Г. Висування і перевірка гіпотез

Гіпотеза – це обґрунтоване припущення про те, що вибрані для спеціального вивчення особистісні особливості, а також способи їхнього виявлення справді є необхідними і достатніми для успішного вирішення завдань, що постають. Як будь-що невідоме (інакше б це не було гіпотезою), вона формулюється на базі теоретичного багажу знань і особистого досвіду керівника підрозділу послідовним висуванням логічних припущень у ході розробки програми.

Класичні вимоги до гіпотези: вона не повинна містити понять, що не отримали емпіричної інтерпретації, не повинна зводитися тільки до здорового глузду, повинна бути простою і лаконічною. Нарешті, у керівника і посадових осіб, що його підтримують, повинно бути достатньо можливостей і повноважень для її перевірки. По мірі перевірки, тобто накопичування фактів про те, що вивчається, гіпотеза повинна призводити до результатів, що підтверджують або спрощують припущення, а ті, у свою чергу, – до рекомендацій, що завершують або уточнюють вивчення.

Д. Побудова (вибір) методики вивчення індивідуальних особливостей

Методика вивчення індивідуальних особливостей – це оптимальна сукупність прийомів і способів надійної діагностики вибраних керівником підрозділу емпіричних показників, які дозволять отримати вірогідну інформацію про те, що вивчається. Її можна побудувати, рідше – вибрати, тільки після опрацювання попередніх елементів програми. На жаль, часто методикою називають і діагностичний інструмент, так звану “техніку”, тобто конкретний варіант використання того або іншого методу. Методика вивчення і психодіагностична методика не одне і те саме. Остання стає методикою вивчення тільки в руках фахівця-психолога. Непрофесіонал, не розуміючи всіх нюансів конструювання і використання таких технік, дискредитує і себе, і справу, й інструмент. Тому в цій ситуації вкрай важливою є спільна робота керівника зі спеціалістом-психологом як у плані консультацій, так і в організації конкретного дослідження.

Як будується методика? Перш ніж відповісти на це питання, необхідно відзначити ще один структурний елемент програми й охарактеризувати систему методів вивчення особистості в психології.

Які методи використовуються в конкретній методиці, які їхні можливості й обмеження?

Метод (від грец. methodos – шлях дослідження, пізнання) – це спосіб побудови, обґрунтування знання, а також сукупність прийомів і операцій практичного і теоретичного засвоєння дійсності. У загальнофілософській частині він єдиний. Що стосується способів побудови й обґрунтування знання, то у психології є ряд підстав для їхньої класифікації. Найбільшу практичну цінність мають, принаймні, два з них:

1) за специфікою процедур, що виконуються, виділяють методи збору інформації, обробки, перевірки результатів на статистичну значущість;

2) у свою чергу, у методах збору інформації за особливостями їхніх процедур розрізняють:

• обсерваційні методи (від лат. оbservatio – спостереження): спостереження і самоспостереження;

• експеримент (буває лабораторний, природний, формуючий);

• проксимічні методи (від грец. praktikos – діяльний): аналіз процесу практичної діяльності, хронометрія, циклографія службових дій, акмеографія, професіографія, метод незалежних характеристик;

• біографічний метод: аналіз подій, фактів, дат життєвого шляху працівника;

• методи психодіагностики: бесіда, тести, опитування, інтерв’ю, метод соціометрії, метод експертних оцінок і т. інш.

Більшість із зазначених нами методів були детально розглянуті у попередьому розділі нашої праці, тому зупинимося лише на деяких з них.

Спостереження – це найбільш розвинена форма безпосереднього сприймання, спосіб орієнтування в навколишньому середовищі. Але це ще не метод вивчення. Щоб стати методом, тобто способом навмисного сприймання прямої реєстрації обґрунтованих показників, воно повинно відповідати певним вимогам: мати чітку мету, бути плановим, систематичним, обґрунтовано вибірковим, повним, підпорядкованим встановленню і перевірці гіпотези.

