35. Політика коренізації (українізації): форма, зміст, суспільно-політичн наслідки.

Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади, запровадження української мови в державних та культурних установах, пресі, навчальних закладах, розвиток національної за формою і радянської за змістом культури, створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.У квітні 1923р. 12 з’їзд РКП(б) виробив політику українізації. Основні напрямки та завдання коренізації було визначено в декреті Раднаркому УСРР від 27 липня 1923р. "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ", декреті всеукраїнського ЦВК і Раднаркому від 1 серпня 1923р. "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу ровитку української мови".Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром межах. Рушійною силою у справі українізації став наркомат освіти України, яким у 1920-ті рр. керували прибічники національного відродження Г. Гринько, О. Шумський, М.Скрипник.Наслідки політики українізації:У 1930р. кількість шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М. Грушевський.Відбувся бурхливий розвиток української культури: видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів, 55 журналів, виникли числення літературно-художні об’єднання.Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М.Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В. Яловий, В. Сосюра, Лесь Курбас, О. Довженко та ін.Поступово політика українізації почала виходити за дозволені центром межі. Вона охопила все суспільно-культурне життя республіки. Зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і вбачав у ній ідеального конкурента партії. Українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав’язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у тому числі й український, повинен йти до нього своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов.Перешкоди українізації:Секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович розглядав українізацію як відступ від ленінської політики. під виглядом боротьби з націоналізмом він організував переслідування відомих партійних, радянських і громадських діячів України.Негативну роль для України відіграв лист Й. Сталіна "Тов. Кагановичу та іншим членам політбюро ЦК КП(б)У" Лист став офіційним поштовхом для кампанії боротьби проти "націонал-ухильництва" в Україні. Це був початок цькування наркома освіти О. Шумського, який свого часу критикував Л. Кагановича. Врешті його було засуджено на 10 років позбавлення волі.Згодом "хвильовізм", "шумськізм" і "волобуєвщина" були оголошені проявом "буржуазного націоналізму", небезпечним "націоналістичним ухилом". Від кінця 1920-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повернулася до русифікаторської політики, активних учасників україназації було реприсовано.