Продовження розмови
Прочитання Василем Іванишиним Шевченкової “Катерини” – живописного полотна, поруч з тим і поеми, а разом з тим і всього Шевченка – варто було б назвати продовженням розмови чи власне розмовою з Автором. Звичайно ж, ми не знаємо, що саме хотів сказати нам Тарас Шевченко з того чи іншого приводу. Проте спілкуючись з його творами, кожний з яких живе власним життям і у свою чергу створює свою ідейно-естетичну ауру, володіючи сталим методологічним інструментарієм, критик, а подеколи й вдумливий читач, може продовжити розмову, розпочату людиною, якої давно вже немає серед нас. Для цього необхідною є ще одна обов’язкова передумова: гідна твору особистість читача. Комусь твір відкриється, а хтось, через власну нікчемність, витлумачить лишень себе-“великого”, як зрадливий мистець на схилі років у гоголівському “Портреті”. Це буде потвора, відбита у кривому дзеркалі зарозумілості – якщо нема особистості, немає й справжньої критики.
“Художній твір невичерпний для інтерпретації”, - твердить Василь Іванишин, пропонуючи нам долучитися до екзистенційного прочитання Шевченкової спадщини, що на стільки ж філософська, як і художня, настільки ж сучасна, як історична. Романтичне втілення української сутності, втямлене з “Кобзаря”, допоможе розібратися у надзвичайно складному, для когось “постмодерному”, сьогоденні. Насправді все нове є ніщо інше, як по-новому назване старе. В усякому разі в усьому, пов’язаному з людиною. Художник глибше відчуває ці закони й закономірності. Читаючи і прочитуючи Тараса Шевченка, доходиш до заперечення тези Богдана-Ігоря Антонича про те, що українським є все, створене українськими мистцями. Авторові обох “Катерин” вдалося чітко, хоч і по-мистецьки ефемерно, виокремити український світ. Такі речі важче пояснити, вони інтимніше відчуваються з власного прочитання.
На жаль, так дуже часто трапляється у шевченкознавстві, - мовляв, Тарас Григорович все витерпить, також тих дурних “слів велику силу – і більш нічого”. Василь Іванишин закликає читати твори Шевченка як щось дуже потрібне українцеві. Можна припустити, що автор оцінюваної у книжці живописної “Катерини” саме так ставився до власної творчості – як до чогось дуже потрібного собі і своєму народові. Він писав не по паризьких кав’ярнях для вузького кола шанувальників, розраховуючи на декадентську славу, якою пізніше смакуватиме ще вужчий гурт збоченців, а звертався до всіх українців, “мертвих, живих і ненароджених”, до їхнього замріяного степу, до Бога, до того ж чистого мистецтва через пошанування пристрасного професіоналізму. Тобто Василь Іванишин пропонує нам розкрити Шевченкову пристрасть, пояснивши мотивацію його творчості.
Малозрозумілість цих аспектів для чужинців свідчить про сильну заангажованість Тараса Шевченка в український світ, що його, як не дивно, найлегше пояснити словами самого Шевченка. Мені вже доводилося чути міркування у цьому напрямку, що належали видатному скульптору Леонідові Молодожанину, благообразній літній людині, яка також все життя прожила у мистецтві: “Шевченка неможливо зрозуміти поза поемою “Гайдамаки”. Це метафора і ключ до всієї його творчості”. Так і в прочитанні Кобзаря Василем Іванишиним мова йде про українську гідність. Про видиме і дійсне. Про меланхолію, яка враз перетворюється на праведний гнів. Тоді відразу всім стає зрозумілим, що на цій землі все наше – вітчизняна юстиція в насвітленні Гонти і Залізняка. І як же воно колись могло бути інакше?
Сергій КВІТ