З набуттям досвіду у керівника розвивається цінна якість – спостережливість, тобто вміння підмічати характерні особливості підлеглого, які зазвичай не помічаються іншими. У процесі професійного становлення керівника спостереження по праву стає для багатьох одним з основних методів вивчення підлеглих. Важливо при цьому розуміти, що йому притаманні як переваги (простота і доступність проведення; можливість простежити динаміку того, що вивчається, уточнити показники, що спостерігаються; цілісність того, що спостерігається і т. інш.), так і недоліки (якісна залежність від настанов спостерігача; обмеженість ознак, що спостерігаються; зниження ефективності при втомі, дратівливості і т. д.).

Аналіз результатів діяльності (збір опосередкованої інформації про вираженість і спрямування показників, що вивчаються), рівно як і вивчення документів, тобто аналіз аналогічної інформації в різноманітних письмових або іншим чином зафіксованих джерелах – зазвичай є допоміжними методами і використовуються як супутні через обмеженість, можливу неточність або викривлення одержуваної інформації.

Опитування – спосіб отримання відомостей з різноманітно організованих відповідей працівників, що вивчаються, у ході безпосереднього або опосередкованого мовного спілкування. Його сутність полягає у виявленні досліджуваного за допомогою системи обґрунтованих питань. Існують різноманітні види опитувань: за формою проведення розрізняють усне (бесіда) і письмове (анкетування) опитування; за ступенем довірчості – анонімне або персоніфіковане; за кількістю опитуваних – індивідуальне, експертне, групове і т. інш.

Для керівника найбільш цінним і доцільним є уміння проводити бесіду. Переваги цієї форми опитування – у можливості встановити особистий контакт з підлеглим, привернути його до себе, оперативно уточнити і доповнити результати спостереження, провести бесіду в будь-який час і за будь-яких умов, отримати практично будь-яку інформацію. Однак застосування цього методу при гаданій легкості часто обертається виникненням серйозних проблем дослідницького плану. Основна з них – суб’єктивність, викривлення одержуваної інформації (як через небажання відповідати по суті, нерозуміння сенсу питання, просто незнання, помилкову думку, бажання “підіграти”, так і через упереджеість, невміння того, хто проводить бесіду, привернути до себе, ясно і лаконічно поставити питання, невміння слухати).

В останні роки стало популярним проведення письмових опитувань. Однак основна проблема при цьому – істинність отриманого результату, що вимагає від того, хто проводить опитування, спеціальної підготовленості і досвіду.

Експеримент – спосіб отримання інформації про прояв явища, що вивчається, під впливом чинників, що контролюються його організатором. Його зміст – у створенні спеціальних умов для вияву того, хто вивчається, а також у фіксації динаміки змін, що відбуваються.

Експеримент класифікують за багатьма підставами. Наприклад, за ступенем втручання в те, що вивчається, виділяють констатуючий і формуючий експерименти. Залежно від процедури доведення гіпотези, виділяють лінійний (тобто такий, що проводиться і фіксує зміни на одному і тому ж об’єкті) і паралельний експеримент, у якому виділяються експериментальна і контрольна групи, а гіпотеза доводиться порівнянням стану двох об’єктів вивчення.

За сукупністю прийомів і операцій засвоєння дійсності виділяється ряд дослідницьких процедур, у яких нерідко суміщено декілька способів побудови й обґрунтування знання. У міру професійної апробації і вдосконалення вони стають психодіагностичними інструментами, призначеними для професійного використання тільки спеціально підготовленими для цього фахівцями. До них відносяться тести, особистісні опитувальники, діагностичні ігри і т.д.

Необхідно відзначити, що в психодіагностичних процедурах кожний з параметрів, які вивчаються, повинен бути теоретично обґрунтованим, практично значущим, адекватним конкретній діяльності. Крім того, психодіагностичні процедури повинні мати вимірювально-дослідницьке спрямування, тобто бути спрямованими на отримання кількісної і якісної характеристик.

Нині психодіагностичний метод може бути реалізований у вигляді трьох різних підходів.

1. Об’єктивний підхід (на підставі оцінки успішності реальної або модельованої діяльності).

