Ява VIII

Герасим i Не­вi­до­мий.

Невiдомий. Здрас­туй­те вам!

Герасим. Здрас­туй. (На­бiк.) Той са­мий жид… аж мо­роз по­за шку­рою пi­шов. Ну що?

Невiдомий (ози­рається). А нi­чо­го…

Герасим. При­нiс?

Невiдомий. Є.

Герасим (зiтх­нув). По­ка­зуй.

Невiдомий (огля­дається кру­гом, заг­ля­да у вiк­но, по­тiм вий­має гро­шi, все но­вi, не­се до сто­лу, розк­ла­да на сто­лi). Те­пе­реч­ки пiз­на­вай­те, поч­тен­ний, де тут фальши­вi, а де на-сто­ящi?

Герасим (дов­го розг­ля­да, при­див­ляється на свiт). От так шту­ка! От так шту­ка! Не вга­даю! (Розг­ля­да.) Не вга­даю!

Невiдомий (зно­ву за­зи­ра у вiк­но). I нiх­то не вга­дає. Я при­сяг­ну на Бiб­лiю, що вся­кий прий­ме! Ето ро­бо­та пер­вий сорт. Ми не ро­би­мо та­кой дря­нi, як дру­гi… їх роб­лять у анг­ли­чан, i анг­ли­ча­нин їх во­зить, а я у нього - аген­том.

Герасим. Ну й зроб­ле­нi, ну й зроб­ле­нi - пря­мо нас­тоящi, i не ка­жи… Як двi кап­лi во­ди, всi од­на­ко­вi… руб - руб, три - три - од­на­ко­вi­сiнькi! По­ка­жи ж, будь лас­ка, кот­ра фальши­ва?

Невiдомий. Оце од­на - руб, а це дру­га - три.

Герасим. Оцi-о? Оцi? Та ти да­вай ме­нi та­ких гро­шей хоч лан­тух - прий­му. Як же ти їх роз­би­раєш?

Невiдомий. Ми?.. Ето сек­рет. На­що вам усе знать? То­вар нра­виться - вiзьмiть, не нра­виться - не бе­рiть. Ми не йуж­даємся в по­ку­па­те­лях; ми їх роз­пус­ти­ли i роз­пус­каємо, мо­же, мi­лi­он, i всi бла­го­да­рять… Ви знаєте, те­пе­реч­ки етiх дєнєг скрiзь до­во­лi, мо­же, i у вас у ки­ше­нi єсть та­кi са­мi.

Герасим. Ну, так! Звiд­кi­ля во­ни у ме­не вiзьмуться? Хi­ба дав хто, справ­дi? Ану, глянь. (По­ка­зує свої гро­шi.)

Невiдомий (розг­ля­ди). Как не­ма, ко­ли є!.. От од­на трьох-рубльовая, от дру­га… Хе-хе-хе! Ето усе наш­гей фаб­ри­кi.

Герасим. Свят, свят, свят! Та ти бре­шеш?

Невiдомий. По­бей ме­ня бог.

Герасим. Ди­во! От так шту­ка! Оце, ка­жеш, фальши­вi? Це я взяв вiд Жо­лудьова при­каз­чи­ка. Ви­хо­дить, їх i у Жо­лу­дя до­во­лi є… Он як лю­де ба­га­тi­ють. Я їх по­мi­тю: на­дiр­ву краї… От тiлько од­но ме­нi див­но: чом же ти сам не тор­гуєш на цi гро­шi, а тiлько дру­гим на­дi­ляєш?

Невiдомий. Ви все лю­бо­пит­нi­чаєте. Ну, а от­че­го ви не про­дай­оте фальшi­вих дєнєг? Вi­дiтє, у вся­ко­го своя ко­мер­цiя. У нас фаб­рi­ка на весь свет, дру­гой та­кой фаб­рi­кi не­ма; ми про­дай­ом ти­ся­чу за п'ятде­сят руб­лей… Раз­лi ето не тор­гов­ля, по-ва­ше­му? Ми за­роб­ляємо мi­лi­они, а лю­де в двад­цять раз больше… Ну, а як­би ми са­мi на етi дєньгi то­ва­ри ку­пу­ва­ли? Хто б то­дi так де­ше­во ро­бив гро­шi?

Герасим. I то прав­да. (Розг­ля­ди, гро­шi.) Не на­ди­ву­юсь! Нас­то­ящi, на­ту­ральнi! По­мi­тю й цi. (Над­ри­ва краї.)

