2. Неінгаляційні анестетики (як правило, вводяться внутрішньовенно):

• похідні барбітурової і тіобарбітурової кислот -гексенал, тіопентал, бревітал, байтінал, інтранаркон та ін.;

похідні прегненолона (стероїди) предіон (віадрил, гідроксидіон), альтезин;

• похідні еугенола– сомбревін (пропанідид, епонтол);

• похідні циклогесанола–кетамін (кеталар, каліпсол);

Механізм дії. В даний час прийнято вважати, що принциповий механізм розвитку інгаляційного та неінгаляційного наркозу єдиний, хоча в деталях дія окремих препаратів на ЦНС відрізняється дуже істотно. Питання це краще вивчене для більш однорідної групи інгаляційних анестетиків.

Інгаляційні анестетики прості речовини, дуже інертні в хімічному відношенні. Більш того, наркоз може бути отриманий за допомогою інертних газів і азоту під тиском, що вперше було показано професором ВММА Н.В.Лазарєвим, що вніс великий внесок у розвиток теорії наркозу. Тому для пояснення механізму взаємодії інгаляційних анестетиків із клітинами широко залучаються фізико-хімічні закономірності. На цій основі було запропоновано чимало теорій наркозу.[6]

Найбільш життєздатною виявилася одна з перших ліпоїдна теорія Овертона-Мейєра, удосконалена Н. В. Лазарєвим

Вона включає основні положення:

• всі розчинні в ліпоїдах хімічно інертні речовини мають властивості анестетиків; сила наркотичної дії пропорційна ліпоїдорозчинності;

• ЦНС дуже багата ліпоїдами і тому схильна вибірково сорбувати анестетики, що накопичуються в її мембранах. В принципі, ліпідний матеріал будь-яких клітинних мембран (в т.ч. одноклітинних організмів) спроможний сорбувати анестетики з однотипною зміною властивостей. Функції полінейронних систем мозку лише більш чутливі до цих змін.

Іншими словами, анестезуюча активність речовини тим вища (а концентрація , що наркотизує , тим нижче), чим більший об’єм молекул анестетика і їхня ліпоїдотропність.

Краще накопичення анестетиків у гідрофобних зонах мембран веде до зміни тонкої структури ліпідної фази й асоційованих з ліпідами білків, що супроводжується порушенням ряду фундаментальних властивостей мембран. В результаті впровадження молекул анестетика ліпідна основа як би набухає, в результаті чого звужуються дифузні канали, по яких йде потік іонів при стимуляції клітини. Для цього розміри молекул анестетиків (0,03-0,06 нм) цілком співмірні з товщиною ліпідних шарів (0,3-0,4 нм) мембрани. Іон Na мають значно більшу гідратну оболонку, ніж іони К, тому входження їх у клітину у фазі збудження мембрани стає затрудненим. Менше гідратовані іони К проходять достатньо вільно. Реагування нейрона на сигнал, що надходить, збудженням мембрани (вхідний натрієвий тік, деполяризація) порушується в ступені, пропорційному глибині наркозу. Страждає також вихід медіаторів ЦНС із гранул або везикул і через пресинаптичну мембрану. Третім наслідком описаної дії анестетиків є порушення структурно-функціональної організації ферментів дихального ланцюга в мембранах мітохондрій і, можливо, переміщення через мембрани крупних іонів. В результаті знижується інтенсивність дихання клітин, споживання О₂ мозком і організмом в цілому: паралельно зменшується і продукція АТФ.[7]

Великий внесок у трактування механізму дії анестетиків на фізіологічному рівні внесли вітчизняні фізіологи і фармакологи. Було встановлено, що анестетики в реально застосовуваних у клініці дозах (концентраціях) створюють переважний, але не специфічний вплив на передачу збудження в синапсис ЦНС.