Міжнародні премії.

Премія імені Х. К. Андерсена (англ. Hans Christian Andersen Author Award) – міжнародна премія, яку вручають за видатний внесок у дитячу літературу найкращим письменникам і художникам-ілюстраторам дитячої книги. Організована 1958 року Міжнародним комітетом з дитячої та юнацької літератури ЮНЕСКО за рекомендацією його засновника та першого президента, видатної діячки світової дитячої літератури Йєлли Лепман. Лауреатів оголошують один раз на два роки. Премія вручається 2 квітня, в день народження видатного данського казкаря Ханса Крістіана Андерсена. Для авторів дитячої літератури премія Андерсена є найпрестижнішою міжнародною нагородою. Часто її називають Малою Нобелівською премією (англ. «Little Nobel Prize»). Найвищою та найпочеснішою з трьох премій-нагород вважається Золота медаль з профілем казкаря Андерсена. Її присуджують найвизначнішим й прогресивним майстрам у галузі дитячої книги та вручають на конгресі Міжнародної ради з дитячої книги (IBBY).

1973 року Почесний диплом Міжнародної премії імені Х. К. Андерсена за поему-казку «Барвінок і Весна» отримав український письменник Богдан Чалий.

1979 року до «Почесного списку Андерсена» вписано ім’я Всеволода Нестайка та його книжку «Тореадори з Васюківки».

Премія імені Астрід Ліндгрен (англ. Astrid Lindgren Memorial Award (ALMA)) – шведська премія за досягнення в літературі для дітей та юнацтва. Заснована урядом Швеції 2002 року на честь видатної дитячої письменниці Астрід Ліндґрен, з метою посилити інтерес до дитячої літератури у світі та зробити її доступнішою для дітей. Премія вручається щорічно. Призовий фонд – 5 млн. шведських крон (450 000 євро). Лауреатами премії можуть стати письменники, ілюстратори, диктори чи організації з усього світу, незалежно від мови чи національності. Їхні твори повинні мати високий художній рівень та відповідати гуманістичним ідеалам і цінностям, що їх демонструє творчість Астрід Ліндґрен. Якщо мова йде про організацію, то оцінюється тривалість та результативність її роботи. На номінування не впливають такі фактори як обсяг продажів книжок чи попередні нагороди номінанта. Премія не вручається посмертно. Претенденти на премію не можуть номінувати себе самі. Рішення про висунення кандидатур приймає журі на основі подання різних організацій. Переможця також визначає журі. До його складу входять 12 осіб. Це експерти з дитячої літератури, автори, ілюстратори, бібліотекарі та критики. Серед членів журі є також один представник родини Ліндґрен.

Українські літературні премії у галузі дитячої літератури.

Історія літерату́рної пре́мії і́мені Ле́сі Украї́нки. Літературні твори, театральні вистави та кінофільми для дітей є життєво необхідною складовою формування світогляду майбутнього покоління українців. Вони поглиблюють знання дитини, формують загальну та естетичну культуру. Літературна премія України, встановлена 1971 року. Літературну премію імені Лесі Українки заснував уряд Української РСР, коли 1971 року відзначали 100-річчя від дня народження Лесі Українки. У 1972 –2003 роках премією щорічно – 25 лютого, до дня народження Лесі Українки – відзначався кращий глибоко ідейний та високохудожній твір (твори) для дітей.

2004 року затверджено нове «Положення про Премію Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва», згідно з яким премія «присуджується щороку за твори, які сприяють вихованню підростаючого покоління у дусі національної гідності, духовної єдності українського суспільства та здобули широке громадське визнання». Преміювання відбувається у номінаціях: літературні твори для дітей та юнацтва; художнє оформлення книжок для дітей та юнацтва; театральні вистави для дітей та юнацтва; кінотвори для дітей та юнацтва (з 2007 року). Крім грошової винагороди, лауреатові (лауреатам) вручається також диплом лауреата.

Історія літературної премії імені Олени Пчілки. Літературну премію імені Олени Пчілки заснувало видавництво «Веселка» у 1991 році. Премія імені Олени Пчілки, талановитої письменниці, автора і видавця творів для дітей, подвижниці на ниві рідної духовності, присуджується за найкращі, високохудожні книги видавництва «Веселка», які сприяють національному відродженню, вихованню у дітей палкої любові до України, плеканню у них священного обов’язку вірно й самовіддано служити незалежній Українській державі.

Лауреата (чи кількох, якщо це колективна праця) визначають із сучасних авторів як за оригінальний твір, так і за антологічне чи енциклопедично-пізнавальне видання, своєрідне за ідеєю, принципом добору й подання матеріалу, написане на високому науково-художньому рівні. Видання на здобуття літературної премії імені Олени Пчілки висувають творчі спілки і товариства, педагогічні колективи, громадські організації, бібліотеки, редакції газет і журналів, творчі об’єднання видавництва «Веселка». У конкурсі беруть участь лише ті видання, що вийшли протягом попереднього календарного року й не відзначені іншими літературними преміями.

Націона́льна пре́мія Украї́ни і́мені Тараса́ Шевче́нка (Шевченківська премія) – державна нагорода України, найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Республіканську премію імені Т. Г. Шевченка засновано 20 травня 1961 року Постановою Ради Міністрів УРСР. Нею нагороджували видатних митців за високоідейні й високохудожні твори та роботи у галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва та кінематографії. Від 23 квітня 1969 року Республіканська премія отримала назву «Державна Премія УРСР імені Тараса Шевченка».

27 вересня 1999 року, згідно з Указом Президента України № 1228/99, з метою піднесення ролі і престижу Державної премії України імені Тараса Шевченка як найвищої в Україні премії в галузі культури, літератури і мистецтва, премія отримала нову назву – «Національна премія України імені Тараса Шевченка». Було встановлено, що статус лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка прирівнюється до статусу лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Національна премія встановлена для нагородження за найвидатніші твори літератури та мистецтва, публіцистики і журналістики, які є вершинним духовним надбанням Українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам'ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства.

З 16 березня 2000 року відповідно до прийнятого Закону України «Про державні нагороди України», Національна премія України імені Тараса Шевченка була віднесена до державних нагород України. Указом Президента України від 4 жовтня 2010 року № 932/2010 визначено, що Національна премія є найпрестижнішою творчою відзнакою за вагомий внесок у розвиток культури. Упродовж 1962–2007 років Шевченківською премією відзначено 566 осіб і 8 колективів.

У 2007–2008 роках було засновано Народну Шевченківську премію (Залізний Мамай).

Літературна премія імені Миколи Трублаїні (Обласна літературна премія імені Миколи Трублаїні) – премія за найкращі твори для дітей і юнацтва. Премію засновано у 1966 році Вінницькою обласною організацією Національної спілки письменників України і обласною комсомольською організацією в пам’ять про свого земляка Миколу Петровича Трублаїні і з метою заохочення, перш за все місцевих, літераторів у написанні високохудожніх літературних творів для юних читачів. Премія проіснувала до перших років незалежності України, формально не була скасована, але, в дійсності, була замінена новою заснованою українською літературною премією за найкращі твори для дітей і юнацтва – «Кришталева вишня».

Подільська літературно-мистецька премія «Кришталева вишня» – премія творчим особистостям Вінниччини за здобутки у літературі та мистецтві з метою заохочення літературної та мистецької творчості подолян, виявлення оригінальних перспективних талантів та залучення їх до виховання у підростаючого покоління духовності, формування естетичного смаку. Заснована у 1995 р. з ініціативи голови філософсько-літературного об’єднання «Поле» Олега Кадочнікова. Премія успадкувала традицію заохочення творчої молоді Поділля від премії ім. М. Трублаїні, яка існувала за радянських часів. Фундаторами «Кришталевої вишні» виступили Об’єднання (відтепер – Центр) естетичного виховання та організації дозвілля молоді, Управління у справах сім’ї, молоді та спорту Вінницької ОДА, обласне літературно-філософське об’єднання «Поле» (відтепер – Російсько-український культурно-просвітницький центр у Вінницькій області «Співвітчизники»). Серед контрибуторів премії у різні роки крім фундаторів були – обласний осередок Народно-демократичної партії, громадська організація «Україна – Польща – Німеччина», Вінницька обласна організація Національної спілки письменників України. Від 1999 році премія із суто літературної перетворилась на літературно-мистецьку, що надало можливість висувати на номінацію представників різних жанрів мистецтва.Премія присуджується щорічно і вручається у поточному році за попередній рік.

Премія зазвичай має 7 найвищих відзнак у трьох умовних номінаціях: 1. Поезія, проза (найкращі книги, твори); 2. Архітектура, живопис, графіка, театр, музика, хореографія (найкращі роботи, знакові проекти, творчі колективи); 3. Літературні дослідження, краєзнавство, громадська, літературна, видавнича та культурно-просвітницька діяльність, переклади (роботи, особистий внесок, заслуги). Окрім того, час від часу вручаються заохочувальні премії. Три із семи найвищих відзнак, згідно із Положенням про премію, присуджуються лауреатам віком до 28 років. У разі відсутності таких, комісія (журі) має право розглядати інші подання незалежно від вікового цензу. Лауреати визначаються кваліфікованою комісією (журі) у складі представників організацій-фундаторів премії, спонсорів та з числа творчої інтелігенції Вінниччини. Нагородження відбувається в урочистій обстановці. Лауреатам вручаються дипломи спеціального зразку з відзнакою у вигляді вишні, а також грошова винагорода, розмір якої визначається спонсорами.

