Вплив г. С Сковороди на всі стани українського суспільства з його листувань

Загальне значіння Г. С Сковороди. Вплив його на всі стани тодішнього українського суспільства, його твори у друзів. Його вплив на духовний стан - ченців і попів. Вплив на дворянства Вплив на городян. Вплив на селянства

Познайомивши читача з життям Сковороди й поглядами на його особу, ми цим самим подали матеріал і до того, щоб мати певну думку про вплив і значіння його. Але це таке важливе та складне питання, що на ньому треба спинитися докладніше, і йому потрібно присвятити окремий розділ, тим більше, що по розвідках про його особу й погляди, про це ми знаходимо тільки окремі й далеко не обґрунтовані замітки.

Але ми ясно уявляємо собі перешкоди, що чекають нас, коли ми з'ясовуватимемо цю справу; ми добре розуміємо, як легко взагалі не дотримати певної міри, коли подається оцінка гро­мадських та літературних умов старого часу, ми повинні визна­чити вагу діяча й не в зменшеному й не в перебільшеному масштабі; в першому випадку ми будемо винні перед пам'яттю небіжчика, в другому - перед сучасними читачами, а взагалі перед правдою. Зважаючи на це все, ми прагнемо того, щоб обгрунтувати свої висновки виключно на підставі документів, керуючись в своїх гадках тією обережністю, що є обов'язковою для всякого історика Про свій соціологічний підхід до його оцінки я вже казав у 1-му розділі

Питання щодо значіння Сковороди потрібно розглядати з двох боків: потрібно виявити ступінь його своєрідности й вплив

185

його ідей на суспільства В дальших розділах ми познайомимося з Г. С Сковородою як з філософом, зараз же ми розглянемо його вплив на суспільства

Він бажав поширити свої ідеї серед сучасного йому суспіль­ства, вживав задля цього певних заходів і досягав своєї мети, з одного боку усною проповіддю, з другого - завдяки своїм творам і листам. Величезне значіння в цій справі відограв також живий, наочний приклад його власного життя, в якому він цілком здійснив вимоги свого високого морального ідеалу. Прав­да, Сковорода за життя свого не друкував своїх творів, але причину цього ми з'ясували вже раніше це залежало переважно від загальних обставин його життя та його характеру й особливо цензури. Одначе, твори його широко розходилися в рукописах і таким чином виходили навіть за межі України Багато осіб мало цілі колекції його рукописів, і вони давали їх списувати іншим. Але це не все в такий же спосіб розповсюджувано і його листи, і його вчені трактати, до яких вони, треба сказати, і підходили своїм характером та змістом. Мандруючи невпинно ЗО років, Сковорода зустрічав багато людей з різних кол місцевого слобід­сько-українського суспільства. Він мав друзів та знайомих, у яких він зупинявся і жив довгий час або заходив у гості, і серед духівництва й серед світських людей: з цими особами він листувався, надсилав, присвячував їм свої твори, розмовляв з ними - і це все використовував задля розповсюдження своїх поглядів, для боротьби з старими звичками та забобонами. Майже повну збірку творів Сковороди мав, наприклад, його учень і друг М. І Ковалинський, все це були автографи Сковоро­ди, надіслані йому в подарунок здебільшого разом з листами присвяти; в 4-х збірках, що переховуються тепер у музеї ім. Леніна їх е 12; в 5-ій переховуються листи Сковороди, причому звертає увагу той факт, що сюди внесені й деякі листи адресова­ні не на Ковалинського (копії двох листів до В. М Земборського, копії листа до якогось Івана Васильовича й до невідомого, оригінал листа до якогось Василя Максимовича). Колекцію сковородинських творів мав протоієрей Фед. Заліський; її було передано до книгозбірні Харківського університету його сином Михайлом в одповідь на заклик Ізмаїла Івановича Срезневського.

Цікавий лист його, в якому відбилися погляди консервативного представника наступного покоління, ми наведемо далі Також ретельно збирав рукописні праці Г. С Сковороди Яків Правиць-кий, як це видно з їхнього листування.

"Коли ти вже переписав мої нові твори, - пише Сковорода Правицькому, - то поверни мені оригінали; також надішли разом з оригіналами і той мій діялог, що ти хвалиш більше за инші; коли його перепишуть, тобі його повернуть. Не турбуйся про "Розмову Марка": Вона завжди ваша й повернеться в твою книгохранку. "Лотову жену" хочеться докінчити Однак принесу з собою та й написане випишите".

Трохи пізніше Григорій Савич писак "Пробач, любий, що збрехав я, пообіцявши надіслати вам "Жену Лотову". На весну хочу вас відвідати й привезу, коли ж бажаєте одержати зараз, негайно перешлю. Під час зимових труднощів може вона загуби­тись, тим не даю через Григорія Юрійовича (Сошальського). Не сумуйте, - вона завжди у вас Друге те, що навесні в пустелі можна подумати й про закінчення її". Г. С Сковорода, роздаючи своїм приятелям автографи, иноді сам мусів прохати, щоб йому повернули їх, щоб зробити для себе новий список. "Надішліть мені, - пише він Правицькому, - симфонію "Аще не увести самую себе". Переписавши, знов надішлю вам Надсилаю до вас "Жену Лотову". Четвертою відомою нам особою, що мала у себе збірку творів Сковороди, був його щирий прихильник, що мешкав в м. Острожську й переписав для себе його байки та листи до приятелів.

Але. цим, звичайно, далеко не вичерпуються колекції рукопи­сів Сковороди; їх було в старовину значно більше, хоч ми й не знаємо прізвищ тих осіб, що їх збирали й переховували. Є лист П Д Мартиновича, з якого видно, що рукописи Сковороди були у багатьох осіб духовного стану Полтавської губернії, де якийсь час і працював Сковорода. Напевне, з цього джерела склали збірки творів Сковороди відомі харківські архієреї - Інокентій (Борисів) і Філарет (Гумілевський), що дуже високо цінили пам'ять Сковороди (перший передав свою колекцію Гр. Петр. Данилевському, а другий С Г. Миропольському, від якого вона перейшла до церковно-археологічного музею Київської Духовної

187

академії). На жаль, ми не можемо сказати нічого певного про походження колекції Московської Духовної академії та колекції О. С Гилярова.

Зі всього того, що нам відомо про рукописи Гр. Савича Сковороди, можна зробити висновок, що друзі радо збирали його твори, тому що й сама ця дружба в значній мірі була викликана пошаною до вчености Сковороди. Та ще й сам Сковорода, звичайно, присвячував свої твори друзям, і цілком зрозуміло, що той хто одержав один рукопис, бажав мати і списував для себе й инші Тут ми повинні зробити увагу про тих осіб, серед яких Сковорода бажав поширювати свої твори. Між Сковородою та сучасними авторами щодо цього полягає безу­мовна різниця. Сучасні письменники видають свої твори, нема-ючи на увазі визначених читачів, однаково й для друзів, і для ворогів своїх думок. Інакше ставився до цієї справи Сковорода: він бажав, щоб його рукописи розповсюджувалися серед людей, що співчувають його поглядам, і недаремне боявся, щоб вони не попадали до рук ворогів, які могли не зрозуміти його думок і надати їм такого розуміння, якого він не мав на меті, що могло викликати для нього великі неприємності На доказ цього можна навести, наприклад, таке місце - з листа його до Правицького: "Ви, сниться мені, переписали "Михайлову бороть­бу", і знову вимагаєте. Одначе, надсилаю, щоб знайшли чого вашому спискові бракує Не гайте ж довго часу, однак, через невірні руки ні, ні, ні. Хай краще вона загине в тебе, ніж її б тримали нечестиві руки". Зрозуміло, що через такі обставини читачі Сковороди були і його щирими прихильниками, вороги ж складали певне свої погляди на Сковороду, переважно на підставі чуток і обвинуватили його в тому, чому він був цілком невинний. Це залежало переважно від того, що твори Сковороди за життя його не друкувалися й тому, зрозуміло, не могли викликати й друкованої критики. З огляду на це й в силу великого поважання до його особи, у багатьох його прихильників з'явився, хоч далеко не завжди свідомо, пієтет до його ідей та праць, бажання переховувати останні, як джерело мудрости, як ознаку пошани до свого рідного філософа. Цікавим доказом такого пієтету до творів Сковороди, характерним прикладом вражіння, яке робили вони на сучасників, є напис, розшуканий нами на одному з його рукописів в колишньому Рум'янцевсько-му музеї. Він цікавий ще й тим, що має точну хронологічну дату 1797 р. (минуло тобто тільки 3 роки з дня смерти Сковороди). Рукопис цей, автограф Сковороди, є один з найкритичніших трактатів його - "Потоп Зміїн".

В кінці його на чистій сторінці ми знаходимо таку примітку, написану іншим писанням: "О, муж, умудренный свыше. Вели­кое заслужил благодарение. Но к поняттю учения, тобою откры­того, потребен ум небесный и живот смерти неожидающий. Вся дух. Вся живот. Вся божественная и чувственности непричастная. Не трудно верить, есть ли в точности мира сокровенного все начала открыть. Благодарю за одолжение... Аще не все сокрови­ща ощутих, но крупицы златых веществ блещут в глубоком положении. Декабря 16 дня 1797 г. Нижайший слуга подвижник в напастях или паче искушениях известный".

До яких кол суспільства, до якого класу, до якого стану належить автор цієї приписки певне сказати не можна, але можна висловити гадку, що це був чернець; якби то не було, хоч він сам зазначає, що не все зрозумів, одначе провідну думку твору він засвоїв як слід (життя в істині є життя духа).

Запитаємо тепер, в чому полягала суть ідейної проповіди Сковороди, її впливу на сучасне йому суспільство. Нам здається, що ледве чи ми помилимося, коли висловимо її в двох ґрунтов­них тезах: з одного боку Сковорода будив критичну думку своїх сучасників щодо віри, з другої - уперто провадив серед суспіль­ства моральний ідеал. Правда критика його була направлена виключно на Біблію і зовсім, можна сказати, не торкалася инших потреб тодішнього суспільства - політичних, соціяльних, економічних. Сковорода взяв собі певну галузь життя релігійну і майже нею одною й обмежився (говоримо майже, бо в зв'язку з релігією він торкався ще й инших справ, наприклад, виховання). Але не треба забувати, що релігійні питання мали першорядне значіння в тодішньому культурному житті. При тому теологія Сковороди визначалася: 1) надзвичайно універ­сальним характером; 2) органічно була зв'язана з філософією.

189

Таким чином, на нашу думку, помиляється новіший рецензент творів Сковороди, що висловлює твердження, немов внутрішній зміст їх не мав особливого, важливого значіння. Щоб перекона­тися в протилежному, треба лише поглянути на справу з історичного боку (що є обов'язково в цьому разі), треба тільки згадати, яку величезну ролю відогравали у всього слобідсько-ук­раїнського суспільства ХЛПШ ст. (і духовного, й світського) релі­гійні інтереси, як шільно вони були зв'язані з просвітою, почат­ковою народньою освітою й справами доброчинними. І ось Сковорода приходить з своїм новим словом, якраз у цих релігійних питаннях, що мали першорядну вагу, вносить дух суворої раціональної критики у вивчення та розуміння ґрунто­вого джерела богопізнання - Біблії, інакше кажучи хоче бути в певному розумінні цього слова релігійним реформатором, маю­чи риси звичайні для релігійних реформаторів взагалі Сам він особисто, без сумніву, йшов всупереч з обрядовим відношенням до віри, що тоді панувало, й не лише до православної, а до християнства. Але й цього замала коли б він зупинився на ньому, він би залишився тільки мислителем, а між тим він свідомо прагнув проповідувати свої думки, жваво та діяльно їх пропагував, і шляхом усних розмов, і в своїх творах та листах. Завдяки цьому він бажав таким способом створити історичні умови для своєї науки - знайти послідовників, витримати напади опозиції й кінець-кінцем залишити свою духовну спад­щину учням та прихильникам Раніші дослідувачі переважно надавали значіння етичним питанням в проповіді Сковороди, далі ми переконаємося, що він сам надавав першорядного значіння спекулятивній частині своєї філософії. Таке місце вона має в нього й в дійсності Ось з такою двобічною проповіддю (спекулятивного й етичного характеру) він звертався до пред­ставників усіх класів слобідсько-українського суспільства - і до духівництва (чорного та білого), і до дворянства, й до міщан, і до козацтва, й до поспільства.

1 "Вестник Европы" 1895, січень; теж саме треба сказати про статтю д. Никольского "Український Сократ" ("Истор. Вестник" 1895, № 4).

