4. За характером правовідносин, що виникають, правочини поділяються на:

- відплатні; безвідплатні.

Відплатним є правочин, у якому обов'язок однієї сторони здійснити певні дії відповідає обов'язку другої надати першій стороні зустрічне майнове задоволення. Відплатність може ви­ражатися у наданні грошей, речей, послуг, робіт тощо (договір купівлі-продажу, міни, страхування).

Безвідплатним є правочин, в якому обов'язок набувається стороною без отримання зустрічного майнового задоволення від іншої сторони (позичка, дарування тощо).

5. Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, правочин буває:

- консенсуальним; реальним.

Консенсуальним є правочин, для вчинення якого необхідна згода двох сторін за всіма істотними умовами. Більшість пра­вочинів є консенсуальними.

Реальним є правочин, для вчинення якого крім згоди сторін щодо його істотній умов необхідне передача речі, тобто права й обов'язки виникають з моменту її передачі (позика, зберігання тощо).

6. Залежно від значення підстав правочину для його дійсності правочини поділяються на:

- казуальні; абстрактні.

Казуальньтім є правочин, дійсність якого залежить від на­явності конкретної підстави-цілі (договір позики, ціль - пере­дача у власність позичальника грошей).

Абстрактний є правочин, дійсність якого не залежить від цілі (вексель).

7. Правочини поділяються на умовні і безумовні.

Умовним є правочин, в якому виникнення прав та обов'язків ставиться сторонами в залежність від обставини, яка може на­ступити або не наступити в майбутньому.

Безумовним є правочин, в якому немає відкладальних або скасувальних умов.

8. Окремим видом є фідуціарні (довірчі) правочини, які мають довірчий характер. Це договір доручення та довіреність. Втрата довіри у вказаному правочині може призвести до розірвання договору.

Важливе значення мають умови дійсності правочинів.

Кожен правочин повинен відповідати умовам, додержання яких є необхідними для його чинності:

Законність змісту правочину, тобто він не повинен супере­чити ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.

Здатність суб'єкта правочину на його здійснення, тобто осо­би, які здійснюють правочин, повинні бути дієздатними.

Вільне волевиявлення правочину та його відповідність внутрішній волі. Волевиявлення буває прямим і побічним. При прямому воле­виявленні воля висловлюється словесно (усно чи письмово), наприк­лад при видачі довіреності. При побічному волевиявленні сторін воля прямо не висловлюється. Але їх поведінка засвідчує їх волю на на­стання певних правових наслідків (наприклад, укладення договору перевезення транспортом загального користування). Воля може ви­ражатися і мовчанням (ст. 205 ЦК). Наприклад, при мовчанні орен­додавця після закінчення строку договору оренди і фактичному ко­ристуванні майном орендарем договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлено (ст. 764 ЦК).

Відповідність форми вчинення правочину вимогам закону.

Формою вчинення правочину є спосіб вираження волі сторін на його вчинення. Сторони правочину мають обрати його форму, якщо інше не встановлено законодавством. Відповідно до вимог ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися сторонами усно чи письмово. Усно можуть бути вчинені правочини, які повністю виконуються у момент вчинення (ст. 206 ЦК), наприклад договір купівлі-продажу.

Умови укладення правочинів в усній формі:

• відсутність заборони в законі на укладення правочину в усній формі;

• відсутність заборони укладення правочину в усній формі в договорі, на виконання якого він укладається;

• укладення у письмовій формі правочину, на виконання якого укладаються такі договори (доручення, комісії).

Письмова форма правочину може бути простою і нотаріаль­но засвідченою. Проста форма потребує від сторін фіксації його в одному або кількох документах, листах, телеграмах, якими сторони обмінялись за допомогою телетайпних, електронних або інших технічних засобів. Згідно зі ст. 208 ЦК виключно у письмовій формі мають вчиняться правочини:

• між юридичними особами;

• між фізичними та юридичними особами, за винятком правочинів, зазначених у ст. 206 ЦК;

• правочини фізичних осіб між собою на суму, що переви­щує розмір неоподатковуваного мінімуму доходів грома­дян у 20 і більше разів;

• інші правочини, щодо яких законом встановлена письмо­ва форма.