«Великий Їжак» – перша в Україні недержавна премія, якою відзначають авторів найкращих україномовних книжок для дітей.Заснована у 2011 році. Засновники – ГО «Літературна премія «Великий Їжак» та ГО «Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва». Літературну політику премії визначає комітет, до якого входять відомі письменники, представники літературної громадськості, діячі культури. Комітет призначає журі премії у складі семи осіб. 2012 року року до експертної ради ввійшли письменники Леся Демська, Тетяна Щербаченко, Іван Андрусяк, Оксана Кротюк, журналіст, творчий директор журналу для дітей «Жила» Оксана Приходько, доцент кафедри філології та методики початкової освіти Прикарпатського національного університету ім. Стефаника Тетяна Качан та перекладачка Маріанна Кіяновська.Оголошення лауреата та вручення премії (в розмірі одна тисяча євро) відбувається 1 червня у Міжнародний день захисту дітей.

Одночасно вручається «Малий Їжак» – відзнака за найкращий оригінальний літературний твір (раніше не публікований), написаний дитиною до 15 років. Премія «Малий Їжак» не має грошового вираження.

Літературна премія «Звук павутинки» імені Віктора Близнеця – премія за кращі твори для дітей, започаткована Міжнародним фондом імені Ярослава Мудрого в 2003 році. Премією відзначаються найпомітніші в літературному процесі книги, адресовані юним читачам. В 2006 році премія перейшла до Ліги українських меценатів та редакції газети «Освіта України», ім’я лауреата називають кожного року до дня народження Віктора Близнеця – 10 квітня. Співголови журі премії – Юрій Кузнецов, член-кореспондент Академії педагогічних наук України, головний редактор газети «Освіта Україн», та Михайло Слабошпицький, виконавчий директор Ліги українських меценатів, секретар ради Національної спілки письменників України.

Літературна премія імені Василя Симоненка існує в двох варіантах: обласна премія «Берег надії» імені В. Симоненка, заснована 1986 року, відроджена 1994 (Черкаси; літературна премія (премія НСПУ) ім. В. Симоненка, заснована 1987 року (Київ). До 2012 року вона визначалася лише в одній номінації – «за кращу першу поетичну книгу». З 2012 року до цієї номінації додалася іще одна – «за кращий художній твір». 2012 року ця премія набула статусу – Всеукраїнської. Літературна премія імені Василя Симоненка присуджується за високохудожні літературні твори (поезія, проза, драматургія) громадянського звучання, спрямовані на побудову незалежної демократичної України.

З 2008 року премія «Дебют року» вручається у Всесвітній день книжки та авторського права – 23 квітня. Експерти газети «Друг читача» присуджують нагороду письменникам-початківцям, дебютні книжки яких стали помітним явищем у літературному процесі та здобули популярність серед читачів. Це єдина в Україні премія, яка вручається письменникам-дебютантам.

«Книжка року» – це рейтинг книжок, започатковано його було у 2000 році Центром рейтингових досліджень «Еліт-Профі» як благодійну акцію для просування українського книговидання. Тоді «Еліт-Профі» зробив перше експертне опитування щодо найпопулярніших секторів книжкового ринку. Експерти розподілили 235 кращих книжок, виданих в Україні, за 14-ма номінаціями, а результати рейтингу потрапили у пресу. Наразі нагороду «Книжка року» вручають за 7-ма номінаціями: «Обрії» (Науково-популярна література та публіцистика), «Красне письменство» (Проза, поезія, драматургія), «Софія» (Гуманітаристика), «Минувшина» (Мемуари, біографії), «Дитяче свято» (Твори для дітей), «Візитівка» (Етнографія, фольклор) та «Хрестоматія» (Класика, літературознавство). Декілька років тому з’явилися номінації «Видавничий імідж року» та «Книжкова серія», а цього року організатори вирішили відзначати ще й авторів, чиї книжки увійшли до короткого списку два або більше разів. Найкраща книга серед усіх, які взяли участь у рейтингу, здобуває Гран-прі конкурсу. Переможці номінацій отримують дипломи.

Конкурс «Найкраща українська книга» від журналу «Кореспондент». Впливовий український журнал «Кореспондент» у 2006 році почав відбирати ті книжки, видані в Україні протягом року, які здобули найбільше позитивних відгуків серед читачів. Відбір здійснюється на основі Інтернет-голосування читачів, а також думки журі конкурсу, в яке входять літературознавці, видавці, письменники, журналісти та інші експерти. Нагороди вручають у номінаціях «Документалістика» та «Белетристика», а лауреати, залежно від місця, отримують від 5000 до 1500 грн.

Премія «Книга року Бі-Бі-Сі». Українська служба Бі-Бі-Сі також щорічно влаштовує нагородження авторів найцікавіших нових українських книг. Премія існує вже 5 років. У перші два роки найдостойніших, разом із журі, обирали відвідувачі сайту. Згодом, зі зростанням популярності премії, правила були наближені до Букерівської премії: так, зараз книги номінують самі видавництва.

«Коронація слова» – це всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання, заснований у 1999 році компанією «Крафт Фудз Україна» як конкурс рукописів романів та кіносценаріїв. З 2005 року конкурс почав приймати п’єси, а з 2008 – лірику. Конкурс став дуже популярним серед письменницької братії – у 2000 році журі отримало 758 романів і 426 кіносценаріїв, а у 2003 – вже 923 романи і 604 кіносценарії. Пояснити це можна, зокрема, і тим, що для участі в конкурсі не обов’язково бути відомим письменником – твори новачків приймаються нарівні з професійними доробками. Однак головною вимогою є те, що твір, поданий на конкурс, не повинен раніше публікувактися.

Літературна премія імені Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя». Поетична премія імені Антонича заснована ще у 1994 році заради стимулювання талановитої письменницької молоді, а також для пропагування високої поетичної майстерності. Присуджується вона молодим авторам, які пишуть українською мовою, за поетичні збірки, позначені високим художнім рівнем, а також утвердженням ідей патріотизму. Згідно з правилами вручення премії, твори оцінюються лише за трьома критеріями – змістовність, майстерність, оригінальність. Вік учасників не може перевищувати 28 років – тобто лауреат не може бути старшим за Антонича. А в якості нагороди переможець отримує видану книжку.

Всеукраїнська літературно-мистецька премія імені Степана Руданського. Щорічна премія, названа іменем славетного українського поета-гумориста, відповідно, і вручається за гумористично-сатиричні твори. Спочатку премія Руданського мала статус Вінницької обласної премії, але згодом виросла до всеукраїнської. Лауреат премії отримує 5 тис. гривень.

Літературна премія імені Василя Мисика. Літературна премія, заснована 1995 року, присуджується за поетичні книги та переклади поетичних творів з інших мов. Названа на честь поета Василя Мисика, який також був відомий завдяки своїм перекладам Байрона, Бернса, Гете, Омара Хайяма. Премію у розмірі 1000 гривень вручає Національна спілка письменників України.

Премія фундації Антоновичів. Щорічна премія, яка надається Фундацією Омеляна та Тетяни Антоновичів за літературні твори українською мовою та українознавчі наукові дослідження. Розмір премії складає 5000 доларів США. Премія надається за літературну цінність творів, не враховуючи України.

«Гранослов» – щорічний міжнародний літературний конкурс, на який приймаються твори будь-якого жанру українською мовою, що не друкувалися раніше. Автор має бути не старший 30 років. Конкурс започатковано 1991 року Держкомітетом у справах сім’ї та молоді та Спілкою письменників. Нагорода переможцю – видана книжка.

«Золотий лелека» – Всеукраїнський конкурс на найкращі прозові твори для дітей молодшого, середнього та старшого шкільного віку. З 2008 року. «Золотий лелека – 2009» – ІІІ Всеукраїнський конкурс на найкращі прозові твори для дітей, з метою врахування думки дітей (читачів) при визначенні переможців конкурсу було створюено дитяче журі. Це ще одна «дитяча» премія, якою нагороджуються (з 2007) твори, що написані українською мовою й раніше не друкувалися. Обмеження – твори не мають бути відзначені преміями інших конкурсів, а також премією «Золотий лелека» попередніх років. Ще одне цікаве правило – твори мають бути підписані псевдонімами, хоча автори мають окремо надавати і справжню інформацію про себе. Премія присуджується лише у двох номінаціях – «Літературна казка» та «Пригодницька повість». Грошовий еквівалент – 7 тис. та 5 тис. грн. за перше та друге місце відповідно. Організатори конкурсу: Перший Національний телеканал, Видавництво «Грані–Т».

«ЛітАкцент року». Премія, заснована веб-порталом «ЛітАкцент» спільно з книгарнею «Є», якими відзначаються дві найкращі книжки, написані українською мовою та видані поточного року в Україні або за кордоном. «ЛітАкцент» преміює книжки за номінаціями «Художня література» (твори сучасних авторів) та «Літературознавство» (літературознавчі дослідження). Крім цього, експерти вручають єдину в Україні книжкову антипремію – «Золота булька». Чотири рази в рік на сайті оприлюднюються проміжні квартальні результати оцінювання книжок рейтингу. Книжки відзначаються в 5 номінаціях: «Літературознавство й есеїстика», «Проза», «Поезія», «Проза й поезія для дітей» і «Золота булька». Нагорода в кожній номінації – диплом переможця і сертифікат на придбання книг у мережі книгарень «Є» на 500 грн. Автор-переможець антипремії «Золота булька» (книга-невдаха) сертифікату на придбання книг не отримає.