Невiдомий. У нас по­ря­док; фiр­ма поч­тен­ная, то­вар з Лон­до­на пря­мо iдьот в ко­жа­них мiш­ках; єже­лi возьме­те, то ска­жiть, скiлько вам нуж­но, - я бу­ду те­лег­ра­му пус­кать у Адес­су, i анг­ли­ча­нин сам ви­ве­зеть їх на на­шу стан­цiю.

Герасим. Роз­па­ли­лась до них моя ду­ша… Сто ти­сяч вiзь-му!

Невiдомий. Не­хай вам бог по­мо­гає! А ко­ли ви­вез­ти?

Герасим. Сьогод­ня у нас су­бо­та… У по­не­дi­лок мож­на?

Невiдомий. Мож­на, за­чем не мож­на - усе мож­на!

Герасим. А цi двi бу­маж­ки ти дай ме­нi, - мо­же, я про­бу зроб­лю: куп­лю на них що-не­будь.

Невiдомий. На­вi­що, ко­ли у вас свої є… А меж­ду про­чiм, вiзьмiть. Так у понєдєльнiк уве­че­рi ви бу­де­те на вок­за­лi у то­му мiс­цi, де для муж­чiн i для дам, - ро­зу­мiєте?

Герасим. Ро­зу­мiю.

Невiдомий. Про­щай­те. (Iде.) Дай вам бог з моєї лег­кої ру­ки зро­биться мi­лi­оне­ром!

Герасим. Спа­си­бi!..

Невiдомий ви­хо­дить.

(Сам). Те­пер ко­ли б роз­мi­нять фальши­вi гро­шi в каз­на­чей­ст­вi… Са­мо­му страш­но, щоб не вло­паться… Хi­ба ку­ма взять у ком­паньйо­ни? Що ж, ко­ли вiн чор­та не бо­яв­ся, то не по­боїться каз­на­чея, щоб роз­мi­нять гро­шi. Кра­що­го ком­паньйо­на, як кум, не знай­ти!

Входе Ко­пач.

ЯВА IX

Герасим i Ко­пач.

Герасим. От чор­тя­ка при­нес­ла цього бро­дя­гу! Пiв-обi­да сам зло­пає i на пе­реш­ко­дi дi­ло­вi ста­не, тре­ба йо­го як-не­будь ви­ря­дить.

Копач. Здо­ро­венькi бу­ли! Як по­жи­ваєте, що по­роб­ляєте, ко­го виг­ля­даєте? Хе-хе!

Герасим. Хоч го­лий, так ве­се­лий! Здрас­туй­те.

Копач. Позд­рав­ляю з прi­обрєтєнiєм зе­мелькi, дай бог еще столько при­ку­пить… Без­по­доб­ная у вас во­да, за­раз пив, i мiс­теч­ко у ле­ва­дi бi­ля вер­би гар­не. Отам би ка­шi на­ва­рить з та­ранькою та по­поїсти по-чу­мацьки… Хе-хе-хе!

Герасим. Ма­буть, го­лод­ний, бо зма­ху про ка­шу за­ба­ла­кав.

Копач. Хе! Я зра­зу все об­няв оком! У вас но­вий за­бор i доб­ре зроб­ле­ний, - тiлько б ще тре­ба по од­нiй дош­цi дать, а то ско­ти­на бу­де зак­ла­дать пiд ла­ту го­ло­ву, то поз­ри­ває. Опит… Хе-хе-хе! Тiлько гля­ну, за­раз ба­чу.

Герасим. Я й сам ба­чу, та гро­шей не­ма.