Сторони самі можуть домовитися про письмову форму пра­вочину, хоча законом передбачена і усна форма. Недодержан­ня сторонами письмової форми правочину, яка передбачена законом, не має наслідків його недійсності, крім випадків, вста­новлених законом (ст. 218 ЦК), однак у разі виникнення судового спору сторони не мають права посилатися на свідчення свідків, наявність правочину може бути доказана письмовими доказами (розписка, накладна, рахунок-фактура тощо).

Нотаріальне посвідчення правочину необхідне лише у ви­падках, передбачених законом (ст. 209 ЦК), наприклад правочини щодо нерухомого майна, застави, заповіту тощо.

Спрямованість правочину. Правочин має бути спрямований на реальне настання обумовлених правових наслідків. Наприк­лад на набуття права власності, права користування майном тощо. Кожний правочин має правову ціль, яка повинна бути законною та досяжною.

Захист інтересів малолітніх, неповнолітніх або непрацездат­них дітей. Правочини, що вчиняються батьками, усиновлювачами не можуть суперечити інтересам їхніх малолітніх дітей.

Деякі правочини вважаються вчиненими з моменту їх дер­жавної реєстрації (ст. 210 ЦК). Правочини підлягають реєст­рації тільки у випадках, передбачених законом, наприклад, купівля-продаж будинку, земельної ділянки тощо.

Правові наслідки недодержання сторонами вимог закону про вчинення правочину, наслідки недійсності.

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридич­них осіб, які хоч і спрямовані на встановленій], зміну чи при­пинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законо­давства.

Правочин може бути визнаний недійсним повністю або в окремий частині. Підставами для визнання правочину не­дійсним є:

• дефекти суб'єктивного складу (відсутність у сторін дієздатності у фізичних осіб і правоздатності у юридич­них);

• дефекти форми правочину, що стосуються виключно письмової форми правочину;

• дефекти змісту правочину (невідповідність умов правочину вимогам законодавства, наприклад фіктивні, удавані правочини тощо);

• дефекти волі (правочин здійснений без внутрішньої волі сторін).

Види недійсних правочинів:

Залежно від характеру порушення закону при вчиненні правочину та правових наслідків:

нікчемні;

заперечні.

Нікчемнім є правочин, недійсність якого:

• прямо встановлена законом (ст. 228 ЦК);

• односторонній чи двосторонній правочин, щодо якого не додержано вимоги закону про нотаріальне посвідчення (ст. 219 — 220 ЦК), а також письмової форми, якщо це пря­мо було передбачено законом (ст.719 ЦК);

• правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювача), опікуна (ст. 222 ЦК);

• правочин, вчинений особою, над якою встановлена опі­ка, без дозволу органу опіки та піклування;

• правочин, вчинений недієздатною фізичною особою за відсутності його схвалення опікуном (ст. 226 ЦК);

• нікчемний правочин може бути визнаний судом не­дійсним у випадках, передбачених законом (наприклад ч. 2 ст.218, ч. 2 ст. 220, ч.2 ст. 221, ч.2 ст. 224, ч.2 ст. 226 ЦК).

Заперечним є правочин, недійсність якого прямо не випливає із закону, але кожна (одна) з сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Та­кий правочин породжує права та обов'язки сторін, проте його дійсність перебуває під загрозою, оскільки закон надає відповід­ним особам право його заперечувати (ст. 222 ЦК - право опікунів заперечувати правочин, укладений підопічним).

До таких правочинів відносяться правочини:

• вчинені неповнолітньою особою за межами її цивільної пра­воздатності без згоди батьків, усиновлювачів, піклувальника;

• правочин, вчинений дієздатною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними (ст. 225 ЦК);

• правочин юридичної особи вчинений нею без відповід­ного дозволу (ліцензії), ст. 227 ЦК;

• правочин, який вчинено під впливом помилки (ст. 229 ЦК) та інші.

