1.2 Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємства в Україні

Публічно-правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності полягає у використанні засобів державного впливу на формування й реалізацію відносин у цій сфері. Відповідно до ст. 8 Закону України від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ «Про зовнішньоекономічну діяльність» державне регулювання ЗЕД має забезпечувати:

• захист економічних інтересів України та законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

• створення рівних можливостей для учасників ЗЕД розвивати усі види підприємницької діяльності незалежно від форм влас­ності та всі напрями використання доходів і здійснення ін­вестицій;

• заохочення конкуренції та усунення монополізму у сфері зов­нішньоекономічної діяльності [24].

До головних цілей державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні належать: забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку країни; стимулювання прогресивних структурних змін в економіці; створення найбільш сприятливих умов для залучення національної економіки в систему світового поділу праці; наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн[54, с. 98].

Закон проголошує, що держава та її органи не мають права безпосередньо втручатися у зовнішньоекономічну діяльність її суб'єктів, за винятком випадків, коли таке втручання здійснюється на закон­них підставах. У Законі наведено перелік органів державного регу­лювання ЗЕД з визначенням їхньої компетенції.

Органи державного управління, що здійснюють свої функції на макрорівні, поділяються на: загальнодержавні структури, які регулюють діяльність усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності та територіального розміщення. До них належать Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк, Державний митний комітет, Антимонопольний комітет. У компетенцію Верховної Ради України входить ухвалення та зміна законів, затвердження основних напрямів зовнішньоекономічної політики та структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, укладання міжнародних угод, установлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності тощо. Кабінет Міністрів України визначає методи здійснення зовнішньоекономічної політики країни, координує діяльність міністерств та комітетів з регулювання зовнішньоекономічної діяльності, ухвалює нормативні акти з питань такої діяльності, укладає міжнародні угоди та ін. Національний банк регулює курс національної валюти, проводить розрахунки за отриманими державними кредитами та боргами, здійснює використання золотовалютного резерву країни. Міністерство економіки забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики, координує зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів підприємництва та контролює додержання ними умов міжнародних угод, уживає заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Державний митний комітет здійснює митний контроль в країні, а Антимонопольний комітет контролює додержання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності антимонопольного законодавства[69, с. 12].

До територіальних органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності належать місцеві Ради народних депутатів та їхні виконавчі й розпорядчі органи, а також територіальні підрозділи органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Місцеві Ради народних депутатів та їхні виконавчі органи можуть виконувати свої зовнішньоекономічні функції лише через створені ними зовнішньоекономічні організації, які мають статус юридичної особи, і лише щодо суб'єктів підприємництва, розміщених на їхній території. Державні органи територіального регулювання зовнішньоекономічної діяльності створюються за погодженням з місцевими Радами народних депутатів у межах загального ліміту бюджетних коштів, що виділяються на утримання відповідних органів державного регулювання.

Органи регулювання зовнішньоекономічної діяльності існують не лише у кожній країні, варто також назвати найвагоміші міжнародні організації, які займаються даним питанням на глобальному рівні:

- ЕКОСОР (Економічна і соціальна рада) - орган ООН, який займається координацією економічної і соціальної діяльності ООН та її спеціалізованих установ.

- Регіональні економічні комісії ООН - органи ЕКОСОР, покликані сприяти економічному розвитку та співробітництву країн окремих регіонів (Європа, Африка, Латинська Америка, Західна Азія, Азія і Тихий Океан), підвищенню життєвого рівня їх населення[70, с. 116].

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою адміністративних та економічних методів.

Адміністративні методи найдоцільніше застосовувати за умов економічної нестабільності, зростання дефіциту та інфляції. Ними користуються, як правило, протягом короткого терміну з метою захисту економіки країни або її відродження через мобілізацію та оптимальне використання ресурсів. До них належать ембарго (повна заборона зовнішньоекономічної діяльності), ліцензування, квотування, специфічні вимоги до товару та ін.

Економічні методи регулювання займають провідне місце в період стабілізації економіки. До них належать митні тарифи, збори, імпортні депозити (в галузі імпорту), пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків тощо (в галузі експорту).