Зв'язки його з духівництвом були дуже міцні можна сказати, що це була та група суспільства, з представниками якої він мав постійні відносини. Хоч сам Сковорода був козацький син, вийшов з козацького стану, але виховання цілком поріднило його з духівництвом: сюди ввело його пробування в Київській академії і потім педагогічна діяльність у Переяславському та Харківському колегіумах. Не постригаючись в ченці, він життям своїм був більше ченцем, ніж офіційні ченці Пробуваючи світ­ською особою, він можна сказати, цілком задовольняв тим вимогам, які мусіли складати основу монастирського життя і яких в дійсності у ченців не було - цілковита відмова від грошей, від задоволення тілесних потреб, від пробування серед жіноцтва, піст, проповідь чистої любови, моральні думки, мате-ріяльна та моральна допомога ближнім. Щоб переконатися в цьому, треба тільки згадати характеристику його життя, яку подає Ковалинський за той час, коли він був навчителем Харків­ського колегіуму, і потім звернути увагу на додатковий матеріял, який подає сам Сковорода в своїх латинських листах до того ж Ковалинського. Тут иноді він має навіть немовби риси ченців-ас-кетів, повстаючи, наприклад, в одному вірші проти трьох ворогів християнина - світу, жінки і диявола (в дійсності, між инши-ми, як ми бачили, він не був аскетом). Монастирі взагалі приваблювали його до себе, а надто ті, по яких він зустрічав співчутневих або прихильних до себе настоятелів та ченців. Після того, як його вигнано з Переяславського колегіуму, він, наприклад, радо їде з приятелем своїм Каліграфом (що їхав у Московську академію за проповідника) до Троїцько-Сергіївської лаври і там користується дружбою настоятеля її Кирила, що відзначався своїм великим знанням та був потім чернигівським архієреєм Так розповідає Ковалинський. Взагалі, треба пам'ята­ти, що в старій Україні та в Слобожанщині в духовний стан вступали дуже часто представники світського суспільства (з козацької старшини чи звичайного козацтва). Духівництво не було тоді так відокремлене як потім від суспільства; воно помітно поповнялося особами, що вийшли з світських кол. Таким чином, і на Сковороду ченці не дивилися в свойом" осередкові як на Ното поуш, як на представника чужого кола.

191

Кирило Ляшевецький, закінчивши курс в Київській академії, зробився першим навчателем, префектом і ректором Сергіїв-ської семинарії, сюди в семинарію він, напевне, закликав на посаду навчателя і Сковороду. 1761 р. було призначено на архиєрейську катедру в Чернигові, а умираючи, він залишив книгозбірню з 555 книжок російською і 380 чужоземними мовами1. Сковороду різними заходами бажали залишити на постійне мешкання в найславетнішому монастирі Московської Руси Напевне цьому Кирилові адресовано і надрукований нами під № 15 лист латинською мовою, де Сковорода звертається до нього з духовним розумінням християнства. Цей лист цікавий з того боку, що він свідчить про те, що Сковорода не зупинявся перед тим, щоб висловлювати свої ідеї, що далеко не відповідали тодішним поглядам і перед такими високими ієрархами, як намісник Троїцько-Сергіівської лаври. Досить зазначити, що тут іде мова про те, щоби шукати Бога в собі, щоб зрозуміти таїнства алегорично, а не достотно. Цікаво, що Кирило листував­ся зі Сковородою, мав його за свого друга, бажав мати його у себе навчителем. Він з пошаною ставився до вчености Сковороди, і ця пошана, і ці дружні відносини, очевидно, були гарно відомі лаврівським ченцям, перед якими Сковорода також, напевне, не ховав (це не було в його натурі) своїх поглядів. Пробуваючи в лаврі, Сковорода також і тут увесь час віддавав своїм улюбленим науковим студіям, на це натякає він сам в одному з латинських листів до Ковалинського: надсилаючи йому свою латинську епіграму (про те що музи не повинні служити Венері), він додає, що читав подібну серед грецьких епіграм під час свого перебу­вання в Тро'їцько-Сергіївській лаврі Взагалі, треба сказати, що Сковороду поважали і шанували найосвітченіші представники церковної ієрархії. Так відомо, що його вперше призначив навчителем Харківського колегіуму, за рекомендацією колиш­нього переяславського ігумена Гервасія Якубовича, архієрей біл-городський Іоасаф Миткевич. Архієрей Іоасаф Миткевич до 1784 р. був навчителем Новгородської семинарії, а потім ректором у ній, архимандритом Хутинського монастиря і архієреєм Білго-родським. Про гарні відношення між ним та Сковородою свідчить вірш останнього на спогад про той час, коли Іоасаф відвідав Харківський колегіум. Сильна у нього була потреба мати аудиторію для поширення своїх думок серед молодого поколін­ня.

Але й залишивши посаду вчителя, порвавши зв'язки з ченцями в педагогічній галузі, вступивши остаточно на шлях постійного блукання по світу, Сковорода любив зупинятися по монастирях і знаходив там для себе і притулок, і можливість окремого, віддаленого від всіх життя, і дружні відносини. Так, він ще раз відвідав Київ і три місяці прожив у свого родича, настоятеля Київської пустелі Юстина. Потім покинувши Київ, він оселився в Охтирському монастирі у свого приятеля архимандрита Вене­дикта; чудове місце, де стояв монастир, і щира прихильність цього ченця зробили на нього гарний вплив, заспокоювали його: тут він заглиблювався в себе і віддавався самопізнанню. Як говорить Ковалинський, він перебував по таких монастирях - Старохарківському, Харківському училищному1, Охтирському2, Сумському, Святогорському4, Сеннянському5, і додамо від себе, Куряжському, тобто майже по всіх монастирях Харківщини. Зрозуміло, що користуючись великим авторитетом серед насто­ятелів та братії і звикши завжди і хоч де висловлювати свої погляди, Сковорода поводився і тут так, як в Київо-Печерській лаврі, тобто говорив, що думав, навчав, проповідував.

1 При ньому влаштовано Колегіум.

2 Охтирський Троїцький монастир у 4 верстах від Охтирки (повітове місто на Харківщині); біля монастиря чудові краєвиди, щодо цього кращий за нього є тільки Святогорський монастир.

3 Тепер скасований; раніше стояв коло Сум.

4 Тепер існуючий.

193

З деякими представниками білого духівництва Сковорода також мав постійні і дружні знайомства та зносини. Це була та група суспільства, з поступовими представниками якої у Сково­роди було багато спільних духовних інтересів. Цілком природно, що не всім їм була приємна його християнська, або краще сказати, антихристиянська філософія, але були і такі, що сприй­мали і її, а більшість треба сказати з глибокою цікавістю слухала його живе, усне слово, а потім переходила й до його рукописних творів і засвоювала з них найзрозуміліше для себе. Духівництво було близьке Сковороді й своїм життям. Відомо, що він не був і не бажав бути аскетом: це його найбільше приваблював простий, близький до народнього побут сільського білого духівництва. Ближче за инших стояв до Сковороди піп Яків Правицький. Ми маємо документальний матеріял для характеристики їхніх взаємовідносин: це листи Григ. Сав. до Правицького. Яків Правицький був на парафії в селі Бабаях (всього кілька верст від Харкова), що належали в XVIII ст. П. А. Щербініну і був у дуже дружніх відносинах з Сковородою: про це свідчить дружній тон їхнього листування, ті епітети, що там зустрічаються, і нарешті власне признання Сковороди. "У друга нашого бабайського ієрея Правицького всі мої твори зберігають­ся. В мене б вони давно загинули". І дійсно, Я Правицький, як ми бачили раніше, старанно списував для себе все те, що тільки виходило з-під пера Сковороди. Таким чином, він напевне шанував не лише самого Сковороду, але ставився з пошаною і був читачем і його творів. Між іншим, з їхнього листування ми взнаємо, що він вище від усіх инших творів ставив його «Марка Пре простого». І звичайно, через це Сковорода і присвятив йому один з своїх трактатів - "Жену Лотову" в окремому листі, який мав бути немовби передмовою до самого твору. Для того щоб оцінити довір'я, яке мав Сковорода до Правицького, треба згадати, що "Жена Лотова" присвячена критиці Біблії, і що в ній є багато поглядів, які суперечать ортодоксальному напрямкові релігійної думки. І по инших листах Г. С Сковорода викладав Правицькому свої думки і переконання, що мали органічний зв'язок з основами його "науки", розвинутими по писаних його творах. Сказавши, що Ковалинський, напевне, втопився в глибо­ких хвилях службових справ, Сковорода додає "О світ, нещасли­віше море, що кипить пристрастями. Щасливий кого, подібно Петру, викинуть ці хвилі'. В другому листі він, вітаючи з Новим роком, закликає до відродження серця. "Коли хто не має нового серця, - говорить він, - тому весь світ ветха ветош... О любий мій друже, Іакове! Ізблюймо старий квас мирський. Здобудьмо нове серце. Зодяглімся в одіж нової нетлінної надії, в утробу братолюбства". В четвертому листі; зважаючи на тяжку хворобу Христини (жінки Якова), Сковорода заспокоює свого друга, і одночасно висловлює свою думку щодо смерти, думку, яка цілком відповідає тим поглядам щодо цього питання, що трап­ляються по инших його творах: "Коли вже встала з одра, - пише він Правицькому, - люба наша Христина, радуюся всіх нас ради Коли ж воскрилилася в світ першородний, відкіля й прийшла в нижній, радуюся її ради, нас же ради сумую, яко залишає нас у цій юдолі слід"

У латинських віршах, присвячених Правицькому, ми знаходи­мо також думки й міркування, що мають прямий органічний зв'язок з світоглядом Сковороди. "Все минає, - говорить один вірш, - серцем вічний є чоловік. Чисте серце в любові пробуває, а любов у ньому зостає. Любов - це Бог, тому і є довічний чоловік. О, люди! Чому дивуєтеся океанові й зорям Ідіть, верні­теся до себе, себе спізнайте, досить цього. Зерно знов перетворю­ється в солому; так воно знов ховається в землі Чому ж жахаєшся ти смерти". Григорій Савич у цих листах, треба сказати, звертався не.до самого Я. Правицького, але до цілого гуртка своїх знайомих, що з співчуттям доброзичливо ставилися до свого приятеля "старчика" Сковороди. Гурток цей листувався з учнем Сковороди М І Ковалинським. "Чи не пише чого Михайло мені?" - питав Сковорода у Правицького. "Чому замовк наш Михайло? І не пише, і не присилає ні окулярів, ні скрипочки", - пише він у иншому листі "Син нашого Михайла десь загубився, окуляри, не по моїх очах, я подарував Осипу. В обох листах він обіцяє велику флейту. Коли вона буде, мені невідомо. О, якби крім всього иншого, він сам повернувся до нас

195

тигр. Дорога світа мниться чоловіку блага бути", - читаемо ми в 3-му листі. Г. С Сковорода завжди в своїх листах до Правиць-кого переказував привітання їхнім спільним знайомим - ба­тюшкам сусідніх сіл. "Отцу Василю, отцу Євстафію, отцу Гуслис-ті від мене лобизаніє щире. О. Наєман, (Наєман Петрович - певне, теж піп сусіднього села), і тебе, друже мій, тут же духом істини лобизаю, най перебудете ви мені й я вам во віки щирим почитателем і другом", - так вітає Григорій Савич своїх друзів. "Наєману мир і благословеніє, і всім собратіям нашим ієреям. Цілуйте також духовну матір мою ігуменю Марфу. Писати ти обледащів до неї. Тобі і всім вам щирий й не язикольстивий друг"; в другому листі Сковорода підписався так: "всіх вас во Христі брат". Взагалі віл мав сильну, можна сказати, неперемож­ну потребу духового єднання з Яковом і його приятелями. Ось цікаве признання самого Сковороди: "Ні ледарство старости, ні темрява, ні холод зимовий, ні несправне перо з чорнилом не змогли мене стримати аби не ублажити тебе в Новий цей рік. Радуйся в Новий рік. Най радується й весь дім твій і вся, велика суть твоя. Най радується (ім'я затерте) й Єстафій, й Іоан з Наєманом. Най возвеселяться Бабаї (село) зо всіма своїми паростями і селами. Най возрадуються й гори ваші й річки най всплещуть руками". Далі йде алегоричне толку-вання Нового року (як нового серця). Правицький і його друзі, сусідні батюшки, були друзі і брати Сковороди "во Господі, як він сам висловлюється, тобто духом, внутрішнім спорідненням, вони цебто поділяли його переконання, коли не в цілому, то принаймні в загальних рисах, в деяких тезах. І сам Г. С Сковорода почасти подає натяк на це, висловлюючись, що один лист Правицького дуже звеселив його: "Порадував душу мою любий лист твій, напоєний любов'ю". Але не завжди між Сковородою та Правицьким з його гуртком існувало єднання думок. Иноді Сковорода, певне, висловлював перед цими попами такі думки, які їм здавалися спокусою і викликали опір з їхнього боку.

Сковорода в таких випадках не робив уступок, внаслідок чого починалися суперечки, одну з яких малює ось такий лист

Сковороди: "Возлюблений во Христі брате Іакове! Най буде з тобою мир, який превище всякого розуму. Прости мені, коли я тебе в чому образив, як гостював у вас Ти знаєш, що я запальний, але знаєш разом з цим, що я по натурі тихий і чоловічний, а кротость головне достоїнство людини. Добра, цебто справжня людина, завжди виявляє добро з скарбниці свого серця. Незважа­ючи на це, багато з моїх друзів ладні були зараз же язвити мене, як тільки я здумаю пом'якшити їхній божевільний запал, і думають, що роблю це я з приязни до них, тому що щиро чоловічне серце і розум ніяк не може бажати людям злого. Також і я, коли випадково розпалюсь або остогидну, то ц е роблю не зі злої волі, але тому, що по прав­дивості своїй лічу грішним погодити­ся з брехнею або боротися проти істи­ни : як лікування буває не завжди приємне, так і істина часто буває важка. І ніхто не може з'єднувати корисне з приємним, але забудемо взаємні образи і помиримося".