Сторони можуть відмовитися від правочину, відмова від правочину здійснюється у такій самій формі, що і сам правочин. Наслідки недійсності правочину:

- двостороння реституція, повернення сторін у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, відповідно з чим кожна сторона повинна повернути іншій стороні у на­турі все, що вона одержала внаслідок виконання правочину;

- відшкодування збитків та моральної шкоди (п.2 ст. 216 ЦК)

Суб’єктами цивільних правовідносин є фізичні особи, юридичні особи, держава і територіальні громади.

Фізична особа як суб’єкт цивільних правовідносин повинна мати цивільну правоздатність і цивільну дієздатність.

Цивільна правоздатність - це здатність мати права й обо­в'язки, яка визнається за всіма фізичними особами. Вона ви­никає з моменту народження людини і припиняється з її смер­тю. Існування правоздатності означає наявність певного правового зв'язку між державою і особою.

Необхідно звернути увагу на відмінність правоздатності від суб'єктивного права. Правоздатність - загальна передумова, на підставі якої у особи, за наявності певних юридичних фактів, виникає конкретне суб'єктивне право. Вона є можливістю мати зазначені в законі права й обов'язки, тоді як суб'єктивне право - вже існуюче конкретне право, що належить визначений особі. Правоздатність є завжди у особи, а конкретного суб'єктивного права може і не бути. Правоздатність не може бути передана іншій особі, а більшість суб'єктивних прав можуть бути відчу­жені.

Студенти повинні знати риси цивільної правоздатності.

Риси правоздатності:

• вона визнається в однаковій мірі за всіма громадянами України;

• вона реальна і гарантована, а це означає, що :

а) жоден громадянин не може бути позбавлений цивільної правоздатності;

б) обмеження цивільної правоздатності можливе лише у випадках і порядку, передбачених законом;

в) громадянин не може розпоряджатися своєю правоздатністю. Змістом цивільної правоздатності є сукупність юридичних можливостей придбання конкретних особистих прав і обо­в'язків, які особа може мати відповідно до законодавства (Кон­ституція України ст. 28, 29, 33, 31, 36, 39, 54).

Зміст цивільної правоздатності не є обмеженим (ст.28 Кон­ституції: особа може займатися підприємницькою діяльністю, яка не заборонена законом).

Цивільна дієздатність - це здатність особи своїми діями на­бувати для себе цивільні права і створювати для себе цивільні обов'язки.

Студенти повинні звернути увагу на зміст цивільної дієздатності. Зміст цивільної дієздатності складається з таких елементів:

а) здатність своїми діями набувати цивільні права і створювати для себе цивільні обов'язки;

б) здатність своїми діями здійснювати належні даній особі цивільні права і покладені на неї обов'язки;

в) здатність своїми діями розпоряджатися належними особі правами;

г) здатність нести цивільно-правову відповідальність за вчи­нення цивільних правопорушень (деліктоздатність).

Зміст дієздатності залежить від віку особи, від стану її пси­хіки. З урахуванням цього закон розрізняє кілька видів дієздат­ності:

- повну; неповну; часткову.

Стаття 35 ЦК передбачає підстави, коли фізичній особі може бути надана повна дієздатність:

• якщо особа досягла 16 років і працює за трудовим дого­вором;

• якщо неповнолітня особа записана батьком або матір'ю дитини;

• за рішенням органів опіки та піклування за письмовою згодою батьків, в разі відсутності згоди - за рішенням суду;

• якщо особа досягла 16 років і бажає займатися підприєм­ницькою діяльністю (повна дієздатність настає з момен­ту державної реєстрації її як підприємця).

Часткова дієздатність регламентує обсяг дієздатності ма­лолітніх осіб у віці до 14 років. Таки особи вправі вчиняти дрібні побутові правочини (ст. 31 ЦК). Малолітня особа не несе відповідальності за заподіяну шкоду, відповідають її батьки, опікуни, усиновителі.

