Селянство

Селянство складало основну масу населення Галицько-Волинської землі. Як і в Київській Русі, селяни називалися смердами. Більшість з них були вільними, мали своє господарство і в складі общини сплачували оброк державі в особі князя. Серед форм селянського володіння землею переважало общинне землеволодіння, що пізніше отримало назву "дворище". "Дворище" як об'єднання кількох селян-общинників із розпадом общини поступово розділялося на індивідуальні двори.

Процес утворення великого землеволодіння супроводжувався посиленням економічної залежності селян і появою ренти. Першою формою вираження такої залежності селян була данин а. На користь великого князя селяни сплачували "татарщину" (раніше її збирали баскаки), "серебщину", відбували різні повинності, а на користь місцевих панів сплачували оброк (дякло) натурою: хутром, воском, зерном.

Данина, що накладалася на "дим", "плуг", не мала конкретних розмірів, і її збирали шляхом "полюддя". Крім того, общинники виконували підводну і військову повинності, а також мали будувати й ремонтувати дороги, укріплення, замки. Об'єкти сільського господарства обкладались оброком, який стягувався не лише продуктами, а й грошима. Грошовий оброк у Галицько-Волинському князівстві отримує назву "чинш", а селян називають "чиншовиками".

Жителі приміських сіл у більшості не були корінним населенням. Вони були посаджені на землю князями чи боярами. Села ці поділялися на сотні й десятки, а їхніх жителів називали "сотенними". За право користування землею та інвентарем вони зобов'язані були виконувати феодальні повинності, обробляти землю, сплачувати оброк, будувати та ремонтувати міські укріплення, нести службу з охорони міста тощо. Приміські сотні об'єднувалися в тисячі на чолі з тисяцьким.

До вільних належав а також більша части на міського населення. Соціальний склад жителів міст ставав неоднорідним: диференціація тут також була значною. Верхівку міст складали "мужі градські" і "містичі". Міська верхівка була опорою влади князя, виявляла пряму зацікавленість у зміцненні його влади, бо вбачала в цьому гарантії збереження своїх привілеїв.

Існували купецькі об'єднання — гречники, чудинці та ін. Ремісники також об'єднувались у "вулиці", "ряди", "сотні", "братчини". Ці корпоративні об'єднання мали своїх старост і свою казну. Всі вони знаходилися в руках ремісницької і купецької верхівки, якій підкорялися міські низи — підмайстри, робітні люди та інші "люди менші".

Галицько-Волинська земля була рано відірвана від великого шляху "з варяг в греки", рано зав'язала економічні та торговельні зв'язки з європейськими державами. Ліквідація цього шляху майже не відбилася на господарстві Галицько-Волинської землі. Навпаки, ця ситуація привела до бурхливого росту чисельності місті міського населення. Наявність цієї особливості в розвитку Галицько-Волинського князівства забезпечила важливу роль міського населення в політичному житті держави. У містах крім українських постійно мешкали німецькі, вірменські, єврейські та інші купці. Зазвичай вони жили своєю общиною і керувались законами та порядками, встановленими владою князів у містах.

Напіввільні

До них належала та частина селянства, яка втратила господарську самостійність і змушена була за отримане в борг зерно, інвентар і гроші працювати на землі власника. Зі зростанням великого боярського землеволодіння скорочувалась кількість вільних селян, збільшувалось число залежних, яких можна на той час віднести до напіввільних.