5.Інституційні зміни
Існує кілька варіантів інституційного поступу. 1. Виникнення нових і припинення існування старих інститутів. Принцип цілісності інституційної структури вимагає її перебудови в разі, якщо здійснюється перехід від одного до іншого типу суспільства. На зміну старим приходять нові інститути. Цей процес зветься інституціоналізацією - поступове виникнення і подальший розвиток нових інститутів. Зворотним за спрямованістю є процес деінституціоналізації. Фактично ці процеси є нескінченими, вони пришвидшуються за часів загальних суспільних змін.
2. Вдосконалення, розбудова існуючих інститутів відбувається за рахунок змін у законодавстві, розвитку установ, виникнення або розширення мережі організацій.
3. Нове спрямування раніше існуючих інститутів. Така доля спіткала українські державні інститути, армію й міліцію, прокуратуру і службу безпеки під час оформлення України як незалежної держави. Балтійці йшли іншим шляхом; вони визнали частини радянського війська окупаційними й інститутом іншої країни (Росії), почали державне будівництво “з нуля”. В Україні мав місце дещо інший процес – “націоналізація” війська, держбезпеки, прокуратури, міліції. Крок за кроком вони перетворювалися на національні інститути, їх діяльність забезпечувалася власним законодавством, уставами, символікою. І цей процес не завершився остаточно, бо настала пора переходити від зміни зовнішніх атрибутів до реформування інститутів по суті, наближення їх до європейських стандартів.
Структура процесу інституціоналізації
Швидкі соціальні перетворення, зміна суспільного ладу активізують процес інституціоналізації, і навпаки – консервативна фаза, призупинення поступу, “застій” не потребують нових інституцій або модернізації старих.
Институционализация представляет собой процесс придания различным типам социальной деятельности формы социальных институтов или, другими словами, процесс упорядочения, формализации и стандартизации социальных связей, замены спонтанного и экспериментального поведения на ожидаемое, предсказуемое. Т. е. Это возникновение, формирование и развитие СИ.
Процесс институционализации включает в себя несколько моментов:
1). Возникновение определенных общественных потребностей в новых типах социальной деятельности и соответствующих им социально-экономических и политических условий.
2). Развитие необходимых организационных структур и связанных с ними социальных норм и регуляторов поведения, создание материальной, финансовой базы. (совокупности людей и учереждений, наделённых материальными и финансовыми средствами для выполнения возложенных на него функций)
3). Интернализация индивидами новых социальных статусов и ролей, норм и ценностей, формирование на их основе системы потребностей личности, ценностных ориентаций и ожиданий.
Другими словами образование СИ включает следующие этапы:
возникновение потребности, удовлетворяемой совместными действиями;
формирование общих целей;
появление общих норм, правил, по которым удовлетворяются потребности;
установление системы санкций для поддержания норм;
создание системы статусов и ролей, охватывающих всех членов СИ.
Формирование СИ может происходить стихийно или сознательно.
СИ – синонимы порядка в обществе. (драки переросли в спортивные соревнования, любознательность в науку…)
В рамках любого СИ действуют институционализированные роли – формализованные стандарты поведения. Они представляют собой наиболее постоянную в данном институте совокупность поведенческих ожиданий, отступления от которых наиболее сурово наказываются. (они опасны для общества, поэтому осуждаются). Институциональные роли постоянны (секретарь, жена). В рамках института обычно конфликтуют не личности, а проигрываемые ими роли. Безусловно, личность накладывает отпечаток на выполняемую ей роль, но и роль устанавливает рамки проявления индивидуальности.
В качестве признака институционализации социальной области можно рассматривать появление новой социальной общности, занятой специализированной деятельностью, появление социальных норм (в том числе юридически закрепленных), регулирующих эту деятельность, учреждений и организаций, обеспечивающих защиту определенных интересов. Так, образование становится социальным институтом, когда появляется особая социальная общность, занятая профессиональной деятельностью по обучению и воспитанию, получают развитие массовая школа, специальные нормы, регулирующие процесс передачи социального опыта.
Інституціоналізація має свою логіку, послідовність, структуру. Він включає чотири основні фази: 1) протоінституційну, 2) хабітулізації, 3) легітимізації, 4) організаційно-структурну.
Протоінституційна фаза є періодом, коли формується потреба в інституті. Для цього необхідні дві речі. По-перше, виникає важлива суспільна потреба, яку може задовольнити той чи інший вид діяльності людей. Наприклад, з’являється ворожо налаштоване плем’я і виникає необхідність збройного захисту, військових дій. Отже, усі чоловіки (а може й жінки) готуються до сутичок, люди беруться за зброю і на якийсь час стають воїнами. Якщо загроза минає, община повертається до мирної праці. Інститут війська ще не виникає. По-друге, з’являється потреба в упорядкуванні, регламентації, управлінні тією чи іншою діяльністю. (загроза вторгнення на власну територію ворожих чужинців постійно зберігається, отже, усвідомлювалася потреба дати ефективну відповідь, щоб раптові напади не стали фатальними. А це вже є об’єктивною основою для виникнення відповідного інституту.) Наявність першої фази, що історично може охоплювати періоди від кількох до сотень або тисяч років, є критерієм для розрізнення справжніх інститутів від тимчасових і випадкових настанов, що можуть виникати через законотворчу діяльність. Законодавець може зробити важливий крок на шляху інституціоналізації, але тоді, коли для цього є підстави, тобто соціальна ситуація вже “дозріла” до законодавчого впорядкування, юридичної регламентації.
Хабітулізація є процесом узвичаєння певних дій або стосунків. Якщо діяльність є постійною, масовою, то вона стихійно впорядковується за рахунок типізацій; поширюються стереотипі форми діяльності, узвичаєні технології. Значення хабітулізації та типізацій двояке. По-перше, формується громадська думка довкола певного виду діяльності й виникає його ціннісне сприйняття. Наприклад, військові дії, подвиги починають розглядатися населенням як важлива справа, як щось дуже цінне для загалу. Героям війни віддається шана, про загиблих складаються пісні тощо. А боягузтво, зрада визнаються осудними, вадами, ганьбою для особи і роду. По-друге, стандартизація дій дозволяє економити фізичні й інтелектуальні сили, і в обмежений проміжок часу приймати оптимальні рішення. Тобто, тепер при нападі ворога кожен селянин або міський житель вже знає у загальних рисах, що треба робити. Залишається один крок до виникнення повноцінного інституту.
Легітимізація є закономірною фазою інституціоналізації. Термін “легітимізація” означає буквально узаконення. може мати як юридичну форму, так і передбачати більш широке соціальне визнання діяльності, відображення й закріплення відповідних відносин у релігійних і моральних нормах, традиціях і ритуалах. Вже перші збірки державних законів, так звані “варварські правди”, містять норми, що впорядковують шлюб, соціальну структуру (наприклад, закріплювалися касти, рабство, стани), майнові відносини, військову діяльність, релігію тощо. Діяльність не тільки стає законною, але й передбачає санкції за невиконання певних приписів і настанов. Наприклад, державна зрада, таємні перемовини з ворогом або відчинення міської брами для ворога розглядаються як тяжкі державні злочини і караються смертю. Розвиток військової справи потребує детальної регламентації порядку несення служби, ведення бойових дій, порядку спілкування всередині війська й дисципліни. Так виникають перші військові статути. Коли до самої діяльності приєднуються цінності та норми, інститут можна розглядати як такий, що виник фактично. Подальша його доля полягає в розвитку організаційно-структурного аспекту та розбудові зовнішніх матеріальних атрибутів.