Неповна цивільна дієздатність у осіб у віці від 14 до 18 років. Такі особи мають право :

1. самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

2. самостійно здійснювати права на результати інтелектуаль­ної, творчої діяльності, що охороняються законом;

3. бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

4. самостійно укладати договір банківського вкладу та роз­поряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я.

Інші правочини така особа вчиняє за згодою батьків або піклувальників. На вчинення правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова і нота­ріально засвідчена згода батьків, піклувальників або усиновлювачів.

За наявністю достатніх підстав за заявою батьків, піклуваль­ників суд може обмежити право неповнолітньої особи само­стійно розпоряджатися стипендією, заробітком або позбавити цього права.

Неповнолітня особа може розпоряджатися коштами, що внесені іншими особами на її ім'я в фінансову установу, за зго­дою батьків, піклувальників, усиновлювачів.

Така особа особисто несе відповідальність за порушення до­говору, укладеного нею самостійно відповідно до закону, вона несе відповідальність і за порушення договору, укладеного за згодою батьків, піклувальників, усиновлювачів. При недостат­ності майна в неповнолітньої особи для відшкодування збитків, відповідальність несуть батьки, піклувальники, усиновлювачі.

Важливе значення має питання обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання її недієздатною.

Обмеження особи в дієздатності проводиться у судовому порядку відповідно до ст. 36 ЦК України. Підставами для об­меження в дієздатності є:

1) зловживання спиртними напоями, наркотичними засоба­ми, токсичними речовинами тощо;

2) це ставить його або сім'ю, чи інших осіб, яких ця особа зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Студенти повинні добре знати правові наслідки обмежен­ня в дієздатності.

Недієздатною може бути визнана особа якщо вона внаслі­док хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідом­лювати значення своїх дій або керувати ними (ст.39 ЦК). Суд приймає рішення про визнання особи недієздатною на підставі медичних документів (Постанова Пленуму ВС України від 28.03.72 р. "Про судову практику по справах про визнання гро­мадянина обмежено дієздатним чи недієздатним" із змінами та доповненнями). Особа визнається недієздатною з моменту на­буття законної сили рішенням суду або з дня, вказаного в рішенні. Над такою особою встановлюється опіка. Особа може бути поновлена в дієздатності за рішенням суду в разі значно­го поліпшення її психічного стану, і вона може усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (ст.42 ЦПК, ч.3,4 ст.260 ЦПК). Це справи окремого провадження, підставою для пору­шення справи є заява в суд, а не пред'явлення позову.

Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсут­ньою якщо:

• вона відсутня в місці постійного проживання;

• протягом одного року не отримані відомості про місце її перебування;

• невідомість місця перебування не можна усунути за до­помогою заходів, ужитих зацікавленими особами, держав­ними органами.

Початком безвісної відсутності вважається перше число міся­ця, що йде за тим, у якому були отримані останні відомості про відсутню особу, якщо неможливо встановити день останніх відо­мостей про особу. А якщо неможливо встановити місяць, то початком відсутності вважається перше січня наступного року.

Правові наслідки визнання особи безвісно відсутньою:

1. Над майном такої особи встановлюється опіка.

2. Утриманці мають право на пенсію.

3. Припиняється договір доручення і дія доручення, вида­ного нею чи їй.

4. Подружжя такої особи має право розірвати шлюб у спро­щеному порядку.

Правові наслідки при появі такої особи:

1. Суд скасовує своє рішення про визнання особи безвісно відсутньою.

2. Шлюб може бути поновлений шляхом нової реєстрації.

3. Припиняється опіка над майном.

4. Припиняється виплата пенсії утриманцям.

Фізична особа може бути оголошена померлою якщо:

• вона відсутня в місці її постійного проживання;

• протягом трьох років немає відомостей про її місце пере­бування;

• невідомість місця перебування не можна усунути за до­помогою заходів, ужитих зацікавленими особами і дер­жавними органами.

