Розділ 4

Він досі не знав, чому єдиний з головусих недолітків мав честь опинитися серед тих, хто подався світ за очі на пошуки золотого келиха сколотів. Адже в таку далеку, небезпечну, почесну і відповідальну дорогу відряджали тільки дорослих достойних цього воїнів. Чому і кому мав завдячувати таким таланом? Звісно, рішення приймав воєвода, але чим воно було зумовлене, для Лана залишалося великою таїною, як то кажуть: за сімома замками, до яких у нього не було жодного ключа. Він неодноразово намагався випитати що-небудь у батька з Краком, але ті тільки знизували плечима. Не знали дійсно, чи не мали права зрадити таємниці?..

У дорозі Ланові повсякчас доводиться спілкуватися з дорослішими за себе. Щоправда, воїни ведуть себе з ним як із рівним. Не виказують будь-якої зверхності. З одного боку, це тішить, а з іншого, – що не кажи, все ж бракує товариства однолітків. А без вірного друга, відомо, – велика туга. До того ж ці переживання припадає постійно тримати глибоко в собі, щоб не викликати і найменшої підозри. Не вистарчало ще бути звинуваченим у слабкодухості. І то, наразі, є дуже важкий тягар, нести який доводиться самому, не сподіваючись сторонньої допомоги. Бо, як казав один давній мудрець: “Життя наше – це важка і далека подорож, а дружня бесіда – це візок, що полегшує мандрівникові долати шлях”. Тож Ланові випадало тягти свою поклажу покладаючись лише на власні сили.

Після битви Яр-Тур вирішив, що не зле було б влаштувати своїм людям хоча б короткий відпочинок. Не забув він також особисто привітати Лана з бойовим почином:

– Здорова зав’язь, синку, на хороший плід, – похвалив він юнака.

Лан аж сяяв з обличчя від такого визнання його доблесті. Чи ж не до цього він линув у своїх дитячих мріях? І це лише початок.

Тим часом товариство зайнялося облаштуванням особистих справ. Кому годилося підлагодити взуття чи одяг, кому почистити й нагострити зброю, кому залікувати незначні поранення. А усім загалом – насамперед, випрати речі. Перерва у поході була також нагодою поголитися, бо голови й обличчя більшості воїнів встигли позаростати густою щетиною. Відтак охочі поспішали зайняти чергу до найвправнішого знавця цієї справи – Кота. Ножі, треба сказати, у спритних руках цього мужа наче оживали, і ставали невід’ємною частиною його самого. Тому й прозвали чоловіка так, бо він як кіт своїми пазурами, тими ножами орудував. На змаганнях з метання ножів, звісно, не було йому рівні, ціль міг вразити хоч би й із зав’язаними очима, запам’ятавши перед тим її місцезнаходження, а живу, – відчуваючи її рухи і запах. У бою, гострі леза звивалися у нього гадюками; шипіли, жалили ворога миттєво і безжально. А під час гоління, навпаки не залишали жодного сліду на обличчях і головах побратимів, ні найменшої подряпини тобі, не те що порізу. Підстригатися у Кота теж неабияке задоволення; інші і смикають боляче і скубуть, а цей ні, ще й примовками різними та байками розважить, не встигнеш знудитись. Від батька Лан бувало й потиличника дістане за те, що крутився: знай сиди непорушно, щоб не дратувати його; а воно коли не можна, ну як навмисне починає всюди чухатись та так, що й рятунку немає: то у носі закрутить, то у вусі залоскоче аж сльози проступають – такий той свербіж нестерпний… З Котом усе по-інакшому, саме тому підстригтися у нього було справжнім святом. Але вдавалося воно лише зрідка, бо той завше бував чимось заклопотаний, – мов справжній котисько невтомний – і вдень днював, і вночі “мишей” полював.

Лан швидко впорався зі своїми обов’язками, тож тепер вільно прогулювався й роздивлявся усе навкруги. Незчувся, як примудрився відійти далеченько від визначених меж стоянки і опинився біля мальовничого озерця. Його плесо тішило око ніжністю сочистих барв, підсвічених сонячними променями, схожими на жилки, прив’язані до невидимих за кронами дерев вудок, що виблискували, погойдуючись, на мрійливих хвилях. З його появою гучно хлюпнулись у воду декілька переляканих жаб. Поверхнею туди-сюди розкарячено бігали водомірки, тут і там мигтіли сріблясті зграйки невгамовних верховодок. При самій воді, по стеблині лізла вгору личинка бабки-коромисла довжиною з Лановий мізинець. Вона довго обсихала на осонні. Потім на її спині з’явилася тріщина, з якої показалися спочатку груди, а потім і голова дорослої бабки. Лан заворожено спостерігав за цим перетворенням. Зазвичай таке відбувається в червні місяці. Він вперше бачив, щоб це сталося уже напровесні. Тим часом комаха кволо витягнула з кожушка свої ніжки і, врешті своє довге, тонке черевце. Ззаду у неї звисали блідими клаптями ще не розвинуті крильця. Проте, просто на очах вони почали збільшуватись, твердішати, розпростуватись і, через якийсь незначний проміжок часу, цілком доросла бабка впевнено змахнула ними і злетіла в повітря. Лан провів її захопленим поглядом і на нього знову нахлинула хвиля зажури щойно бабка зникла з поля зору.