Організаційно-структурна фаза полягає у тому, що на базі поділу суспільної праці виникають інституційні ролі, організаційні структури. Виконання ролей стає професійним і підкоряється формальним вимогам. Інститут є рольовим комплексом, ця закономірність добре простежується на прикладі інституту війська. Військо складається з кількох десятків соціальних ролей. Відповідно, люди мусять діяти так, як їм це приписують норми й очікування, пов’язані з ролями. Рядовий і командир, інтендант і розвідник, кавалерист і піхотинець – це ролі, що диктують свої вимоги особам, які беруться їх виконувати. Для виконання певних ролей потрібна тривала підготовка. Навчання командирів, офіцерів потребує спеціальних військових закладів і кілька років навчання в якості курсанта. Для підготовки військового льотчика за сучасних умов – не тільки тривалий час, але й кілька сот тисяч або кілька мільйонів американських доларів. Інститут розгортається фізично, матеріально, структурно. Виникають спеціалізовані соціальні організації, через які він і реалізується. У війську – це підрозділи, в освіті – школи та університети, в економіці – підприємства, банки, біржі тощо.
Деінституціоналізація: форми та наслідки
Немає вічних інститутів, вони мають властивість не тільки виникати, але й руйнуватися, змінюватися. Процес занепаду, руйнації, зникнення старих настанов носить назву деінституціоналізації. Вона може набувати різних форм і тягти за собою протилежні за змістом наслідки: бути позитивним і природним процесом, або цілком негативним і небезпечним для суспільства явищем. За умов, коли інститут вичерпав свої функції або відпала потреба в його існуванні, чи вже “винайдені” більш сучасні й досконалі форми суспільного устрою, деінституціоналізація є прийнятною й необхідною. Вона часто відбувається поступово, мирно і без загострень, як природний плин речей.
Наряду с возникновением и развитием может происходить процесс разрушения СИ. Он носит название «деинституционализации». В первую очередь выражается в росте числа дисфункций и проявляется
в неясности целей деятельности СИ;
в понижении его социального авторитета;
в текучести кадров;
в трансформации отдельных функций в деятельность, направленную не на достижение реальной цели, а на поддержание собственного существования.
Внешние проявление дисфункций выглядит как недостаток материальных средств, подготовленных кадров, нарастание организационных неурядиц. Теряется основное качество СИ – деперсонализация деятельности, т. е. Деятельность СИ не зависит от личностей тех, кто выполняет роли, присутствует объективно действующий механизм, обеспечивающий чёткое выполнение возложенных на институт задач. (меняются преподаватели, но школы выполняют те же задачи, что и 50 лет назад).
Неудовлетворение СИ социальной потребности вызывает к жизни новые силы, нормативно неурегулированные виды деятельности. Они на полу законных и незаконных основаниях восполняют дисфункцию СИ, вторгаясь во все сферы деятельности порождают имущественные, хозяйственные, административные, уголовные правонарушения, т.к. действуют вопреки нормам морали и права. Преступность сегодня в основном структурирована, организованна, имеет чёткую субординацию, дисциплину, распределение ролей, планируемость действий. Профилактику такой деятельности надо начинать с переориентации деятельности социальных институтов, чтобы они больше удовлетворяли имеющиеся социальные потребности, а так же создавать новые СИ и трансформировать имеющиеся социальные потребности, постепенно меняя общественное сознание при оценки данной потребности. (изменение отношения к браку, основанному на любви или на экономической выгоде).
Але неконтрольована, раптова, “катастрофічна” руйнація, яка до того ж ще й зачіпає життєво важливі інститути, є, безперечно, лихом. Розпад інститутів може статися внаслідок військових поразок, громадянських воєн і міжусобиць, природних катаклізмів (землетруси, повені, посухи), які тягнуть за собою загальний занепад соціально-економічного життя, нарешті, через свідоме руйнування інституцій на догоду ідеологічнім, політичним міркуванням і цілям. “Вибухове” руйнування державних інституцій, релігії, систем власності, сімейних стосунків сприяло загибелі багатьох могутніх цивілізацій в історії людства.