Перебіг строку починається у такому ж порядку, як і при визнанні особи безвісно відсутньою.

Трирічний строк скорочується до шести місяців, якіцо осо­ба пропала безвісти при обставинах, що загрожували смертю, або дають підставу припускати її загибель від певного нещас­ного випадку, до двох років, якщо особа пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше як через шість місяців.

Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою:

1. Відкривається спадщина (спадкоємці не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перей­шло до них в спадщину).

2. Утриманці мають право на одержання пенсії.

3. Шлюб припиняється.

4. Припиняється договір доручення і дія доручення.

Правові наслідки появи фізичної особи, яка була оголошена померлою:

1. Суд скасовує своє рішення про оголошення особи помер­лою.

2. Шлюб відновлюється, якщо дружина або чоловік не зареє­стрували інший шлюб.

3. Ця особа має право вимагати повернення майна, яке пе­рейшло у спадщину спадкоємцям:

а) якщо майно перейшло до держави, АР Крим або терито­ріальних громад, то воно повертається в натурі, а якщо воно не збереглося, то повертається його вартість;

б) якщо майно перейшло родичам або безоплатно іншим особам, то воно повертається в натурі, а якщо майно перейшло за відплатним договором, то тільки у разі, якщо особа що придбала майно, знала, що особа, яка ого­лошена померлою, жива. Не повертається безоплатно придбане і збережене майно, придбане за набувальною давністю а також гроші і цінні папери. При вивченні питання «Фізична особа як суб'єкт підприє­мницької діяльності» необхідно звернути увагу на порядок реє­страції фізичної особи як суб'єкта підприємництва. Уважно вивчити закони України «Про ліцензування певних видів гос­подарської діяльності» та «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності».

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечен­ня особистих немайнових і майнових прав та інтересів ма­лолітніх фізичних осіб, повнолітніх осіб, що за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обо­в'язки.

Поняття термінів " опіка" і " піклування" не є однозначни­ми, тому слід розрізняти ці поняття. Опіка та піклування - це правовий інститут, тобто сукупність юридичних норм, що ре­гулюють суспільні відносини, пов'язані з встановленням опіки та піклування, здійсненням функцій опіки та піклування, при­пиненням опіки та піклування. Цій інститут носить комплекс­ний характер. Його норми регулюють відносини, пов'язані з ви­хованням дітей, визначають повноваження опікунів, порядок встановлення опіки над майном безвісно відсутніх тощо. Цей інститут містить у собі адміністративно-правові норми, що ре­гулюють відносини між органами опіки та піклування, з одно­го боку, і опікунами та піклувальниками - з іншого. Безпосе­редньо ведення справ щодо опіки та піклування покладається на відповідні відділи місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва та Севастополя, виконавчих комітетів міських рад у містах. Справи щодо неповнолітніх ведуться відділами освіти, щодо недієздатних і обмежено дієздатних - відділами охорони здоров'я, стосовно дорослих дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров'я - органами соц­іального захисту населення. У сільських населених пунктах й у селищах справами опіки і піклування відають виконкоми сільських, селищних рад.

Опіка встановлюється над малолітніми особами які позбав­лені батьківського піклування та над фізичними особами, які визнані недієздатними.

Піклування встановлюється на неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

У вказаних випадках опіка та піклування встановлюються судом на підставі висновків органу опіки та піклування, у всіх інших випадках - органом опіки та піклування. Опіка та піклу­вання встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки та піклування або за місцем проживання опікуна та піклувальника, а над майном - за місцем його зна­ходження.

Опікуном або піклувальником може бути лише повністю дієздатна фізична особа за її письмовою згодою. Опікун і піклувальник призначається переважно з осіб, які перебува­ють у сімейних або родинних відносинах з підопічним, з ура­хуванням особистих стосунків між ними та можливості осо­би виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника, враховується також і бажання підопічного - неповнолітньої особи (від 10 до 16 років). Опікунів чи піклувальників може бути призначено декілька.

