.

Як зазначає Є. Г. Коваленко, оцінка доказів дозволяє слідчому і суду збагнути суть кримінальної справи, проаналізувати характер і причини злочину, пізнати факти об´єктивної дійсності, що стосуються злочинного вчинку, відрізнити ці факти як докази серед інших фактів, що не стосуються справи, відокремити істотні для справи обставини від неістотних, випадкове від необхідного, і на основі дослідження цих фактів зробити обґрунтовані висновки в справі.

Оцінка доказів з точки зору повноти відомостей, що в них містяться, здійснюється шляхом зіставлення цих відомостей із змістом аналогічного джерела (наприклад, показань обвинуваченого, одержаних на допитах у різний час або в результатних слідчих дій: допиту, очної станки та ін.) або інших (наприклад, показань потерпілого й обвинуваченою.). Умови вільної оцінки доказів слідчим, прокурором, суддею:

необхідність формування внутрішнього переконання;

необхідність всебічного, повного і об´єктивного розслідування всіх обставин справи в їх сукупності;

необхідність керуватись законом;

жодні докази не мають для суб´єкта оцінки наперед встановленої сили.

До змісту оцінки доказів як фактичних даних (відомості про факти) входить встановлення їх достовірності, належності допустимості і достатності для вирішення як окремих питань у справі, так і справи загалом. Змістом же оцінки процесі них джерел доказів є визначення допустимості їх використання в справі і повноти відомостей, що містяться в них.

Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають матеріальні і нематеріальні сліди, тобто орган розслідування чи суд (суддя) повинен проаналізувати весь процес формування доказів та процесуальних джерел. Якщо це матеріальні сліди - умови їх виникнення, збереження та копіювання. У випадку, коли інформація міститься в показаннях. наприклад свідка - здатність особи правильно сприймати явища, події, запам´ятовувати певну інформацію, відтворювати її. При цьому необхідно з´ясовувати психологічні та фізіологічні чинники, що могли вплинути на дані процеси.

Належність доказів визначається їх придатністю для встановлення наявності чи відсутності обставин, що належать до предмета доказування в справі, конкретизованого кримінальним законом, а також інших обставин, що мають у даній справіхарактер допоміжних або супутніх відносно предмета доказування.

Допустимість доказів означає, що: по-перше, фактичні дав як докази повинні бути отримані уповноваженим на те суб’єктом (особою, у провадженні якої перебуває кримінальна справа, яка здійснює перевірку заяви і повідомлення про злочин або виконує окреме доручення слідчого, а також орган оперативно-розшукової юрисдикції при виявленні злочину по-друге, фактичні дані повинні бути отримані з відомого перевіряється, і не забороненого законом джерела; по-третє фактичні дані повинні бути отримані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми, що гарантує захист прав і законних інтересів громадян; по-четверте, фактичні дані і сам процес їхнього одержання повинні бути належним чином закріплені і засвідчені; по-п´яте, зібрані докази и інші матеріали кримінальної справи загалом дозволяють здійснити аналіз і перевірку достовірності і законності одержання фактичних даних.

У силу презумпції невинуватості, що закріплена в ст. 62 Конституції України, усі сумніви в справі, а отже, і сумніви щодо допустимості до використання фактичних даних у доведенні, повинні тлумачитися і дозволятися на користь обвинувачуваного, підозрюваного і підсудного.

Достатніми докази вважаються тоді, коли у своїй сукупності дають можливість установити всі передбачені законом обставини справи на тому рівні знання про них, який необхідний для прийняття правильного рішення при провадженні у справі.

Достатність зібраних доказів визначається внутрішнім переконанням слідчого, прокурора чи судді. Ніякі докази для зазначених суб´єктів не мають наперед встановленої сили.

Докази, одержані з грубим порушенням кримінально-процесуального закону, порушенням прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, недопустимі для використання у кримінальному процесі.

32. Види заходів забезпечений кримінального проваджений

1. Заходи забезпечення кримінального провадження застосовуються з метою досягнення дієвості цього провадження.

2. Заходами забезпечення кримінального провадження є:

1) виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід;

2) накладення грошового стягнення;

3) тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом;

4) відсторонення від посади;

5) тимчасовий доступ до речей і документів;

6) тимчасове вилучення майна;

7) арешт майна;

8) затриманий особи;

9) запобіжні заходи.