Таким чином, на думку журналістів, якби не було літературних премій та конкурсів, навряд чи існувало б поняття «відомий письменник». Чим більше титулів та нагород отримує літератор, тим охочіше його книжки друкують, читають та розкуповують. Тож премії – один зі шляхів «вийти в люди» для письменників, невідомих широкому загалу, та утвердитися і «примножити славу» для вже знаних. В Україні щорічно вручається близько двох десятків премій, так чи інакше пов’язаних з літературною та письменницькою діяльністю. Не випадково більшість із них носять імена найвідоміших українських письменників – Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олени Пчілки, Миколи Гоголя, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Василя Стефаника, Василя Симоненка, Микити Годованця, Остапа Вишні та ін. Крім них, існують також щорічні літературні конкурси, на яких відбувається нагородження найкращих творів та творців.

Дитяча література в Інтернеті: огляд українських літературних онлайн-ресурсів для маленьких читачів. У статті Н. Марченко (2009) зроблено гляд основних позицій стосовно інформації на сайтах дитячих бібліотек. Авторка зазначає, що першими до інформатизації й оновлення форм і методів залучення дітей до читання взялися бібліотеки. Ще 1992 р. Національна бібліотека України для дітей приступила до роботи в автоматизованому режимі, а на 2008 р. середньодобова відвідуваність її сайту становила вже 2043 відвідувачі! Нині більше 35 бібліотек для дітей мають власні сайти чи сторінки. Ще частина створила блоги чи присутня в мережі в інших формах. Саме спеціалізовані дитячі, юнацькі та частково шкільні бібліотеки створили на сьогодні найбільш розгалужену, тематично та інформативно багатогранну постійно поновлювану систему електронних ресурсів, де зосереджено більшу частину доступної в українському сегменті інтернету достовірної, грамотно згрупованої та відредагованої інформації щодо книжкового репертуару видань для дітей, дитячих письменників, ілюстраторів тощо. Вони ж провадять ефективну комп’ютеризацію найвіддаленіших куточків України, забезпечуючи читачів безоплатним доступом до мережі, навчанням їх як інтернет-користувачів та приваблюючи до книгозбірень цікавими заходами (клубна робота, електронні дитячі видання, виставки). На мій погляд, саме бібліотечні інтернет-ресурси є найперспективнішим засобом гуртування сил навколо дитячого читання та книговидання для дітей, координування зусиль держави, громади й окремої родини шляхом забезпечення неперервного продуктивного діалогу письменника, ілюстратора, видавця, критика, керівника дитячого читання, вченого та ін. між собою та з читачем. Тож відповідь на сакраментальні для багатьох дитячих письменників питання «Чому не читають?» чи «Чому не друкують?» значною мірою криється в тому, наскільки той чи інший автор присутній у мережі. Адже саме там проводять чималу частину часу як платоспроможні громадяни, так і політико-економічна та культурна еліта країни, менеджери, науковці, видавці, вчителі, бібліотекарі та інші корисні письменникові люди. Чимало розмов-тем навколо цього точиться на різних форумах «Дитяча література в Україні» на «ЛітФорумі», «Улюблена дитяча книжка» на «Українському форумі». Попри свою хаотичність, вони не минають марно: так, підтримувана дискусія на «ЛітФорумі» стала джерелом низки публікацій у мережі та пресі (на жаль, «цитуючи», автори забували вказувати джерело). Водночас, аналіз обговорень на форумах та інтерактивних зустрічей із письменниками у ЗМІ засвідчив, що старше покоління українців підсвідомо живе в межах сформованого за радянського часу російськомовного дискурсу («Мойдодыр», «Чудо-Дерево» та іже з ними) та заідеологізованих критеріїв поцінування текстів (у вимогах до книжки домінує не її художній рівень, а «правильний» ідейний зміст та «виховне значення»). Натомість молодше не має постійної спонуки та джерела інформації про обшири україномовного читання для дітей та ще й втратило навички користування бібліотеками як формою вільного безкоштовного цілеспрямовано зорганізованого доступу кожного до інформації. Водночас, за останнє десятиліття в мережі з’явилося чимало сайтів видавництв («Грані-Т», «Видавництво Старого Лева», «А-ба-ба-га-ла-ма-га», «Навчальна книга – Богдан», «Теза» та ін.), котрі також містять анонси, посилання на рецензії, стислі відомості про авторів та ілюстраторів книги для дітей. На жаль, вони не зацікавлені в критичному осмисленні ситуації та фактично виконують лише ознайомчу роль. Хоча окремі («Грані-Т», «Видавництво Старого Лева») не без успіху намагаються активізувати увагу потенційних покупців і авторів, організовуючи конкурси та спілкування з читачем. Як на мене, дуже не вистачає повноцінного сайту видавництва «Веселка», котрий би не лише відображав сьогочасну діяльність єдиного в Україні національного видавництва, а й гідно представляв би ретроспективу книговидання для дітей у країні.

Ще однією ознакою часу є сайти книгарень і спеціалізовані інтернет-магазини. За малим винятком (книгарня «Є», «Арт-Вертеп») вони безликі, не містять відомостей про авторів, демонстраційних версій видань, рецензій тощо, бо господарі не спішать співпрацювати з письменниками та критиками, сподіваючись, що «народ і так купуватиме». Хоча той-таки «Арт-Вертеп» містить письменницькі сторінки (з дотичних до дитячого дискурс – Андрія Кокотюхи, Любка Дереша). Містить літературні сторінки з можливістю «виставлення» та «обговорення» текстів (зокрема й для дітей) фактична більшість так званих родинних («МамаТато», «Світ мам», «Киевский семейный портал» тощо) і «дитячих» («Малюк», «Соняшник») сайтів, а також фахові журналістські ресурси (на зразок першої соціальної мережі журналістів «ХайВей»). На жаль, вони рясніють сумішшю відверто графоманських текстів і невивірених відомостей. Є тематичні сторінки (зокрема, присвячені письменникам, ілюстраторам, видавцям) у «Вікіпедії». Та вони, здебільшого, теж потребують редагування, як і подібні матеріали на «педагогічних» сайтах (скажімо, «Українська література»).

Існує також чимало електронних бібліотек, наповнених випадковими книжками різного часу та якості, дібраними за принципом «я читав». Хоча серед них трапляються дуже симпатичні проекти, що містять достойні тексти та належно дібрану достовірну інформацію. Скажімо, «Читанка» (дитяча публічна онлайн-бібліотека) має не лише архів нині малопоширених книжок і часописів, а й колекцію ілюстрацій до дитячих видань 690 художників! Зразком живого модерного середовища, що не лише забезпечує доступ до текстів і відомостей, а й підтримує жвавий діалог із користувачем, є «Читальня Слоника Дзвоника». Гарно заявили себе вузькоспеціалізовані тематичні сайти «Весела абетка», «Загадки» та «Українська казка».

Варто згадати також електронні версії періодичних видань, зокрема адресовані дітям. Порівняно з паперовими, вони дають змогу безпосередньої участі читача в обговоренні і творенні матеріалів, інколи доповнені інтерактивними конкурсами тощо. Серед кращих – сайт «Країна ангелят», що відображає часописи «Ангелятко» та «Крилаті», сайти «Пізнайка» та «Казкового вечора», «Острів знань». Живим залишається сайт «Соняшника», де розміщено всі номери нині закритого однойменного видання. На жаль, «старожили» ринку – «Малятко» й «Барвінок» – не сподобилися навіть на власну сторіночку чи блог.

На цікаві знахідки можна наштовхнутися серед блогів, частина з яких місить рецензії щиро залюблених у дитячу літературу людей, котрі пишуть про книжки, куплені для власних дітей (на момент заснування «спільноти блогів про культуру» «СУМНО» там з’являлося одна-дві рецензії на дитячі видання на рік, а нині їх – три-чотири на місяць!). Серед блогерів зустрічаються не лише традиційні автори, котрі розміщують уже публіковані рецензії, а й доволі оригінальні типи, як-от «шпигун культурного фронту» «Олесик 007», чиї стилізовані під дитячий текст провокаційні зауваження викликають то обурення, а то захоплення. Окремі блоги є авторськими книгозбірнями, супроводжуваними суб’єктивними роздумами про ті чи інші тексти: скажімо, блог «Книженя. Дитячі книги для дітей і дорослих» Марії Семенченко, «Книги для дітей і підлітків» (авторка – melle), «Всі мрії» Жені Пірог (Гладкової) чи православно зорієнтована «Книгогризка» Зої Жук. Мають власні блоги й дитячі письменники: на гарному рівні підтримує «Дискурс» у «Живому журналі» Іван Андрусяк, заявлено блог Лесі Ворониної. Однак таких ресурсів неприпустимо мало, як і авторських сторінок (Галини Малик) і повноцінних сайтів дитячих письменників («Словограй» Ігоря Січовика, сайти Івана Андрусяка, Тамари Коломієць (призупинений), братівКапранових, персональна сторінка Наталки та Олександра Шевченків, Фонду Михайла і Ярослава Стельмахів). Вони, на жаль, є здебільшого електронною добіркою творів автора, а не засобом самовираження чи спілкування з аудиторією. Крім того, часто такі сайти належать далеко не найвідомішим письменникам і містять слабкі тексти. В останнє десятиліття відбулося також значне зміщення інтересу науковців у бік літератури для дітей, зокрема, у Львові засновано «Центр дослідження літератури для дітей і юнацтва», постійними стали представницькі тематичні наукові форуми у різних регіонах країни (Львів, Київ, Бердянськ, Тернопіль) тощо. Ці зміни позначилися у мережі створенням відповідних електронних ресурсів і появою низки вузькофахових інтернет-публікацій (скажімо, сторінки окремих дослідників, як-от Наталі Шевченко). Окремо хочеться сказати про появу найближчим часом у мережі Українського національного біографічного архіву (УНБА), над яким нині працює Інститут біографічних досліджень НБУВ спільно з Українським мовно-інформаційним фондом НАН України. Там міститимуться вивірені відомості про діячів у царині книговидання для дітей, а також вказівки, як саме і в яких мистецьких творах для дітей того чи іншого персонажа українського буття відображено.