До Першого Спаса купатися у водоймах не вільно. Це знає кожен.

І хоча весна навідалась дуже рано, і сонце припікало добряче, наче влітку, вода прогрілася ще не достатньою мірою. Отож Лан сидів, нудьгуючи, на березі озера й жбурляв у нього пласкі камінці під дуже гострим кутом. Ті вдарялися об водяну гладінь, підскакували над нею, знову торкалися води, і знову здіймалися в повітря, поки знесилені не пропадали в глибинах водойми. І чим більше разів підплигував камінець, тим вдалішим вважався кидок. Це заняття хоч якось розважувало. Неабияк кортіло поплескатися. Але ж заборона… Як у тій приказці: бачить кіт сало, та сили мало. Не можна значить не можна – заспокоював сам себе.

Десь неподалік, у лісових дрімучих нетрях, розгонисто, дзвінко закувала зозуля.

– Зозуле-зигзице, скільки мені жити залишилось? – запитав Лан, як то зазвичай прийнято робити, зачувши її голос, і вже налаштувався був лічити. Та зозуля раптом замовкла – задумалась…

– Ходімо поплаваємо, – почувся зненацька хлоп’ячий голосок за спиною і висмикнув Лана із глибокої задуми.

– Ти хто? – здивувався Лан цій несподіваній з’яві. Незнайомець мав доволі дивний зеленкуватий вигляд, певне через те, що зодягнений був у якесь трав’яне плетиво. І якби не ця одіж, його, мабуть, не можливо було б помітити, таким худорлявим і майже прозорим, було це лісове створіння.– Я полісун, – тоненьким голоском відповів незнайомець. – То гайда?

– Ні, перепаде від своїх, – відповів Лан. – А звати тебе як?

– Годі тобі, – не відступався полісун, обсохнемо на сонечку – не дізнаються, ну ж бо. Ти як на розмашки, чи по-жаб’ячому плаваєш?

Лан підсвідомо озирнувся у бік табору й переконався, що ніхто за ними не стежить.

– Я тобі не дівча по-жаб’ячому плавати, – відповів ображено, – звісно на розмашки. І все ж таки є у тебе якесь ім’я?

– Не знаю, у моєї сестри точно є, а мене завжди кличуть – “ей…”.

Вони борсалися, хлюпалися, чмихали, як коні, пірнали, ганяли навперейми один за одним і за рибами на піщаній косі, де вода була не глибокою і краще прогрівалася. У перервах між купанням Лан розповідав новому другові про минуле свого народу. Про родоначальника Сколота, котрому, на відміну від старших братів, вдалося доступитися до дарів Божих: золотих плуга, ярма, лука зі стрілами і келиха достатку. Про те, що келих – вмістилище мудрості й життєвої наснаги, викрала у його нащадків зла Мара. Й що вони, власне, вибралися у цей похід заради повернення Божої ласки родинам своєї сонячної батьківщини.

– Тому, хто спроможеться узяти келиха відкриється Боже ім’я. Лан помовчав якусь мить замріяно і раптом промовив більшою мірою до себе, ніж до співрозмовника, – якби ж це вдалося саме мені…

– А навіщо? – перебив його полісун.

– Що навіщо? – здивувався Лан.

– Навіщо знати його ім’я?

– Ну, не знаю, так переповідають, що воно проявляється, коли взяти келиха до рук… Можливо той, кому відоме Його ім’я, може здійснити будь-яке своє бажання.

– А дістати отак крила, щоб літати мов птах попід хмари теж?

– Гадаю, що так. Напевне можна досягти всього, всього-всього, чого лиш забагнеться…

– А я міг би зробити це? – запитав полісун.

– Зробити що?

– Ну, взяти того келиха…

– Ні, ні! – поспішив заперечити йому Лан, обурений такою нечуваною зухвалістю. – Келих належить сколотам і лише одному із нас він підкориться.

За розвагами й розмовами незчулися, як сонце й собі зібралося пірнути в хвилі океану за небокраєм, щоб охолодитися.

– О, мені вже час, – раптом спохватився полісун. – Бувай здо-ро-о-о, – лише повисло у повітрі прощання, бо зник він так само несподівано, як і з’явився. Аж Лан засумнівався, чи не примарилось йому це все. Ще й ущипнув себе, щоб переконатись, чи не спить бува.

