1. Зображення, зображальна діяльність і зображальна журналістика, як соціокультурні феномени і категорії журналістикознавства

Можна без кінця сперечатися про те, що первісне – зміст чи форма. Дизайн, як елемент форми, робить видання привабливим, від нього залежить перше враження. Але після цього вступає у силу змістове наповнення. Щоб людина залишилася на веб-порталі, захотіла читати газету, журнал, необхідно її увагу привернути якісним змістовним наповненням. Причому не обов’язково текстом. Редактори, досвідчені журналісти знають, що єдина фотографія найчастіше варта тисячі слів. Одне зображення може сказати більше, ніж сторінка тексту. Також велике значення має структура, принципи розміщення елементів на сторінці.

 Процеси візуальної комунікації відрізняються від процесів текстуальної комунікації, текстовий та зображальний контент мають різну природу і відмінний вплив на читача. Візуалізація – графічне зображення процесу комунікації, змістового повідомлення чи засобу комунікації. У цьому вузькому значенні (унаочнення тексту, дизайнерські прийоми впливу на читача) тривалий час розглядалася зображальна журналістика. Нині ж візуалізація стосується впливу унаочнення на комунікативні процеси, соціальні, економічні і політичні підсистеми. Комунікація на основі тексту дотримується переважно раціональної логіки, а комунікація на основі зображення базується на асоціаціях.

Традиційна журналістика фокусує свою увагу на текстовому повідомленні, а зображення вважається допоміжною, хоча і дієвою емоційною складовою у друкованих ЗМІ. Образотворення семантичних даних є молодим науковим напрямом, більшість досліджень такого роду присвячено композиції тексту та зображення, ролі фотографії, і лише зрідка – сприйняттю зображального матеріалу, його впливу на читача. Зображальний контент останніми роками вийшов на перший план в українських дослідженнях.

Серед вітчизняних дослідників поняття «зображальний контент» представлене в основному працями В. Шевченко [51] та Б. Чернякова [44].

В. Шевченко в монографії «Архітектоніка сучасного українського газетного видання» зазначає, що дієвість візуальної інформації у ЗМІ залежить від виду візуального матеріалу і способу його представлення, адже необхідно розуміти основи людського зорового сприйняття. Візуальні комунікації розрізняють три види зображального контенту: тоновий (фотографії), штриховий (малюнки без півтонів) та інфографіка. Кожен з цих видів зображального контенту виконує свої функції, вони не є взаємозамінними. Різниця між цими видами зображального контенту набагато суттєвіша, ніж здається на перший погляд. Часто, щоб знайти «малюнок в образі» у новинних публікаціях, додають інфографіку тоді, коли необхідності в ній немає. Наприклад, щоб заповнити місце, відведене для фотографії з крупним планом події, додають малюнки великих літаків, поїздів, розміщеними на мапі. Але такий малюнок не додає ні будь-якої інформації, ні емоційного враження (яке дає фотографія) [47, с.14].

У журнальних виданнях велику роль відіграє саме зображальний контент, місце світлини поміж текстового матеріалу. Інколи текст слугує допоміжним елементом, а фотографія становить основу журналістського твору.

Взагалі, поняття зображальний контент, який також можна назвати поняттям «ілюстративність», є багатостороннім: є ілюстративність документальна (репортажна та портретна), декоративно-графічна (оформлювальна гра шрифтами, фігуративними підкладками, мальованими слайдами), художня (репродукції творів мистецтва, художня фотографія), рекламна тощо.

Ілюстрація є декоративним елементом будь-якого періодичного видання. Журнали і газети містять схеми, таблиці, ілюстрації та значну кількість фотографій, які дають пояснення до найважливіших чи незрозумілих місць, організовують ритм читання та процес розгортання повідомлення перед читачем. Найпростіші випадки ілюстрування – кольорові обкладинки в чорно-білому виданні або кольорова вклейка усередині номера. З одного боку, ілюстрація – робоча частина видання, з іншого – вона доповнює подієву інформацію. Ще одна форма подання контенту – добірка. У добірку входять як мінімум дві публікації. На одній шпальті може бути кілька добірок різного масштабу й розміру. Розділи та рубрики номера компонуються найчастіше у формі добірок. Якщо масштаб і розмір добірок виявляються недостатніми для досягнення мети, їх збільшують до цілої сторінки. Як результат – у номері використовують різні форми подання матеріалів, основою якої є спеціальна шпальта – тематична – одна з форм подання матеріалу, метою якої є розкриття актуальної проблеми, висвітлення важливого питання тощо. Подальше збільшення розміру, об'єднання спричиняє виникнення розвороту – з'єднання двох внутрішніх суміжних частин. Також до однієї з форм подання контенту можна віднести так звані змінні шпальти – додаткові вкладення. Така практика застосовується переважно в журнальних виданнях [30] .