Щодо критики, то пожвавлення її уваги до видань для дітей засвідчує не лише постійність публікацій у мистецьких виданнях, а й поява спеціалізованих електронних ресурсів. На початку року на знаному сайті «ЛітАкцент» відкрилася сторінка «Літачок», присвячена критиці та популяризації дитячої літератури, а на сайті Національної бібліотеки України для дітей – електронний ресурс «КЛЮЧ» («Краща література юним читачам»), задуманий як спільний для дітей і дорослих простір, покликаний активізувати увагу суспільства до дитячої книги як унікального соціокультурного явища і дати змогу кожному взяти участь у серйозній розмові про конкретні книги й долі дитячої книжки загалом. Водночас, увагу чималої кількості любителів і фахівців привернув авторський проект Марії Семенченко – електронний журнал про дитячу літературу та ілюстрацію «BOOKа». Якщо «Літачок» достойно втілює популяризаторську концепцію, на загал закладену в «ЛітАкценті», «BOOKа» розкриває суб’єктивний погляд свого засновника, то «КЛЮЧ» розгортається як багатовимірне тематичне середовище, єдине поле взаємодії науковця, критика, письменника та керівника дитячого читання з дитиною та її родиною. Насамперед він відкриває доступ до новинок книговидання для дітей в Україні, вміщуючи звернені до юних читачів широкі анотації, доповнені рецензією, адресованою «Дорослому читачеві», та «Додатковою інформацією». Також ресурс має розділи: «Забуті книжки» (цікаві, але призабуті твори українських авторів для дітей), «Знакові книги» (видання, що стали визначальними для української книги для дітей і культури загалом), «Слово письменникові» (роздуми дитячих письменників про специфіку та сучасний стан літератури для дітей, колег), «Під ключ» (книги, не варті уваги чи й небезпечні для дітей), «Наукові дослідження» (добірка суто наукових публікацій, малодоступних загалові) та «З погляду викладача» (роздуми та статті викладачів, які читають тематичні курси у вишах і школі, а також напрацювання керівників дитячого читання). Всі матеріали супроводжуються посиланнями на інші електронні ресурси, що дає змогу відчути багатоголосся поглядів і прочитань того чи іншого тексту. Є на «КЛЮЧі» й «Дискусійний клуб», що дає змогу у вільному режимі обговорювати проблеми та здобутки вітчизняного книговидання для дітей, анонсувати цікаві події. Розгортаючись, структура ресурсу поступово поєднує нині розпорошені напрацювання всіх тих, кому небайдужа доля книговидання для дітей в Україні, й робить здобутки кожного (письменника, ілюстратора, укладача, видавця, вченого тощо) надбанням усіх. Водночас, це доступний інструмент творення й поширення інформації про видання для дітей, оскільки у межах «КЛЮЧа» легко зорганізувати тематичний конкурс чи опитування, налагодити діалог із читачами (інтернет-конференції, віртуальні уроки тощо), презентувати книжку чи автора.

Кандидат історичних наук, книгознавець, критик, автор-координатор ресурсу «КЛЮЧ» Національної бібліотеки України для дітей Наталія Марченко констатує: «Нині книговидання для дітей в Україні, попри явну комерційну спроможність, залишається своєрідною «комірчиною під сходами» вітчизняної культури, де ніким не помічена невтомно трудиться на загальне благо незмінна Попелюшка сучлітпроцесу – література для дітей. Змінюються владні структури, покоління, «вектори» й «еліти», а ні доброї тітоньки-феї, ні принца на білому коні до неї так і не з’явилося. Гадаю, саме час лишити сподівання на диво та самостійно шукати виходу у великий світ, до людей і повноцінної успішної конкуренції зі «старшими сестрами». Щиро переконана, що саме «КЛЮЧ» відкриє нарешті двері роками «замкненої» для вільного суспільного діалогу «комірчини» й живі думки та бажання маленьких читачів і дорослих поціновувачів, учителів і керівників дитячого читання, письменників, критиків і науковців, ілюстраторів і видавців перетворять любу всім нам Попелюшку дитячої літератури на повноправну Королеву безмежного світу української духовності».

Таким чином, у наш час, коли Інтернет став реальним простором інтелектуального, духовного та навіть побутового існування значної (і що важливо – молодшої та більш діяльної) частини українців, інформатизація суспільства принесла літературі для дітей не лише нові виклики, а й нові можливості: з’явився універсальний інструмент творення та поширення інформаційного продукту для дітей і гуртування тих, кому це не байдуже. Власні інтереси в мережі та різної якості ресурси мають видавці, розповсюджувачі, бібліотекарі, методисти, журналісти, письменники, перекладачі, редактори, художники, які працюють для дітей, і навіть діти, які пишуть для ровесників.

Дитяче кіно і телебачення. У статті «Світ дитинства і кіно» Лариса Мороз акцентує увагу на проблемі дитячого кіно: «Яке місце займає кіно в житті наших дітей і яку роль відіграє у формуванні їх смаків, знаємо добре. Навіть часом лякаємось тієї притягальної сили, що загрожує витіснити всі інші інтереси. Але чому ж далеко не всім нам спадає на думку використати ту грізну силу як свого союзника – вихователя й просвітителя?...Так наприкінці 30-х років І. Савченко на основі оповідання «Р. В. Р.» зняв «Думу про козака Голоту» – перший твір кіноепосу, зрозумілий дітям, тісно пов’язаний з фольклорним художнім мисленням. Ця робота молодого режисера відіграла істотну роль у становленні його як митця, підготувала грунт для появи таких його шедеврів, як «Богдан Хмельницький», «Тарас Шевченко». Подіям революції та громадянської війни були присвячені довоєнні стрічки українських кінематографістів – «Івась та Месник», «Червона хустина» (за оповіданням А. Головка), «Митько Лелюк» (за сценарієм А. Головка та Н. Шпортько), «Стара фортеця», а також «Дочка партизана», де головну роль виконувала юна Ґуля Корольова – в недалекому майбутньому Герой Радянського Союзу. Так мистецтво, виходячи з життя, знов поверталось до нього».

Дитяче кіно, твори кіномистецтва – це художні (ігрові та мультиплікаційні), хронікально-документальні і науково-популярні фільми, що створюються спеціально для дітей.

До дитячого кіно відносяться також фільми для дорослих, за своїм змістом відповідні завданням виховання підростаючого покоління. У СРСР дитяче кіно – один з активних засобів комуністичного виховання дітей. Воно використовує і розвиває традиції радянського кіномистецтва, досвід художні досягнення радянської літератури і театру, за принципами радянської педагогіки. Під час роботи над дитячим фільмом враховуються вікові особливості юних глядачів, специфіка їх мислення, естетичного сприйняття.

З історії радянського дитячого кіно. Вперше дитяче кіно як особлива галузь кіномистецтва було створено в Радянському Союзі. У дореволюційній Росії в Петербурзі, Москві та інших містах інколи влаштовувалися кіносеанси для дітей, на яких демонструвалися екранізації російських народних казок, класичної літератури, перші мультиплікаційні фільми. У 1918 році був випущений перший фільм для юних глядачів – «Сигнал» (текст С. Р. Гаршина, режисер А. А. Аркатов). З 1924 року почалося регулярне виробництво дитячих фільмів. У 1927 році відбулася нарада з питань дитячого і шкільного кіно під головуванням Н. Крупської, яке зробило великий вплив на розвиток галузі. У великих містах були відкриті дитячі кінотеатри, почалася кінофікація шкіл, створений науково-методичний кіносектор при Центральному будинку художнього виховання дітей у Москві (у 1931 році), на студії «Союзкинохроника» (Москва) став виходити щомісячний кіножурнал «Піонерія» (за ініціативою режисера А. А. Ованесової). У 1936–1948 рр. у Москві працювала кіностудія «Союздетфильм», що була центром радянської дитячої кінематографії. У 1936 році створена студія «Союзмультфильм», що випускає мультиплікаційні фільми для дітей.