1. У коментованій статті передбачено заходи забезпечення кримінального провадження. Системне тлумачення статей КПК, які регулюють підстави та порядок їх застосування, дозволяє дійти висновку, що заходи забезпечення кримінального провадження - це передбачені КПК заходи примусового характеру, які застосовуються за наявності підстав та в порядку, встановлених законом, з метою запобігання і подолання негативних обставин, що перешкоджають або можуть перешкоджати вирішенню завдань кримінального провадження, забезпеченню його дієвості. Під останньою слід розуміти вирішення завдань кримінального провадження, передбачених ст. 2 КПК, у розумні строки, з дотриманням принципу процесуальної економії.

Ці заходи характеризуються такими специфічними ознаками: 1) мають процесуальний характер і регулюються кримінальним процесуальним законом, а тому є складовою кримінальної процесуальної форми; 2) підстави, межі та порядок їх застосування детально регламентовані законом; 3) спрямовані на досягнення єдиної мети - забезпечити належний порядок кримінального провадження, його дієвість; 4) мають виражений примусовий характер, який залежить не від порядку реалізації цих заходів, а від їх законодавчої моделі. Навіть коли особа не заперечує проти обмеження її прав та свобод, що пов'язано із застосуванням заходів забезпечення кримінального провадження, вони все одно мають примусовий характер, оскільки сама можливість застосування примусу передбачена законом; 5) мають виключний характер - тобто застосовуються лише в тих випадках, коли іншими заходами публічні завдання кримінального провадження досягнути неможливо; 6) специфічний суб'єкт застосування - ним, як правило, є слідчий суддя, суд.

У частині 1 коментованої статті визначається мета застосування заходів забезпечення кримінального провадження, яка полягає у досягненні дієвості кримінального провадження, що логічно обумовлює назву всіх зазначених у цій статті заходів.

Крім загальної мети, на досягнення якої спрямовано кожен із цих заходів, характерною для них є також наявність власної специфічної мети, яка у структурі цілеспрямованості кримінальної процесуальної діяльності займає окреме місце. Так, тимчасовий доступ до речей і документів має на меті забезпечення можливості формування правової позиції сторін кримінального провадження; тимчасове вилучення майна та арешт майна спрямовані на забезпечення можливості відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, можливої конфіскації майна; тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом має на меті припинення кримінального правопорушення, запобігання вчиненню іншого чи припинення або запобігання протиправній поведінці підозрюваного, обвинуваченого щодо перешкоджання кримінальному провадженню; затримання особи та запобіжні заходи спрямовані на припинення кримінального правопорушення, а також створюють необхідні умови для забезпечення участі підозрюваного, обвинуваченого в кримінальному провадженні, а отже, - для здійснення правосуддя.

Окремо слід звернути увагу на те, що запобіжні заходи, систему яких закріплено ст. 176 КПК, мають на меті забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам: 1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; 2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; 3) впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; 4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; 5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується. Наявність специфічної мети, запобіжний характер цих заходів обумовили необхідність виокремлення їх до окремої групи заходів забезпечення кримінального провадження, порядок застосування яких передбачено гл. 18 КПК.

Спільною ознакою закріплених цією статтею заходів забезпечення кримінального провадження є також їх поєднання із застосуванням примусу, який тією чи іншою мірою притаманний кожному з них. Тому за загальним правилом законодавець відніс прийняття рішення про їх застосування до виключної компетенції слідчого судді (на досудовому провадженні) або суду (у судовому провадженні) (винятком є виклик слідчим, прокурором, порядок здійснення якого передбачено статтями 133, 135,136, 137, 138, 139; тимчасове вилучення майна, передбачене статтями 167, 168, 169; законне затримання та затримання уповноваженою службовою особою, підстави та порядок яких установлено статтями 207,208 КПК).

2. Перелік заходів забезпечення кримінального провадження, установлений ч. 2 коментованої статті, є вичерпним, що виключає можливість застосування при здійсненні кримінального провадження будь-яких інших заходів його забезпечення.

33.

Стаття 167. Підстави тимчасового вилучення майна

1. Тимчасовим вилученням майна є фактичне позбавлення підозрюваного можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним його майном до вирішення питання про арешт майна або його повернення,

2. Тимчасово вилученим може бути майно у вигляді речей, документів, грошей тощо, щодо яких с достатні підстави вважати, що вони:

1) підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та (або) зберегли на собі його сліди;

2) надані особі з метою схилити її до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та (або) матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи як винагорода за його вчинення;

3)с предметом кримінального правопорушення, пов'язаного з їх незаконним обігом; 4) набуті в результаті вчинення кримінального правопорушення, доходи від них, або на які було спрямоване кримінальне правопорушення.

