1. Рівень затрат для власника грошей на трансформацію їх з готівки в депозитну форму;

2. Рівень потреби власника грошей у використанні такої їх властивості, як анонімність.

Рівень затрат на трансформацію Г_о в Д„ для небанківських інституцій залежить в цілому від рівня розвитку банківської справи в країні. Чим більше в країні надійних банків, чим досту­пніша інформація про стан справ у кожному банку, чим ширша мережа банківських установ і простіший доступ до фінансових послуг надійних банків, тим меншими будуть витрати на розмі­щення готівки в депозити.

Потреба в анонімності грошей визначається розвитком у краї­ні тіньової та кримінальної економіки. Якби в країні діяльність усіх економічних суб'єктів, у тому числі державних структур, була виключно прозорою і законною, то у жодної небанківської інсти­туції не було б потреби приховувати свої операції, скориставшись для цього перевагою анонімності, яка властива для готівки. Готівка є єдино можли­вим інструментом (через її анонімність) для реалізації різномані­тних схем ухиляння від сплати податків та інших обов'язкових платежів державі, для ведення забороненого законом бізнесу (проституція, торгівля наркотиками, зброєю, контрабандними то­варами тощо). Готівка успішно використовується і в таких кримінальних діях, як корупція, крадіжки чужої власності тощо. У всіх цих випадках небанківські інституції України уникають трансформації готівки в депозити, що збільшує відношення Г₀/Д_п.

5. Вплив уряду та державного бюджету на пропозицію грошей

УРЯД Є НАЙМОГУТНІШОЮ «ДІЮЧОЮ ОСОБОЮ» СЕРЕД СУБ'ЄКТІВ ГРОШОВОГО ОБОРОТУ, А ДЕРЖАВНИЙ БЮДЖЕТ — НАЙ­РЕЗУЛЬТАТИВНІШИМ МЕХАНІЗМОМ ВПЛИВУ НА ГРОШОВІ ПОТОКИ В КРАЇНІ. З БОКУ НАУКОВЦІВ МОЖНА ПОЧУТИ ЗАНЕПОКОЄННЯ ТИМ, ЩО ЗРОСТАННЯ БЮДЖЕТНОГО ДЕФІЦИТУ ЗБІЛЬШУЄ ПРОПОЗИЦІЮ ГРОШЕЙ І НЕСЕ ЗАГРОЗУ ІНФЛЯЦІЇ. Наскільки обґрунтованими є ці занепокоєння і чи бере участь бюджет у механізмі формування пропозиції грошей?

Світова практика виробила кілька способів монетизації бю­джетного дефіциту. Одним із них є збільшення оподаткування економічних суб'єктів через введення нових податків, підвищен­ня податкових ставок, скасування пільг за старими податками тощо. Однак це не призведе до зміни грошової бази, а отже, і пропозиції грошей. Адже на суму додаткових податкових виплат резерви комерційних банків знизяться, а після використання цих коштів урядом у безготівковій формі на фінансування бюджет­них програм ці кошти повернуться в оборот і резерви банків від­новляться, а грошова база досягне попереднього рівня. Не змі­ниться і пропозиція грошей.

Більш надійним Є НАДАННЯ УРЯДУ ПРАВА ВИПУСКАТИ ВЛАСНІ ЦІННІ ПАПЕРИ І РЕАЛІЗУВАТИ ЇХ НА ВНУТРІШНЬОМУ ТА ЗОВНІШНЬОМУ РИНКАХ.

У РАЗІ РЕАЛІЗАЦІЇ КАЗНАЧЕЙСТВОМ УСЬОГО ВИПУСКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ НА ВНУТРІШНЬОМУ РИНКУ ДЛЯ БУДЬ-ЯКИХ ЕКОНОМІЧНИХ СУБ'ЄКТІВ, КРІМ НБУ, ГРОШОВА БАЗА НЕ ЗМІНИТЬСЯ, як і у випадку з монетизацією дефіциту за рахунок податків.

Якщо бюджетний дефіцит стає хронічним і зростаючим, то розміщувати державні цінні папери серед небанківських інститу­цій стає все важче, оскільки пропозиція їх збільшується, а попит знижується.