У 1959 році при кіностудії «Мосфильм» організоване об’єднання «Юность», в 1963 році кіностудія ім. М. Горького перетворена в Центральну кіностудію дитячих і юнацьких фільмів ім. М. Горького. Створюються фільми для дітей і юнацтва, різних жанрів: кіноепопея і казка, драма і комедія, новела лірична і сатирична, пригодницький фільм, екранізуються твори художньої літератури. Фільм «Червоні дияволята» (1923, за повістю П. А. Бляхіна, режисер І. Н. Перестіані) по суті поклав початок революційній темі в радянському дитячому кіно. Яскравим, значним явищем став перший звуковий дитячий фільм «Рвані черевики» (1933, режисер М. А. Панська; повторно випущений в 1970 році) про життя дітей німецьких робітників в роки напередодні фашистської навали. Героїці революції і Громадянської війни, життю і подвигам радянських дітей і молоді під час Великої Вітчизняної війни 1944–1945 рр. присвячено багато фільмів, у тому числі: «Федька» (1937, режисер Н. І. Лєбєдєв), «Дума про козака Голоту» (1937, за «РВС» А. П. Гайдара, режисер І. А. Савченко), «Белеет парус одинокий» (1937, за повістю П. Катаєва, режисер С. Р. Лєгошин), «Жила-была девочка» (1944, режисер С. С. Ейсимонт), «Сын полка» (1946, С. П. Катаєва, режисер С. М. Пронін), «Молодая гвардия» (1948, за романом А. А. Фадєєва, режисер С. А. Герасимов).

Для радянського дитячого кіно з самого початку його розвитку характерні: широкий тематичне коло явищ сучасного життя, звернення до проблем формування характеру дитяти в радянському суспільстві, обов’язку і дружби, моралі і етики, життя школи і т. д. На матеріалі сучасності побудовані фільми: «Тимур и его команда» (1940, за повістю. А. Гайдра, режисер А. Є. Розумний), «Алеша Птіцин виробляє характер» (1953, за А. Л. Барто, режисер А. М. Граник), «Васек Трубачев и его товарищи» (1955), «Загін Трубачева б'ється» (1957) (за повістю С. А. Осєєвой, режисер обох фільмів І. А. Фрез), «Друг мой, Колька!» (1961, режисери А. А. Салтиков і А. Н. Мітта), «Ласкаво просимо...» (1964, режисер Е. Р. Клімов), «Останній день канікул» (1964, режисер А. П. Жебрюнас), «Дзвонять, відкрийте двері» (1966, режисер Мітта), «Доживем до понедельника» (1969, режисер С. І. Ростоцкий) і ін. У кращих фільмах виявилося прагнення ввести дітей в реальний світ глибоких людських відносин, навчити самостійно мислити і оцінювати життєві явища. Значну частину фільмів для дітей складають фільми-казки, заснованих на фольклорному матеріалі або є екранізацією кращих творів класичної та сучасної літератури. Велику популярність отримали фільми: «По щучьему веленью» (1938), «Василиса Прекрасная» (1940), «Конек-горбунок» (1941), «Кащей Безсмертний» (1945) (режисер всіх фільмів А. А. Роу), «Аленький цветочек» (1946, за П. П. Бажовим, режисер А. Л. Птушко), «Золушка» (1947 режисери Н. Н. Кошевєрова і М. Р. Шапіро) і ін.

Казковий жанр успішно розвивається в мультиплікаційних фільмах. У 30-х рр. випущені «Нові Гулливер» (1935), «Золотой ключик» (1939, за А. Н. Толстим) (режисер обох фільмів Птушко), де гра акторів поєднується з мальованою і об’ємною мультиплікацією. Тематична різноманітність, багатство образотворчих прийомів, високий художній смак характеризують фільми: «Федя Зайцев» (1948, режисери С. С. і З. С. Брумберг). У 60-ті рр. у фільми-казки вводяться побутові, реалістичні межі, елементи пародії, стилізації, сучасна розмовна мова («Морозко», режисер Роу, «Айболит-66», режисер Р. А. Биков та ін.). «Каникули Бонифация» (1966, режисер Ф. С. Хитрук), «Рукавичка» (1967, режисер Р. А. Качанов) і ін. Велике значення для комуністичного виховання дітей мають видатні радянські фільми: «Мати» В. І. Пудовкина (за М. Горьким), «Чапаєв» братів Васильєвих (за Д. М. Фурмановим), трилогія про Максима Г. М. Козінцева і І. З. Трауберга, «Детство Горького» М. С. Донського та ін. У створенні дитячих фільмів беруть участь видні письменники, художники, композитори. До роботи в дитячому кіно зверталися режисери Л. О. Арнштам, Ст М. Петров, Р. Л. Рошаль, С. А. Шнейдера, С. І. Юткевіч і ін.

Широко використовує дитяче кіно можливості документального і науково-популярного кіно. Випускаються науково-популярні кіножурнали для дітей: «Зірочка» (4 рази в рік), «Хочу все знати» і «Горизонт» (щомісячно), документальний кіножурнал «Піонерія» (щомісячно). Для науково-популярних фільмів характерне поєднання гуманістичної спрямованості з цікавістю, наукового вмісту з поетичною казковою формою («Русак», «Сіра зірочка», «Як чайка наздоганяла вантажівку», «Тук-тук-тук» і ін.). Ставляться історико-революційні фільми і фільми про сучасність, ігрові і мультиплікаційні, екранізуються народні казки і твори дитячої класичної і сучасної літератури. Випускаються науково-популярні фільми, кіножурнали «Піонерський тижневик» (ГДР), «Наш журнал» (СРР) та ін.

У багатьох зарубіжних країнах випуск дитячих фільмів почався після Другої світової війни 1939–1945. Для кращих художніх фільмів що випускаються у Великобританії, характерні глибоке розуміння внутрішнього світу дитяти, поетичність, немало фільмів присвячено дружбі дітей і тварин. У Франції услід за поетичними казками-алегоріями «Біла грива» і «Червона куля» (режисер А. Ламоріс) з’явилася серія короткометражних фільмів-новел про духовний світ дітей. У США популярністю користуються фільми У. Діснея «Белоснежка и семь гномов» (1938), «Бемби» (1942). У Великобританії, Франції, Бельгії, Швеції та ін. країнах є дитячі кіноклуби, які організовують спеціальні сеанси для дітей, проводять диспути і конференції, випускають бюлетені. В 1958 році при ЮНЕСКО створений Міжнародний центр фільмів для дітей і молоді (Брюссель), який координує роботу національних центрів, організовує щорічні Міжнародні фестивалі дитячих фільмів (проводяться з 1953), видає інформаційну літературу з дитячого кіно.

Дослідженням дитячого кіно займалися Ю. Громов («Большое искусство для маленьких» М., 1949); І. Долинський («Развитие детского кино», М., 1959; «Детское кино», М., 1961); Д. Парамонова («Рождение фильма для детей», М., 1962; «Образ-характер – роль в фильме для детей», М., 1966; «В зрительном зале – дети»», М., 1967).

У 80-ті рр. поняття «вікові категорії» зазнало істотних змін, внутрішні межі його пересунулись, порушивши звичні уявлення про рівень дорослості дітей, тим самим напруживши взаєморозуміння. Дванадцятирічна дитина так само прагне ідеалу, але, здається, вже більш усвідомлено, раніше, ніж будь-коли, починає замислюватись над суттю поглядів і переконань героя (а за традиційними уявленнями, таке сприйняття притаманне підліткові). Вона водночас і більш довірлива (надмірна раціоналістичність значної частини сучасників, якою небезпідставно тривожаться дорослі, викликає в дитини підсвідому реакцію відштовхування, мрію про незвичайне, готовність повірити в чудо, у найнеймовірнішу вигадку) – і менш довірлива (бо й на неї накладає свій відбиток загальна атмосфера, свою роль відіграє незмірно більша поінформованість). На посилення уваги до дитячого кіно, на необхідність більш послідовно й цілеспрямовано використовувати можливості його естетичного та педагогічного впливу націлює постанова ЦК КПРС «Про поліпшення виробництва і показу кінофільмів для дітей і підлітків», прийнята у листопаді 1981 року. Існує психологічний бар'єр, оскільки кіно вважається розвагою (на відміну, наприклад, від навчання), проте саме ця розвага здатна впливати на уми і серця юних через емоції.

Становлення та розвиток телебачення для дітей в Україні. Перші спроби вивчення впливу кінофільмів на дітей були зроблені в США в 20-х рр. ХХ ст. і стосувалися емоційних реакцій та змін у фізіологічному стані (частота пульсу, дихання тощо) дітей під час перегляду аудіовізуальної продукції. Дослідниками Фонду Пейна було доведено, що глибина і стійкість емоційних змін залежала від кількості переглянутого матеріалу, хоча реакції значно відрізнялись залежно від віку та статі дітей. Дослідження, проведені в різних країнах світу протягом ХХ–ХХІ ст. (США, Німеччина, Японія, Великобританія, Італія, Польща), у своїй більшості стосувалися аналізу співвідношення часу між переглядом передач і дозвіллям; впливу телеперегляду на освітній рівень дитини, на її психічний стан, агресивність, рівень злочинів і правопорушень. Кожний із напрямів дослідження дав переконливі докази впливу телебачення на моделі поведінки, дозвільні орієнтири, знання й цінності.