Підкреслене мною речення показує, що тут йде мова не про якісь особисті суперечки та сварки, а про відміни в поглядах; правдивий Сковорода одверто висловлював перед своїми приятелями такі думки, що їм не подобалися. Цю рису Сковороди ми вже зазначили вище з слів Ковалинського; тепер же тільки додамо, що до цього приводив його і сильно розвинутий у нього дух прозелітизму: глибоко продумавши свою релігійно-філософську систему, він ще зміцнив її в собі чуттям і зрозуміло, що за таких умов у нього з'явилося палке бажання ширити її серед суспільства. Ось чому він так прагнув того, щоб мати друзів, хоч робив це з великою обережністю, керуючись при виборі їх переважно своїм осо­бистим вражінням, тим внутрішнім голосом, до якого він постійно прислухався і який його майже ніколи не обдурював.

Ми з'ясували суперечку Сковороди з Правицьким тим, що вони не зійшлися в поглядах на певні релігійно-філософські питання. Це потверджує й инший аналогічний випадок. Пра-вицькому до такої міри не сподобався трактат його приятеля Ізраїльський Змій", що він відмовився від списку його, зробле­ного власною рукою Г. С Сковороди. Так говорить цей останній

197

в листі до М. І. Ковалинського: "Яків мій до цієї моєї дщери простудився, закреслив в ній ім'я моє й кому піднесена (а вона піднесена Тев'яшову). Відкіля це? Не знаю. Сього ради пересилаю до тебе, друга, цей для нього списаний список. Уживай краще його собі цю твойого лиценціята душу"1. Сковорода заявляє, і напевне цілком щиро, що він знає, чому Правицький так холодно поставився до цього трактату, але ми тепер беручи на увагу його зміст і маючи відомості про те, що Правицький закреслив в рукописі ім'я автора і прізвище Тев'яшова, можемо вказати цю причину. Бабаївський піп злякався деяких сміливих поглядів і гострих виразів у ньому і тому "простудился к этой дщери" свого друга. А другу, при його щирому переконанні в істині і користі висловлених ним поглядів і на думку не приходили згадки про цензуру, тому що своїм друзям він звик, не ховаючися, виявляти усі свої думки. Але ж і ця сварка була тимчасовою, і швидко між приятелями знов запанували старі відносини. Лист Сковороди до Ковалинського має дату 1790 р, а ми маємо инший його лист до Правицького 1792 р. (5 січня), де він писав "возлюблений друже й брате во Христі Якове! Радуйся з любою Христиною і з чадами в цей Новий рік. Мені давно сумно, що з вами не розмовляю. Коли в цю зиму або весну не здійму мого тілесного тлінного линовища (ехиуіит), то потщуся бачити вас і втішатися розмовою. Прости, любий, що на твого і твого сина листа не відповідаа Серце по щирости бажає, але старість і ледарство студенокровні. Пишу однак до вас, хоч хворий. Хвороба моя і старість, ток кровний і огневиця, не стільки з невоздержания, скільки з несроднення їжі. Здивувався розум твій від мене. Надішли, друже, Златоустого розмову про те, що людина є всієї Біблії кінець, і центр, і гавань. Він жертва, вівтар, фіміям і все инше..." З цього листа ясно видно, що Сковорода і Правицький, як і раніше були друзями духом. Не тільки сам Правицький писав листи до Сковороди, але й син його вихований, напевне, батьком у дусі пошани до старчика Варсави. Недаремне і цей останній прохає у Правицького твори Іоанна Златоустого, - це також вказує на те, що вони мали

1 "Молодик", 1844 рік, ст. 232.

198

однаковий літературний смак, і у Правицького в його книгозбір­ні були праці цього церковного письменника, що його дуже поважав і любив Сковорода.

Такі ж були, напевне, відносини між Сковородою й іншими його приятелями з білого духівництва, хоч про них у нас нема докладних відомостей. Тут нам слід назвати попа Ф. Заліського, що листувався зі Сковородою і мав збірку його творіа Про це листування свідчить лист його сина до Ізм. Іван. Срезневського, що надрукував в "Утренней Звезде" свої "Отрывки из записок о старце Сковороде". Відомо, як Ізм, Ів. Срезневський цікавився особою Сковороди. В листі розповідається, що знайомство Ско­вороди з Заліським почалося ще в часи пробування їх обох у Київі, в Академії. "Сковорода, - говорить Заліський-син, - був знайомий з батьком моїм ще в Київі, тому дуже часто з Рябушок (села, де гостював у місцевих дідичів Красовських) відвідував мого батька та иноді гостював по місяцю, тому що батько мій познайомив його і з Красовськими..." Заліський, напевне, щиро поважав свого старого друга Григорія Савича, закликав його гостювати до себе і, звичайно, розмовляв з ним, і з 1762-1763 рр. почав збирати його твори. Заслуговує уваги той факт, що серед них ми знаходимо і такий критичний твір, як "Ізраїльський Змій". Можливо, Заліському належить і віршована приписка на обгортці, взята з твору Сковороди "Борьба архис­тратига Михаила з сатаною"1.

Ми гадаємо, що цього листа щодо стилю трохи виправлено, але що він все-таки належить Сковороді. Доказом цієї думки можуть бути, на наш погляд, такі міркування: 1) те, що Сково­рода листувався з Заліським; 2) самий зміст листа: Сковорода любив говорити про Мінерву і уявляв її якраз так, як це зазначено тут у нього словами Ціцерона; 3) дата: його написано в Обуховці, 1763 р. 10 грудня, а відомо, що саме в той час Фед. Заліський почав збирати твори Сковороди.

Але цими особами далеко не обмежується коло знайомих серед білого духівництва у Сковороди; було, напевне, багато инших попів, з якими він також листувався, або мав дружні

199

зносини На користь такої гадки говорять апріорні міркування - широка популярність Сковороди на Україні яко філософа, що визначався своїми невпинними блуканнями і чудним до певної міри життям Ця популярність ще більш зростала через те, що в ньому, в його особі зосереджувалися переважно всі вищі, духовні інтереси того часу, про це ж свідчать і апостеріорні дані - короткі вказівки на дружнє листування і особисті відносини до деяких духовних осіб, так наприклад, коли він був ще навчателем в Харківському колегіумі, то в нього був друг, який користувався його цілковитим довір'ям, якийсь піп Борис У цього попа мешкав Ковалинський, і Сковорода в одному листі з Білгороду до цього останнього прямо говорить, щоб він показував листа лише йому.

Познайомившись з відношенням Г. С Сковороди до чорного та білого духівництва, зупинімся тепер на питанні про вплив на світське суспільство, вияснім питання про те, в якому напрям­кові він впливав на представників цього суспільства - дворян-ді-дичів, козаків, міщан та селян. Провідниками цього впливу були його твори, листи і, нарешті, усні розмови. Почнемо з того представника дворянства, на якого він почав впливати з молодих літ і який був його учнем та прихильником його ідей в найбільшій мірі, це був Мих. Ів. Ковалинський. Джерелом для характеристики взаємовідносин Сковороди та Ковалинського є з одного боку свідоцтво самого Ковалинського, а з другого - лист до нього Г. С. Сковороди. Ми подивимося в якому напрямкові виховував та працював Сковорода над тим, щоб усунути негатив­ні риси старого виховання Ковалинського в першу ранню добу їхнього знайомства, коли Ковалинський вчився у додаткових класах до Колегіуму, а Сковорода був там навчателем. Сковоро­да відразу відчув прихильність до юнака Ковалинського, зараз же полюбив його і полюбив на все життя. Побачивши його перший раз, "возлюбив його і возлюбив до самої смерти". Одною з причин, що схилила його до того, щоб знов узяти посаду навчителя в Колегіумі, було бажання допомогти свойому моло­дому другові, якого в серці мав уже таким, як потім сам про це розповідай Сам же Ковалинський, як він оповідає, не знав про це і не насмілювався навіть і думати про те, що він заслуговує його дружби, хоч любив та дивувався його філософському жит­тю та шанував його. Сковорода почав часто відвідувати його і згідно з нахилом молодої людини розважав його музикою і читанням книжок, після чого починалися навчальні розмови. Знайшовши в молодому хлопцеві серце, якого бажав, і природні здатності, які любив, звернув свою увагу на розвиток його розуму. Ковалинський, якого до того часу виховували напівосвічені шкільні навчителі (часто ченці), в руках яких перебували тоді школи (так було і в Колегіумі), і від яких він засвоїв чудні розуміння про речі, почувши від Сковороди цілком протилежні думки і не маючи змоги погодити в свойому розумінні нові думки з старими, і вбачаючи доброчинне, цнотливе життя Сковороди, почав ставитися з сумнівом до себе і в душі жаліти, що така доброчинна людина стала на хибний шлях, тобто мав думки та правила, що не відповідають думкам та правилам вчених, а надто щодо релігійних питань і етики. Всі його наставники та й весь світ, на слові й на ділі виховували його в тій думці, що щастя людини полягає в тому, щоб мати всього багато - їжі, трунків, одягу і тимчасових насолод. Сковорода ж один почав йому говорити, що все це не потрібне для справ­жнього щастя, що щастя полягає в обмеженні бажань, у визво­ленні від примх та зайвих прагнень, у любові до праці, в широкому виконанні своїх обов'язків. Так учив, так і жив Сковорода Велемудрі навчали Ковалинського, що доброчинів недосить для вищої істоти, що Марк Аврелій, Тіт, Сократ, Платон і инші уславлені в старовину великими подіями і серцем люди не могли врятуватись, тому що не знали христи­янства (якого в той час не було). Сковорода ж зазначав, що всі ці люди були натхнені вищим духом, і тому вони не заслугову­ють осуду, але необхідно йти за прикладом їхньої любови до істини. І коли є істина, то вони були вірними слугами її. Філософи, що навчали Ковалинського, говорили йому, що до одного стану більш прив'язано Боже благословення, а до другого менше, а иноді навіть і прокльони, що знання та виконання обрядів є вище удосконалення людини. Сковорода ж говорив, що всі стани однакові і Бог нікого не обділив, а прокльон накладає тільки на синів противления, цебто тих, хто не запитавши своєї природи, бере для себе посади та працю під впливом оман та

201

примх. І вони тому і є нещасні, що роблять неподобне, тобто невідповідне їхній природі. Сковорода вчив, що удосконаленість людини полягає в тому, щоб бути щирокорисним ближньому, що таїнства та обряди пристосовані до слова, а царство Боже полягає в силі, або в ділі. Ковалинський вихований на забобонах, слухаючи Сковороду, почував у собі боротьбу думок, їхню протилежність, та не знав, як розв'язати її.

Учителі бажали викликати в ньому огиду до Сковороди, забороняли підтримувати знайомство з ним, слухати його роз­мови й навіть зустрічатися з ним. Він же любив серце Сковоро­ди, але розум його лякав Ковалинського, поважав його життя, але не містив у розумі його думок, поважав доброчини, але не поділяв його думок, бачив незаплямованість його поведінки, але не уявляв істини його розуму, бажав би бути його другом, але не учнем. Важко було, зазначає Ковалинський, позбутися перших вражінь. Ковалинського Сковорода приватно навчав грецької мови та читанню старовинних книжок. В його студіях з Ковалинським метою бажань було серце останнього, інакше основа щасливого життя. Вирішивши перевиховувати Ковалинського і бажаючи дати йому якомога більше вражінь істини, Сковорода надсилав йому листи майже щодня, прагнучи до того, щоб той хоч коротко відповідав на них, щоб він звик думати, міркувати, висловлювати думки точно, справедливо і як слід. Забобони, яких міцно тримався юнак і які підтримувалися в ньому вказаною вище різницею поглядів, не давали можливості юнакові остаточно перемогти сумніви. Але їх знищив дощенту незвичайний сон, який приснився Ковалинському, і який він записав тоді в своєму щоденнику.

Це було 1763 року. Ковалинський дуже страждав від сумнівів і палко бажав, щоб хто просвітив його щодо цього. Йому здавалося, що на блакитному небі були написані вздовж неба золотими літерами ймення трьох юнаків, що були вкинуті в огненну піч - Ананія, Азарія та Мисаїла - і від них розсипа­лися вогневі іскри і ту ж мить падали на Сковороду, що стояв на землі в образі проповідника Іоанна Хрестителя; деякі іскри відскакували від Сковороди й падали на Ковалинського, що

1 Тут можливо вбачити деякий містицизм.

