3. Відведення поверхневих і ґрунтових вод
Поверхневі води утворюються з атмосферних опадів. Розрізняють поверхневі води "чужі", що надходять з підвищених сусідніх ділянок, і "свої", що утворюються на будівельному майданчику. Щоб на територію площадки не надходили "чужі" поверхневі води, їх перехоплюють за допомогою нагірних канав (рис. 2.1) чи обваловування уздовж границь будівельного майданчика в підвищеній частині і відводять за його межі. Водовідвідні канали влаштовують на відстані не ближче 5 м від постійних або 3 м від тимчасових виїмок. Поздовжній ухил водовідвідних канав влаштовують не менше 0,003.
Рисунок 2.1 – Захист території від надходження поверхневих вод:
1 – басейн стоку води; 2 – нагірна канава; 3 – будівельний майданчик
Поверхневі води "свої" відводять доданням відповідного ухилу при вертикальному плануванні площадки і влаштуванням мережі відкритого чи закритого водостоку.
У разі сильного обводнення площадки ґрунтовими водами з високим рівнем горизонту площадку осушують за допомогою відкритого чи закритого дренажу.
Відкритий дренаж використовують у ґрунтах із малим коефіцієнтом фільтрації за необхідності пониження рівня води на 0,3-0,4 м. Дренаж улаштовують у вигляді канав глибиною 0,5-0,7 м, із укладанням на дно канави шару великозернистого піску, гравію чи щебеню товщиною 0,1-0,15 м.
Закритий дренаж – це зазвичай глибокі траншеї із нахилом у бік скидання води та із улаштуванням колодязів для їх ревізії. Канави заповнюються дренуючим матеріалом (щебінь, гравій, великозернистий пісок) та засипаються місцевим ґрунтом. Закриті дренажі повинні мати повздовжній ухил не менше 0,005 та влаштовуватися на глибині, більшій глибини промерзання.
Для більшої ефективності дренажу на дно траншеї укладають керамічні, азбоцементні чи залізобетонні дренажні труби діаметром 125-300 мм. Щілини між трубами не закривають, а самі труби укладають на основу із щебеню товщиною до 0,3 м та засипають дренажним матеріалом.
У ґрунтах з коефіцієнтом фільтрації більшим за 2 м3/добу, застосовують зниження рівня ґрунтових вод (рис. 2.2). Для цього використовують легкі голкофільтрові установки, які дають змогу знизити рівень ґрунтових вод за одноярусного розміщення на 4-5 м, за двоярусного – на 7-9 м; ежекторні голкофільтри, що забезпечують зниження рівня на 16-20 м. Легкі голкофільтрові установки застосовують переважно для осушення піщаних ґрунтів. Голкофільтри занурюють у грунт навколо котлована, або уздовж траншей на відстані 1,0-1,5 м від бровки виїмки. Голкофільтр складається із сталевої труби з фільтровою ланкою завдовжки 1 м. Усі голкофільтри за допомогою шлангів приєднують до водозабірного колектора, оснащеного насосними агрегатами.
Рисунок 2.2 – Зниження рівня ґрунтових вод:
1 – голкофільтрові ланки; 2 – водозабірний колектор; 3 – пробковий кран; 4 – кутик; 5 – відцентровий вихровий насос; 6 – крива депресії; 7 – фільтрова ланка; 8 – надфільтрова ланка; 9 – електродвигун; РГВ – рівень грунтових вод
4. Створення геодезичної розбивочної основи
Для перенесення проекту в натуру будують планову і висотну геодезичну мережі. Розмічування споруд виконують у два етапи:
1. За допомогою геодезичної мережі на місцевість виносять головні і основні осі.
2. Виконують детальне розмічування елементів споруд.
Геодезичну розбивочну основу для визначення положення об'єктів будівництва в плані створюють переважно у вигляді:
будівельної сітки поздовжніх і поперечних осей, що визначають положення на місцевості основних будинків і споруд і їхні габарити;
червоних ліній, поздовжніх і поперечних осей, що визначають положення на місцевості і габарит будинку.