Студентам необхідно звернути увагу на ст. 64 ЦК України та п.32, які вказують, хто не може бути опікуном та піклуваль­ником. Це

1. особа яка позбавлена батьківських прав;

2. особа, поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки та піклування;

3. особа яка перебуває на обліку чи лікується в психонев­рологічних та наркологічних закладах;

4. особа що раніше була опікуном та піклувальником, і з її вини опіка чи піклування були припинені;

5. особа, засуджена за здійснення тяжкого злочину.

До встановлення опіки та піклування органи опіки та піклу­вання тимчасово призначають опікуна чи піклувальника.

Статті 67, 68 ЦК визначають обсяг прав та обов'язків опіку­на. Опікун зобов'язаний:

• дбати про підопічного і створювати йому необхідні побу­тові умови, забезпечувати догляд за ним і лікування. Оп­ікун малолітньої особи - дбати про виховання, навчання та розвиток:

• вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.

Опікун має право:

• вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави;

• вчиняти правочин від імені та в інтересах підопічного. Опікун не може вчиняти такі правочини:

• договори з підопічним, крім придбання майна підопічно­му у власність за договором дарування, або у безоплатне користування за договором позички.

• здійснювати дарування від імені підопічного, а також зо­бов'язуватися від його імені порукою. Цього не можуть ро­бите дружина опікуна (чоловік) та близькі родичі (бать­ки, діти, брати, сестри).

Статті 69, 70 ЦК визначають обсяг прав та обов'язків піклу­вальника. Піклувальник зобов'язаний:

• дбати про створення для неповнолітньої особи необхід­них побутових умов, про її виховання, навчання, розвиток;

• дбати про лікування особи, дієздатність якої обмежена, створювати для неї необхідні побутові умови;

• вживати заходи щодо захисту цивільних прав та інтересів. Піклувальник має право:

• давати згоду на вчинення підопічним правочинів. Піклувальник не може:

• давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (чоловіком), своїми близькими родича­ми, крім придбання майна підопічному у власність за договором дарування, або у безоплатне користування за договором позички.

Опікуни і піклувальники діють під контролем органів опі­ки і піклування, і тому вони не мають права без дозволу вказа­них органів:

• відмовитися від майнових прав підопічного;

• видавати письмове зобов'язання від імені підопічного;

• укладати договори, які підлягають нотаріальному по­свідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі до­говори щодо поділу або обміну житла;

• укладати договори щодо іншого цінного майна.

Опікун та піклувальник мають право на плату за виконан­ня своїх обов'язків, розмір і порядок якої встановлюється Каб­інетом Міністрів України.

Звільнення опікуна та піклувальника від виконання обо­в'язків можливе:

• за їх заявою (заява розглядається протягом одного місяця);

• за заявою особи, над якою встановлено піклування;

• за заявою органів опіки і піклування на підставі рішення суду, в разі не виконання обов'язків, а також у разі по­міщення підопічного до навчального закладу, закладу охо­рони здоров'я або закладу спеціального захисту (ст. 75 ЦК).

Опіка припиняється :

• у разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам);

• у разі досягнення підопічним 14 років (опікун стає піклу­вальником без спеціального рішення щодо цього);

• у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи (ст. 76 ЦК).

Піклування припиняються:

• у разі досягнення фізичною особою повноліття;

• реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

• надання неповнолітній особі повної дієздатності;

• поновлення цивільної дієздатності особи, дієздатність якої була обмежена.

Дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника (ст. 78 ЦК). Помічник може бути по­вністю дієздатною особою, яка реєструється органом опіки та піклування як помічник (видається відповідний документ). Помічник може:

• одержувати пенсію, аліменти, заробітну плату, поштову кореспонденцію;

• вчинити дрібні побутові угоди в інтересах особи, яку представляє;

• представляти особу в органах державної влади, місцево­го самоврядування в суді (на підставі окремої довіреності) тощо.