стояв коло нього, і надавали йому волі, жвавости, радости, ясности, душевного тепла й невимовної духу насолоди. Вірш про цих юнаків був улюбленим у Сковороди, він часто його співав. Ковалинський розказав про цей сон троїцькому попу Борису, у якого він мешкав - і цей замислившись, сказав із захопленням: "Слухайтесь цього чоловіка: його послав Бог бути вашим керів­ником та навчителем". "З цього моменту, - говорить Ковалин­ський, - я цілком віддався дружбі з Сковородою". Ковалин­ський зрозумів і з'ясував собі цей сон алегорично по-сковородинському: в печі огненній він вбачав тіло людини, яке палає в огні пристрастей та примх, у трьох юнаках - розум, волю та вчинки людини, що поборюють спокусу світу; в огневих іскрах, що падали на Сковороду, немовби свідоцтво про те, що на ньому пробуває дух Божий - істина. Таке розуміння цього сну уявляється містикою, але тут можна знайти і реально-пси­хологічний ґрунт: сон був, власне кажучи, втіленням того, що в дійсності могутньо захопило тоді Ковалинського - він напруже­но шукав розв'язання своїх сумнівів, був уже підготований Сковородою до відмови від своїх забобонів, але тільки чекав ще хоч на незначну вказівку ззовні і допомогу внутрі себе та знайшов її в самому собі - в з'ясуванні ним же самим створеного сну та ще в пораді старого батюшки. Ковалинський, як він сам зазначає, після цього почав давати місце серед думок своїх думкам та правилам Сковороди - і непомітно побачив себе на ясному шляху чистого розуму і нетурботного духу. Відбулася величезна зміна в його житті. Ковалинський більше не віддалявся від Сковороди і зробився не тільки його другом, але почав поділяти його філософські погляди. Бажаючи розвинути розум свого друга не лише навчанням з книг, але ще більше власним його самопізнанням, з якого народжуються і всі книги, Сковорода часто в розмовах з ним ділив людину на дві частки - на внутрішню та зовнішню людину, першу називав довічною, а другу тимчасовою, небесною та земною, творцем та створін­ням. Тому навіть в одній людині вбачав він два розуми, дві волі, два закони, два життя. Першу він називав царем, Господом, початком, другу - рабом, знаряддям, підніжкою, твариною. Перша повинна керувати, панувати над другою, друга - підля-

203

гати, служити першій, і тому привчав він себе у всіх вчинках прислухатися внутрішнього голосу свого. Сковорода постійно переконував друга свого прислухатися до цих вказівок внутріш­нього духу свого. Він виразно зазначав, що це і є той геній, якого слухав у всіх своїх вчинках Сократ і тим досяг мудрости, тобто щастя. Він говорив так щиро переконаний в істині цього: подивись на людину і спізнай її. Вона подібна до гарного та повного колоска пшениці. Колос - не стеблина з вусиками, не солома його, не полова, не зовнішнє лушпиння, що одягає зерно, і не м'якоть зерна - це його рослинна сила, що створює стеблину та її частини. Так і чоловік: сила не в тілесному його лушпинні, а в його розумній силі - Богочоловікові. Маючи це за ґрунтовне правило, відоме не багатьом, Сковорода згідно з наказами цього внутрішнього голосу, або як він казав иноді - Мінерви, впорядковував усе своє життя, керувався ним у своїх вчинках; так радив робити він і Ковалинському. Тих, хто посідав собі посади не по своїй здатності, він називав людьми без Мінерви і такими були на його думку, полохливі керівники військ, грабіжники - судді, теологи, що вихваляються знанням, ченці, що живуть розкішно. Багато теологів були б кращими стряпчими в судових справах, багато вчених - дрібними крама­рями, багато суддів - хліборобами, військових начальників - пастухами, ченців - шинкарями тощо. Відсіля він робив висно­вок, що один і той же стан, або як він говорить "стать" одного робить корисним, другого шкідливим: одного теологія робить світильником світу, надає йому владу над серцями, робить славним без зовнішньої слави, почесним без зовнішніх ознак почести; другого - брехуном, високомудрствуючим, лицеміром, хвальком, одному судова посада дала ім'я доброчинної людини, а другого на цій самій посаді весь час кленуть. Підвищуючи розум свого вихованця, помітивши, що він боїться смерти та мертвяків, Сковорода говорив з ним на цю тему, говорив про постійні зміни в житті (панта рей - усе тече), про те, що ніщо не гине без сліду, а лишень змінює форму. З нічого вічна воля (вічність) створила весь світ і кожній істоті належить виявити свої сили і потім знову піти в небуття. Все старішає, в;е змінюється, крім вищого початку всього - Бога. Не задовольня204ючись такими розмовами, Сковорода брав з собою Ковалинсько-го на кладовище вночі, залишав його одного серед могил і сам ішов у гай, поруч з кладовищем і грав там на флейті, немовби для того, щоб Ковалинському здалека приємніш було слухати музику. Ковалинський таким способом непомітно для себе позбувався всіх своїх страхів.

Додамо до слів самого М. 1 Ковалинського про вплив на нього Сковороди і про перевиховання його уривки з листів Сковороди до Ковалинського, які той зберіг; їх уперше надрукував я. На підставі їх Ерн написав ХШ-й розділ своєї монографії про Сковороду, присвячений дружбі Сковороди з Ковалинським. Між ними, говорить Ерн, починається своєрідний духовний роман, в якому є безліч філософського пафосу та щиросердечної поезії... По простоті, цільності, органічності це є антична філія (любов), яку так гарно та натхненно змалював Арістотель в Нікомаховій етиці Тільки філія ця перенесена на християн­ський ґрунт і поглиблена специфічно християнською тверезістю. Сковорода в листах звертається до Ковалинського з надзвичайно ніжними епітетами: "Признаюся тобі в своєму коханні... нічого для мене в житті нема більш радісного та кращого, ніж турботи про тебе і тобі подібних... Нікому дружба не дає стільки радости, як мені.. Це єдиний скарб мій та єдина втіха, нема нічого кращого та коштовнішого для мене, ніж душа, що любить мене - більш мені нічого не треба". Сковороді радісно, коли радіє його друг. "Глибока та чиста радість, - говорить Ерн, - освітила життя Сковороди. І він радів тому, що його друг заслуговував його щирої дружби і відповів йому такою ж дружбою. В упертому однодумі, якому вже є 40 років, раптом на мить з'являються дитячі риси, і він стає здатним не тільки на радісний сміх без причини, але й на цілком дитячі, школярські вчинки. Він серед ніжних слів називає Ковалинського carisime nobiz zwow, найулюбленіша нам тварина Але ці чудернацькі вчинки, що впліталися в серйозні та глибокі стосунки Сковороди до Ковалинського, не тільки не псують цієї незвичайної дружби, але навпаки надають їй особливого духу й своєрідної краси. Дрібниці та чудернацькі вчинки стають непомітними та бліди­ми у величному світлі пристрасної духовної прихильностb

205

Сковороди до свого молодого друга і він сам дивується силі та значності цього нового факту свого життя". Тут яскраво виявля­ється той бік духового "я" Сковороди, якого не помітило ні багато з його сучасників, ні ті дослідувачі, що вважали його за мізантропа. Не тільки дружбі з Ковалинським, але й дружбі взагалі, а ми знаємо як багато було в нього друзів - Сковорода надавав великого значіння. "З презирством дивлюся на Крезів, не заздрю Юліям, не звертаю уваги на Демосфенів, жалію багатих. Най прагне кожний того, чого бажає. Я ж буду не тільки щасливим, але за найбільше маю добро для себе, коли в мене будуть друзі..." Саме християнство він розуміє, як заповіт най­більше щирої дружби. "...Хіба не називається Бог arane (любов) в улюбленого учня його Іоанна Я вважаю за позбавлених сонця і навіть мертвими тих, хто не має любови, зовсім не дивуюсь, що сам Бог зветься любоd Щира любов, нетлінна, довічна, постійна... Вона народжується у рідних вічних душ, що допомагають одна одній в доброчинних, а не в злих учинках... Залишивши геть тіло, я буду з тобою в памяти, в думках, у розмові без слів. Так, любов сильніша, ніж сама смерть". У листах до Ковалинського Сково­рода так підписується - твій християнський друг... Він турбуєть­ся, про те, щоб і юнак захопився від нього еросом до вічности, щоби звести його на ту височінь, якої сам досяг шляхом невпинної боротьби. Всі листи Сковороди викликані бажанням розвинути юнака, керувати його повелінням, збудити в ньому правдиві та піднесені погляди на життя. Сковорода відчуває в юнакові кандидата блаженної філософії і прагне того, щоб посіяти в його душі якомога більше насіння. Він навчав Ковалин­ського мов грецької та латинської, вказуючи йому на можли­вість опанувати скарб античної та патристичної літератури. Але подаючи знання розумові Ковалинського, Сковорода головну увагу звертав на виховання його серця. "Пам'ятай, - писав він йому, - ти - храм Божий, тримай у цнотливості тіло. Але найбільш охороняй душу". Сковорода однак турбувався і про всі дрібниці його життя, бажаючи бути для нього корисним - виявляв свої турботи про те, щоб він стримував свої бажання, щоб він не надуживав трунків та їжі, турбувався про його здоров'я, а надто про освіту його та виховання. Він подавав йому педагогічні поради як читати книжки, що робити під час вакацій на кондиціях, як вчити грецьку мову, яку він сам любив, вимагав від нього віршованої одповіди на свої питання і сам виправляв його вірші, радив йому як треба ставитися до тих товаришів, що ображали Ковалинського за його приятелювання з Сковородою, оцінював товаришів та однолітків Ковалинського - Якова Правицького та Василя Білозора, викладав йому думки Плутарха про друзів та облесливих людей, виясняв значіння естетичного боку в освіті - а саме співів та музики, застерігаю­чи проти суєти світського життя, проти бенкетів, жінок; кажучи, що у християнина є три вороги - світ, жінка та диявол; розвивав свою теорію щастя "воно в нас самих", висловлював свої погляди на таїнства та обряди, на віру в рай та пекло, усі рішуче негативні і з'ясовав їх не по-церковному, а алегорично, надіслав йому уду на бідність, з'ясував йому, що таке є афекти, навчав логіки в листах і т. ин. Все це ми знаходимо в листах Сковороди. Одним словом, Сковорода в цьому випадку не обмежувався офіційним виконанням обов'язків навчителя добронравія в додаткових класах, він виховував Ковалинського, цебто робив те, що колись робив у Томари для його сина Василя, тільки в ширшому і можна сказати поглибленому масштабі. Ковалинський не тільки навчився наук від Сковороди, але він сприйняв і його філософію. Сковорода закінчив освіту Ковалин­ського, поїхавши з ним до Київа, де керував ним під час огляду стародавніх та славетних місцевостей та будинків. Потім і після цього, коли друзі - вчитель та учень - розійшлися на довгі роки, дружній зв'язок тривав між ними, виявляючись в формі листування. Збереглися до нашого часу листи їх обох з цієї доби, які також яскраво освітлюють їхні взаємовідносини. 1769 року Ковалинський поїхав на посаду у Петербург. "Світ, - згадує він сам, - уявлявся йому у всій великості своїх принад. Думка за думкою вкрили розум його і безодня бажань з'явилася перед серцем його". Але ось тут і стали в пригоді йому заповіти старчика Сковороди: три роки пробуваючи в столиці, він мав душевний спокій. 1772 року Ковалинський, як ми знаємо, поїхав за кордон і там цілком віддавався впливу філософії Сковороди, познайомивши з нею і нового друга свого швейцарця Д Мей-

207

нгарда, але повернувши додому, Ковалинський відразу опинився серед кола світських знайомих, віддався був безпечному світсько­му життю, що віддалило його, як він сам каже, від самого себе. Це життя дало йому жінку, друзів, приятелів, знайомих, зв'язки між суспільством та деякі користі. Але він нарешті переконав­ся, що це все змінливе, що воно не дає йому непохитного щастя, він розчарувався у всьому. Він побачив, яке непостійне є щастя, побачив зраду друзів, обманливість надій, непотрібність утіх, побачив, що близькі люди охололи до нього, побачив у своїх - лицемірство. Тоді засмучений та змучений, зморений хвилюван­нями світу, він поглянув у себе, зібрав думки докупи в невелике коло бажань, прибув з столиці на село, сподіваючись там знайти берег та пристань для себе. Далеко від усіх він залишався там один на самоті без родини, без друзів, без знайомих, хворіючи, сумуючи в турботах, без дружнього ока, поради, допомоги, співчуття. Тоді він побачив свої помилки, на яких будував щастя, і сказав: о, Ієрихоне проклятий! Як ти мене обдурив - і викликав до себе Сковороду. Так еволюціонувало життя Кова-линського. Він закінчив тим, з чого почав - поворотом до теорії щастя старчика Сковороди. Пробуваючи в Петербурзі, він листу­вався з Сковородою. З цього листування виразно видно постать Ковалинського, як прихильника та друга Сковороди. 1779 року Ковалинський писав Сковороді з Москви про те, що одержав від нього розмову, цебто напевне трактат "Бесіда двоє", радів праці Сковороди над перекладом Плутарха і від себе додавав: він з греків кращий, мій друже, з римлян любомудрствующий Сене­ка, з республіканців Ж. Ж. Руссо, з німців Геллер, з росіян Мейнгард (цебто Сковорода). Дивувався, що Сковороді не вподо­балася надіслана ним йому сопілка. Писав, що жінка є новий його друг, який думає однаково з ним, що у нього всього доволі, але знаходив утіху, по Плутарху та Мейнгарду, в дружбі, закликав його до себе хоч на місяць, сповіщав про надсилку йому сиру, люльки та книжок. Закінчував так: "Де б ви-мешкали, люблю я душу Мейнгарда". Жінка Ковалинського в приписці писала про любов до нього та про надсилку йому сиру та люльки, яку він любив палити. Ця остання подробиця дуже цікава: ми вперше взнаємо, що Сковорода палив. У другому