Копач. Так-так. Хе-хе-хе! Гро­шей не­ма, а зе­мелька рос­те й рос­те! Люб­лю за предп­риїмчи­вость! Так, так, Ни­ко­ди­мо­вич! Ску­по­вуй­те по­ма­леньку, ску­по­вуй­те! Єй-бо­гу! Чо­го ви? Ду­маєте - шут­кую? Якi тут шут­ки? Ха­зяй­ст­вен­ний му­жик - ве­ли­ке дi­ло! Во­ру­шiться, во­ру­шiться! Кру­тiть го­ло­вою: ку­пи­ли у Бор­ща, ку­пуй­те у Смок­ви­но­ва, а там у Щер­би­ни. Па­ни го­рять, а му­жич­ки з по­жа­ру тас­ка­ють… Це не пус­тяк! Ви як по­ла­га­ете? Во­ни при­вик­ли ома­ри там, шам­панське - от гро­ши­ки й ух­ну­ли, а там i iмєнiя ах­ну­ли! А ви - га­лу­шеч­ки, кар­то­пельку, ку­ле­шик, чу­хоньку, та й то не щод­ня, а во­но жи­рок i на­рос­тає… Гляньте нав­ко­ло: Жо­лудь - де­сять ти­сяч де­ся­тин. Чо­бiт - п'ять ти­сяч де­ся­тин, Пу­зир - три ти­ся­чi; а тут i ви по­ма­леньку та по­ма­леньку при­ку­по­вуй­те та при­ку­по­вуй­те.

Герасим. Що там я ку­пив, i ба­ла­кать не варт.

Копач. Од­ра­зу ж не мож­на! Ви вiзьмiть прiмєр з сви­нi: от во­на хо­дить на под­вiр'ї ху­да, обд­ри­па­на, а за­ки­ну­ли ви її в саж, ста­ли хар­чi кра­щi да­вать - то во­на по­ма­лу й отяг­неть-ся, а там i са­ло на­рос­тає, - так i ви… Опит - ве­лi­коє дi­ло!

Герасим. Спа­си­бi! То це ви ме­не з сви­нею рiв­няєте?

Копач. Не в тiм рiч! Ви не обi­жай­тесь-це прiмєр. Ви не взи­рай­те! По­ма­лу, по­ма­лу i у вас са­ла на­бе­реться до­во­лi, то­дi по­рiв­няєтесь з Чо­бо­том, а мо­же, i з Жо­лудьом… На все свiй час, своє врем'я. Не мож­на ж зра­зу, в тiм i прiмєр. Прак­тi­ка, опит­ность - ве­лi­коє де­ло. Вас вже не об­ма­неш, ви вся­ко­го об­ма­не­те, а це ве­лi­коє дєло, ко­ли не те­бе за чу­ба дер­жать, а ти дру­гих за чу­ба дер­жиш. А ви як по­ла­га­ете? Хе-хе-хе! Ви гля­ну­ли ко­би­лi в зу­би i наск­рiзь її ба­чи­те, - опит! Вiд то­го у вас ло­ша­та он якi. Ви не ку­пи­те чорт батька зна чо­го? А во­но i ви­хо­дить, що скрiзь iде на ко­ристь. А то по­ви­ду­му­ва­ли: яч­мiнь-го­лак, а вiн ро­дить не так; ози­мий - рi­пак, а сi­вач - ду­рак; пше­ни­ця - крим­ка, а в шта­нях дiр­ка; жи­то шам­панське - ба­ловст­во панське… Хе-хе-хе!

Герасим. Ох, Ба­на­вен­ту­ра Бов­ту­ро­вич, все то доб­ре, що ви ка­же­те, тiлько ре­чi ва­шi не гро­шi, за них зе­мельки не ку­пиш, а тут гро­шей, гро­шей, гро­шей тре­ба. Ось пiд бо­ком ле­жить зе­мелька, а я сли­ну ков­таю. Та яка зем­ля? Не­пе­ре­па­ха­на, ста­вок риб­ний, i з моєю ме­жа з ме­жею.

Копач. Пот­рош­ку, пот­рош­ку - пам'ятай­те мiй прiмєр;

От ви б са­мi ста­во­чок тут уни­зу ви­ко­па­ли, ри­бу за­ве­ли: ли­ни, ка­ра­сi… Не­ма кра­ще, як м'ясо сви­ни­на, а ри­ба ли­ни­на. Хе-хе-хе!

Герасим. Ви­ко­паєм. Мо­же, ви вже гро­шей знай­шли, то по­зи­чи­ли б на ха­зяй­ст­во?

Копач. I це дi­ло та­ке, що од­ра­зу не мож­на, - ще не нас­ко­чив! Я вам по сек­ре­ту ска­жу: тут єсть один пред­мет… Нi, не бу­ду го­во­рить - я вас по­ве­зу, са­мi по­ба­чи­те. Це не пус­тяк, дi­ло важ­не; прiмєти та­кi, що не мож­на сум­нi­ваться, - верь-те!