Дії опікуна та піклувальника можуть бути оскаржені до орга­ну опіки та піклування, а рішення останнього - до суду.

Юридична особа як суб’єкт цивільних правовідносин це організація, створена і зареєстрована в установленому порядку. Юридична особа наділяється право­здатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді (ст.80 ЦК України). Студенти повинні знати ознаки юри­дичної особи, якими є:

1) наявність відокремленого майна;

2) самостійна відповідальність за зобов'язаннями;

3) вона певним чином організована як єдине ціле (організа­ційна єдність);

4) виступає в цивільних правовідносинах від свого імені;

5) може бути позивачем і відповідачем у суді.

Знати, що особистими немайновими правами юридичної особи є :

• право на недоторканість ділової репутації;

• право на власну назву, торгову марку, знак тощо;

• право на таємницю кореспонденції;

• право на конфіденційну інформацію, інформацію та інші права.

Ці права регулюються ЦК України, Законами України "Про інформацію" від 2.10.92 р., "Про охорону прав на знаки для то­варів і послуг" від 15.12.93 р. та іншими нормативними актами.

Юридичні особи в залежності від порядку їх створення поділяються на:

• юридичні особи приватного права;

• юридичні особи публічного права.

Перші створюються на підставі установчих документів, другі - на розпорядчим актом Президента України, органу держав­ної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого само­врядування.

Студенти повинні вміти дати характеристику кожного спо­собу створення юридичної особи.

1. Розпорядчий - юридична особа створюється на підставі розпорядження державного органу.

Якщо законом передбачено обов'язкове створення юри­дичної особи шляхом волевиявлення виборців - виборів, то така юридична особа також набуває статусу юридич­ної особи публічного права.

2. Дозвільний - таким способом створюються наприклад, об'єднання громадян.

3. Договірний - шляхом укладення договору (це повне то­вариство, командитне та інші).

Юридичні особи приватного права створюються за ініціа­тивою приватних осіб (юридичних і фізичних). Вони можуть створюватися у формі товариств, які, в свою чергу, можуть бути підприємницькі і непідприємницькі.

Перші мають за мету одержання прибутку, другі - не мають такої мети.

Підприємницькі створюються у формі господарських това­риств і виробничого кооперативу, непідприємницькі - релігійні громади, об'єднання громадян, благодійні організації, торгово-промислові палати, профспілки.

Юридична особа відповідає самостійно за своїми зобов'я­заннями усім належним її майном. Учасник (засновник) юри­дичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної осо­би, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), крім випадків, встановлених законом (ст. 96 ЦК). Особи, які створили юридичну особу, несуть со­лідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації. Юридична особа відповідає за зобов'язан­нями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним орга­ном юридичної особи.

Філії та представництва є окремими підрозділами юридич­ної особи. Вони розташовані поза її місцезнаходженням і не є юридичними особами.

Філія - це відокремлений підрозділ юридичної особи, роз­ташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або час­тину її функцій.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Вони не мають права виступати від свого імені в цивільному обороті, наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Вони можуть вести окремий бухгалтерський облік, їх керівники призначаються юридичною особою і діють на підстав виданої нею довіреності (тобто від імені юридичної особи).

Представництва не підлягають спеціальній реєстрації. Суб'єкт підприємництва зобов'язаний лише повідомити орган державної реєстрації про їх створення шляхом внесення відпо­відних додаткових відомостей до реєстраційної картки. Відо­мості про філії та представництва включаються до Єдиного державного реєстру. Виняток з цього правила становить реєст­рація іноземних представництв, що здійснюється на підставі Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженої на­казом Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України від 18.01.96 р. № 30.

Припинення юридичної особи здійснюється шляхом : - злиття; приєднання; поділу; перетворення; виділу; ліквідації.

У перших п'яти випадках майно передається правонаступникам.

Злиття передбачає припинення діяльності двох або більше юридичних осіб і передачу всіх прав та обов'язків новій юри­дичної особі.