208

листі 1782 р. з Петербургу Ковалинський повідомляє Сковороду про одержання від нього листа з Таганрогу та додавав, що "спогади й листи Сковороди є втіха для його серця, тому що найприємніше чуття для нього серед теперішнього його світ­ського життя, це прагнення до істини, до незаплямованости, а в цих іменах - додавав Ковалинський, - я завжди уявляю вас. Я сторгував, - писав Ковалинський, - чудесну дачу коло Свято-горського манастиря, село Прилуцького і дуже б бажав, щоб ви в ньому були мешканцем, громадянином та господарем. Швидко надішлю вам через брата Грицька сиру та риби. Подайте адресу для моїх листіа Все може остогиднути і великая, і славная, і дивная. Це ніщо задля серця людини. Василь Томара пробуває при кн. Потьомкину підполковником і шле уклін. Підписує друг твій Мих. Ковалинський". У третьому листі 1784 року з Петер­бургу пише: "Дякую вам за любов вашу до мене, ще більше дякую за "дружні бесіди", які нагадують мені чудові, гарні часи молодости, простоти та безтурботности, від яких я тепер так далеко відійшов, і які любив усіма чуттями своєї душі і хочу рано чи пізно за допомогою Божою досягти цього вищого щастя. Я люблю тихе життя і хочу прагнути його. І це внутрішнє дає втіху мені, вказуючи, що я не згубив іскри гарного чуття, потопаючи від бурі житейської та опинившись серед суєти суєт. Маю велике бажання купити в українських місцях містечко, про що я прохав і Якова Михайловича Захаржевського. Коли б пощастило, то я б пішов геть від усіх на самоту та прохав би вас разом зо мною прожити останні дні свої. Прохаю Вас продов­жувати дружбу та надсилати листи, поки я вас на власні очі не побачу. В. С. Томара вам шле уклін і сьогодні згадував про вас, коли читає в російськім перекладі Енеїду". В четвертому листі 1785 року Ковалинський писак "Бажання ваше бачити мене в українських сторонах нагадало мені надзвичайно гарне юнацтво моє й ті тихі, невинні роки, що за дружбою вашою минали в простоті та чистоті серця. Друже мій любий! Я б давно вже полетів у ці чудові, спокійні місця, які мені завжди були довподоби, але обставини віддалили та й зараз тримають далеко від них. Правда, я почасти користуюсь сільським життям, тому що більшу частину року на дачі під Петергофом над морем з

209

гаєм, садком, оранжереями, відкіля їжджу на посаду. Це нагадує Тускуланум, де жив Цицерон, але на жаль в ньому нема мого мудрого старого Сковороди, який негативно ставився до цього краю, а між тим він би побачив тут і мого синка, який вже його любить і якого б і ти напевне полюбив, а моя жінка, як Ревека, розділила б мою радість від розмов з тобою. І весь дім мій зрадів би, побачивши людину, яку часто згадують. Все ж я звертаю свої погляди на Україну, в якій хочу скінчити життя своє. Син мій вчиться і по-грецьки й по-французьки". В п'ятому листі 1787 року (з Петербургу) Ковалинський пише Сковороді: "Як олень прагне джерел водяних, так і я бажав би бачити вас та мати втіху в житті від дружніх розмов з вами. Тепер уся моя прихильність до столиць та широкого світу закінчилася: в мене помер єдиний син сема років Ради нього я служив і жив тут, без нього це все мечі непотрібне. Моя туга кличе мене до простоти життя, яку я завжди любив. Я обдивляюсь навколо, немов прокинувсь після глибокого сну та часто згадую тихі та мирно-спокійні часи мого юнацтва, всю ціну, красу та добро, що його я розумію, як наслідок дружби з тобою. Але не такий я щасливий у великому світі. Хоч як пощастила фортуна, розум мій не був такий щасливий, щоби не вловитися в сітку залізних ланцюгів суєти, від якої не легко звільнитися. Ти такий нероз­лучний зо мною в моїх думках, як я сам з собою. Бажаю тебе бачити та разом з тобою закінчити свій вік і тому хочу купити село в харківському намісництві, тому, що я звик до цього краю та ради тебе. Цілком вже був приторгував село Покровське поміщиці Спиридонової, але перешкодили сусіди. Сподіваюся на Бога, що він оселить мене на місці злачному та воді спокійній, де б я міг заспокоїти себе та свою пристрасть, хоч ти й не потребуєш цього. Надсилаю вам окуляри, бажаю, щоб вони підійшли до ваших очей. Жінка надсилає по 1/2 пуда голанського сиру та пармазану з Тим. Пил. Надаржинським, флейту надішлю з другою оказією". В листі 1788 року (з Петербургу) Ковалинський пише Сковороді: "Коли побачу написані тобою літери, то в мені повстає вогонь, вкритий попелом, що лежав нерухомо. Ти пишеш у листі, що одержав усе, крім мене самого. Але цього і я щиро бажаю. Давно вже я керую човен свій до пристані тихої самотности. Ось тоді б я втішився тобою, своїм другом, маючи насолоду від розмов з тобою. Я чув про твої твори. З любови твоєї до мене надішли їх мені. Я звик любити твої думки. Ти надзвичайно оживляєш мене своєю розмовою".

З цих листів М. І. Ковалинського до Сковороди ми бачимо не тільки щиру й повну прихильність учня до вчителя, але й бажання бути вірним його філософським заповітам: М. І Кова­линський пише, що він звик любити думки Сковороди, він прохає в нього не тільки листів, що немов заміняли йому усні розмови та являли собою ніби невеличкі філософські трактати. Це спростовує думку Г. П. Данилевського та й инших дослідувачів, що сучасники не цінили та не уявляли всієї ваги творів Г. С Сковороди. У всякому разі М. І. Ковалинський однаково поважав і особу Сковороди, і його думки, тобто його трактати. Сам Сковорода це відчував і присвятив йому кілька своїх трактатів, разом з якими він надсилав йому окремі листи, що являли собою немовби вступ до трактатів Ковалинському Сковорода присвятив один з найперших своїх рукописів - "Асхань" (1767). Другий трактат "Діялог или разглагол о древнем мире" був написаний Сковородою 1777 р, а подарований разом з присвятою Ковалинському 1788 року. В листі Сковорода пише "Коханий друже Михаиле! Прийми від мене цей невеличкий подарунок. Читай цю мою лепту, мудрствуй. Прирости її та викохай її, і тоді з зерна виросте чудесний широколистий мавританський дуб, в холодку якого може вміститися весь світ. Багато людей говорить про життя Сковороди. Я ж визнаю заповіти вічного. Вічная матір святиня годує мою старість. Я вічно буду з нею і вона зо мною. Тому що все вмирає, а любов - ніколи. Коротше кажучи, це є діятриба та типик мого життя. Коханий друже! Есьм і буду твій Данило Мейнгард". Тут з надзвичайною ясністю й яскравістю Сковорода висловив увесь зміст життя; він шукав розумом істину і бажав розуміти її таємниці, померти в премудрості Дуже цінне також свідоцтво Сковороди про Ковалинського, що той його учень, і заклик його до такого ж мудрствовання Цікавий і епіграф до самого трактату, де Сковорода наводить латинський вірш

Далі Сковорода присвятив Ковалинському і третій трактат - "Жену Лотову" (цебто про вічність). Мих. Іа Ковалинському

211

Сковорода присвятив і свою "Брань арх. Михайла з сатаною" в редакції 1788 р, де також є присвята в листі від 19 червня 1788 р., в якому ми читаємо між іншими: "Коханий друже Михаиле! Прийми й ти від мене цю книжечку, як подарунок собі в день твого янгола. Коли ти маєш ім'я Михайла, то здобудь собі і серце його. Я ж не орю, не сію, нічого не купую, не воюю, відкидаю геть усякий сум життьовий. Ця книжечка малює два серця, що борються між собою - янгольське та сатанинське. Ці два початки вічно проводять боротьбу в кожній людині". Надсилаю­чи з Іванівки 26 вересня 1790 р. М. І. Ковалинському свого трактата "Ікона Алкивіадська" (інакше "Ізраїльський Змій"), Г. С Сковорода надіслав разом надзвичайно цікавого листа: "Коханий більше всіх чоловіче Михаиле! Мати моя Малоросія, а тітка Україна надсилають тобі в подарунок низькорослу мою дочку Авигею - Ікону. Слідом Авигеї ще два синочки мої виправляють крильця і думають летіти до вас Але поки потерпи, знімають копії. Чи надіслати тобі оригінал? Побачу. До дочки випадково пристала і ода Сідронія - єзуїти. Добре на мисливця і звір біжить, як каже прислів'я. Після річної хороби переклав я їі в Харкові, коли відлітав до матері своєї пустелі Тепер пробуваю у свого Андрія Івановича Ковалевського. Тут маю повний спокій свойому чернецтву. Але нічого я не потребую, крім спокійної келії, таке життя я возлюбив з часів юнацтва". Сковорода написав трактат "Потоп Змїїн" і надіслав М І. Ковалинському 1794 року, цебто за два місяці до своєї смерти. Гр. Сав. Сковорода відвідав після 19-літньої розлуки свого друга, що мешкав на селі в спокою. І про цю важливу зустріч залишив свої спогади Ковалинський.

Другий учень Г. С Сковороди більш ранньої доби, Вас. Томара також на все життя зберіг до нього гарячу прихильність та щиру пошану. У 1778 році він написав Г. С Сковороді такого характер­ного листа, який свідчить, що і Сковорода з ним листувався: "Коханий мій учителю Григорій Савич! Листа вашого одержав я з рівною любови та серця прихильністю моєю до вас Згадаєш ти, шановний друже мій, твого Василя, що виглядає немов не нещасним, але який внутрішньо більш потребує поради, ніж коли був з тобою. О, коли б надав тобі Господь думку пожити зо мною! Коли б ти один раз вислухав, взнав, то не мав би радости від свого вихованця. Чи даремно я тебе бажав. Коли ні, то зроби послугу і налистуй мені, як я міг би тебе побачити, палко коханий мій Сковорода. Прощай та не пошкодуй ще один раз у житті дати хоч трохи твого часу та спокою старому учневі твоєму Василю Томарі". (Г. Гі Данилевський. Укр. Старина, ст. 52-53). З приписки до листа від Ковалинського до Сковороди 1784 р ми дізнаємося, що ще тоді Томара кликав з собою Сковороду до Грузії та у Черкеські гори, та хотів його взяти по дорозі і в Ізюмі Тут характерна ця палка любов до Сковороди та потреба відкрити перед ним свою душу і одержати пораду, яку виявляє його вихованець, що обрав, як видно, инший життьовий шлях

Жив Г. С. Сковорода, як ми знаємо, і у багатьох инших дідичів, впливав на них усним словом, давав їм свої твори та листувався з ними. Дуже характерні з цього боку листи Сково­роди до Тев'яшових з присвятою їм своїх творів. Степану Івановичу Тев'яшову-батькові Г. С Сковорода присвятив одного з кращих своїх творів - "Ізраїльського Змія". Це був сміливий теологічний трактат про подвійне розуміння Біблії - достотне та алегоричне. І в трактаті, а надто у листі, Сковорода гостро поста, проти літерального розуміння біблійних відомостей та називає їх суєвір'ям, висловлюючи думку про те, що дворянство, як освічена класа суспільства, повинно рішуче боротися з ними. "Відомо, - так починає свого листа Сковорода, - слово Сократове один живе, щоб їсти, а я їм, щоб жити. Жити ж значить давати їжу, насолоду серцю. Так розумів життя і Епікур, і Горацій і Сенека, як радість серця, останній сказав: lero nsmis est vita crasina vive hogie, тобто не треба покладати надії на завтра - живи сьогодні Але ж відкіля ця радість серця? З'ясовує боговидець Платон: нема нічого солодшого над істину. А ми можемо сказати, що тільки в самій істині й живе справжня радість, і що вона тільки сама оживляє наше серце, що керує тілом. І не помилявся якийсь мудрець, що покладав різницю між вченим та невченим в різниці між живим та мертвим. Піфагор, зрозумівши емблему трикутника та побачивши в ньому істину, вигукнув: "знайшов, знайшов". Очевидно що ми живемо коли наша думка, що любить істину, любить відшукувати . стежки та зустрівши її око, святкує та радіє цим незаходящим

213

світлом. Це світло давало насолоду і старості Соломоновій. І як правильна циркуляція крові у тварин, а соків у трав спричиня­ється до гарного стану їхнього тіла, так істинні думки освітлю­ють благодушієм серце. Не дивно тому, що на монументах деяких славетних людей написано — житіє та життя такого-то. Житіє це народження, годівля, ріст та відквітання, життя — це зріст плодів, що вийшли з зерна істини, що Катон Цицеронів любив на старість бенкети, але з мудрими розмовами, в яких малювалися небачена ніде, але чудово-гарна іпостась істини. До чого я веду свою мову? До того, що люди високих фамілій не тільки в судових супереках, комерціях, хатніх справах, мистец­тві, але й в найголовнішій точці, цебто в думках, що торкаються Бога, повинні знаходити істину і боротися проти суєвір'я. Звичай­но, земна куля не може бути без болот, калюж, мертвих озер, гнилих низин, але по таких місцях най жаби та болотяні птахи оселяються, а соколи з орлами най взлітають у простір чистого неба, залишивши вигадки неосвічених людей. Таким чином благочестиве серце повинно прагнути просто на гору Божу між могилами бурхливого безбожя та безглуздими болотами суєвір'я рабів, не ухиляючись ні праворуч, ні ліворуч.

Я в своїй книжечці подаю досвід, як можна входити в точне розуміння цих книг. Писав я її та відгонив геть ледарство та тугу. А вам підношу не так ради її інтереса, як на ознаку моєї сердешної подяки за ваші великі милости, що заспокоювали немовби в холодку гілля дерев мій otium. Підписано — студент Григорій Сковорода". Тут яскравіше, ніж по инших листах та творах Сковороди висловлені його погляди на те, що освічені люди повинні прагнути до істини в найважливішому її виявлен­ні — в думках, що торкаються пізнання Бога, бо таке богословіє на його думку, було потрібне кожному. З надзвичайною силою та яскравістю у нього висловлена думка, що лягла в основу його філософії — про необхідність вищого, духовного, алегоричного розуміння Біблії. З незвичайною ясністю думки він відмежовує те й инше розуміння. З повною визначеністю, що не лишає місця ніяким сумнівам, він одхиляє чудесний елемент в опові­даннях Біблії, вбачаючи в ній повстання блаженної натури протру її власних законів, які мали однакову силу і

214

раніше, і тепер. В її байках він вбачає лушпиння, тлінь, непотріб­не і закликає Тев'яшових, як представників освіченої класи слобідсько-українського суспільства, вести найріїііучішу боротьбу проти таких забобонів, не ухиляючись ні праворуч, ні ліворуч. Забобони він розумів дуже широко, включаючи в них і всі віросповідні різниці в християнській науці віри, обрядовий бік православія та захоплюючи навіть догматику. Яку величезну еволюцію повинен був проробити колишній співак на криласі своєї сільської церкви, потім бурсак Київської академії, дяк правос­лавної церкви в Офені, друг багатьох ченців та священиків, їхній гість та розмовник! Яка сміливість думки, який радикальний дух, що залишав лише ідею Бога правди, істини, був вихований у цього церковного революціонера, який насмілився піти проти пануючих релігійних поглядів не тільки в моралі, але і в догматичній та обрядовій стороні, не в дрібницях, а в основах, які підтримувала вселенська церква на її соборах. Ми знаємо, що Сковорода ніяк не бажав, щоби його твори попадали до невірних рук.

Родину Тев'яшових, у якій він не тільки мешкав, якій не тільки надсилав свої твори, але й присвячував їх, він визнавав принаймні, до певної міри здатною з співчуттям поставитися до його ідей. Родина Тев'яшових була одною з найвидатніших та впливових на Слобідській Україні, і коли вона так щиро пова­жала Сковороду та була здатна сприйняти раціоналістичну проповідь Сковороди, то насіння цієї філософії Сковороди пада­ли не на неродючий грунт, не на терни, а туди, де могли би прорости і дати свій плід: про це, напевне, мріяв і сам Сковоро­да. Два инші трактати "Кольцо, Дружеській разговор о душев­ном мире" та "Букварь мира" Г. С. Сковорода подарував разом з присвятою синові Ст. Ів. Тев'яшова — Володимиру Тев'яшову. В першому читаємо: "Ідуть до вас дві розмови, що прагнуть Вас Иібачити. Удостойте прийняти їх. Вони вже до народження свого призначилися доброму Вашому духові. Душа нагадує perpetuum mobile; вона весь час рухома: або чого-небудь бажає, або тіка від і"і<кь. Бажаючи, любить, тікаючи — боїться, коли не знає, чого (мж;гги, а чого тікати, тоді мучиться, страждає від сумніву, не І*муміє, хвилюється, крутиться, мов магнітна стрілка, поки не іуі и шиться, як та, вказуючи на північ. Так і душа, що знайшла

215

того, кого нема ніде та є скрізь, щаслива. Думки подібні повітрю: його не можна бачити, але воно твердіше від землі та сильніше від води: ламає дерева, руйнує будівлі, гонить хвилі та кораблі, їсть залізо та каміння, тушить та збільшує полум'я. Так і сердечні думки: їх не видно, немовби їх немає, але від цієї іскри народжуються пожежи, заколоти та руйнації, від цього зерна залежить ціле дерево нашого життя: коли зерно гарне, гарні (а надто на старість) будемо споживати й плоди - що посієш, те й пожнеш. Але як я буду задоволений, коли вона хоч трохи допоможе вашому душевному світу, душевний світ - подібний до коштовного каміння, одна крихта якого має свою ціну, і коли ми почнемо охороняти одну краплину їх, то з часом можемо дати цілу чашу порятунку. Звернувши свої думки на одні зовнішні турботи і не звертаючи уваги на душу, ми забуваємо, що все нас злиденних залишить, крім цього скарба, якого відібрати не можна. Уявіть собі людей, які все життя, а надто на кінці днів своїх страждають від туги, задумливого суму, жаху від невпинного відчаю, від того, що вони не прагнуть насолод, незважаючи на багатство всього". Тут знов найважливіший заклик до самопізнання та вказівки на те, що прийти до цього останнього ніколи не пізно, тут ми чуємо голос не тільки мислителя-філософа, але й голос пропагандиста, що закликав до відродження суспільства

В другій присвяті (листі) Г. С. Сковорода пише Вол. Ст. Тев'яшову: "Одна розмова до вас прийшла, тепер знаходить вас і брат першої. В обох написано те, про що говорилося в розмовах з місцевими приятелями. їх же він нама­лював, яко розмовників в обох розмовах. Одна названа кольцом, друга букварем: узнавши безпочатковий початок, він примушує з нього, немов з абетки, виконувати юлю Бога. Спізнай самого ссбс> -• це слово у всіх на устах, але не багатьом до вподоби. Родоначальник його філософ Фалес1, хоч істина, власне кажучи, не має початку. Єгиптяни в старовину високо ставили символ цього слова - сфінкс, скрізь будуючи йому статуї; нащадки їхні не були такими. У них зникла чиста частина боговшанування, залишилось одно мистецтво з чарівниц-

Г Ця вказівка на Фалеса, як на родоначальника теорії самопізнання, дуже цікава.

твом та суєвір'ям. Монумент сфінкса перетворився на кумира, який тільки оздоблює вулиці та нагадує джерело, що перетворилося в калюжу. Так і всі таємниці теології перетворюються в чудну нісеніт­ницю та суєвірні казки". Тут для нас надзвичайно важливе свідоцтво Сковороди про те, що його трактат малює справжню розмову його з друзями, які є в ньому дійовими особами

Серед цих дійових осіб ми зустрічаємо Григорія, Якова, Лонгіна, Ярмолая, Опанаса. Григорій - це напевне сам Г. С Сковорода. Таким чином, усні розмови Г. С Сковороди з приятелями тісно, органічно зв'язані з його рукописними трак­татами, які є ніби відбитком перших. Це спростовує висновки тих, хто думав та говорив, що його трактати мовою та змістом були незрозумілі для сучасного йому суспільства і що оскільки були зрозумілі його усні розмови, остільки незрозумілі його твори. Якби-то не було, представники найосвіченішого кола тодішнього суспільства - дворяни, звичайно, не всі, а деякі засвоювали його трактати, хоч напевне не без того щоб приклас­ти трохи зусиль, як це доводиться одначе робити й нам, щоби засвоїти їхній зміст. Так треба сказати про сучасну йому полу міську інтелігенцію і особливо духівництво. Одначе це треба говорити переважно про твори теологічного характеру, де безліч текстів та багато алегоричних, символічних тлумачень.

Ми знаємо, що Г. С Сковорода жив один час у Вас Мих. Земборського, Збереглося два листи до нього Г. С Сковороди від 1779 року з Гусинської пустелі1.

У другому листі, написаному за кілька місяців пізніше, Г. С Сковорода висловлює ту ж думку. "Хворієш, Лазаре? Що ж,

1 В першому з них Сковорода пише "Існує й польське прислів'я - не в одну мить побудовано Краків. Видужуйте від хвороби поволі Най болить тіла Люд на те й народився, щоб розстанути Але рятуйте себе самою, цебто вашу душу, ясніше сказати, думки й серце ваше, що херують тілом. Нема сильніше хвороби, як хвороба внутрішня - в думках та в душі Центр же - та гавань - це Христос - Бог каш. Не тому, що він спочиває в нас, цебто суботовує і немовби зморивсь до поту від роботи. Залиште цю думку дітям та бузувірам

217

хворій, хоч більше, але тілом, а не душею. Тіло на те й народилося, щоб хворіти та зникати, мов місяць, а душа наша є чаша, яку сповняє вічна радість. Подивіться на розбійників: тілом вони сильні­ші від звірів, а серце їхнє й від горобця слабіше. Погляньте ж на гноїще Йова: тіло його зігнило, а душа та думки його радісні Не обіцяв нам Бог ніколи непорушного тілесного здоров'я і не може цього зробити, це тому, щоб людина визнавала вічним тільки його одного. Чоловік це серце, мир серцю".

В 1781 році Сковорода написав листа О. Ю. Сошальському, в якому повстає проти сріблолюбія, що в ньому вбачає корінь великого лиха - війн, судових сварок, підроблювання грошей, убивств, отрут, ворогування, суму, одчаю, пияцтва, самогубства... Треба відрізати волчці нецнотливости, убивства, ганьби, лихоїм-ства, сріблолюбія - це шляхетне убивство своїх пороків і є єдине обрізання, хрещення, єлеосвящення. З цього яс­но, що він не визнавав ні обрізання, ні християнських таїнств - хрещення, єлеосвящення Цікавий також своїм змістом лист Гр. Сав.Сковороди, написаний до друга його Василя Максимовича.

"Добре ім'я для людини - це скарб неоціненний Справедливо ми робимо, коли охороняємо чесними трудами зібране багатство, або розшукуємо розграбоване Тим більше ми повинні захищати свою славу, нажиту чесними вчинками, а вкрадену шепотінниками, повинні прагнути повернути до себе". Далі Г. С Сковорода обурю­ється з приводу того, що вороги приписують йому не звичайні гріхи, а те, що він псує думки людей, що він єретик, забороняють тим, хто залежить від них, слухати його розмови. "Я написав, - пише він, - це "очищение" та надсилаю його вам. Хоч воно і нездатне скувати їхні уста, але все ж зробить їх трохи шепелявими і в такий спосіб буде невеличка охорона для серця незлих та справедливих людей".

Г. С Сковорода повстає проти тих, хто говорить, що він немовби навчав, що одні "статі" (стани) серед суспільства мають перевагу над іншими, говорив про "могутність одних та іикідливість инших" - він же навчав про ту шкоду, яка є, коли людина входить в невідповідну стать Свою природу Г. С Сковорода називає "хлопот­ливою та меланхолічною"1, додаючи, що коли він не має змоги бути

1 Це свідоцтво Сковороди про себе дуже важне: справді в його натурі була й безупинна енергія - клопотання, й меланхолія, в яку він впадав.

корисним батьківщині, то принаймні турбується про те, щоб нікому не пошкодити. Далі Г. С Сковорода спростовує і обвину­вачення в маніхействі і наводить, як то є в його звичці до високої іронії, виразні та переконуючі приклади. "Всяка отрава та трунки, - писав він, - корисні, але треба брати на увагу час та місце і було б дуже сумно та чудно, коли б хто дав дитині, що лежить в колисці, соску з оцтом, а 8-літньому хлопцеві чарку міцної горілки". Про пошану Андр. Ів. Ковалевського до Г. С Сковороди свідчить один лист (від 2-го квітня 1794 р.), в якому він пише; "З листа вашого до Г. С Сковороди бачу, що ви мене забули, але моя прихильність до вас та щира любов ніколи не зменшиться, чому висловлюю вам та вашій родині пошану та бажаю від всього серця здоров'я та душевного спокою Благословен­ний старець Сковорода, зморений хворобами, почав трохи видужу­вати і тутешній маляр зняв з нього портрета, якого я вам надішлю з українським гостинцем домашнім, тільки не знаю куди вам адресувати, прохаю про це мене повідомити".

Зберігся один цікавий лист Сковороди до намісника воронезь­кого А. К. Черткова1. Він свідчить про його душевну доброту.

"Милосердный господине! Пишу к вам про нашего ближняго. Сей ветхозаконник Аверкій ищет хлеба. А слух добрыя вашея славы к вам его направил. Аще правда благословит и сила довлеет, помогите ему. Аще есть достоин, помогите ему ради его. Аще недостоин, помогите ему ради вас самих. Вы ведь родилися на то, чтобы дождить на злыя и на благія. Вашего имени и всего благословенного рода вашего учитель старец Григ. Сковорода. 1788, из села Гусинки, июня 10".