Герасим. Ет! Ви тiлько хва­ли­тесь… Трид­цять лiт шу­кає-те гро­шей, а нi­чо­гi­сенько не знай­шли.

Копач. Як не знай­шов! А де­ре­во окам'янi­ле ви не ба­чи­ли? От поїде­мо, я вам по­ка­жу, стоїть по­ди­виться: пу­дiв, п'ять ва­жить, всi лис­точ­ки, всi вi­ти, так як на­пе­ча­та­но! А ступ­ку мiд­ну, чер­во­ної мi­дi, тiлько тов­кач пе­ре­би­тий… А ско­во­ро­ду - ота­ка ско­во­ро­да… За­по­розька, вид­ко, жид­кiв на нiй при­пi­ка­ли! Ви­пи­ту­ва­ли, де гро­шi, а мо­же, ков­ба­си пiд­жа­рю­ва­ли… Пред­ме­ти iн­те­рес­нi для на­уки; я їх одi-слав од­но­му про­фе­со­ро­вi, за­був, як фа­мi­лiя, вiн кур­га­ни роз­ко­пує…

Герасим. Чортз­на-що, аж нуд­но слу­хать!… Ви гро­шей да­вай­те?..

Копач. Я чувст­вую, що аж тут моя судьба роз­рi­шиться… Вся­ко­му своє - вiр­те, що про­вiдєнiє не­дур­но ука­за­ло ме­нi цей путь - бу­дуть i гро­шi. Ото­дi за­шу­мить Ба­на­вен­ту­ра-ко­пач!

Герасим. Що ж би ви зро­би­ли, як­би гро­шi ви­ко­па­ли?

Копач. За­раз би поїхав в Па­риж.

Герасим. Чо­го? Щуп оцей по­ка­зу­вать… Та ви ж i ба­ла­кать по-їхньому не вмiєте.

Копач. О, я їм ска­жу… Та все од­но ви не зро­зу­мiєте!

Герасим. Е, ба­чи­те, ви не вмiєте, та вже й круть-верть.

Копач. Не вмiю? Вiв ля Бу­лан­же, вiв ля Ельзас, аб-а Ель-ман! Оле ку­то ля фур­шет!… Оле ка­шон, ля пом­де­тер, вiв ля пат­рi!.. А що?

Герасим. Та хто йо­го знає що! Чую тiлько, що не по-на­шо­му ло­по­че­те.

Копач. В тiм си­ла! Ви со­бi ду­маєте, що це ду­рак який хо­дить?

Герасим. Та хто йо­го знає.

Копач. То-то бо й є! А я мов­чу i та­ки сво­го доб'юсь… а то­дi i бу­де­те ру­ка­ми об по­ли бить… Хе-хе-хе! На­ука, Ни­ко-ди­мо­вич, на­ука! Мож­на по­жа­лiть, що ви си­на не вчи­ли, а я б ко­ло нього був по­за­няв­ся, i вiн би знав фран­цузько­го язи­ка не ху­же ме­не, для то­го є са­мо­учи­тель Мар­го й дру­гi кни­ги.

Герасим. Що там на­ука? За­бав­ка ди­тя­ча! На бi­са йо­му зда­ло­ся отак ло­по­тать язи­ком, як ви оце ло­по­че­те, хi­ба гин­ди­кiв драж­нить? Я при­ди­вив­ся: як тiлько вче­ний, так i го­лод­ра­бець: нi зем­лi, нi гро­шей, i та­ки ду­рень дур­нем - зас­тав йо­го ко­ня­ку зап­ря­гать, то й не зап­ря­же, вiн за­раз по­лi­зе по книж­ках, по тих рiх­ме­ти­ках шу­кать, як це ро­биться.

Копач. Прак­ти­ки не­ма. А от я зап­ря­жу вам в яку хо­че­те збрую: хоч в за­тяж­ний хо­мут, хоч у шо­ри… Хе-хе-хе! А от вти­ори ви i не зап­ря­же­те!

Герасим. Що нi, то нi. Я їх i не ба­чив, якi во­ни.