Приєднання передбачає припинення діяльності однієї юридичної особи і передачу всіх прав і обов'язків іншій.

Поділ - на базі однієї юридичної особи виникають дві й більше юридичних осіб.

Виділ - на базі однієї юридичної особи створюється ще одна юридична особа, якій виділяється частина майна першої.

Перетворення - юридична особа одного виду перетворюєть­ся в іншу організаційно-правову форму. Нова є правонаступ­ником першої.

Ліквідація - це така форма припинення юридичної особи, при якій вона перестає існувати, права та обов'язки не перехо­дять до іншої юридичної особи.

Юридичні особи вважаються такими, що припинили своє існування з моменту вилучення їх з Єдиного державного реє­стру підприємств і організацій України. Ліквідацію юридичної особи здійснює ліквідаційна комісія, яка створюється органом, який прийняв рішення про ліквідацію (ст. ст. 110 - 112 ЦК), Ліквідація може бути проведена у добровільному порядку і за рішенням суду. У першому випадку вона проводиться у зв'яз­ку з досягненням мети, для якої її створено, закінчення строку, на який було створено юридичну особу, а також в інших ви­падках, передбачених установчими документами. За рішенням суду вона може бути ліквідована у разі визнання недійсними установчих документів, у разі виявлення порушень при її реє­страції та в інших випадках, передбачених законодавством.

Держава як суб'єкт цивільного права має право і дієздатність, її правоздатність має універсальний характер, тому що вона може мати лише ті права і обов'язки, які дозволяє за­кон, встановлення якого залежить від держави. Вона сама ре­гулює різні відносини, встановлює загальнообов'язкові прави­ла поведінки суб'єктів, порядок розгляду спорів за їх участю і сама визначає власну цивільну правосуб'єктність, її зміст і межі.

Держава має майно, яке не розподілено між державними юридичними особами. Це бюджетні кошти, інші матеріальні цінності. Держава є суб'єктом права загальнодержавної влас­ності в особі Верховної Ради України. Вона наділена виключ­ними повноваженнями щодо набуття у власність скарбу, рекв­ізованого майна, конфіскованого майна.

Держава бере участь у зобов'язальних відносинах (догово­ри поставки для державних потреб, купівля-продаж державно­го майна при приватизації. Держава є суб'єктом цивільно-пра­вової відповідальності (за шкоду, нанесену державними органами, органами дізнання, прокуратури, суду). Вона може бути спадкоємцем. Може брати участь у зовнішньоекономічно­му обороті. Вона може створювати особи публічного права, юридичні особи приватного права, виступаючи засновником.

Суб'єктом цивільних правовідносин є АР Крим, правовий статус якої визначений в Конституції України, Конституції АР Крим та інших нормативних атах.

Територіальні громади самостійно вирішують питання місцевого самоврядування в межах Конституції і законів Ук­раїни, основним з яких є Закон України «Про місцеве само­врядування в Україні».

Держава набуває і здійснює свої права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції.

АР Крим – через органи влади АР Крим у межах їхньої компетенції, те­риторіальні громади – через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції.

Держава та територіальні громади відповідають за своїми зобов'язаннями належним їм майном. Із кола майна, на яке може бути звернено стягнення за боргами, зроблено винятки, до такого майна належить:

1) майно, вилучене з цивільного обороту, тобто яке не може перебувати у приватній власності;

2) майно, що закріплено за територіальними громадами, АР Крим та іншими суб'єктами;

3) природні ресурси, землі, які перебувають у державній чи комунальної власності. Стаття 176 ЦК України закріплює правило про самостійну відповідальність за зобов'язаннями юридичних осіб, створених державою, АР Крим, територіальними громадами, з одного боку, і зобов'язаннями України, АР Крим та територіальних громад – з другого. Єдиний виняток з цього правила існує з приводу України, АР Крим, територіальних громад, які несуть додатко­ву (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями казенних підприємств і установ. Взагалі вказані суб'єкти відповідають також за дії органів та посадових осіб, які виконують владні завдання та функції.