Українські дослідники за допомогою археографічного методу вперше дослідили кіно- і телесюжети для дітей і за їх участю, опрацьовано із центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного загальною кількістю 2309 сюжетів. Використання ієрархічного методу класифікації дало змогу провести жанрово-тематичну класифікацію дитячих телепрограм. За допомогою методу типології, що спирається на виявлення подібності та відмінності форм і видів дитячих телепрограм, виявлено закономірності впливу телебачення на дитину, структуровано складові елементів впливу. Експеримент констатував позитивний вплив освітніх програм на дитину віком від двох до шести років. Країни, які прагнуть виховати нове покоління громадян із демократичною системою мислення, надають великого значення телебаченню для дітей усіх вікових категорій. У світі успішно функціонує навіть кабельний телеканал для немовлят Baby FirstTV. Історія дитячого телебачення в Сполучених Штатах – приклад гармонійного тандему державного регулювання і приватного капіталу. Великий досвід у створенні дитячої телепродукції мають Австралія, Великобританія, Німеччина, США, Франція, Японія. Дитяча телевізійна індустрія у Великобританії представлена освітніми, пізнавальними і розважальними програмами. BBC має неперевершені досягнення у створенні дитячих навчальних програм.

Дитяче кіномистецтво та радіомовлення є передумовні складові телебачення для дітей. Історія розвитку дитячого телебачення України пройшла шлях від документального та художнього кіно, мультиплікації, радіомовлення та музичних телепередач до професійно режисованих різножанрових програм, спрямованих на цільову аудиторію. Українське кіно мало з півтора десятка картин українського виробництва, що повторювали репертуар українських театральних труп і декламувалися акторами, бандуристами або титрувалися українською мовою. На початковому етапі кінематографії юні глядачі були споживачами кінопродукції для дорослих. Діти мали змогу переглядати екранізовану українську класику з українськими титрами, популярні стрічки з історичної тематики, кінодокументалістику. Для молоді України було запроваджено кінолекторії, на яких розповідали про творців фільму, давали оцінку сюжету й образам. Перший репортаж, із залученням дітей і створений спеціально для дітей – Кінотиждень ВУФКУ. Кіножурнал, 1927. Арх. № 1345; перше використання мультанімації в анонсі – Кінотиждень ВУФКУ Всеукраїнське фотокіноуправління. Кіножурнал, 1927. Арх. № 260; поява жанру мультиплікаційного плакату – Кінотиждень ВУФКУ. Кіножурнал, 1928, [№ 46/89.] Арх. № 3055; перша трансляція казки в жанрі мультиплікаційного фейлетону – Кіножурнал, 1929, № 22/117. Арх. № 1398. Одеська кінофабрика ВУФКУ); перший сюжет, присвячений вихованню дітей – Кіножурнал, 1930, № 22/188. Арх. № 1455. Одеська кінофабрика ВУФКУ; поява рубрики «Юні таланти» – Радянська Україна. Кіножурнал, травень, 1938, № 23. Арх. № 12. Укркінохроніка; поява жанру дитячої телевиставки – Радянська Україна. Кіножурнал, січень, 1939, № 5. Арх. № 29. Укркінохроніка; перша трансляція кіножурналу для підлітків і молоді «Молодь Україні» – Молодь України. Кіножурнал, лютий 1952, № 1. Арх. № 211. Укркінохроніка; перша трансляція дитячого кіно- (в подальшому теле-) журналу «Піонерія» – Піонерія. Кіножурнал, 1952, № 1. Арх. № 297. Укркінохроніка; поява рубрики «Лист до друзів», присвячена інтернаціональній дружбі юних українців – Піонерія. Кіножурнал, липень 1952, № 4. Арх. № 1006. Укркінохроніка; перший сюжет, присвячений соціальній адаптації школярів у дитячому журналістському об’єднанні – Піонерія. Кіножурнал, травень 1953, № 3. Арх. № 977. Укркінохроніка; перша трансляція сюжету для дітей із заохоченням до читання – Піонерія. Кіножурнал, листопад 1954, № 6. Арх. № 1078. Укркінохроніка; рубрика «Про цікаві професії» (журнал «Піонерія», що вважаємо першою демонстрацією професійної адаптації школярів – Піонерія. Кіножурнал, листопад 1954, № 6. Арх. № 1078. Укркінохроніка; перші спортивні сюжети для дітей як пропаганда здорового способу життя (Піонерія. Кіножурнал, січень 1955, № 1. Арх. № 1179. Укркінохроніка. Київ; профорієнтаційна рубрика – «Ким бути?», журнал «Піонерія» – Піонерія. Кіножурнал, листопад 1958, №11. Арх. № 1818. Укркінохроніка; перший сюжет, присвячений професійній і соціальній адаптації учнів у телевізійному об’єднанні – Піонерія. Кіножурнал, листопад 1959, №11. Арх. №1963. Укркінохроніка; поява рубрики з віковою орієнтацією для дошкільнят: «Сторінка для дошкільнят» – Піонерія. Кіножурнал, січень 1961, №1. Арх. №2369. Укркінохроніка; перша демонстрація діяльності дитячої знімальної групи – Піонерія. Кіножурнал, травень 1961, №6. Арх. №2374. Укркінохроніка; перший рекламний сюжет в кіножурналі «Піонерія» – Піонерія. Кіножурнал, квітень 1962, №4. Арх. №2554. Укркінохроніка; поява освітньо-пізнавальної рубрики «Чи знаєш ти? Як це робиться?» – Піонерія. Кіножурнал, грудень, 1967, № 12. Арх. № 3865. Укркінохроніка; перша телевікторина для дітей «Чи знаєш ти?» – Піонерія. Кіножурнал, червень, 1970, № 6. Арх. № 4492. Укркінохроніка; перший телеурок з правил дорожнього руху – Піонерія. Кіножурнал, травень, 1974, № 5. Арх. № 5481. Укркінохроніка.

Становлення національного кіно відбулося під час короткої українізації до 1933 року та «відлиги» 60-х рр. ХХ ст. Було закладено традиції поетичного кіно, опановувалася українська історична тематика, викристалізовувалися стильові напрями. В УРСР розвивалося радянське кіно, радіо, телебачення, що були інструментом виховання «стандартної людини», запровадження потрібних варіантів поведінки. Особлива увага приділялася вихованню відданості ленінізму, радянського патріотизму й інтернаціоналізму; чільне місце посідала тема класової боротьби та антирелігійна тематика. Обов’язкові походи дітей у кіно та кіноуроки сприяли одержавленню людей. Під забороною була національна історія, міфологія, що призвело до фальсифікації історичної пам’яті, міфологізування свідомості. Астенічні емоції викликав породжений радянським кіно образ України як багатої, родючої, але стражденної землі та образ обмеженого, скупого українця, здатного лише до розмноження, простого відтворення й «натурального» способу життя. Цей стандарт не пробуджував у глядачів, а тим більше у юних, гордості за себе, за свій народ.

Постколоніальний український кінематограф зазнав радикальних змін: виробництво дитячих фільмів припинилося, розпочалося створення детективів, бойовиків, розважальних фільмів та інших «доступних» жанрів. Вийшла низка фільмів на кримінальні й пригодницькі теми. Українське кіно мало ще ряд таких творчих недоліків: не було подолано відторгнення його від національної проблематики; україномовних фільмів на екран виходило мало. Аналізуючи змістовно-тематичне наповнення кінофільмів, створених у незалежній Україні, звертаємо увагу на кінофільм «Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь». За результатами анкетування, стрічку було названо явищем в українській культурі, що руйнує стереотип і народжує якісний міф. Було також досліджено сучасний стан дублювання іноземної кінопродукції.

У ході експериментів встановлено, що якісні документальні фільми позитивно впливають глядачів-старшокласників. Інформаційно-емоційний та змістовно-тематичний потенціал дитячого телебачення потужний завдяки перейнятого досвіду радіо. Радянське кіно спрямовано на формування «нової радянської людини», вироблення стереотипів соціальної поведінки, нав’язування штампів, які замінюють власний світогляд. Соціально-виховні функції здійснювалися за моделлю: «наші» герої поводять себе правильно, а погані неправильно. Українська радянська телевізійна культура стала ланкою тоталітарної машини, тому зростали обсяги російськомовних телепередач. 

Сучасний стан дитячого телепростору України. Застарілі мета й завдання функціонування телебачення для дітей тоталітарної доби потребують докорінної трансформації.

Виховання самодостатньої гармонійної особистості – стратегічний, політичний напрям діяльності держави в цілому, тому політика дитячого мовлення має бути законодавчо визначена на державному рівні. Виникла необхідність побудови телевізійного мовлення для неповнолітніх відповідно до принципів гуманізму. Для сучасного дитячого телебачення актуальним є питання створення програм, які мають бути спрямовані на цілісний, всебічний та гармонійний розвиток особистості, духовне становлення, інтелектуальну освіту, фізичне, соціальне та патріотичне виховання юних громадян України. Аналіз телевізійної продукції дослідниками дав підстави констатувати, що з розпадом системи державного телебачення для дітей із практики випав цілий ряд функцій (навчальна, освітня, інтегративна та інші), звузилася тематика й зменшилася кількість дитячих передач, зникли зі структури українські дитячі художні фільми, культурно-просвітницькі та навчально-освітні передачі, існування яких було закладено природою мовлення. Телепередачі мають типові риси: існують у єдиній системі комунікації; характеризуються особливою методикою подачі матеріалу; втілюють нові комунікативні ідеї. Програм для дітей та підлітків на українському телебаченні дуже мало. Переважна більшість програм, розрахованих на дитячу аудиторію, – це мультиплікація – 57%. Дитячі періодичні передачі – 20%, жанрові – 6%. Дитячі серіали становлять 15%, документальні фільми – 2%. Повнометражних художніх фільмів для дитячої аудиторії під час моніторингів не було зафіксовано.

