Позитивізм і неопозитивізм

В історії позитивізму виділяють три періоди розвитку. Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад: пізнання необхідно звільнити від всякої філософської інтерпретації; вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками; кожна наука сама собі філософія; в філософії необхідно прокласти третій шлях, який би подолав суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії», Г. Спенсером в 10-томнику «Синтетична філософія».

О. Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають на зміну їм повинна прийти позитивна філософія або позитивізм (від лат. positivus – позитивний).

Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення: 1) пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії; 2) вся попередня філософія як метафізична, так і діалектична повинна бути усунена і замінена або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням; 3) позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом і ідеалізмом.

Позитивізм Конта заперечував, таким чином, роль будь-якої філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з’ясуванні світоглядних проблем науки; у дослідженні пограничних проблем, які виникають на межі наук, і які не піддаються інтерпретації жодної з них. Конт фактично відкинув основний предмет будь-якого філософського напрямку – відношення «людина – світ», вважаючи таким предметом – класифікацію наук.

Кредо Конта: «наука повинна бути сама собі філософією», тому всі проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми. Однак швидко виявилось безпідставність такої тези. Виникає нова форма позитивізму, котра повертається до проблем попередньої філософії: природи пізнання, досвіду, проблем співвідношення суб’єкта і об’єкта, фізичного і психічного, категорій «річ», «субстанція», елементів світу тощо. Це – друга історична форма позитивізму – емпіріокритицизм (від грец. empirie – досвід і критика) – дослівно: «критика досвіду». Основоположниками цього напрямку були швейцарський філософ Р. Авенаріус (1843 – 1896) і австрійський філософ Е. Мах (1838 – 1916). Філософія «другого позитивізму» була зведена махізмом до теорії пізнання, відірваної від реальної дійсності. Однак вона переконливо довела, що наука не може обійтись без філософії, її понять і методології, бо, як говорив Гегель, «все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії».

Другий позитивізм звернув увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробив висновок, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань.

Третя форма позитивізму – неопозитивізм, який має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму – це розвиток семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування.