23.Гетьман Пилип Орлик та його Конституція.

Після смерті І.Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана К.Гордієнка 5 квітня 1710р. обрали гетьманом України (в еміграції) Пилипа Орлика. Він походив із чесько-польського роду. Закінчив Києво-Могилянську академію, працював спочатку в канцелярії київського митрополита, а згодом — у гетьманській канцелярії. Відомий як письменник і поет. Рада прийняла своєрідні статті — «Пакти і Конституцію прав і вольностей Війська Запорізького», згодом названі «Конституцією Орлика», які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після її визволення від московського панування. Цей документ ніколи не був втілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі конституцій демократичного суспільства (у той час лише Англія, Нідерланди і Швейцарія втілювали принципи конституціоналізму в політику й правову практику), став свідченням передової української суспільно-політичної думки: 1) Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого панування; 2)гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників (депутатів), які обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького; 3) виборність усіх посадових осіб із наступним затвердженням їх гетьманом; 4) недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом; 5) встановлювався строгий розподіл між державною скарбницею й особистими коштами гетьмана; 6) ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів, накладених на простий народ; 7) православ'я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія української церкви при формальному підпорядкуванні константинопольському патріархові тощо.Справу Орлика продовжили його син Григорій та мазепинці-мігранти, яких називали в Європі апостолами Української незалежної держави.

24.Обмеження політичної автономії України в першій половині XVIII ст.

Після перемоги над шведами Петро І значно зміцнив своє становище. Якщо раніше у зарубіжних джерелах та на картах північно-східні землі здебільшого називали Московщиною або Московським царством, то тепер він урядово закріпив і поширив у вживанні назву « Росія ». Було навіть видано наказ московським послам у різних країнах, щоб за кордоном Московське царство називали Російським. Після закінчення Північної війни і прийняття в 1721 р. Петром І титулу імператора за Росією було встановлено офіційну назву « Російська імперія ». Тоді Гетьманщину почали офіційно називати Малоросією, а згодом (1796) на цих землях створили Малоросійську губернію. На долю гетьмана Скоропадського випало важке завдання порятунку автономних прав України, які Москва намірилася звести нанівець. Адже після полтавської катастрофи Петро І поводився у Гетьманщині як у завойованій країні. Царська політика проти України (аналогічно поводили себе і всі наступні самодержавні імператори Росії, з більшою чи меншою жорстокістю і фанатичною впертістю) передбачала такі основні заходи. 1.Руйнування основ української державності. Формально залишаючи попердній устрій Гетьманщини, царський уряд намагався підпорядкувати собі всю владу в Україні, ігноруючи основні права останньої, її гетьмана та уряд. 2. Фізичне виснаження України. Десятки тисяч українців спроваджувалися царським урядом на тяжкі примусові роботи — копання каналів навколо Ладозького озера, будівництво на фінських болотах нової російської столиці Санкт-Петербурга, спорудження фортифікаці й них укріплень понад Каспійським морем тощо Українську економіку дуже виснажували постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чол.), яких утримували здебільшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податків. Так, тільки з Лівобережжя в царську скарбницю 1722 р. надійшло 45,5 тис. крб, 1723 р. — 85,9 тис., а вже 1724 — 241,3 тис. крб. Тривожним симптомом було масове роздавання великих земельних маєтків, конфіскованих у прихильників Мазепи, ряду російських генералів та вельмож, що прагнули впровадити в Україні такі кріпацькі порядки, які вже давно існували в Росії. Значним ударом царизму по автономії Гетьманщини було створення у травні 1722 р. Малоросійської колегії (1722—1727) — центрального органу російської колоніальної адміністрації у Лівобережній Україні. Вона мала перебувати у гетьманській столиці Глухові й складалася із 6 російських урядовців, прокурора та канцеляристів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. Підпорядкування практично всіх сторін державного життя Гетьманщини Малоросійській колегії лицемірно пояснювалося піклуванням Москви про український народ. Старий гетьман не витримав такої наруги і помер влітку 1722 р. Після смерті І.Скоропадського Петро І заборонив вибори наступ-ного гетьмана. Тому старшина призначила наказним гетьманом Лівоберелсжя чернігівського полковника Павла Полуботка (1722— 1724). Він походив із козацько-старшинського роду Сіверщини, навчався у Києво-Могилянській колегії, був одним із претендентів на гетьманство ще в 1708 р., але через недовіру Москви його кандидатура була відхилена. Ставши наказним гетьманом, П.Полуботок намагався чинити опір російській політиці ліквідації української автономії. Після смерті Петра І у 172 5 р. було пригальмовано процес цілковитої ліквідації автономії України. Готуючись до війни з Туреччиною й намагаючись якось втихомирити українців (у Туреччині тоді перебував і вів переговори з Францією й запорожцями П.Орлик), російські політики почали прихильніше ставитися до української автономії. її несподіваним тимчасовим спільником став князь О.Меншиков, фактичний регент малолітнього царя Петра II, власник величезних маєтків у Гетьманщині і запеклий ворог українського автономізму. Він виступив із критикою Малоросійської колегії, яка обклала податками його маєтності в Україні, й у 1727 р. імперська рада розпустила її, декретом дозволивши місцевому населенню обирати гетьмана