1. Тимчасове вилучення майна є одним із заходів забезпечення кримінального провадження. При його застосуванні обмежується право особи, гарантоване ст. 41 Конституції України. При тимчасовому вилученні майна підозрюваний фактично позбавляється можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним його майном до вирішення питання про його арешт або повернення.

Тимчасовому вилученню підлягає майно у вигляді речей, документів, грошей. Під річчю слід розуміти предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об'єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставини. Гроші - це законний платіжний засіб, обов'язковий до приймання за номінальною вартістю на всій території України. Таким платіжним засобом є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, установлених законом.

2. Тимчасовому вилученню підлягає майно у вигляді речей, документів, грошей, щодо яких є достатні підстави вважати, що вони: підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та (або) зберегли на собі його сліди; надані особі з метою схилити її до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та (або) матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи як винагорода за його вчинення; є предметом кримінального правопорушення, пов'язаного з їх незаконним обігом; набуті в результаті вчинення кримінального правопорушення, доходи від них, або на які було спрямоване кримінальне правопорушення.

Засоби вчинення кримінального правопорушення - це предмети матеріального світу, що застосовуються особою при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Знаряддя кримінального правопорушення - це предмети, використовуючи які особа вчиняє фізичний вплив на матеріальні об'єкти. Під предметом кримінального правопорушення розуміють предмети матеріального світу, у зв'язку з якими чи з приводу яких вчиняється таке правопорушення. Сліди кримінального правопорушення у вузькому розумінні - це матеріально фіксовані відображення зовнішньої будови одного об'єкта на іншому. Якщо такі сліди збереглися на речах, документах, вони тимчасово вилучаються. Винагорода за вчинення кримінального правопорушення - це гроші, цінності та інші речі, надані особі з метою схилити її до його вчинення. Речі, документи, здобуті в результаті вчинення кримінального правопорушення або на які воно було спрямоване, - це об'єкти такого правопорушення. Доходи від набутих у результаті вчинення кримінального правопорушення речей, грошей - це все те, що набуто від реалізації майна, отриманого злочинним шляхом.

Під достатніми даними для проведення тимчасового вилучення майна розуміються відомості, що містяться в показаннях свідків, потерпілих, підозрюваних, у протоколах слідчих дій, а також одержані в ході проведення негласних слідчих дій. Стаття 208. Затримання уповноваженою службовою особою

1. Уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках:

1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення;

2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин.

Особливості затримання окремої категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу.

2. Уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виключно у випадку, якщо підозрюваний не виконав обов'язки, покладені на нього при обранні запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує.

3. Уповноважена службова особа, слідчий, прокурор може здійснити обшук затриманої особи з дотриманням правил, передбачених частиною сьомою статті 223 і статтею 236 цього Кодексу.

4. Уповноважена службова особа, що здійснила затримання особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз'яснити право мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього, негайно повідомити інших осіб про його затримання І місце перебування відповідно до положень статті 213 цього Кодексу, вимагати перевірку обгрунтованості затримання та інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.

5. Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, складається протокол, в якому, крім відомостей, передбачених статтею 104 цього Кодексу, зазначаються: місце, дата і точний час (година і хвилини) затримання відповідно до положень статті 209 цього Кодексу; підстави затримання; результати особистого обшуку; клопотання, заяви чи скарги затриманого, якщо такі надходили; повний перелік процесуальних прав та обов'язків затриманого. Протокол про затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим. Копія протоколу негайно під розпис вручається затриманому, а також надсилається прокурору.

6. Затримання співробітника кадрового складу розвідувального органу України при виконанні ним своїх службових обов'язків і пов'язані з цим особистий обшук та огляд його речей застосовуються тільки в присутності офіційних представників цього органу.

1. Уповноважена службова особа - це працівник органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, органів Державної пенітенціарної служби України, органів Державної прикордонної служби України, органів Державної митної служби України та інших правоохоронних органів, який має право здійснити затримання особи.