Як пише Б. Черняков, у роботі «Зображальна журналістика в друкованих засобах масової інформації: Ілюстрована періодика від виникнення до середини ХІХ ст.», зображення - важливе гносеологічне поняття, що стоїть в одному ряду із такими, як образ, знак, модель та ін. Воно лише порівняно недавно стало предметом аналізу немистецтвознавчих дисциплін і сьогодні активно вивчається філософією, семіотикою, психологією, теорією масової комунікації, журналістикою.» [43, с. 23].

Зображення є первинним матеріалом багатьох видів комунікаційної діяльності.

Предметний світ об'єктів, які включають у себе зображення, настільки широкий і різноманітний, що це певною мірою навіть сприяє тому, що зображення часто сприймається як явище буденне, загальновідоме.

Дослідження первісних форм культури переконливо свідчать, що зображення виникає лише на певному етапі розвитку людства і є результатом специфічної діяльності - зображальної. Вона включає в себе найрізноманітніші начала, що йдуть від основних видів людської діяльності - перетворювальні, пізнавальної, ціннісно-орієнтаційної та комунікативної .

Зображальна діяльність від її найелементарніших форм, до застосування найсучасніших технічних засобів базується на безпосередньому використанні людиною високорозвиненої властивості відображення у його психічній формі - образу, ізоморфному з оригіналом. Оперування з гносеологічними образами, що виникають у свідомості суб'єкта відображення з наступною матеріалізацією цих образів у продуктах людської діяльності в предметній формі, ізоморфній об'єктові відображення, є процесом створення зображення і змістом зображальної діяльності [16]. Розглянемо ряд гносеологічних функцій, властивих зображенню. Найважливішою є репрезентативна функція, яка дозволяє одержувати наочну інформацію про оригінал. Зображенню, як продуктові людської діяльності, органічно властива також виражальна функція. Наголошено, що вона має внутрішню структурність. Адже крім вже згаданого вираження особистості суб'єкта зображальної діяльності маємо ще й вираження у ньому властивостей реального світу, тобто наявність якості, що обумовлює репрезентацію

Виражальна функція об'єктивно притаманна будь-якому зображенню як результату зображальної діяльності і можна говорити лише про специфіку втілення її в кожному із основних видів (типів, форм) використання зображення в суспільній практиці. Процес створення зображення, втілення його у матеріальній формі є синтетичним, таким, що позначений рисами, властивими всім основним видам людської діяльності - перетворювальної, пізнавальної, ціннісно-орієнтаційної та комунікативної, - він немислимий як без перетворення предметів, що служать матеріалом для створення зображення, так і без пізнання об'єкта зображення. Репрезентативність зображення по відношенню щодо оригіналу є передумовою для використання його як комунікативного засобу [19].

Таким чином, зображальна діяльність за своєю природою є синкретичною, реальною синтезуючою основою для неї є матеріально-практична, а не художньо-естетична діяльність. На жаль, у більшості з використаних у роботі мистецтвознавчих праць спостерігається якраз переоцінка естетичних факторів людської діяльності, в тому числі й діяльності художньої. Поділяємо позицію дослідників, які вважають, що для одержання нової інформації про зображення, необхідно дивитися на нього ширше, ніж тільки з позицій естетики і мистецтвознавства. I тим більш широко, ніж з позицій естетики і мистецтвознавства того періоду, коли вони перебували під впливом узагальнень, зроблених над функціонуванням словесного мистецтва.

Необхідно виробити нові уявлення, які диктує власна логіка еволюції зображення в засобах масової комунікації.

Ступінь дослідженості феномену зображального контенту обраного нами періоду є ще початковим, що обумовлює звертання до конкретно-історичних та теоретичних результатів, одержаних у споріднених галузях наукового знання, здобутих на аналізі інших галузей масової комунікації за інші хронологічні періоди. Фактичний матеріал чи узагальнювальні спостереження із проблематики зображального контенту, містять окремі журналістикознавчі роботи Б. Валуєнка [8].

Спостережено, що чим більш узагальнювальними стають фундаментальні праці з історії російської журналістики, тим менш вірогідно знайти в них бодай окремі факти чи спостереження, присвячені не тільки слову, а й зображенню. Найвагоміші узагальнювальні праці з історії української журналістики побудовані на методологічних засадах, скалькованих з російськомовних досліджень попереднього періоду суспільного розвитку і мають спільні з ними вади [6] .

Важливою складовою розвитку вітчизняної зображальної журналістики стали в 1966-1980-х роках дисертаційні дослідження генезису і теоретичних засад функціонування фотожурналістики. Проведено періодизацію процесу розвитку цієї галузі пресознавчих досліджень зусиллями, зокрема, таких вчених, як C. Головко [11], С. Горевалов [13] та ін.