2. Суб’єктивний підхід (на підставі відомостей, що надаються тими, кого обстежують, про себе, – відомостей у вигляді самозвіту, самоаналізу).

3. Проектувальний підхід (на підставі аналізу поведінки або діяльності в невизначеній ситуації або роботи з неструктурованим стимулом).

Психодіагностичне дослідження повинно послідовно проходити такі етапи:

1. визначення мети дослідження;

2. відбір даних (етап повинен завершуватися отриманням цифрового матеріалу);

3. визначення понятійного (смислового) апарату дослідження;

4. відбір методик;

5. побудова психологічного портрету;

6. переробка й інтерпретація даних (статистична обробка й якісний аналіз);

7. встановлення психологічного діагнозу (симптоматичний – наявність, відсутність або ступінь вираженості якості, що досліджується; етіологічний – визначення причини явищ; типологічний – віднесення до певного психологічного класу);

8. прогнозування розвитку ситуації;

9. визначення корекційних заходів.

Психодіагностичні методики повинні відповідати головним критеріям якості:

• валідність (від англ. valid – дійсний, придатний, що має силу) означає придатність методик для вимірювання саме тієї якості, на яку вона спрямована. Валідність методики припускає відповіді на питання: “З якою метою застосовується методика?”, “Що вона вимірює?”. Мірою валідності служить коефіцієнт кореляції методики з певними критеріями;

• надійність методики означає точність психологічних вимірів, свободу від похибок процедури і виражається, по-перше, у тривалості і стабільності результатів при повторному використанні методики, по-друге, – у ступені еквівалентності з іншими паралельними методиками, однаковими за формою і метою. Надійність методики визначається шляхом дисперсного і факторного аналізу;

• науковість методики означає її зв’язок з фундаментальними дослідженнями, її наукову обґрунтованість.

На сьогодні визначився ряд процедур, які, у принципі, є психодіагностичними, але за особливостями конструювання і застосування є цілком доступними, а головне, дуже цінними, перспективними для використання користувачем непрофесіоналом. Одна з них – процедура послідовної динамічної оцінки (ПДО) ситуації. Структурно вона складається із шести блоків, що заповнюються в різноманітних модифікаціях ПДО то способом ретроспективного інтерв’ю, то способом актуального аналізу реальної або модульованої ситуації:

• перший блок присвячений опису завдання із зазначенням того, до якої із груп воно належить і чи є воно стандартним;

• другий блок описує суб’єкт діяльності за тими характеристиками, що є значущими для даної ситуації;

• у третьому блоці описуються об’єктивні умови;

• у четвертому блоці характеризується ситуація у вузькому розумінні слова – як психологічна модель умов, що складається на основі узагальненої оперативної оцінки завдань, об’єктивних умов, залежно від особливостей суб’єкта діяльності;

• у п’ятому блоці описується суб’єктивна діяльність суб’єкта вивчення;

• нарешті, у шостому блоці – результат поведінки або діяльності суб’єкта в непсихологічних (підсумок, час, помилки) і психологічних (задоволення собою, іншими) характеристиках.

По мірі накопичення таких аналізів ситуацій створюється інформативний банк багатопрофільного використання.

Як показує практика, сферами використання психодіагностики є:

• розстановка кадрів, профвідбір і профорієнтація;

• прогнозування соціальної поведінки;

• комплектування підрозділів, груп, команд;

• прогнозування протиправної поведінки;

• оптимізація навчання і виховання;

• консультативна і психотерапевтична допомога;

• дослідження індивідуальних особливостей особистості в екстремальних умовах і корекція міжособистісних взаємовідносин;

• прогнозування психологічних наслідків надзвичайних ситуацій та особливих умов службової діяльності.

Таким чином, у розпорядженні керівника підрозділу є великий арсенал методів. Основні з них, доступні і такі, що зарекомендували себе на практиці, – спостереження, опитування (здебільшого усне), експеримент, а також окремі психодіагностичні процедури. Вони і є основою побудови будь-якої методики.