Зазначена уповноважена службова особа без ухвали слідчого судді, суду має право затримати особу, яка підозрюється у вчиненні злочину, за який може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі, у випадках:

- коли особа безпосередньо вчиняє злочин;

- якщо дана особа з прямим умислом вчинила діяння, спрямоване на вчинення злочину, однак не довела його до кінця з причин, що не залежали від її волі;

- коли безпосередньо після вчинення злочину потерпілий або очевидці прямо вказують на особу, яка вчинила даний злочин;

- якщо на тілі чи одязі особи містяться будь-які ознаки, які вказують на те, що дане суспільно небезпечне винне діяння було вчинене саме цією особою;

- якщо сукупність ознак на місці події підтверджують причетність даної особи до вчиненого нею злочину.

Особа, яку підозрюють у вчиненні злочину, відповідно до ч. І ст. 208 КПК може бути затримана за наявності однієї з названих у ст. 208 КПК підстав.

Для прийняття рішення про затримання особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, поряд із зазначеними в законі підставами необхідна наявність відповідного мотиву, яким у даному випадку може бути необхідність перешкодити особі сховатись від правоохоронних органів, виключити можливість продовження злочинної діяльності.

Наприклад, будь-які ознаки на тілі чи одязі особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, закон відносить до підстав затримання. З цього випливає, що такі ознаки підлягають фіксації в протоколі затримання, а їх виявлення, вивчення та закріплення створюють невід'ємний елемент даної процесуальної дії.

Тому з метою забезпечення безпеки оточуючих громадян особа, яка провадить затримання, може проводити огляд одягу затриманого та предметів, які знаходяться при ньому, а також вилучення знайденої холодної та вогнепальної зброї, а також речовин та предметів, заборонених законом в обігу, тощо.

Затримання особи за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення включає досить широкий комплекс методів пізнання, адже воно містить як елементи безпосереднього візуального спостереження, так і елементи огляду та особистого обшуку.

З приводу особливостей затримання окремої категорії осіб див. коментар до ст. 207 КПК

2. Працівник органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, органів Державної пенітенціарної служби України, органів Державної прикордонної служби України, органів Державної митної служби України та інших правоохоронних органів на законних підставах має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, яка підозрюється у вчиненні злочину, за який передбачене основне покарання у вигляді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, лише у тому випадку, якщо підозрюваний не виконав покладені на нього при обранні запобіжного заходу обов'язки або у встановленому законом порядку не виконав вимоги щодо внесення коштів як застави та не надав документ, який це підтверджує.

3. Працівник органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, органів Державної пенітенціарної служби України, органів Державної прикордонної служби України, органів Державної митної служби України, інших правоохоронних органів, слідчий, прокурор може здійснити обшук затриманої особи з дотриманням правил, передбачених ч. 7 ст. 223 та ст. 236 КПК.

Мається на увазі, що зазначені службові особи під час затримання та проведення обшуку особи, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення, зобов'язані запросити не менше двох понятих, тобто осіб, незаінтересованих у результатах кримінального провадження. При цьому обшук підозрюваного здійснюється з обов'язковою участю понятих незалежно від застосування технічних засобів фіксування відповідної процесуальної дії.

Проведення обшуку осіб, якщо є достатні підстави вважати, що вони переховують при собі предмети або документи, які мають значення для кримінального провадження, повинен бути здійснений особами тієї ж статі.

4. Працівник органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, органів Державної пенітенціарної служби України, органів Державної прикордонної служби України, органів Державної митної служби України, інших правоохоронних органів, слідчий, прокурор, який затримав особу, насамперед зобов'язаний повідомити затриманому підстави такого затримання та відомості про злочин, у вчиненні якого ця особа підозрюється. Крім цього, затриманому необхідно роз'яснити право мати захисника та в разі необхідності право на допомогу лікаря. Правом затриманого є також і дача показань з приводу підозри проти нього, адже він у будь-який момент може відмовитися відповідати на запитання і давати пояснення, показання, а також вимагати перевірки обґрунтованості його затримання. Про роз'яснення вказаних прав затриманий зобов'язаний розписатися у протоколі затримання.

5. Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, уповноважена службова особа, що здійснила затримання, зобов'язана скласти протокол із зазначенням місця, дати, точного часу проведення затримання, повного переліку процесуальних прав та обов'язків затриманого, підстав його затримання, осіб, які присутні під час проведення даної процесуальної дії (прізвища, імена, по батькові, дати народження, місця проживання), інформації про те, що особи, які беруть участь у процесуальній дії, заздалегідь повідомлені про застосування технічних засобів фіксації, характеристики технічних засобів фіксації та носіїв інформації, які застосовуються при проведенні процесуальної дії, умов та порядку їх використання, виявлені та вилучені під час особистого обшуку особи речі і документи, способу ознайомлення учасників зі змістом протоколу, зауважень і доповнень до письмового протоколу з боку учасників вищевказаної процесуальної дії.