Урегулювати цю ситуацію й уникнути глибокої кризи в різних сферах економіки можна лише виведенням на вторинний ринок центрального банку країни, де він має стати «балансуючим» по­купцем, тобто мусить купувати ту частку пропозиції облігацій, яка без цього може спричинити зростання процентної ставки.

ЯК ТІЛЬКИ ЦЕНТРАЛЬНИЙ БАНК ВКЛЮЧИТЬСЯ В ЦЕЙ МЕХАНІЗМ МОНЕТИЗАЦІЇ ДЕФІЦИТУ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ, ЦЕ ОЗНАЧАТИМЕ, ЩО ЙОГО ЕМІСІЙНІ РЕСУРСИ СТАЛИ ДЖЕРЕЛОМ ПОКРИТТЯ ДЕФІЦИТУ, ЩО МІЖ РОЗМІРОМ ДЕФІЦИТУ ТА ПРОПОЗИЦІЄЮ ГРОШЕЙ УСТАНОВИВСЯ ПЕВНИЙ ЗВ'ЯЗОК І ЗАЛЕЖНІСТЬ. Тому така монетизація дефіциту (з участю НБУ на вторинному ринку) неминуче спричинюватиме зростання грошової бази.

ТАКА ТРАНСФОРМАЦІЯ ЗАЗНАЧЕНОГО МЕТОДУ ДОСИТЬ ЗАГРОЗ­ЛИВА І ДЛЯ БІЗНЕСУ, І ДЛЯ ГРОШОВОЇ БАЗИ.

ПО-ПЕРШЕ, УРЯДОВА ПОЛІТИКА ДЕФІЦИТНОГО БЮДЖЕТНОГО ФІНАН­СУВАННЯ ПЕРЕСТАЄ ПРОХОДИТИ ПЕРЕВІРКУ НА РЕАЛЬНІСТЬ З БОКУ СУБ'ЄКТІВ ВТОРИННОГО РИНКУ. Адже одного покупця — централь­ний банк, який до того ж є державним, — значно легше «умови­ти» купити зобов'язання уряду, ніж тисячі недержавних покуп­ців, які керуються передусім власними інтересами, а не інте­ресами уряду. Тому ця політика може відірватися від умов реаль­ної економіки, перетворитися у звичайну «фінансову піраміду», яка може закінчитися державним дефолтом.

ПО-ДРУГЕ, БЕЗПОСЕРЕДНЬО КРЕДИТУЮЧИ УРЯД, ЦЕНТРАЛЬНИЙ БАНК ІСТОТНО УСКЛАДНЮЄ УПРАВЛІННЯ ПРОПОЗИЦІЄЮ ГРОШЕЙ, ОСКІЛЬКИ НА ВІДПОВІДНІ СУМИ УПОВІЛЬНИТЬСЯ ЗРОСТАННЯ РЕЗЕРВІВ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ ТА МУЛЬТИПЛІКАЦІЯ ДЕПОЗИТІВ, збільшиться ймовірність ви­ходу частини грошей у позабанківський оборот.

ПО-ТРЕТЄ, НА СУМУ ОДЕРЖАНОГО ВІД НБУ КРЕДИТУ УРЯД ЗБІЛЬ­ШИТЬ ФІНАНСУВАННЯ БЮДЖЕТНИХ ВИДАТКІВ І ЦИМ ЗБІЛЬШУВАТИМЕ МА­СУ ГРОШЕЙ В ОБОРОТІ І СУКУПНИЙ ПОПИТ. Щоб не допустити негати­вного впливу цього збільшення на кон'юнктуру ринку і сталість грошей, НБУ муситиме адекватно зменшувати підкріплення ре­зервів комерційних банків (через скорочення їх рефінансування і купівлі у них валюти та інших активів). Це погіршить їх ліквід­ність, скоротить кредитування ними реальної економіки, що мо­же суперечити цілям грошово-кредитної політики.

Світова практика знає ще один метод монетизації бюджетного дефіциту — надання уряду (казначейству) права емітувати вла­сні боргові зобов'язання (казначейські білети) зі статусом за­конних платіжних засобів. Дохід від такої емісії заведено назива­ти сеньйоражем.

Головним недоліком цього методу, який і спричинив відмову від нього більшості країн, є те, що центральний банк повністю чи част­ково втрачає контроль над формуванням грошової бази, а отже, по­слаблюється його вплив на пропозицію грошей.