Джерелознавчі проблеми, пов'язані з дослідженням зображальної журналістики, мають специфіку, обумовлену як гносеологічною природою об'єктів вивчення, так і станом виявлення ілюстраційних творів друку. Ефективність наукових досліджень у цій сфері значною мірою залежить і від розглянутого стану теорії і практики відповідних галузей джерелознавства як комплексу допоміжних історичних дисциплін [42].

Особливо увага дослідників концентрується на новому напрямі журналістики – інформаційній графіці.

Термін „інформаційна графіка” (infographics) виник у 1980-х роках для позначення інформації, поданої у вигляді графіків і схем. Одним із засновників сучасної графіки новин вважається Пітер Салліван, нині на його честь названа найбільша нагорода конкурсу Malofiej Infographics Awards [2].

Різного роду графіки, що демонстрували новини, публікувалися ще на зорі журналістики кілька століть тому, але інфографіка, якою ми розуміємо її сьогодні, виникла лише тоді, коли для верстки стали застосовуватися комп’ютери та з’явилися програми комп’ютерної графіки. Так, у США в 1982 році в газеті Times почали публікувати графіки, які відображували новини. Згодом візуальні проекти стали підсумовувати текстовий матеріал, яскраво та коротко оглядати щоденні новини [50] .

Нині інформаційна графіка є самостійним повідомленням, яке перекладає словесну інформацію у зорову, конкретизує і поглиблює розкриття змісту через передавання інформації в часі і просторі, встановлення візуальних зв’язків. Вона візуалізує інформацію, яка буде громіздкою у текстовій формі, але ні в якому випадку не спрощує її. Інфографіка вже вийшла на вищій щабель від статичного графічного дизайну (карти, схеми, діаграми, візуальні образи, ілюстровані таблиці). Візуальні інструкції описують дії і чітко пояснюють навіть найскладнішу інформацію. Інтернет надав не тільки нові засоби збору даних, але і відкрив нові можливості для розвитку технології впливу інфографіки - вона стає інтерактивною і динамічною. Технології, що застосовуються для її побудови, можна порівняти з кінематографічними: панорамна зйомка, тривимірні моделі, опрацювання фотографій у спеціальний спосіб, створення текстур. У результаті може вийти інтерактивний документальний фільм [10] .

Видатний дослідник у галузі інформаційного дизайну, визнаний геній, автор десятка книг Едвард Тафти вивів концепції нових видів інформаційної графіки, продемонстрував кілька сотень блискучих прикладів подання складної та багатомірної інформації: карти та схеми, наукові презентації, комп’ютерні інтерфейси, статистичні графіки та таблиці, стереофотографії, докази із залу суду, розклади, розкладні альбоми тощо. У 1983 році він вивів поняття chartjunk: «Внутрішнє оформлення графіки генерує велику кількість фарб, які не говорять глядачеві нічого нового. Мета прикраси змінюється - зробити графічну інформацію більш науковою і точною, щоб оживити сторінку, щоб дати дизайнеру можливість використовувати художні навички». Отже, «графік-сміття» - це такі візуальні елементи зображальної інформації, які не є необхідними для розуміння інформації, або ж просто відволікають глядача від цієї інформації. Прикладами непотрібних елементів, які можна було виключити з видання, є важкі або темні лінії сітки, непотрібний текст або надто декоративний шрифт, орнаментовані вісі діаграми, картинки або ікони в даних графіків, декоративні тіні і надто великі чи малі розміри елементів, різномасштабні елементи на одному зображенні, яскраве тло, навмисне ускладнення малюнка. «Графік-сміття» спотворює інформацію, робить реальні дані зображення важкими для розуміння [50, с.11].

Так, нерідко у журналах вміщують надто великі зображення чи інфографіку. Змістова частина матеріалу при цьому програє, іноді взагалі може залишитися непрочитаною. Такі зображення зупиняють на мить погляд читача, але через свою неінформативність примушують відразу перегорнути сторінку, і читач вже не звертає уваги на всі інші інформативні елементи на сторінці.

У застосуванні інформаційної графіки у ЗМІ існує дві протилежні можливості. Дійсно, продуманий графік може підсумувати величезну кількість цифр і показувати їх упорядковано й осмислено, але зведення тексту до інфографіки неминуче випускає якусь частину контенту, який, на думку дизайнера, не є важливим. Тобто графічне зображення у ЗМІ лише ілюструє частину матеріалу, а повну картину змісту можна зрозуміти лише при читанні всього матеріалу [39]

Думка про те, що інфографіка спрощує подання інформації, також може примусити допустити помилку під час оформлення. Схема не обов’язково повинна легко читатися. Іноді реалістичність чи надмірна схематичність розходиться зі стилем тексту і відволікає від нього. Звісно, «спрощення» є істотним виправданням застосування інфографіки. Оскільки основна мета інфографіки є не просто збільшити візуальну привабливість матеріалу, а подати статистичну чи географічну інформацію у такий спосіб, щоб вона краще сприймалася необізнаним читачем, або примушувала задумуватися фахівця, який може зробити власні висновки не з тексту, а саме із зображення [9] .