Після складання протоколу про затримання він підписується особою, яка його склала, і затриманим, при цьому копія протоколу негайно вручається під розпис затриманому та надсилається прокурору.

Час затримання у протоколі вказується з того моменту, коли особа силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою.

У випадках відмови затриманого підписати протокол затримання про це зазначається в протоколі. Затриманому надається право дати письмові пояснення щодо причин відмови від підписання, які заносяться до протоколу затримання. Факт відмови затриманого від підписання протоколу, а також факт надання письмових пояснень щодо причин такої відмови відповідно до ст. 104 КПК засвідчуються підписом її захисника (законного представника), а у разі його відсутності - понятих.

6. Співробітником кадрового складу розвідувального органу України є працівник СБУ - державного правоохоронного органу спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України, до компетенції якого віднесено захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, забезпечення охорони державної таємниці, а також попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Що ж стосується заходів щодо затримання та особистого обшуку співробітника кадрового складу розвідувального органу України при виконанні ним своїх службових обов'язків, огляду його особистих речей, транспорту, жилого чи службового приміщення, то ці процесуальні дії допускаються лише у присутності офіційних представників розвідувального органу. Стаття 207. Законне затримання

1. Ніхто не може бути затриманий без ухвали слідчого судді, суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Особливості затримання окремої категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу.

2. Кожен мас право затримати без ухвали слідчого судді, суду будь-яку особу, крім осіб, зазначених у статті 482 цього Кодексу:

1) при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення;

2) безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні.

3. Кожен, хто не є уповноваженою службовою особою (особою, якій законом надано право здійснювати затриманий) і затримав відповідну особу в порядку, передбаченому частиною другою цієї статті, зобов'язаний негайно доставити V до уповноваженої службової особи або негайно повідомити уповноважену службову особу про затримання та місцезнаходження особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення.

1. Згідно зі ст. З Конституції України недоторканність людини - найвища соціальна цінність, а права та свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

У частині 2 ст. 29 Конституції України зазначено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

При вирішенні питання про обмеження свободи особи суди повинні обов'язково керуватися Конституцією України та міжнародно-правовими актами щодо прав і свобод людини, такими як: Загальна декларація з прав людини (1948 р.); Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.); Резолюція Комітету міністрів Ради Європи (65)11 від 09.04.1965 р. "Взяття під варту"; Мінімальні стандартні правила ООН поводження з в'язнями (1955 та 1977 рр.); Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.); Декларація про захист усіх осіб від катувань на інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (1975 р.); Кодекс поводження посадових осіб по підтриманню правопорядку (1979 р.); Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами по підтриманню правопорядку (1979 р.); Рекомендація Я (80)11 від 27.06.1980 р. "Про взяття під варту до суду"; Принципи медичної етики, які відносяться до ролі працівників охорони здоров'я, особливо лікарів, у захисті в'язнів та затриманих осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (1982 р.); Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (1984 р.); Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (1985 р.), - "Пекінські правила"; Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (1987 р.); Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув'язненню в будь-якій формі (1988 р.); Конвенція про права дитини (1989 р.); Мінімальні стандартні правила ООН щодо заходів, не пов'язаних із позбавленням волі (1990 р.), - "Токійські правила"; Керівні засади, що стосуються ролі осіб, які здійснюють судове переслідування (1990 р.); Основні принципи поводження із в'язнями (1990 р.); Правила ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, які позбавлені волі (1990 р.); Паризька Хартія нової Європи (1990 р.).

Норми КЗПЛ спрямовані на забезпечення свободи особи та її особистої недоторканності. У пункті 1 ст. 5 цієї Конвенції зазначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких є можливість особу позбавити волі. Що стосується процедури затримання, то зазначений документ передбачає його ймовірність лише за наявності підстав та процедури, встановленої законом. Зокрема, піди, "с" п. 1 ст. 5 до таких підстав відносить: доставлення особи до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення; якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню особою правопорушення; запобігання втечі особи після вчинення правопорушення.