Світоглядний аспект телевізійної вечірньої казки для дітей раннього віку у форматі телевізійної програми «На добраніч, діти!», показ якої українське телебачення розпочало в 1964 році. Казка як літературний жанр близька та зрозуміла дітям дошкільного й молодшого шкільного віку. Діти запам’ятовують безліч казкових героїв та вірять у правильність їх вчинків. Кожна казка несе в собі певну мораль: справедливість, милосердя, чесність, порядність, любов. Дитячі казки та фільми не тільки можна, а й треба дивитися малюкам, їх використання з виховною метою не викликає жодного сумніву. Ознайомлення з казками за допомогою телебачення розширює світогляд дітей та збагачує їхні уяву й пам’ять, тільки треба залучати їх до справжнього телевізійного мистецтва, виховувати естетичні смаки.

У результаті дослідження впливу «вечірньої казки» на дітей раннього віку виявлено, що телепередачі викликають ряд стенічних емоцій. Долучаючись до казки, малюк набуває абсолютно нових для себе різновидів психологічної активності – вміння умовно діяти у вигаданих обставинах, що є основою творчої діяльності. Казки розповідають дітям готову фантастичну історію, залишаючи простір для уяви. Велику частину інформації несуть інтонації, тембр голосу, жести, міміка, а також образи, які виникають в уяві дитини. Якщо порівнювати просто мультфільм чи фільм і дитячу програму у форматі вечірньої казки, то, безумовно, остання для формування дитячого світогляду є кориснішою. Те, що передачі йдуть щодня в один і той самий час, меншим дітям допомагає формувати уявлення про ритмічність, старших – дисциплінує. Наголошено, що сьогодні діти потребують інформації, їм не вистачає розвивального продукту – якісно зробленого в доступній для них формі, а в більшості програм у форматі вечірньої казки відсутнє розмаїття, застарілий контент і реальна невідповідність запитам сучасних дітей. В основному це «колисанки», складовим елементом яких є зарубіжні мультфільми (найчастіше російськомовні). На жаль, телеефір для дітей в Україні є досить одноманітним – дві третини часу заповнюється мультиплікацією й анімацією. Найбільший обсяг дитячого мовлення займають мультфільми та мультсеріали переважно зарубіжного виробництва. Саме вони становлять практично увесь (87%) дитячий ефір каналів. Діти з раннього віку призвичаюються до мультисеріалів, і вже тоді виокремлюють улюблені теми та жанри. Найбільш позитивно діти сприймають матеріали на тему дружби, фільми про життя тварин. На собливості дитячої психіки, як спрямованість на активно діючого героя, ґрунтуються симпатії глядачів до мультсеріалів детективної тематики («Ліга суперзлодіїв»). Позитивно сприймаються прихильниками казок-жахів персонажі комедії «Скубі-Ду» з фантастичними пригодами, детективними історіями. Дошкільники та молодші школярі відзначають історичну тематику (мультфільм «Смурфи»). Анкетування батьків дало змогу зауважити, що дитяча телепродукція руйнує традиційне для української дитини уявлення про маму як ніжну, чуйну, турботливу й мудру людину. Створений на екранах (особливо в мультфільмах) образ матері практично завжди викликає негативні емоції: вона егоїстична, істерична, неохайна та обмежена істота. Особливо це впадає в око при перегляді популярного мультфільму «Родина Аддамсів» та ситкому «Сімпсони», які руйнують установлені уявлення про сім’ю.

Таким чином, інформаційно-емоційний потенціал зарубіжних мультсеріалів невисокий, фільми, як правило, виконують розважальну функцію, викликаючи у дітей стенічні емоції (радість, наснага, гнів).Негативним є те, що вчинки персонажів ніколи не пояснюються і не мотивуються, тому юний український глядач бачить тільки агресивні дії, не вгадує їх мотивів і схильний приймати це як норму, приклад для наслідування. Часто твори чужої ментальності, чужих традицій можуть викликати й астенічні емоції (страх, туга, сум), що послаблюють організм, підтверджуючи думку К. Ушинського, що «в справі громадянського виховання наслідування одним народом іншого приведе неодмінно на хибний шлях».

Мета освітніх дитячих телепередач – інформувати та навчати за допомогою гри. Доведено, що для несформованої дитячої свідомості в телепередачах для юної аудиторії важливо використовувати саме наукові та художні знання, які подаються широко, формують правильні уявлення про навколишній світ і не містять двозначності.

Головне завдання сучасного телебачення для дітей та юнацтва – пошук методів і способів цілеспрямованого й ефективного навчання за допомогою ЗМК. Інформацію для інтегрованої медіаосвіти, саморозвитку та морально-інтелектуального самоствердження покликані забезпечувати дітям науково-популярні, освітні та навчальні телевізійні програми. 

Історія науково-популярних телепередач бере свої витоки від 1996 року, коли здійснювався показ перших хронікально-документальних, а іноді науково-популярних фільмів. Система навчального телебачення в Україні почала формуватися в середині 1960-х рр. і стала загальнодержавною, почалася серйозна дослідна робота щодо застосування телебачення в освітньому процесі, з’явилися відповідні методичні розробки. Трансформація навчального телебачення із заочної або вечірньої форми в загальну методологію застосування засобів масової комунікації для досягнення дидактичних завдань у всіх сферах освіти стала ґрунтовною моделлю навчального телебачення та природно увійшла в цю систему не тільки на правах технічного засобу навчання, але й комплексної дидактичної концепції. Українське радянське телебачення здобуло право створювати телевізійні уроки з української мови, літератури та історії УРСР (увесь курс історії вкладався в 30 год. у 7–8-х кл.). Телеуроки з усіх інших предметів творила тільки «головна телестудія країни» – Центральне телебачення, яке (тільки російською мовою) представляло науку «єдиного, могутнього Радянського Союзу» для нової спільноти – «радянської людини». ЦТ відігравало роль інформаційного провайдера, а українське телебачення, українська освіта була інформаційним реципієнтом.

Серед незначної кількості пізнавальної продукції є цикл науково-популярних фільмів із історії Києва та цикл навчально-освітніх документальних фільмів, присвячених історії України – «Країна. Історія українських земель». Проект «Країна» мав 13 фільмів («Київ», «Волинь», «Друга світова війна», «Крим», «Центральна Україна», «Південна Україна», «Чернігів», «Донбас», «Слобожанщина», «Козаки», «Львів», «Одеса», «Галицько-Волинське князівство») з досконалою комп’ютерною анімацією, легким для сприйняття стилем викладу, несподіваними подробицями розвитку держави. Інформаційним наповненням вирізняються програми «Освітнього каналу»: «Німецька година», «Урок французької», «Цей день в історії», «Наша мова», «Антисуржик».

На початку ХХІ ст. у змісті українських телеканалів виявився процес заміщення навчальних телепрограм псевдонавчальними (в основному це телевізійні ігри), які за умов накопичення капіталу міцно посіли своє місце у мережі мовлення різних телеканалів. Найпопулярніші види дитячої відеопродукції: кінопоказ, новини, розважальні та спортивні програми.

На дитячих телепрограмах Національної телекомпанії України (НТКУ): ділова гра для підлітків «Клас – юніор – бізнес», «Юнацьке ток-шоу «Вибрики», щоденна програма «Дитячий сеанс», прямоефірна щоденна програма «Не всі вдома», що відзначалися великою інформативністю, емоційним навантаженням. Недільна інформаційна програма власного виробництва НТКУ «Підсумочки» (хронометраж – 10 хв) – новини з погляду дітей. «Підсумочки» побудовані в стилі новин: діти-ведучі аналізують події, висловлюють власну думку по-дитячому іронічно, навіть дещо цинічно, простою дитячою мовою та сленгом у дохідливій і зрозумілій для ровесників формі. Сьогодні загальнодержавні канали дитячих випусків новин не готують. Інформаційна форма дитячого мовлення існує в ефірі окремих регіональних компаній: «Недорослі новини» (м. Дніпропетровськ та м. Запоріжжя), «Шкільні новини» Полтавської ОДТРК, «Новинушки» Хмельницької ОДТРК. Дитячі регіональні випуски новин в основному мають постійні рубрики: «Дозвілля», «Культура», «Освіта», «Спорт». Тележурнал для дітей 3–6 років «Доки батьки сплять» – інформаційно-розважальна програма журнального типу з елементами гри та конкурсів, інформаційно-пізнавальну програму для підлітків «Індиго», ток-шоу «Батьки і діти», «Пазли», орієнтовані переважно на старший підлітковий вік (від 12 до 15 років) та юнаків (від 15 до 17 років); недільна 15-хвилинну пізнавальну телепрограму «Антивірус для дітей», розраховану на дітей у віці від трьох років. Фіксується інформаційний потенціал ігрового дитячого шоу для молодшого шкільного віку західного виробництва «Пустотливі пальчики».