Копач. Хе-хе-хе! От ба­чи­те… i тут на­ука… Нi, ви про­тiв на­уки не iдiть! Без на­уки, без стру­мен­ту, без опи­ту, ку­ди не по­вер­ни­ся, нi­чо­го не зро­биш. От i в служ­бi: я був пер­вин в цi­лiй ди­вi­зiї! Хто най­кра­щий їздок? Ко­пач! Хто хрун­то­вик? Ко­пач! Хто служ­бу зна, як своїх п'ять пальцiв? Ко­пач! Хе-хе-хе! Ма­мiнькi­ни син­ки в кар­тиш­ки гра­ють, на трой­ках роз'їжджа­ють, а ко­пач в ка­ра­улi, за ус­та­вом си­дить, вся­ку служ­бу за них справ­ляє; вiд то­го не то що, а й са­ма но­ро­вис­та ко­ня­ка, ко­ли на неї сi­дав ко­пач, чу­ла - в шен­ке­лях чу­ла - опит i на­уку i, як ди­ти­на, по­кiр­но хо­ди­ла пе­ред фрун­том!.. Нi, ви, Ни­ко­ди­мо­вич, про­ти на­уки не йдiть.

Герасим. Вче­ний по­ки бо­га зма­лює, то чор­та з'їсть. Та це все чортз­на-що ми ба­ла­каєм; кра­ще ви ска­жiть ме­нi, чи не знаєте ба­га­тої дiв­чи­ни для мо­го Ро­ма­на! Ви по свi­ту хо­ди­те, то по­вин­нi знать, де є ба­га­тi дiв­ча­та.

Копач. Знаю. Як не знать - знаю… От хоч би й у стар­шо­го Пу­зи­ря - двi доч­ки на воз­рас­тi. Я у них як до­ма.

Герасим. А скiльки Пу­зир дасть при­да­но­го за доч­кою, грiш­ми? Як ду­маєте?

Копач. Не ска­жу. А тим ча­сом спрос не бi­да. А знаєте що? А ви ка­жiть: що? А от що! Поїде­мо ми завт­ра з Ро­ма­ном до Пу­зи­рiв… Так, нi­би по­ро­сят ку­пу­ва­ти, - у них за­вод доб­рий. Там ка­ба­ни, пря­мо хоч ля­гай на спи­нi. Круп ота­кий… реб­ра кру­тi, нiж­ки ко­ро­тенькi, як доб­ре уго­дуєш, пу­дiв вi­сiм са­ла! Вам та­ки тре­ба па­роч­ку по­ро­сят та­ких ку­пить. Сви­нi- грунт у ха­зяй­ст­вi: i са­ло, i ков­ба­си, i око­ро­ки - та й про­дать мож­на. Пу­зир про­дав двад­цять го­до­ва­них ка­ба­нiв i згрiб ти­ся­чу кар­бо­ван­цiв.

Герасим. Ти­ся­чу? Оце грунт, що гро­шi мож­на заг­рi­бать, а око­ро­ки - то нi­мецька ви­гад­ка.

Копач. Ой, не ка­жiть! Як­би оце око­рок, та гор­чи­ця, та го­рiл­ки чар­ку - як би ви сма­ку­ва­ли!

Герасим. Ви та­ки, ма­буть, лю­би­те по-панськи: хоч не їсти, то по­ба­ла­кать про смач­ну їжу.

Копач. Не в тiм рiч! За­го­во­ри­ли за дiв­чат, а зве­ли на сви­ней. Що ви ска­же­те на моє пред­ло­же­нiє їхать до Пу­зи­ря на ог­ля­ди­ни?

Герасим. А що ж, з бо­гом! Хi­ба ко­ней най­мать, чи що?

Копач. Жаль тiлько, що Ро­ман фран­цузько­го язи­ка не знає, а то ми б там з ним жу­кiв пус­ка­ли - жер­ко­та­ли б по-фран­цузько­му. Хе-хе-хе! Це важ­ний пред­мет.

Герасим. Та це чортз­на-що! Ви уда­ряй­те на гро­шi- гро­шi всьому го­ло­ва.

Входе Ро­ман.

ЯВА Х

Тi ж i Ро­ман.

Роман. Здрас­туй­те вам ще раз.

Копач. Здо­ров, здо­ров, ле-ко­зак.

Роман. Iдiть, та­ту, обi­дать, ми вже по­обi­да­ли.

Копач. Хо­дiм, хо­дiм, а то я на­га­дав око­ро­ки та так розт­ри­во­жив апе­ти­та, що аж сли­на ко­титься.

Герасим. Ну, хо­дiм, за­мiсть око­ро­ка - бор­щу та ка­шi по­поїмо, а ти, си­ну, схо­ди до Мос­ков­чу­ка, не­хай вiн те­бе пiдст­ри­же пiд польку.

