Державні підприємства та установи

Державний кредит

Резервні та страхові фонди

Рис.1 Структура державних фінансів.

Рис 2. Склад та організація державних фінансів України

2. Економічна сутність та значення державних доходів

Державні доходи*— це сукупність різних видів грошових надходжень до фондів держави, що використовуються для виконання нею своїх завдань та функцій. Об'єктом доходів держави є валовий внутрішній продукт, частину якого вона і використовує, а суб'єктами — держава, з одного боку, та підприємства, установи, організації, населення — з другого.

Джерела державних доходів можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми.

Внутрішніми джерелами є валовий внутрішній продукт своєї країни.

Зовнішні джерела — це ВВП інших країн.

У країнах з розвинутою ринковою економікою державні доходи становлять значну частину сукупного суспільного продукту та справляють величезний вплив на його перерозподіл та розширене відтворення. У середньому в розвинутих країнах вони становлять 30 — 44 % ВВП. Державні доходи, обчислені щодо валового внутрішнього продукту, показують не лише відносин перерозподілу, а й місце держави в процесі відтворення. Державні доходи показують рух грошових коштів від різних верств суспільства до держави. Те, що для держави є доходом, для широких верств населення та підприємств є видатком. Державні доходи на 85—92 % формуються за рахунок податків, неподаткові доходи становлять 3 — 13 %, державний кредит — від 0,5 до 4 % їх загального обсягу.

Залежно від порядку формування системи державних доходів їх поділяють на централізовані та децентралізовані.

Централізовані доходи концентруються в бюджеті держави і фондах цільового призначення.

Децентралізовані доходи надходять у розпорядження окремих державних підприємств, установ, організацій, формуються за рахунок їх доходів і використовуються відповідно до їх фінансових планів.

За методами мобілізації держані доходи поділяються на податкові, позикові, емісійні.(Рис. 2)

Рис. 2 Методи мобілізації державних доходів

Державний кредит {позики)— це сукупність економічних відносин, що виникають між державою як позичальником і кре­диторами— фізичними або юридичними особами (приватними особами, фінансово-кредитними установами, корпораціями, іно­земними урядами та міжнародними фінансовими організаціями) у процесі формування загальнодержавного фонду грошових ре­сурсів.

Державний кредит безпосередньо пов'язаний з бюджет­ним дефіцитом, оскільки є джерелом його покриття. В окремих випадках за його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти. Крім того, до системи державного кредиту належать позики, що надаються під державні гарантії, та поповнення валютних резервів центра­льного банку від Міжнародного валютного фонду.

Цей метод суттєво відрізняється від податкового. За допомо­гою податків держава примусово акумулює частину вартості, втілену в доходах окремих соціальних верств. За кредитного ме­тоду держава переважно в добровільній формі залучає частину вартості, яка втілена в позичковому капіталі, тобто частину сус­пільного капіталу, що відокремилася. Податковий метод держава використовує для акумуляції внутрішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внутрішні, а й зовнішні джерела.

Емісійний дохід — це грошові відносини між державою та фі­зичними і юридичними особами, в процесі функціонування яких держава отримує дохід від емісії в обіг надлишків грошей, що призводить до їхнього наступного знецінення і скорочення реа­льних доходів населення. Надмірний випуск грошей в обіг є най­гіршою формою примусової позики, що призводить до зниження їхньої купівельної сили. У результаті відбувається інфляція — пе­реповнення каналів грошового обігу надмірною масою знеціне­них грошей, зростання цін. Все це знижує роль такого фінансово­го ресурсу, як дохід державної скарбниці.

Порівняно незначну частину доходів держава одержує як вла­сник засобів виробництва та майна. Фінансові методи формуван­ня державних доходів взаємопов'язані та взаємозумовлені. Ана­ліз показує, що існує тісний кореляційний зв'язок між зростан­ням державних видатків, бюджетного дефіциту, державного бор­гу, податків та емісійного доходу. Це означає, що зростання дер­жавного боргу веде до збільшення податків. Водночас однією з причин зростання державного боргу є збільшення бюджетного дефіциту, що, у свою чергу, зумовлюється зростанням видатків бюджету, тобто чим швидше зростають державні видатки, тим вищі суми заборгованості держави.

Єдність і взаємозумовленість фінансових методів формування державних доходів не виключають їх протилежності. Так, подат­ки прямо або опосередковано відчужують частину створеної вар­тості для державних потреб. Державний кредит залучає частину створеної вартості на певний час і за певну плату. Емісійний до­хід зумовлює вилучення вартості опосередковано, приховано, шляхом інфляційного зростання цін. Роль того чи іншого фінан­сового методу може змінюватися під впливом економічних, соці­альних або політичних обставин та умов.

Під час війни різко зростає роль державного кредиту й емісій­ного доходу та скорочується частка податків у загальній сумі дер­жавних доходів. Те саме, тільки меншою мірою, відбувається під час економічних криз. І навпаки, в мирний час, а також під час ви­ходу з кризи та стабілізації економіки зростає роль податків і зме­ншується значення державного кредиту та емісійного доходу.

Зовнішні джерела залучаються двома методами: у формі кредиту та безоплатно, тобто без оплати грошового еквівалента за­лучених ресурсів. Основним методом залучення зовнішніх дже­рел є зовнішні державні позики.

Центральне місце в системі доходів держави посідають дохо­ди державного і місцевих бюджетів, завдяки яким мобілізується основна частка фінансових ресурсів, необхідних для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій. Так, у США через бюджет перерозподіляється 28 % ВВП, у Ні­меччині — 40, Швеції— 50 %. В Україні бюджетні ресурси ста­новлять 34 % фінансових ресурсів держави і майже 45 % ВВП¹.

Рис. 3. Система державних доходів