Так Г. С Сковорода зв'язував своєю особою своїх друзів - друзі Сковороди ставали друзями один одного. На Андр. Ів. Ковалевського він гарно впливав, трохи втихомирюючи його запальний характер Згаданими особами не обмежилося коло друзів Гр. Савича Сковороди серед тодішнього дворянства - їх було дуже багато і на всіх їх мав свій гарний вплив старчик Сковорода Вже Гр. П Данилевський зазначив силу громадського впливу Сковороди, сказавши, що він до певної міри підготував грунт для відкриття

Повідомлено А. Б. Вейнбергом (Русск. Стар, 1881, авг, ст.403).

219

Харківського університету. Я надрукував реєстр ініціативної групи слобідсько-українського дворянства, що підписалося не на 400 тисяч, а на цілий мільйон для цієї мети Серед цих десяти осіб ми знаходимо трьох Квіток, - Георгія, Дмитра та Федора, Шидловського, Петра Ковалевського. Останній син друга Сково­роди Андрія Івановича Ковалевського, у якого той жив та помер. Пам'ять про Г. С Сковороду свято шанувалася Петром Андрійо­вичем Ковалевським. Доказом цього є той факт, що він довго зберігав у себе рукописи та листи покійного Сковороди та тільки потім передав їх архиєпископові Інокентію, який вирішив скласти життєпис українського філософа. Федір Квітка - це батько українського письменника Гр. Фед. Квітки. Г. П. Данилев-ський говорив, одначе, не зазначаючи джерела, що Г. С. Сковоро­да бував у Квіток. Бував там і письменник Вернет, який подру­жився з Гр. Ф. Квіткою та лишив нам цікаві спогади про Сковороду, з яким він зустрічався в харківському гуртку Гр. Сав.Сковороди (у Піскуновського). Гр. Ф. Квітка сам розповідав про своє знайомство зі Сковородою та робив гумористичні додатки до його пісні "Всякому городу нрав і права". Ілля Іванович Квітка не був ченцем, але жив як чернець і в той же час студіював українську історію, тут також можливо припустити вплив стар­чика Сковороди. Гарним знайомим Сковороди був також і Гр. Ром. Шидловський, губ. маршалок дворянства, що відіграв значну ролю в справі відкриття Харківського університету. В. Н. Каразин шанував Г. С. Сковороду і збирався писати життєпис Сковороди та казав про Сковороду, що ми під чубом та в українській свитині мали свого Піфагора, Лейбніца, Оригена.

Подивимся тепер, в якому напрямкові Г. С Сковорода впли­вав на тодішню міську інтелігенцію. Ми знаємо вже, що він любив м. Харків і в ньому иноді жив. Харкову він присвятив одну алегоричну пісню латинською мовою, яку сам співав у Харкові. На жаль, текст цієї духовної пісні попсовано, коли вона друкувалася в "Молодику". Щоб зрозуміти цю алегорію, треба звернутися до "Ізраїльського Змія" Г. С. Сковороди, надісланого разом з цією піснею М. І. Ковалинському - до того відділу цього трактату, де говориться про Захар'ївський свічник, цебто семис-вічну лампаду ("Собр. соч. Сковороди" під ред. Вол. Бонч-Бруєви­ча, ст377-378) - він освітлює шлях до вічности; з презирством поставившись до стихійного багна, Г. С Сковорода бажав, щоб Харків перетворився в місто Захарії, цебто йшов до тієї ж мети; такі ж розмови були у Г. С Сковороди з його харківськими друзями. Такі ж поради дає він і в своїх листах до них. До харківського купця Георгія Георгієвича Урюпина Г. С Сковорода писав з Вел. Бурлука 2-го липня 1790 року. "Любий друже Георгію Георгійовичу! Най буде спокій тобі та родині твоїй. Життя наше - море. Блюдіте як ходите небезпечно. Пливи так, щоб досягти тієї благоумащеної старости, про яку сказано: вінець хвали старість. А яке ж масло вмащає щасливу старість? Ця гарна слава, яка, як говорить прислів'я, краща від солодкого пирога. Не думай же друже, що гарна слава є те ж, що й пустозвонний світський часопис, що гримить по вулицях про твою премудрість, силу та багатство. Ми повинні розбагатіти в багатстві, що оздоблює та годує серце Краще голий та правий, ніж багатий беззаконник". І ми повинні додати, що Г. Г. Урюпин заслуговував дружби Сковороди, під впливом якого з нього виробився чесний, видатний міський громадський діяч, що здо­був собі славу не багатством своїм (він був небагатою людиною), а сміливою боротьбою за правду проти всевладної тодішньої харків­ської адміністрації та своєю обороною інтересів громадян, що доручили йому стояти на варті їх як першому своєму громадяни­нові Г. Г. Урюпину належить також велика роля в справі відкриття Харківського університету. Урюпин агітував за відкриття універси­тету у Харкові серед харківських громадян, які взяли на себе доброхітній обов'язок внести 40-50 тисяч крб. на цю справу.

В першому листі до Г. Г. Урюпина Г. С. Сковорода додав віршовану приписку на ім'я Піскуновського, який також вніс цінну жертву новому університетові саджанцями дерев - це теж був один із старих друзів та прихильників Г. С. Сковороди. Ось початок присвяченого йому вірша: "Любий друже Петре! Коли б я не знав твоєї простоти та душевної теплоти..." В листі до Степана Микитовича Курдюмова Г. С. Сковорода писав у Харків з Ізюму 5 січня 1784 року: "Тепер блукаю в Ізюмі, швидко ж сподіваюся повернутися до своїх постійних степів. Вже мину­ла половина зими, а кожушка вашого нема. Коли вгодно Богу та

221

вам, пришліть через Трохима Михайловича, а коли ні, то хай буде Божа воля. Хай Яків Борисович надішле Мені першу та останню струну для скрипки. А сину вашому надсилаю також вірші". Далі йде латинський вірш. Тут цікавий тон прохання Г. С. Сковороди про кожушок, якого йому не передав Курдюмов, в ньому нема настирливого прохання, а Сковорода тільки обереж­но нагадує та заздалегідь дає згоду спокійно поставитися, коли йому буде відмовлено. Цікаве також прохання про гуслі, на яких грав Г. С Сковорода, також як і на скрипці.

Є ще ціла низка листів Г. С. Сковороди до невідомих осіб, і ми тому не можемо сказати, до якого стану вони належали. Нам відомо, що Сковорода жив крім Харкова ще й в Острогожську, жив в Ізюмі, в Куп'янську й инш. Ми не знаємо, хто був той Дятлов, якому Г. С Сковорода присвятив свій педагогічний трактат "Благородный Еродій". В присвяті (листі) Г. С. Сковороди пише йому: "Гр. Вар. Сава Сковорода любому Другу Семену Нечипоровичу Дятлову бажає миру Божого. Проживаючи дні по завіту Сіраха, - блажен муж, що помре в премудрості - виплів цього 1787 року оцього невеличкого сплетенного кошика. Це тобі подарунок, друже. Ти, що плаваєш у повітрі, прийми мою працю, що парить у височині, Еродія. Най буде для тебе ця плетениця верцадлом мого серця та пам'яттю про нашу дружбу за останні роки. Ти ж батько та сам виховуєш своїх пташенят. А я твій друг, що приніс тобі цю плетеницю. В ній ти знайдеш для молодого розуму своїх вихованців хліб, який зміцнить серце Посій в них зерно тієї думки, що серед вас живе, щось дивовижне, незрозуміле, чудне та славетне. Взнавши з часом це хатнє своє благо та захопившись його чудовою добротою, вони не почнуть скажено та всупереч розуму бігати за суєтою світа, тому що серце наше може задовольнитися тільки самим собою і тільки тоді в ньому засяє вічна весна радости. Коли ти виховаєш таке серце у своїх пташенят, то будеш для них справжнім, сугубим батьком, а твої діти - щирими, вдячними, благочестивими та задовольненими собою Еродіями". Свою прит­чу "Убогий Жайворонок", присвячену також вихованню, Г. С Сковорода подарував з присвятою Ф. І. Діському. Цей юнак був напевне син Куп'янського попа. В листі до нього Г. С. Сковорода

222

пише: "Життя наше - це невпинна подорож по морю, по океану, по якому небагато щасливих плаває без шкоди. В подорожі цій багато скель та каміння, на островах його живуть сирени, в глибині кити, в повітрі - вітри, скрізь хвилі - плавці натикаються на каміння, їх приваблюють сирени, ковтають кити, затримують вітри, вони поринають у хвилі Скелі - це невдачі, сирени - облесливі друзі, кити - пристрасти, вітри - несподіване лихо, хвилі - люди та суєта життьова. Твій батько Іван 1762 року у Куп'янську, вперше мене зобачивши, полюбив мене. Зачувши моє ім'я, вискочив з хати, коли догнав мене, то почав мовчки дивитися мені в обличчя, немов бажаючи глянути мені в душу, та дивився таким любим поглядом, що й тепер у верцадлі моєї памяти я живо уявляю його. Немовби дух його, ще до народження твого передбачав, що я тобі, друже, буду корисним Бачиш як далеко передбачає симпатія, ось тепер же, що він передбачав, здійснюється. Прийми, друже, від мене цю невеличку науку. Дарую тобі "Убогого" свого "жайворонка". Він тобі заспіває і зимою не в клітці, а в твоєму серці і допоможе тобі трохи рятуватися від хитрого ловця - від лукавого світу цього. Не спить ловець. Будь на варті й т. и. Помилка - мати нещастя. Не обурюйся, що я назвав тетерева фридриком: всю Малоросію Великоросія зве тетеревами. Тетерев - птиця дурна, але ж не зла. Однак, не той дурний, хто чогось не знає (ще не народився, хто б усе знав), а той, хто не хоче знати³⁹. Зненавидь глупацтво - тоді будеш серед блаженних тетеревів, які прийма­ють та люблять справедливі догани від своїх друзів". Свої харківські байки Г. С Сковорода присвятив любому другові Панасу Кондратовичу Панкову та в листі до нього з'ясовує значіння байок, а звертаючись до Пайкова, говорить: "Прийми, любий друже, цю не без смаку воду від моїх, твого друга, думок. Не мої це думки і не я їх вигадав: істина безначальна. Але люблю їх. І ти люби - і вони будуть твоїми. Знаю, що твій тілесний болван дуже різниться від мого опудала, але хай ці дві різних посудини наповнить один єлей і хай буде єдина душа та єдине серце. Це і є щира дружба, коли є єдність думок. Все не

223

наше. Все згине, невиключаючи і наших болванів (цебто тіла). Самі тільки думки завжди з нами, сама тільки істина довічня. А ми в ній, мов яблуко в своєму зерні, сховаємося Будемо ж підтримувати дружбу". Є ще кілька цікавих листів Г. С. Сково­роди до різних осіб, стан яких нам невідомий, і вони написані в такому ж напрямкові Взагалі можна сказати, що всі листи Г. С. Сковороди мають вагу своїм змістом і являють собою немов коротенькі трактати. В листах цих ми підкреслюємо своє спос­тереження - етичний елемент був сильний, але були тут ще й инші елементи. Часто-густо етика тут органічно з'єднувалася з його теорією пізнання, з відомими нам основами його філософії. В листі з Маначинівки від 1785 року до невідомого друга Сковорода пише: "Дух мій наказує мені трохи з тобою погово­рити. Ти обіцяв відвідати мене, але навіть листа не написав. Чи ти здоровий? Питаю не про тіло. Чи не загубив ти сам себе, тобто твоїх думок та серця. Думки та серце зі мною, одповідаєш мені Вірю.-Коли в тебе таке серце, то ти не трухлява людина і не труна поваплена, але цілий, нетлінний та новий. Радуйся - бажаю тобі цього на новий рік". Тут звертає на себе увагу діялектичний метод у розвитку доказів Г. С. Сковороди. Він його засвоїв ще в Академії, і щодалі з більшим успіхом продовжував розвивати в трактатах та листах В другому листі, підписаному - друг Барсава, - цікаві вказівки, що й той, з ким листувався Сковорода, також написав йому палкого листа, надсилаючи в подарунок юфту, "а без такого листа, - додає Сковорода, - не була б мені любою не тільки твоя юфта, але й вся вселенна, принесена в подарунок. Маючи постійно любов до мене та до мого бідного мандрівного життя, ти не шукав у мене ні плоти та крови, а тільки духу Божого, цього нашого ґрунтовного камня". Лист до иншого невідомого являє немовби невеликий теософічно-філософський трактат на тему про справжній страх Божий та про відношення між ним та вірою Христовою і заповідями Божими. Одне - вірити в буття Боже, а инше любити його та жити по-божому. Дальші два листи цікаві своїм полемічним характером Г. С Сковорода провадить в них супе­речку з невідомими.