Роман. Для чо­го?

Герасим. Тут та­ке дi­ло, си­ну: завт­ра не­дi­ля, то збе­реш­ся ра­ненько, поїдеш з па­ном ко­па­чем до Пу­зи­рiв. Зап­ря­жеш па­ру сi­рих же­реб­цiв у но­во­го хвур­го­на i сам одяг­неш­ся по-праз­ни­ко­во­му.

Роман. А чо­го ж я, та­ту, ту­ди поїду?

Герасим. А ось чо­го: там є дiв­ча­та, а во­ни лю­де ба­га­тi, то ми заш­лем до них ста­рос­тiв, так по­пе­ре­ду тре­ба, щоб Пу­зи­рi по­ба­чи­ли те­бе, а ти щоб по­ба­чив дiв­чат. А щоб бу­ло то­бi зруч­нi­ще по­во­диться, то ти уда­си, нi­би приїхав на за­вод ку­пу­вать свин­ку i кнур­ця…

Роман. Та ви ж са­мi хо­тi­ли, щоб я же­нив­ся на Мот­рi.

Герасим. Тьфу на твої ре­чi, дур­но­вер­хий! То я жар­ту­вав, щоб во­на ста­ра­лась у ро­бо­тi.

Роман. Гар­нi жар­ти: ви жар­ту­ва­ли, а ми з Мот­рею по­ко­ха­лись.

Герасим. Чортз­на-що ба­ла­каєш! Ха­зяй­ський син по­ви­нен шу­кать ха­зяй­ську доч­ку з при­да­ним, а не най­мич­ку.

Роман. Мот­ря та­ка дiв­ка…

Герасим. Мот­ря не Пу­зи­рiв­на, а Пу­зи­рiв­на не Мот­ря.

Роман. Та не­хай во­на вам ска­зиться, та Пу­зи­рiв­на, я її не знаю.

Герасим. Ой гля­ди! Мо­же, чо­го на­коїв з Мот­рею? Тiлько прий­деться пла­тить, то я те­бе жи­во­го об­луп­лю. Те­пер та­кий свiт: са­ма в'язне, а по­тiм пла­ти.

Роман. Нi­чо­го я не зро­бив ху­до­го. I Мот­ря не з та­ких - во­на дiв­чи­на чес­на.

Герасим. А гро­шей у неї ба­га­то є?

Роман. Де ж во­ни у неї вiзьмуться? Во­на i без гро­шей до ду­шi ме­нi.

Герасим. До ду­шi, та не до ки­ше­нi.

Роман. А ви ду­маєте, що у Пу­зи­рiв по­жи­ви­тесь грiш­ми?

Якраз! Так вiзьме­мо, як наш зять взяв у нас: обi­ща­ли п'ять ти­сяч, а пiс­ля ве­сiл­ля да­ли двi па­ри во­лiв, де­ся­ток овець, па­ру ко­ней, фур­го­на i двi ко­ро­ви.

Герасим. Обi­цян­ка - ця­цян­ка, а дур­не­вi ра­дiсть.

Роман. Та ще на при­да­чу всi гур­том по­по­би­ли зя­тя та й ви­ря­ди­ли.

Герасим. А нас хi­ба не би­ли? Би­ли й нас.

Копач. Цi­ка­во. I зя­тя би­ли? Я де­що чув, але ма­ло чо­го лю­де не наб­ре­шуть. Ану, роз­ка­жи, будь лас­ка.

Герасим. Та що йо­го слу­хать!

ЯВА XI

Тi ж i Клим.

Клим. А йдiть, ха­зяїн, дай­те ко­ням об­ро­ку.

Герасим. За­раз. Iди лиш ви­маж збрую гар­ненько, то кра­ще бу­де. (Ви­хо­де, за ним Клим.)

Копач. Пос­пiєш ще збрую ви­ма­зать, я то­бi по­мо­жу, а ти роз­ка­жи тим ча­сом, як тут бу­ло дi­ло на ве­сiл­лi.