Затримання є тимчасовим запобіжним заходом, який може бути застосований слідчим, прокурором за ухвалою слідчого судді, суду до громадянина України, іноземця та особи без громадянства.

Мета затримання - запобігання протиправним діям та з'ясування причетності затриманого до вчиненого кримінального правопорушення. Така мета досягається шляхом захоплення правопорушника, виявлення та закріплення слідів кримінального правопорушення та інших фактичних даних, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню, перешкоджання спробам підозрюваного сфальсифікувати докази та уникнути відповідальності за вчинене діяння.

Що стосується особливостей затримання народного депутата України, судді КСУ, професійного судді, а також присяжного і народного засідателя на час здійснення ними правосуддя, кандидата у Президенти України, Уповноваженого ВР України з прав людини, Голови Рахункової палати, його першого заступника, заступника, головного контролера та секретаря Рахункової палати, депутата місцевої ради, адвоката, Генерального прокурора України, його заступника, то це передбачено окремою главою КПК, де також зазначено особливості порядку притягнення до кримінальної відповідальності, затримання й обрання запобіжного заходу стосовно даної категорії осіб.

2. Громадянин України, іноземець та особа без громадянства мають право затримати будь-яку особу (за винятком судді та народного депутата України), яку вони застали при вчиненні кримінального правопорушення або замаху на вчинення кримінального правопорушення, коли особа з прямим умислом вчиняла діяння (дії або бездіяльність), безпосередньо спрямовані на вчинення кримінального правопорушення, однак не довела дане правопорушення до кінця з причин, що не залежали від її волі, а також безпосередньо після вчинення особою кримінального правопорушення або при безперервному переслідуванні особи, яка підозрюється в його вчиненні.

Зазначене затримання слід відрізняти від процесуального затримання, що здійснюється уповноваженими особами відповідно до ст. 208 КПК. При цьому затримання неуповноваженою службовою особою може здійснюватися як за вчинення кримінального проступку, так і злочину, на відміну від затримання уповноваженою службовою особою, яке здійснюється винятково за вчинення злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, або за злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виключно у випадку, якщо підозрюваний не виконав обов'язки, покладені на нього при обранні запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує.

3. Громадянин України, іноземець та особа без громадянства, які затримали особу, яка вчинила кримінальне правопорушення або замах на вчинення кримінального правопорушення, а також безпосередньо після вчинення нею кримінального правопорушення або під час безперервного переслідування підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, зобов'язані негайно доставити особу, яку вони запідозрили у вчиненні кримінального правопорушення, до найближчого правоохоронного органу або терміново повідомити до відповідного правоохоронного органу про затримання такої особи та її місцезнаходження. Після доставлення затриманої особи уповноважена службова особа зобов'язана перевірити законність затримання, вжити заходів щодо фіксування обставин кримінального правопорушення та в подальшому діяти відповідно до ст. 208 КПК.

При затриманні особи неуповноваженою службовою особою час затримання розпочинається з моменту доставлення до уповноваженої службової особи.

34. Стаття 170. Підстави для арешту майна

1. Арештом майна є тимчасове позбавлення підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можливості відчужувати певне його майно за ухвалою слідчого судді або суду до скасування арешту майна у встановленому цим Кодексом порядку. Відповідно до вимог цього Кодексу арешт майна може також передбачати заборону для особи, на майно якої накладено арешт, іншої особи, у володінні якої перебуває майно, розпоряджатися будь-яким чином таким майном та використовувати його.

2. Слідчий суддя або суд під час судового провадження накладає арешт на майно у вигляді речей, якщо є достатні підстави вважати, що вони відповідають критеріям, зазначеним у частині другій статті 167 цього Кодексу. Крім того, у випадку задоволення цивільного позову суд за клопотанням прокурора, цивільного позивача може вирішити питання про накладення арешту на майно для забезпечення цивільного позову до набрання судовим рішенням законної сили, якщо таких заходів не було вжито раніше.

3. Арешт може бути накладено на нерухоме і рухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковому вигляді, цінні папери, корпоративні права, які перебувають у власності підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, і перебувають у нього або в інших фізичних, або юридичних осіб з метою забезпечення можливої конфіскації майна або цивільного позову.

4. Заборона на використання майна, а також заборона розпоряджатися таким майном можуть бути застосовані лише у випадках, коли їх незастосування може призвести до зникнення, втрати або пошкодження відповідного майна або настання інших наслідків, які можуть перешкодити кримінальному провадженню.