Інтерес-хвилювання – позитивну емоцію, яка мотивує навчання, розвиток навичок та вмінь, активізує процеси пізнання, стимулює допитливість (дитина, розважаючись із героями мультфільмів, одночасно здобуває знання, необхідні в житті), викликає мультанімаційна продукція студії «Маски»: «Уроки тітоньки Сови», «Ранкова зарядка», «Азбука-малюк», «Уроки гарної поведінки», «Уроки географії», «Англійська для малюків», яка у доступній формі привчає дітей до гарних манер, вдосконалює знання з англійської та російської мов.

Найширше в телеефірі представлені розважальні телепередачі, кожна з яких розрахована на певну вікову категорію: ігри, конкурси, вікторини, анекдоти, реаліті-шоу, шоу-пародії тощо. Це найпопулярніший європейський конкурс дитячої пісні «Дитяче Євробачення», конкурсна програма «Крок до зірок», розважальне музичне шоу-пародія «Кумири та кумирчики», танцювальні шоу: «Танці з зірками» та «Танцюють усі».Українсько-російська дитяча програма «Найрозумніший» (рос. «Самый умный») – конкурс, що містить запитання з усіх галузей знань.

Отже, пріоритетне завдання телевізійного мовлення – всебічний гармонійний розвиток особистості, збереження та передача новим поколінням фундаментальної української національної спадщини, морально-духовне виховання та освіта – замінено низькопробними формами розваг, малозмістовною інформацією. 

Досвід розвинених демократичних країн свідчить, що завдяки виваженій, послідовній державній політиці у сфері культури відбуваються зміни в соціально-економічному, політичному розвиткові суспільства. Особливо важлива роль належить культурі в державотворчих процесах, у формуванні єдиного духовного простору, утвердженні гуманістичних цінностей, національної самосвідомості і патріотизму. Національна культура – в широкому розумінні як спосіб життя суспільства в усій його повноті – є важливим чинником національного відродження, саме тим надчасовим явищем, на якому ґрунтуються як духовна спадщина, так і творіння майбутніх поколінь. А важливою складовою української культури є кінематографія, кращі досягнення та здобутки якої широко відомі у світі. Та для успішного функціонування і розвитку кінематографія більше, ніж будь-яка інша сфера суспільного життя, потребує постійної підтримки і опікування з боку держави і органів влади різних рівнів, створення відповідної інфраструктури галузі, капіталовкладень і поточного фінансування, забезпечення матеріально-технічними засобами тощо.

Однак кризові явища в економіці, непрості процеси реформування всього суспільно-політичного життя мали негативні наслідки для вітчизняної культури і, насамперед, позначилися на її матеріально-технічній базі. Тому сьогодні кіно в Україні перебуває у стані, що не повною мірою задовольняє потреби культурного і духовного відродження українського народу. Водночас, у непростих сучасних умовах продовжують функціонувати та досить активно розвиватися різноманітні кінофестивалі. Ці заходи дають досить об’єктивне уявлення про стан вітчизняного кінематографа, представляють нові тенденції в українському кіно та долучають до них широкі кола глядачів. Також, фестивалі, зазвичай, широко висвітлюються у засобах масової інформації, тобто, автоматично зростає увага преси до вітчизняного кіно, що, безумовно, є доволі позитивним фактом. І ще один важливий момент, – значна частина кінофестивалів, що відбуваються на наших теренах, має статус міжнародних. Тобто, найновіші досягнення українського кіно демонструються на тлі широкої панорами світового кіномистецтва. Тож, виникає можливість розглянути вітчизняний фільм у світовому контексті. Все це у черговий раз підкреслює значення кінофестивалів та необхідність їх розгляду.

Вже традиційно найбільшу увагу преси викликали великі міжнародні кінофестивалі. Так, одним з найрезонансніших заходів став ХХХІХ Міжнародний кінофестиваль «Молодість».

«Кришталеві джерела» – міжнародний дитячий, молодіжний фестиваль аудіовізуальних мистецтв (кіно, телебачення, радіомовлення, фото). У рамках фестивалю проводяться конкурси дитячої і молодіжної творчості, а також творчості студентів і професійних митців, адресованої дітям.

Засновниками фестивалю «Кришталеві джерела» Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерство культури і туризму України, Національна спілка кінематографістів України, Національна спілка фотохудожників України, Асоціація діячів кіноосвіти України. Заходи фестивалю допомагає організовувати й проводити Фонд розвитку аудіовізуальних мистецтв «Кришталеві джерела». Оргкомітет фестивалю в різний час очолювали кінорежисер Ілля Фоменко, директор Українського державного центру науково-технічної творчості молоді Володимир Калита, журналіст і письменник, народний депутат України в парламенті 2, 3, 4 скликань Віталій Шевченко (2008 – 2011), член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Оксана Єлманова (з 2011). До складу організаторів долучилася Спілка фотохудожників України (1999).

1991 рік 22 травня спільним рішенням колегій Міністерства народної освіти і Міністерства культури, секретаріату Спілки кінематографістів України, ЦК ЛКСМ України, правління Товариства друзів кіно УРСР і Держтелерадіо УРСР започатковано Український відкритий фестиваль дитячого та юнацького кіно, що відбувся з 20 до 26 серпня 1991 року в м. Кролевці Сумської області. У 1993–1994 роках «Кришталеві джерела» утверджуються як форум талантів юних кіномитців. 3-й та 4-й фестивалі, як і попередні, приймають Суми. 1995 роу Фестиваль проводився вп’яте. Отримав назву «Український відкритий фестиваль дитячого, юнацького та молодіжного кіно «Кришталеві джерела». Відповідно до положення про Фестиваль, з цього року по 2007 рік було запроваджено посаду президента Фестивалю, яку обійняла відомий кінознавець Оксана Мусієнко. 2007 року Фінал «КД-XVII» – у Штормовому. Ухвалено рішення щодо зміни формату та назви Фестивалю. Вперше проводився повноцінний конкурс фоторобіт. Відтепер «Кришталеві джерела» стали Міжнародним дитячим, молодіжним фестивалем аудіовізуальних мистецтв, хоч офіційно цю назву було затверджено засновниками через два роки, разом з новими засновницькими документами. В грудні 2010 року Фонд розвитку аудіовізуальних мистецтв «Кришталеві джерела» заснував Гранд-клуб «Кришталеві джерела». Його почесними членами стають учасники, які досягли найвищих творчих досягнень за всю історію Фестивалю.

З приводу створення одного з кінофестивалів та стосовно проблем сучасного українського кіно в одному з інтерв’ю голова Національної спілки кінематографістів України Б.Савченко розповів: «Пам’ятаю, коли ще був живий І. Миколайчук, ми мріяли створити такий фестиваль. І сьогодні дуже важливий саме художній аналіз телекіновиробництва, адже глядачів уже опустили до такого ганебного рівня, що можна тільки поспівчувати. Фестиваль повинен демонструвати інше кіно, за яким глядач дійсно скучив».

ПРЕС-РЕЛІЗ. Підходить до завершення робота над дитячим музичним фільмом «Сурмач» – найдорожчим дитячим фільмом в історії вітчизняного кінематографу. Про це ZN.UA розповів режисер картини Анатолій Матешко.За його словами, зараз фільм на завершальній стадії – закінчений перший чорновий монтаж. Прокат картини імовірно стартує 2014 року під час весняних канікул. У сюжет фільму закладена «проста, але світла і людяна» історія. «Наш герой, 13-річний хлопчина Коля Соколов (його грає Льоня Шевченко) із задоволенням грає в оркестрі, вигадує музику. Він має виступити на конкурсі зі своєю авторською мелодією. Напередодні конкурсу його улюблений педагог (в цій ролі Олексій Горбунов) ламає ногу. На його місце приходить погана людина (Володимир Горянський). І намагається усе зруйнувати. І, здається, хлопчик втрачає свою мрію... Цього хлопчину, коли він опиняється на вулиці, чує відомий музикант. Він купує його мелодію, дарує хлопчикові інструмент», – розповів режисер. Матешко додав, що окрім Горбунова і Горянського головні ролі у фільмі зіграють відома артистка Нонна Гришаєва і актриса Київського Молодого театру Рімма Зюбіна. Режисер вірить, що картина зацікавить прокатників: «В Одесі, коли ми показували тізер картини, росіяни зацікавилися. І українські прокатники говорять, що є потреба в такій продукції». Проте, за його словами, західним дистриб’юторам це менш вигідно, оскільки потрібні додаткові кошти на переозвучення і так далі «Але, повірте, в цій історії для мене принципово інше. Зробити український фільм українською мовою – для дитячої аудиторії в нашій країні» – додав Матешко. Від 20 до 27 жовтня у кінотеатрі «Кінопанорама» (вул. Шота Руставелі, 19) проходитимуть унікальні кінопокази для дітей віком від 10-ти років. До складу міжнародного конкурсу «Молодість – дітям» увійдуть вісім найкращих та найновіших стрічок для дітей вітчизняного та іноземного виробництва. Оцінюватиме їх спеціальне дитяче журі. КОНКУРСНА ПРОГРАМА: Відкриє програму режисерський дебют українського актора та телеведучого Віктора Андрієнка «Іван Сила» (2013). Це перший фільм для дітей доби незалежної України. На екрані – сильний національний характер. Кар’єрне сходження українського богатиря та найсильнішої людини панети 1928 року Івана Фірцака головну роль виконав сучасний силач – донеччанин Дмитро Халаджі. Стрічку режисер та знімальна група представлять особисто.