Щоб краще зрозуміти важливість фундаментальних інституцій і небезпеку насильницької деінституціоналізації, розглянемо наслідки комуністичних експериментів, які протягом XX ст. мали місце у колишньому СРСР, Китаї, Північній Кореї, Кубі та інших країнах.
Ідеологи комунізму декларували необхідність повного знищення інституту приватної власності; релігії, старого державного апарату управління, війська, поліції, “буржуазних” демократичних інститутів (парламент, загальні вибори тощо). Натомість він збирався будувати так звану “державу диктатури пролетаріату”. Радикали, найбільш гарячі голови висували вимогу скасувати інститут шлюбу й поширити у соціалістичному суспільстві “вільне кохання”, родинне життя перетворити на комуни. наслідки? По-перше, усі суспільства зазнали величезних струсів, занепаду економіки, громадянських воєн. Масштаби соціальних катаклізмів, лихоліття були пропорційні глибині руйнування базових інститутів. По-друге, з’ясувалося, що відкинути фундаментальні інститути, як непотрібний мотлох взагалі неможливо. Життя швиденько “підказало”, що без держави з її класичними атрибутами (закони, бюрократія, військо, судові органи, поліція тощо) ніякого суспільства будувати взагалі неможливо. Конче потрібно регулювати майнові стосунки, якщо не на приватно-власницькій, так на іншій основі. У соціалістичних країнах влада була змушена всіляко зміцнювати інститут державної власності, хоча його ефективність поступалася своєю дієвістю приватній власності. Шлюб і родину по-справжньому вдалося зламати тільки у Камбоджі, але цей жахливий експеримент тривав недовго. Великих утисків зазнала релігія; вщент зруйновано інститут релігії у Північній Кореї – там немає ані церков, ані священнослужителів. Атеїстичні суспільства чекала пастка: місце традиційного інституту релігії посів дивний сурогат – культ вищих партійних керівників, ідеологічний фанатизм, сліпа віра у примару комунізму. Це нагадувало ідолопоклонство й звички поганських дохристиянських часів; і чим глибше було зруйновано традиційний інститут, тим більш потворною була новітня “релігія”. Навіть самі комуністи були змушені критикувати “культ особи”.
Комуністичні експерименти довели: не можна руйнувати соціальний інститут, якщо існує відповідна потреба, суспільна функція. Так, інститут релігії існує не випадково і не тому, що населення малоосвічене, темне. Людині притаманно у щось вірити, покладати надії на вищу силу, сподіватися на кінцеву справедливість, звертати свій погляд і думки на вічність... Інститут релігії, який складався протягом тисячоліть, задовольняє цю потребу. Якщо його ліквідувати, люди починають робити те, проти чого застерігає Біблія, вони творять собі кумирів з простих смертних, поклоняються ідолам, стають пішаками на “шахівниці історії” й об’єктом маніпуляції в руках новоявлених вождів. Цікаво й те, що по закінченню комуністичних експериментів скрізь відбувається швидка реінституціоналізація, тобто відродження звичних інститутів.
Якщо перші інститути складалися стихійно, то сучасна епоха сформувала інший, “активний” погляд на інституційну структуру. У цілому історія людства складається таким чином, що сучасні люди можуть більш активно впливати на зміст соціальних інститутів. У цьому й полягає сенс соціального реформаторства. Але різні свідомі зміни й реформи потребують великої обережності й відповідальності. Сьогодні певні колізії виникають через процес глобалізації й спроби механічно переносити інституції Західних країн на Схід і Південь. Соціальні інститути, як правило, органічно поєднані з історією, менталітетом, ступенем розвитку нації, і експерименти з перенесення на чужий ґрунт добре випробуваних інститутів з однієї країни в інші не завжди дають позитивні наслідки. У кожному випадку потрібні попередні розрахунки й експертизи, обережне впровадження, стеження за наслідками, явними і латентними функціями нових інститутів