5. Заборона використання житлового приміщення, в якому на законних підставах проживають будь-які особи, не допускається.

1. Арешт майна - це один із заходів забезпечення кримінального провадження, суть якого полягає у тимчасовому позбавленні підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можливості відчужувати певне його майно, розпоряджатися будь-яким чином таким майном та використовувати його. Арешт майна має тимчасовий характер, оскільки остаточне рішення про те, що належить вчинити з майном, яке арештоване, буде вирішено судом при ухваленні вироку (ст. 368 КПК).

Арешт може бути накладено на майно підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану кримінально-протиправними діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Особами, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можуть бути: батьки (усиновлювачі) або опікуни малолітньої особи чи інші фізичні особи, які на правових підставах здійснюють виховання малолітньої особи (ст. 1178 ЦК); батьки (усиновлювачі) або піклувальники неповнолітньої особи (ст. 1179 ЦК); опікуни або заклади, які зобов'язані здійснювати нагляд за недієздатною фізичною особою (ст. 1184 ЦК); юридична або фізична особа за шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків (ст. 1172 ЦК); особа, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК). Цивільним відповідачем у кримінальному провадженні ці особи можуть бути, якщо до них пред'явлено цивільний позов під час кримінального провадження до початку судового розгляду в порядку, установленому ст. 128 КПК.

2. Арешт майна застосовується з мстою забезпечення виконання вироку в частині цивільного позову чи можливої конфіскації майна в провадженні щодо кримінальних правопорушень, за які може бути застосовано додаткове покарання у вигляді конфіскації майна (ст. 59 КК). Арешт може бути накладено також на майно у вигляді речей, документів, грошей, якщо вони: 1) підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та (або) зберегли на собі його сліди; 2) надані особі з метою схилити її до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та (або) матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи як винагорода за його вчинення; 3) є предметом кримінального правопорушення, пов'язаного з їх незаконним обігом; 4) набуті в результаті вчинення кримінального правопорушення, доходи від них, або на які було спрямоване кримінальне правопорушення.

3. Арешт може бути накладено на нерухоме і рухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковому вигляді, цінні папери, корпоративні права. Нерухоме майно - це земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (ст. і 81 ЦК). Майновими правами інтелектуальної власності є: 1) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності; 2) виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності; 3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом (ст. 424 ЦК). До розрахункових документів, за допомогою яких можуть здійснюватися безготівкові розрахунки, належать: акредитиви, розрахункові чеки (чеки), банківські платіжні картки, векселі, інкасові доручення (розпорядження), платіжне доручення, платіжна вимога, платіжна вимога-доручення (ст. 1088 ЦК, постанова Національного банку України від 21.01.2004 р. № 22 "Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті"). Цінний папір - це документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його розмістила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам (ст. 194 ЦК). Корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами (ст. 167 ГК).

Майно, на яке накладається арешт, може перебувати у власності підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Таке майно може перебувати як у вказаних осіб, так і в інших фізичних або юридичних осіб. ПВСУ звертав увагу на те, що при виконанні вироків у частині відшкодування матеріальної шкоди судам необхідно звертати стягнення на грошові суми та майно засудженого, що знаходяться в інших осіб. При запереченні володільцем факту належності засудженому грошей чи майна, переданих з метою приховання їх, вони можуть бути витребувані шляхом пред'явлення позову за підставами, передбаченими цивільним законодавством. Не підлягають конфіскації, а тому і не підлягають з цією метою арешту, предмети першої необхідності, що використовуються особою і членами її родини. Перелік цих предметів визначено в Додатку до КК.

4. Арешт майна, як правило, полягає у забороні відчужувати майно - один із способів здійснення власником правомочності розпоряджатися належним йому майном шляхом передачі цього майна у власність іншій особі. Заборона на використання майна (вилучати корисні властивості речі для задоволення потреб власника чи інших осіб), а також заборона розпоряджатися таким майном (визначати долю належної речі шляхом знищення, відчуження або передачі її в тимчасове володіння іншим особам) може бути застосована лише у випадках, коли її незастосування може призвести до зникнення, втрати або пошкодження відповідного майна або настання інших наслідків, які можуть перешкодити кримінальному провадженню.