В другому листі Г. С Сковорода говорить про тих, хто свою віру обґрунтовує на церемоніях (обрядах). Про них сказав апостол Павло - імущі образ благочестія, сили ж його отвер-гшися. В третьому листі Г. С Сковорода визначає різницю між зовнішнім обрядовим законом та внутрішнім законом Божим Перший - це обряди: паски, обрізання, заборона їсти свинину, омовения тощо. Це все мов лушпиння, що закриває зерно - не руйную, а стверджую закон, а коли хто зробився добрим без обрядів, то й благо йому.

Звертаючись ще до одного невідомого, Г. С Сковорода гово­рить: "Захотілося мені з вами трохи порозмовляти здалеку. Чи помітили ви, що друг якого зараз нема, схожий до музичного струмента, який здалеку дзвонить приємніше Надсилаю вам два гостинці - малюнки слона та сонця, коли їх скласти докупи, то з них вийде чудовий символ того, що чиста совість вгодна Богу"⁴⁰. Відповідаючи на листа якогось свого неофіта, Г. С Сково­рода пише "Нема чого дивуватися і ви ще в таких баталіях невеликий практик, а ворог старий великий митець. Давід тому й переміг Голіафа, що раніше, коли був пастухом, мав діло з вовком та левом Але треба хоч поволі сходити на гору". Звертаючись ще до одного невідомого, Г. С Сковорода пише "Не піду До вас, тому що мене любите - місяць здалеку світліше, музика та приятель приємніше Миліше вже минуле юнацтва Иноді далеке по бренному тілу, є близьке по серцю І той бачить людину та любить її, хто любить її думки. В цьому щира дружба, а не в тому, щоб збиратися в одному помешканні, а серцем бути далеко, різнитися в бажаннях так далеко, як небо далеке від землі, єдність не в тілесній кількості літ, ні в земляцтві, ні на небі, ні на землі, а в союзі сердець, що зв'язані філософією Христовою". В листі з Гусинки 1787 р. Г. С Сковорода звертається до любого друга Івана Васильовича та пише "Дерзай та перемагай. Зайшов ти, друже, у вузький лабіринт. Але ж хто сказав тобі, що ти голий? Звичайно, ти скуштував вже мудрости світа та вимагаєш від мене, щоб я дав втіху. Правильно робиш."

225

В другому листі з Гусинки Г. С пише до невідомого, надсила­ючи йому "Начальную дверь ко христ. добронравию": "Весь катехізм мій складається з 12 чверток. Надсилаю вам Цю мою дочку, але при тій неодмінній умові, щоб ви нікуди в чужі люди не давали. Це не копія, а оригінал, накреслений батьківською рукою. Блукала вона навіть з Кавказьких гір і Бог її зберіг, збережіть же й ви її. Хворий до вас не їду та поспішаю закінчити невеличкий зшиток або книжечку, щоби виконати обіцянку, яку дав друзям моїм Одержав я і від вас чотири подарунки. Хай подякує тобі за це Бог, який годує всіх бідняків, підписує твій слуга Gr. Sartago (Сковорода)"

Тут для нас є цікавими вказівки, що оригінал катехізму Г. С. Сковороди подорожував до Кавказьких гір. Можливо, це має зв'язок з подорожжю самого Г. С. Сковороди в Таганрог до брата М. І Ковалинського Гр. Іа Ковалинського.

Подаючи загальну оцінку впливу Сковороди на підставі його листування з його друзями, Г. П. Данилевський говорить: "У всіх цих листах сильніше усякої біографічної похвали говорить за Сковороду палка любов, якою стрічали та проводжали, оточува­ли його всі, що знали його. За відсутністю иншого вищого морального інтересу в суспільстві українськім того часу, за відсутністю літератури та науки в головному місті слобідського намісництва, до Сковороди линули всі тодішні живі розумні серця. Про нього писали в листах один до одного, міркували, суперечили, розглядали його, хвалили та обвинувачували його. Можна сказати, що з тієї пошани, якою він користувався, його можна було назвати мандрівним університетом та академією тодішніх українських дідичів".

Але Г. С Сковорода не обмежувався проповіддю своєї мораль­ної філософії серед освічених та привілейованих кол тодішнього суспільства - духовного та світського - ця проповідь доходила і до нижчих класів людности, до козаків, яких перейменували в той час у Слобідській Україні на військових обивателів, і до посполитих селян, що тоді опинилися в кріпацькій залежності від своїх панів, дідичів, дворян Власне кажучи, Г. С Сковорода мав сердечний нахил саме до простого народу, з яким у нього були зв'язки і по крові, й ідейні: сам він, як ми знаємо, вийшов з козацтва і при тому малоземельного, і ніколи не прагнув того, як це робила значна більшість української інтелігенції, що виходила з народу, щоб вийти в пани, відмежуватися від народу не тільки своєю освітою, але й зовнішніми формами культури - засвоїти панську культуру. Навпаки, щодо цього він становить дуже надзвичайне та виключне явище. В той час, як майже всі його сучасники піддалися цій спокусі, цій сирені - відмежуван­ню себе від простого народу - він, що досяг наукових верхів думки, навіть в убранні своєму, в обстанові, в побуті, звичках залишився вірним народові, з якого він вийшов. Висока освіта піднесла його на недосяжну височінь над народньою масою, але він відчуваючи свій органічний зв'язок з народом та бажаючи піднести його розум та мораль, розбудити його від сну до нового життя, до оновлення як розумом, так і морально, або краще сказати до переродження, постійно шукав зносин з народом, щоб вплинути на нього своїм живим вогненним словом та прикладом свого життя. З цього боку цікаве свідоцтво про те, що він найбільше любив товариство простих людей і тікаючи від зносин з невідомими йому особами з панів, тікаючи від них і не бажаючи знайомитися з ними, радо підходив сам до незнайомих йому людей простого стану, шукав зносин з ними і що найваж­ливіше почував себе серед селян, немов у своїй рідній стихії. Нам відомо, що навіть тоді, коли він пробував у дворянських садибах поміщиків, він жив не в панських будинках, а в пасіках, в улюблених своїх пустелях (як то наприклад Маначинівській або Гусинській), де й писав свої трактати та листи, та весь час перебував серед пасічників та инших представників народу. І це не було випадковим явищем в його житті Навпаки, таке життя відповідало його принципам Принципово, а не випадково від­мовлявся він від того, щоб у нього були служники - цілком не потребував їхньої допомоги та обмежував свої потреби до мінімуму. Також не випадково, а принципово він, очевидно, завжди носив не панське, а мужицьке вбрання - сіру свитину, торбу та палицю. Це нагадувало українофільство або ж хлопо-манство пізніших українських народників, різниця ж полягала у тому, що вони виходили з кол панства, інтелігенції, а Сковорода вийшов з незаможніх козакіа Але все ж таки його треба назвати

227

своєрідним народником, українським народолюбцем свого часу, попередником майбутніх хлопоманів у протилежність Шевчен­кові, що вийшов з кріпаків і був плоть від плоті, кость од костей селянства і тому стоїть незрівнянно ближче до українського селянства як співець його реального горя та страждань, в той час як Г. С Сковороду робили дальшим від селян і книжна мова його філософських творів і відірвана від реальних життьових умов його моральна теоретична проповідь Одначе, за свідоцтвом (А. К. Амишинського) "дуже приваблювала до Сковороди прос­тий нарід його рідна українська (малоросійська) мова, якою викладав свою (усну) науку новий Сократ". Він любив цю мову, як любив і природу сво'о краю, і взагалі свою Батьківщину-ма-тір - Лівобічну Україну та рідну тітку Слобідську Україну. Про народництво Г. С. Сковороди свідчать і уривки з творів, що не збереглися до нашого часу (Книжечка "О любви до своих, нареченная Ольга православная", "Симфония о народе", "Про внутрішню людину" та лист до арх Георг. Кониського) Уривки ці зберіг Хіджеу. "Згадай пісню: "Ой туди ся тулять лози, куди їм похило; туди очі виглядають, куди серцю мило", або "Кожен повинен взнати свій нарід і в народі себе. Чи ти русин? - Будь ним. Чи ти лях? - Будь ляхом Чи німець? - Німецтвуй. Чи француз? - Французуй Чи татарин? - Татарствуй Надо мною позоруються (глузують з мене), най позоруються, про мене балакають, що я ношу свічку перед сліпцями, а без очей не бачити світоча: най говорять, видумують дотепи, що я дзвонар для глухих, а глухому не до шуму, най вигадують, вони знають своє, а я знаю моє, як я знаю. Панське мудрування, немов простий нарід є чорний, мені здається чудним, як і розумні міркування тих названих філософів, що земля є мертва, тому що як мертвій матері народжувати живих дітей і як з утроби чорного народу вилупилися білі пани... Мудрствуютк простий нарід спить, хай спить - сном міцним, велетенським, як в казках Але від всякого сна прокидаються і хто спить, той не мертвечина та не трупище Коли виспиться, так прокинеться, коли прокинеться то очуняє і забодрствує"⁴¹.

Все це - уривки з творів Г. С. Сковороди, які не дійшли до нашого часу, і про які не згадує сам Сковорода, тому визнати, що вони дійсно належать Сковороді неможливо, тим більше, що Хіджеу викликає багато сумнівів Але і цілком одкинути їх теж неможливо, бо вони складені в дусі Сковороди, хоч текст їх і змінена

Але чи могла бути придатною та зрозумілою народові пропо­відь Сковороди, хоч і в самій простій формі та на рідній для місцевого козацького та селянського населення мові? Г. С Ско­ворода писав не лише наукові трактати, але й цілком літератур­ні твори - духовно-моральні вірші, зібрані в загальний збірник, який він сам назвав "Сад Божественних пісень" та байки. І ті й инші були приступні до розуміння і простому людові як своїм змістом, так і своєю формою. Я гадаю, що Сковорода свідомо обрав цю форму для того, щоб зробити свої ідеї, свою проповідь зрозумілими для широких кіл населення. В них він залишався самим собою, тобто проповідником моральної філософії. Кожна пісня його "Саду" розвиває яку-небудь глибоку думку, яку однак могли засвоїти непідготовані слухачі тим більше, що вона просто зазначається в початку кожного вірша як текст, як зерно, з якого виростає мораль. Байки його також так само мали такий же глибокий зміст і в кінці кожної (щоб краще її зрозуміти), наводиться й "сила", цебто зазначається, як треба її розуміти. Ми не можемо сказати, як поширені були харківські байки Сково­роди серед читачів з простого народу, але про "Сад Божествен­них пісень" ми маємо доказ, який свідчить за величезний успіх одної з них - "Всякому городу нрав і права" серед народу. Українські сліпці-бандуристи співають її й досі, хоч в ній є окремі вирази, незрозумілі для сліпців і для слухачів.

Але коли ця пісня так уподобалася людові, що ввійшла в репертуар кобзарів-лірників, то нарід, звичайно, розумів та свідомо засвоював і деякі инші пісні "Саду", такі, наприклад, які формою і нагадують народні українські пісні (як наприклад "Ой ти птичко жовтобока").

Щоби зрозуміти, чому пісні Сковороди ширилися серед прос­того люду, треба ще згадати, що їх сам Г. С Сковорода поклав на музику і таким чином бандуристи та лірники мали в них

229

готовий матеріал, який вони потім розносили по українських містах, селах, хуторах, базарах та ярмарках.

Г. С Сковорода був не лише гарний співець та музика, але й композитор; мелодії, які він складав, відповідали духові та змістові його духовних віршованих творів та подобалися тодіш­ньому суспільству. І ось тоді на Слобідській Україні, на приват­них зборах ці пісні співалися не тільки соло, але й хором Одна з цих його пісень ввійшла і в так званий богогласник, цебто літературний збірник кантів, духовних пісень різних письменни­ків. А пісні богогласника в свою чергу співалися й серед народу та пристосовувалися і змінялися народом Але все ж треба сказати, що Сковорода на простий нарід впливав переважно живим словом, яке відображало його світогляд, що так яскраво ним був висловлений у його трактатах; різниця полягала лише в формі, тут Г. С Сковорода вважав на розуміння слухачів і напевне переважну увагу надавав етичним поглядам своєї про-повіди; одначе він також звертав увагу на те, що внутрішнє духовне життя людини є важливіше від зовнішнього, яке він змалював дуже сатирично в пісні "Всякому городу нрав і права".

Всі твори Г. С. Сковороди мають ідейний зміст. Теж саме треба сказати й про його усні розмови серед інтелігенції, які потім перетворювалися у філософські його трактати. Ми знаємо непохитну вдачу Сковороди - це був моноліт - і переконані, що суть ідейної проповіди Сковороди серед народу була та ж, що й серед інтелігенції Вихованець Харківського колегіуму Лубяновський подає до відомости таке важливе свідоцтво про вплив Г. С. Сковороди на простий люд: "Сковорода з великою радістю жив серед селян, любив переходити з однієї слободи до другої, з села до села, з хутора до хутора, скрізь він був своїм. Мешканці тих сіл та хуторів, де він частіше жив, любили його, мов рідного. Він віддавав їм все що мав - не золото та срібло (якого у нього не було), а гарні поради, науку, дружні догани за незгоду, неправду, пияцтво, шахрайства Він втішався з того, що труднощі його мандрівного життя не згинули цілком марно"⁴²

230