Роман. А як бу­ло? Так бу­ло: за­раз сват Iван зче­пив­ся з батьком, щоб да­ва­ли обi­ща­не при­да­не, а батько од­мо­ви­ли своєю по­го­вор­кою: обi­цян­ка - ця­цян­ка… Сват наз­вав бать-ка мо­шен­ни­ком, батько сва­та за бо­ро­ду, а вiн батька; я ки­нув­ся обо­ро­нять батька, а сват Па­нас вче­пив­ся ме­нi в чу­ба - са­ме отут на вис­ку, я по­чав вик­ру­чу­ваться, отак шку­ра з во­лос­сям ви­тяг­ну­лась, а я кру­тюсь, та до то­го кру­тив­ся, по­ки доб­рий жмут чу­ба не зос­тав­ся у сва­та Па­на­са в ру­ках, а та­ки вик­ру­тив­ся.

Копач. Вик­ру­тив­ся?

Роман. Вик­ру­тив­ся.

Копач. Мо­ло­дець за­по­ро­жець! Ну, i що ж по­тiм?

Роман. Тим ча­сом у дру­гiм кут­ку на­шi ма­ти зче­пи­ли­ся з сва­хою Гор­пи­ною i роз­чiп­чи­ли­ся; тут пiдс­ту­пив зять наш, щоб роз­бо­ро­нить, ви­хо­дить, ма­тiр i те­щу, а дядько Олек­са, не роз­би­ра­ючи дi­ла, по уху йо­го, а вiн дядька… Ну, й пiш­ло, й пiш­ло…

Входе Ге­ра­сим.

ЯВА XII

Тi ж i Ге­ра­сим.

Герасим. Чортз­на-що слу­хаєте, хi­ба ви не ба­чи­ли, як б'ються?

Копач. Та не в тiм си­ла. Тут опит по­лу­чається. От я не знав, як вик­ру­чу­ваться, ко­ли те­бе схоп­лять за ви­сок, а те­пер знаю… Вiк жи­ви, вiк учись… Ну… ну?

Роман. Вмi­ша­лись всi ро­ди­чi i пiвд­ня би­лись; оце на­че й вга­му­ються, ди­вись: сло­во по сло­ву - знов зче­пи­лись. Ота­ке-то при­да­не; на­реш­тi, батько­вi два зу­би ви­би­ли…

Герасим. Та бре­шеш-бо, од­но­го; а дру­гий ви­пав сам на тре­тiй день.

Копач. То це пря­мо стра­же­нiє бу­ло!

Роман. Атож. Во­лос­ся лi­та­ло по ха­тi, як па­ву­ти­на во­се­ни. До­во­лi то­го ска­зать, що як роз'їха­ли­ся сва­ти, то в ха­тi наз­мi­та­ли во­лос­ся на зем­лi цi­лу ку­де­лю.

Копач. З та­кої вов­ни доб­рi б бу­ли ру­ка­ви­цi.

Роман. Щоб дур­но не про­па­ло, то я зро­бив з то­го во­лос­ся аж два ква­чi.

Копач. I це по-ха­зяй­ськи.

Роман. I до­сi ни­ми во­зи пiд­ма­зуємо.

Копач. А хто ж бит­ву виг­рав?

Герасим. Виг­рав я, бо п'ять ти­сяч зос­та­лось у ка­лит­цi - не дав-та­ки зятьовi.

Роман. Ота­ко­го й нам Пу­зи­рi да­дуть при­да­но­го, як ми да­ли за сест­рою.

Герасим. Ну, то ще по­ба­чи­мо! Я не та­кий ду­рень, щоб ме­не об­ма­ни­ли… Я об­ма­ню хоч ко­го, а ме­не чор­та ли­со­го об­ма­нить хто.

Копач. Нi­яко­го об­ма­ну не тре­ба, я на цi дi­ла май­стер… Опит - ве­лi­коє де­ло! Вис­ва­таєм i дєнєжний до­го­вор, вi­но­ву за­пись зро­би­мо! Оле ку­то, пом-де тер-ля табль, ля фур­шет, вiв ля Бу­лан­же! Так, Ни­ко­ди­мо­вич.

Герасим. Та го­дi вам гин­ди­кiв драж­нить, хо­дiм обi­дать.

Копач (бе­ре щу­па). Хе-хе-хе! До­сад­но, що са­мi не вмiєте.

Герасим. На чор­та во­но ме­нi зда­ло­ся.

Копач. Еге, та не за­ба­ла­каєте!.. Альом!

Герасим. Тьфу! Са­мi ви Альона!

Копач. Ха-ха-ха! Ка­кая Альона? Же гран апе­тiт. Альом су­пе! Ха-ха-ха!

Виходять.

Завiса.