Будівельну сітку виконують у вигляді квадратних і прямокутних фігур, що підрозділяються на основні й додаткові. Довжина сторін основних фігур сітки 100-200 м, додаткових – 20-40 м.
Розбивку будівельної сітки на місцевості починають з виносу в натуру вихідного напрямку, для чого використовують наявну на площадці (чи поблизу від неї) геодезичну мережу (рис. 2.3).
Рисунок 2.3 – Схема виносу на місцевість будівельної сітки
За координатами геодезичних пунктів і пунктів сітки визначають полярні координати S1, S2, S3 і кути β1, β2, β3, по яких виносять на місцевість вихідні напрямки сітки (АВ і АС). Потім від вихідних напрямків на всій площадці розбивають будівельну сітку і закріплюють її в місцях перетину постійними знаками з плановою точкою. Знаки роблять із забетонованих обрізків рейок або заповнених бетоном труб. Аналогічно переносять і закріплюють червону лінію.
Під час проектування будівельної сітки та її положення необхідно, щоб лінії сітки були паралельні основним осям будівель та споруд, що зводяться, та були якомога ближче до них. Повинні бути забезпечені необхідні лінійні виміри по усіх сторонах сітки, знаки сітки (репери) повинні бути розташованими у місцях, зручних для вимірів із видимістю на суміжні репери, а також у місцях, що забезпечують їх збереження та стійкість.
Під час перенесення проекту «у натуру» виконують основні та детальні геодезичні роботи. Основні включають визначення та закріплення на місцевості головних та основних осей будівлі. Детальні забезпечують закріплення конфігурації, розмірів та висотних відміток елементів будівель та споруд.
Головні осі – взаємно-перпендикулярні лінії, відносно яких будівля чи споруда симетрична.
Основні осі – визначають контур будівлі чи споруди у плані.
Розмічування елементів споруди в плані виконують за розмічувальним кресленням, яке прив’язане до геодезичної будівельної сітки.
При перенесенні на місцевість основних осей споруджуваних об'єктів при наявності планової розбивочної основи будівельної сітки застосовують метод прямокутних координат. У цьому випадку як лінії координат приймають прилеглі сторони будівельної сітки, а їх перетин – за нуль відліку (рис. 2.4).
Рисунок 2.4 – Перенесення на місцевість основних осей будинків:
Для детального розбивання осей будинків, визначення контуру котловану та закріплення їх на місцевості влаштовують будівельну обноску. Вона може бути суцільною по усьому периметру будинку чи переривчастою.
Обноска установлюється із використанням геодезичних інструментів паралельно основним осям, що утворюють зовнішній контур будівлі, на відстані, яка забезпечує незмінність її положення під час будівництва.
Обноска являє собою каркас із дерев’яних чи металевих стовпчиків, забитих у грунт на відстані 3 м один від одного. До зовнішньої сторони прибивають обрізні дошки товщиною 40-50 мм, кожна із яких спирається не менше ніж на три стовпчика. Верхнє ребро усіх дощок за допомогою нівеліру виводиться на один горизонт. Висота обноски 0,5-1,2 м. Відстань від обноски до краю котловану повинна бути не менше 2-4 м. На верхній обрізній грані дощок розмічають осьові лінії, брівки котлованів і траншей, фіксуючи їх цвяхами. Для перенесення розмітки на поверхню землі між протилежними дошками обноски протягують дріт, а в точці перетину опускають будівельний льон. На поверхні землі ці точки закріплюють кілочками.
Обноску зберігають тільки на період зведення підземної частини будівлі, у подальшому осі переносять безпосередньо на дану будівлю.
Висотне обґрунтування на будівельному майданчику забезпечується висотними опорними пунктами – будівельними реперами. Як будівельні репери використовують опорні пункти будівельної сітки і червоної лінії. Висотна позначка кожного будівельного репера повинна бути отримана не менше, ніж від двох реперів державної геодезичної сітки.