Ні – це не сон. І тут його обійняв холодними руками переляк. – А, що як цей зелепух, Марин вивідник? Все випитував, випитував, випитував... і ім’я своє чомусь приховував. Чи не дивно? І як це я одразу ж не докумекав? Узяв, та й виклав запросто усі наші наміри; розпустив язика перед першим стрічним – базікало-кукурікало таке. Як легковажно, як глупо, – картав себе за необачність, повертаючись до своїх. І вже сам собі находу вигадував кару: “Залізу голою дупою у мурашник, до тих, що найкусючіші, великі червоні такі – ковалями звуться, хай так накусають, щоб і присісти не зміг, ото вже пам’ятатиму, як слід себе вести з незнайомцями. Або ні, краще надрізати собі шкіру на тілі і посипати рану сіллю. Що боляче? – звернувся сам до себе так, наче вирок уже було виконано. – Отож! Так тобі й треба, дурний хлопчисько, знатимеш тепер, що язика треба тримати на короткому повідку. О, язик, – осінив Лана раптовий здогад, – саме він і винен в усьому, його ж і належить покарати найпершим. Лан втішився, бо знайшов нарешті крайнього. Потрібно лише спіймати осу і покласти її собі до рота. От розпухне клятий від осиного жала, більше не захочеться йому теленькатись без потреби”.

А вночі Лан почав марити…

У нестямі йому здавалося, що він напівлюдина-напівриба з плавцями замість рук та ніг, і з зябрами за вухами; що його викинуто хвилею на берег, і він потерпає від задухи на розжарілому під сонцем піску. Потім він бачив себе на погребальних санях, за якими сунула поховальна валка зі смолоскипами. Коли траурна хода занурилася у глибини ріки, вода навколо почала кипіти, і йому стало нестерпно боляче в тому окропі. Обварений, він почав тікати і доплив до крижаної води, від якої тіло зводило судомою. Притьмом кинувся назад, і знову вар обпікав його, і він ще і ще кидався то в одну, то в іншу воду, коли нарешті, невідомо як, опинився у темній підводній печері. Вода у ній була якась густа й в'язка. Десь згори яскині, крізь буру товщ, тьмаво пробивалася цятка світла. Лан щодуху понісся у тому напрямку, натужно працюючи усіма плавниками, хоча просуватися вдавалося ціною надзвичайних зусиль…

“Мамусю, – стогнав Лан, – неню люба…”. Митями відчував її ніжні руки на своєму розпашілому чолі. У хвилини прозріння, немов крізь серпанок, з’являлася перед ним її лагідна усмішка на розчуленому обличчі, й розчинялася так само, як тільки він знову впадав у забуття. “Мамцю, пити…” Вона підносила йому горнятко з запашним узваром, змочувала пересохлі вуста і цілувала їх.

“Від чого захворів, тим і лікуйся”, – приказувала мати, коли на когось із домашніх налягала хвороба “вимоклих ніг”. Вона прикладала змочені у холодній воді лляні рушники, зливала крижаною водою зі збанка хворе тіло, після чого розтирала його до почервоніння, поїла різнотрав’ям, приправленим своєю любов’ю і турботою.

Часом його обступали зловіщі тіні.

– Ми знаємо усі ваші таємниці – страхали вони юнака. – Полісун нам усе розповів.

Потім його, щільним кільцем, оточили побратими, очі яких дивилися на нього з докором:

– Як ти міг, друже..? – питалися грізно, – ми так тобі довіряли.

– Ні, ні! – кричав Лан. – Я не хотів… Я не зрадник…

На ранок вогневиця відступила. Він здолав врешті опір тієї товщі, котра заважала йому досягти бажаного світла в кінці печери. І Лан, щойно розтулив повіки, одразу ж хутко звівся на ноги, але знесилений заточився, і дбайливі батьківські руки знову вклали його на постіль. Біля лежанки поруч із батьком він помітив ще декілька постатей, серед яких впізнав Крака, Мудровида, й полісуна, з ними була незнайома дівчина.

– Познайомся, це Вісла, моя сестра, – прочитав Ланову думку полісун, – я її покликав, коли дізнався про твій стан. Це вона тебе визволила з лап вогневиці.

– Дякую, – звертаючись до дівчини, чемно промовив Лан. – Я щось говорив увісні? Його непокоїло чи не виказав він зопалу в гарячці своїх таємних побоювань. Та отримавши заперечну відповідь, заспокоївся.

Він зауважив, що Крак ні на мить не відводить від панни своїх очей. То й не дивно, знаючи його вдачу. Та й самому Ланові Вісла видалася напрочуд гарною, дарма, що була такою ж зеленою, як її брат.

Щоб дати Ланові можливість остаточно одужати й набратися сил, Яр-Тур вирішив затриматися ще на один день. Тож юнак вилежувався під опікою Мудровида, а оружники тим часом займалися бойовими вправами.