Важливу роль з-поміж економічних методів регулювання зовнішньоекономічної діяльності відіграють валютні обмеження, які спрямовано на розширення або отримання розвитку зовнішньоекономічних зв'язків країни. Валютні обмеження охоплюють сферу зовнішньої торгівлі, рух капіталів та кредитів, переказ прибутків, податкових та інших платежів. У галузі зовнішньої торгівлі валютні обмеження вважають опосередкованим фактором стримування імпорту, оскільки використання валюти на закупівлю іноземних товарів дозволяється лише після отримання на це спеціального дозволу. Регулювання залучення та вивозу капіталу в цілому спрямовується на підвищення ефективності іноземного інвестування в економіку країни. Воно має подвійний характер. З одного боку, державне регулювання сприяє створенню сприятливого інвестиційного клімату за допомогою державних гарантій та надання пільг, а з іншого - обмежує вплив іноземного капіталу на економіку країни, яка залучає такі кошти[32, с. 174].

У системі державного регулювання зовнішньоекономічною ді­яльністю виділяють два основних методи: тарифне й нетарифне ре­гулювання.

Тарифне регулювання ЗЕД здійснюється через застосування різ­них видів мит, які справляються при перетинанні товаром митного кордону з того, хто ввозить чи вивозить цей товар. Серед засобів тарифного регулювання розрізняють імпортне, експортне та транзитне мито. Відповідно до Закону України «Про Митний тариф України» від 19.09.2013 № 584-VII — це систематизований згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності перелік ставок ввізного мита, яке справляється з товарів, що ввозяться на митну територію України. Закон об'єднує усі ставки ввізного мита й передбачає, що встанов­лення нових та зміна діючих ставок ввізного мита здійснюється Вер­ховною Радою України шляхом прийняття законів України, з ураху­ванням висновків Кабінету Міністрів України[7]. Використовуючи тарифне регулювання, держава впливає на обсяги сум нарахованого мита на товари, що є предметом експорт­но-імпортних операцій, і через митні тарифи обмежує чи забороняє імпорт певних товарів з метою захисту вітчизняних виробників або для досягнення інших економічних цілей. Слід враховувати, що в окремих випадках при ввезенні та виве­зенні товарів, незалежно від звичайного мита, можуть застосовува­тися особливі види мита. Це — спеціальне, антидемпінгове та компенса­ційне мито. За твердженням О. Ашуркова спеціальне мито застосовується у таких випадках:

• як засіб захисту українських виробників;

• як засіб захисту національного товаровиробника, коли товари ввозяться на митну територію України в обсягах і за таких умов, що завдають значної шкоди чи створюють загрозу за­вдання значної шкоди вітчизняному виробникові відповід­них товарів;

• як попереджувальний засіб стосовно учасників ЗЕД, які по­рушують національні інтереси у сфері зовнішньоекономічної діяльності;

• як захід у відповідь на дискримінаційні та (або) недружні дії ін­ших держав, митних союзів та економічних угруповань, які об­межують здійснення законних прав та інтересів суб'єктів ЗЕД і (або) зачіпають інтереси України [6, с. 44].

Поряд з тарифним регулюванням експортно-імпортних опера­цій застосовується також метод нетарифного регулювання, який полягає у кількісних або інших обмеженнях експорту та імпорту окремих видів товарів, тобто запроваджується їх квотування й лі­цензування.

Режим ліцензування зовнішньоекономічних операцій здійсню­ється згідно зі ст. 16 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяль­ність» (в редакції Закону України від 19.041.2014p.).

Ліцензування зовнішньоекономічних операцій визначається як комплекс адміністративних дій органу виконавчої влади з питань економічної політики з надання дозволу на здійснення суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності експорту (імпорту) товарів. Нині процес отримання ліцензій розподілено на автоматичний та неавтоматичний. Автоматичне ліцензування експорту (імпорту) як адміністративна процедура з оформлення та видачі ліцензії не справляє обмежувального впливу на товари, експорт (імпорт) яких підлягає ліцензуванню, оскільки щодо таких товарів не встановлю­ються квоти (кількісні або інші обмеження). Неавтоматичне ліцензу­вання експорту (імпорту) як адміністративна процедура з оформлен­ня та видачі ліцензії використовується в разі встановлення певних квот на експорт (імпорт) товарів. Закон визначає підстави для запровадження ліцензування окремо щодо експорту та щодо імпорту товарів. Рішення про застосування режиму ліцензування експорту (ім­порту) товарів, у тому числі встановлення квот, приймається Кабіне­том Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики, тобто Мінекономіки та з пи­тань європейської інтеграції України, з визначенням списку конкрет­них товарів, експорт (імпорт) яких підлягає режиму ліцензування, періоду дії цього режиму та кількісних або інших обмежень щодо кожного товару. У разі застосування антидемпінгових, компенсаційних або спе­ціальних заходів щодо захисту вітчизняного товаровиробника рі­шення про запровадження режиму ліцензування приймається Міжві­домчою комісією з міжнародної торгівлі згідно із законодавством[70, с. 75].

Стосовно кожного виду товару може встановлюватися лише один вид ліцензії. Ліцензії видаються Мінекономіки та з питань європейської ін­теграції України, а також у межах наданих ним повноважень — від­повідним республіканським органом Автономної республіки Крим, структурним підроз­ділом обласної, Київської і Севастопольської міських державних ад­міністрацій. У разі автоматичного ліцензування термін видачі ліцензії не повинен перевищувати 10 робочих днів від дати одержання заяв­ки та інших необхідних документів, що відповідають установле­ним вимогам. Термін розгляду заявок при неавтоматичному ліцензуванні не повинен перевищувати 30 днів від дати надходження заявки, якщо вони розглядаються в порядку їх надходження, та не більше 60 днів, починаючи від дати закінчення оголошеного терміну приймання за­явок, якщо всі вони розглядаються одночасно. Така ліцензія вида­ється в межах квоти із зазначенням терміну її дії.

Перелік товарів, експорт (імпорт) яких підпадає під режим ліцен­зування, інформація про термін дії ліцензій та внесення будь-яких змін до них, порядок подання та розгляду заявок опубліковуються в офіційних друкованих виданнях України з повідомленням відповід­ного комітету Світової організації торгівлі (СОТ) протягом 60 днів від дня опублікування та наданням копій цих публікацій. Офіційне опублікування здійснюється у термін, не пізніший дати запрова­дження режиму ліцензування [28, с. 63].

Одним із засобів державного регулювання ЗЕД є сертифікація товарів, що імпортуються на територію України. Обов'язковість сертифікації цих товарів на предмет їх відповідності фармакологічним, санітарним, фітосанітарним, ветеринарним нормам, якщо відповідні вимоги діють і щодо аналогічних товарів національного виробницт­ва, передбачена ст. 18 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Закон України від 17 травня 2001 р. № 2406-111 «Про підтвер­дження відповідності» визначає сертифікацію як процедуру, за допомогою якої визнаний у встановленому порядку орган докумен­тально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством ви­могам (ст. 1). Таке визначення узгоджується із загальновизнаним ро­зумінням цього терміну в документах Міжнародної організації із стандартизації (ISO), згідно з якими сертифікація визначається як процедура, за допомогою якої третя сторона письмово завіряє (сер­тифікатом відповідності), що продукція, процес чи послуга відпові­дають заданим вимогам. З розвитком зовнішньоторговельних відносин сертифікація ста­ла одним із важливих механізмів управління якістю, який дає мож­ливість оцінити продукцію, надати споживачу підтвердження її без­пеки, забезпечити контроль за відповідністю продукції вимогам еко­логічної чистоти, а також підвищити її конкурентоспроможність[55, с. 57].

Зовнішньоекономічна діяльність здійснюється з дотриманням суб'єктами ЗЕД вимог антимонопольного законодавства, Разом із тим враховано встановлення державної монополії на експорт та імпорт окремих видів товарів. Так, виключно уповноваженими Україною як державою суб'єктами ЗЕД може здійснюватись екс­порт та імпорт озброєнь, боєприпасів, військової техніки, вибухових речовин, ядерних матеріалів та інших предметів і технологій, пе­релік яких визначено у ст. 20 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність». З метою забезпечення виконання міжнародних зобов'язань України, вдосконалення державного контролю за здійсненням між­народних передач озброєнь, військової та спеціальної техніки, окре­мих видів сировини, матеріалів, обладнання і технологій в Україні створено Державну службу експортного контролю [33, 79].