Зробимо спробу змінити парадигму розуміння візуального відображення новин. На абстрактному рівні інформаційна графіка сприяє мисленню і розумінню. Вона є приладом, який робить хаотичний матеріал зрозумілим, але не просто розділяє матеріал на частини, відкидає недоречні деталі або факти. Інфографіка зробить матеріал конкретнішим, по можливості науковим, викликає довіру у читача завдяки точним цифрам у порівнянні, фактам, конкретизації місця розташування, демонстрації схеми руху, зображенню об’єктів у певному стилі, заглибленню у процес оповідання.

Спосіб опрацювання інформації для візуалізації залежить від виду видання, потреб та підготовленості читача. Крім того, враховуються закони когнітивної науки, властивості людського зору, ілюзорність сприйняття.

Яскравість та інформативність візуальних засобів журналістики потребує підвищення вимог до створених візуальних образів. Звичайно, чим швидше читач може зрозуміти інформацію, тим краще – це спонукає застосовувати інфографіку дуже часто. З іншого боку, все, що не додає нічого нового до інформаційного повідомлення, підриває його ефективність – доречність застосування і чіткість відображення події в інфографіці.

Візуальні засоби комунікації необхідні медіасередовищу – на сторінках журналів, сайтів, газет, веб-порталів вони розміщуються не задля привабливості, і не для того, щоб зробити інформацію простішою чи полегшити розуміння. Вони розширюють інформацію, розвивають її сутність, глибину. Дизайнери і візуальні журналісти інтуїтивно знають, що якщо потрібно, щоб читач сконцентрувався на певній області матеріалу, необхідно застосувати визначені прийоми: кадрування, обведення рамкою, контрасний колір, стрілки.

Здатність збирати оперативні дані і динамічно відображати їх в Інтернеті, щоб залучити різноманітні аудиторії, що охоплюють весь світ, призвело до розвитку нових інтерактивних програм, що використовуються для представлення інформації і створило нове середовище для інфодизайна [42].

Отже, різні візуальні засоби виконують важливі функції у ЗМІ. Причому вони не можуть замінювати один одний. Чарльз Блоу, директор The New York Times у 90-х, виступав проти інсценування візуальної реконструкції та підміни фотографій інфографікою та навпаки: «показуйте лише те, що ви знаєте». До цього правила можна додати ще таке: дотримуйтесь фактів.

Прикладом масового ажіотажу навколо події, створеного візуальними журналістами, є висвітлення ЗМІ інформації про смерть Усами бен Ладена 1 травня 2011 р. Журналісти та редактори діяли за принципом шоу-бізнесу. Графіка часто була крикливою, надзвичайно винахідливою. Такого роду речі вже траплялися раніше, тому зловживання інфографікою не було повною несподіванкою. Але історія некоректної роботи не виправдовує помилки в ці дні. Редакторові необхідно керуватися фактами, як в тексті, так і в графіці і відео. Тому 58 креативних візуальних журналістів підписали правила етичних норм журналістики у застосуванні інфографіки:

1. Інфографіка, за визначенням, є візуальним відображенням фактів і даних, вона не може бути зроблена за відсутності достовірної інформації.

2. Інфографіка не повинна включати в себе елементи, які не грунтуються на відомих фактах і наявних доказах.

3. Інфографіка не повинна вводити в оману – необхідно позначати, коли це є фактичні дані, а коли вона є вигаданою чи зробленою на основі неперевірених припущень.

4. Інфографіка не може бути опублікована без посилання на джерело інформації.

5. Професійні дизайнери інфографіки мають відмовитися проводити будь-які візуальні презентації, які містять уявний компонент, тільки для більшої «привабливості» чи ефективності». Редактори не повинні розміщати графіки, які не дотримуються наявних фактичних даних.

6. Інфографіка не є ні ілюстрацією, ні мистецтвом. Інфографіка - це візуальна журналістика, тому має регулюватися тими ж етичними нормами/ які застосовуються в інших галузях журналістики [39] .

Тож, інфографіка виконує абсолютно відмінне від фотографії завдання і її не можна вставляти тоді, коли фотографія відсутня, але потрібна. Вона є візуальним образом, який передає інформацію для ЗМІ.

У вивченні змісту і публіцистичних форм журналістської інформації донині переважає аналіз вербальних компонентів. Але на певному етапі розвитку системи засобів масової комунікації присутність зображень в ній стає настільки інтенсивною, що усвідомлюється суб'єктами-теоретиками масово-комунікаційного процесу, як переважання зображення над словом.