5. Не допускається накладення арешту на житлове приміщення шляхом заборони використання його, якщо в ньому на законних підставах проживають будь-які особи. КПК дає легальне визначення поняття "житло особи", яке міститься у ч. 2 ст. 233 КПК. Це, відповідно до закону, будь-яке приміщення, яке знаходиться у постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення. Не є житлом приміщення, спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмежені за законом. Під іншим володінням особи розуміються транспортний засіб, земельна ділянка, гараж, інші будівлі чи приміщення побутовою, службового, господарського, виробничого та іншого призначення тощо, які знаходяться у володінні особи.

Правовою підставою арешту майна є ухвала слідчого судді або суду. Це положення обумовлено вимогою ст. 41 Конституції України, яка передбачає виключно судовий порядок позбавлення права власності.

Стаття 154. Загальні положення відсторонення від посади

1. Відсторонення від посади може бути здійснено щодо особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину, і незалежно від тяжкості злочину - щодо особи, яка є службовою особою правоохоронного органу.

2. Відсторонення від посади здійснюється на підставі рішення слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження на строк не більше двох місяців. Строк відсторонення від посади може бути продовжено відповідно до вимог статті 158 цього Кодексу.

3. Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, вирішується Президентом України на підставі клопотання прокурора в порядку, встановленому законодавством. Відсторонення судді від посади здійснюється Вищою кваліфікаційною комісією суддів України на підставі вмотивованого клопотання Генерального прокурора України в порядку, встановленому законодавством.

1. Відсторонення від посади є одним із заходів забезпечення кримінального провадження, який застосовується на підставі ухвали слідчого судді або суду. Застосування такого заходу допускається, якщо слідчий, прокурор доведе, що: 1) існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для відсторонення від посади; 2) потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться у клопотанні слідчого, прокурора; 3) може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, прокурор звертаються із клопотанням.

Спеціальними умовами відсторонення від посади є: наявність в особи процесуального статусу підозрюваного, обвинуваченого; перебування його на посаді.

Відсторонення від посади переслідує не тільки мету попередити спроби підозрюваного, обвинуваченого перешкоджати кримінальному провадженню, а й забезпечити виконання обвинувального вироку. Передусім цей захід процесуального примусу забезпечує виконання майбутнього покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК).

Відсторонення від посади можна визначити як тимчасове, вимушене недопущення особи, яка перебуває у певних службових відносинах з органами державної влади та місцевого самоврядування, підприємствами, установами чи організаціями, до виконання своїх функціональних обов'язків з підстав і в порядку, передбачених КПК.

Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен громадянин має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду діяльності, а також гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

У зв'язку із цим будь-які обмеження щодо реалізації зазначеного права, у тому числі відсторонення особи від посади під час кримінального провадження, повинні мати обмежений, тимчасовий характер, здійснюватись виключно з підстав та у порядку, передбачених КПК.

Відсторонення особи від посади, що мас тимчасовий характер, необхідно відрізняти від звільнення з роботи. Питання щодо звільнення з роботи вирішується відповідно до вимог трудового законодавства керівництвом підприємства, установи чи організації.

Відсторонення від посади під час кримінального провадження слід також відрізняти від позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, що є видом покарання і застосовується за вироком суду до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину.

За загальним правилом відсторонення від посади застосовується щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Відповідно до частин 3,4,5 ст. 12 КК злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Тяжким злочином є злочин, за який передбачено основне покарання у виді штрафу не більше двадцяти п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачено основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п'ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

Підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 КПК, повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. Обвинуваченим є особа, обвинувальний акт щодо якої передано до суду в порядку, передбаченому ст. 291 КПК.

До службових осіб правоохоронних органів відсторонення від посади застосовується незалежно від тяжкості злочину.

Під службовими особами слід розуміти осіб, визначених у ст. 18 КК, а також у п. 1 примітки до ст. 364 КК.

Відповідно до ст. 18 КК службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

Згідно зі ст. 2 ЗУ "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" від 23 грудня 1993 р. до правоохоронних органів належать органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи й установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

Наведений у Законі перелік правоохоронних органів не є вичерпним, тому для визначення належності службової особи до правоохоронних органів, крім передбаченого їх переліку, необхідно встановити, чи не здійснюють відповідні органи, установи правозастосовні або правоохоронні функції.

Крім того, при визначенні поняття "службова особа правоохоронного органу" слід враховувати правову позицію КСУ, сформульовану у рішенні від 18.04.2012 р. № 10-рп2012.