4. Діяльність «Січових та Лугових» товариств

Значне місце у фізкультурному житті в Західній Україні цього пе­ріоду посідали «січові» товариства, а після їх заборони — «лугові».

Січові товариства почали масово розвиватись у перші роки XX століття, охоплюючи українські села Галичини й Буковини. Слід від­мітити, що «Січ» — це своєрідна українська форма організації фізич­ного виховання, тоді як «сокільська» — переважно слов'янська, а «пластова» — загальноєвропейська.

Цей рух найбільше поширився в сільській місцевості. Передумо­ви і причини його виникнення аналогічні сокільському. Діяльність січових товариств здійснювалася на засадах рівності, товариськості, соборності, пошани своєї та чужої гідності, вільнодум­ності та моральності. Це забезпечувало січовому руху розуміння, по­вагу та підтримку широких народних мас. Найбільш поширеним Сі­човий рух був у 1903—1904 роках, а в 1912 році практично у кожному селі регіону Галичини і Буковини існувало товариство «Січ». На 1914 рік їх було зареєстровано 1028 (відповідно 916 і 112), в них брали участь понад 100 тисяч селян.

Порівнюючи показники розвитку спортивно-гімнастичного руху за один 1914 рік, можна зауважити, що він був різним на східній і західній частині України.

Січовий рух був педагогічним явищем універсального характеру, він мав на меті виховання і освіту молоді на кращих національних традиціях, став складовою спортивно-гімнастичного руху і започатку­вав фізичне виховання сільської молоді з врахуванням передового європейського та національного досвіду.

Фізичні вправи січовиків були пов'язані з повсякденним селянсь­ким побутом, широко застосовувались різноманітні вправи з топірцями, палицями (для чоловіків), з вінками та хустинами (для жінок), а також гімнастика, ігри, туризм. Основною формою занять було ма­сове виконання фізичних вправ, а контроль досягнутого здійсню­вався на січових святах, фестинах, концертах, виставках, вечорни­цях, забавах тощо. Комплекси фізичних вправ виконувалися під му­зику, а це сприяло формуванню бадьорого, піднесеного настрою, духу єдності, товариськості та дисциплінованості, почуття естетичного задоволення.

Діяльність «Січей» була сформована в рамках певної системи, про що свідчить наявність власної національно-спортивної термінології. Майже 50 основних спортивних команд призначалися для виконання вправ на місці, стройових (шикування, перешикування), переходи з одного положення в інше, спільних дій великих груп, пересування рі­зними способами, різною швидкістю, в різних напрямках тощо. Народна підтримка січового руху відображалась і у проведенні ма­сових січових свят, так званих «Січових Здвигів». Вони проводились, за висловом Трильовського, «з метою скріплення духу і взаємної заохоти...», були іспитом на зрілість для членів товариства і мали педагогічне значення — на практиці засвідчували, що сила народу в його єдності й організованості. Такі свята були проведені переважно в Коломиї (1902, 1903, 1906, а в 1909 — на честь Івана Мазепи), а також в Станіславі (1904, 1911) та Снятині (1912). Про одне із них висловив думку Михайло Ко­цюбинський в листі до дружини: «... Це щось таке гарне і величне, що трудно описати. Це ціле військо, кількатисяч і Трильовський за генера­ла... «Січ» вітала гостей, між іншим і мене».

Темпи зростання січового руху співпадали зі зростанням сокільських осередків. У 1914 році в Галичині і на Буковині було 1100 осеред­ків, що охоплювали понад 100 тис. учасників. Збільшення кількості січових осередків та його учасників непокоїло владні структури, тому вони їх систематично закривали, а у 1925 році польська влада офіційно заборонила їхню діяльність. Але його історія не припинилась. Січовий рух розвивався серед української еміграції в Європі, Америці та ін. У 1938 році було засновано «Далекосхідну Січ» та інші осередки діаспори.

Січові товариства внесли значний вклад у піднесення культурно-освітнього рівня західноукраїнських селян. При товариствах утриму­вались бібліотеки, хори, оркестри. Генеральна січова старшина вимагала, щоб кожен січовий осередок протягом року провів «... бо­дай два фестини,... два театральні представлення та... бодай двоє ве­чорниць...». Саме ці заходи користувалися найбільшою популярніс­тю у сільського населення. Після заборони січового руху на його основі були створені «лу­гові» товариства, які фактично продовжили діяльність січей.

«Луги» діяли, як і «Січ», в сільській місцевості, але географія ї осередків не досягла такою поширення. На розвиток «Лугового руху» вплинули й тенденції Європейського спорту 20-30 років, особливо під впливом Радянського Союзу. Зростає кількість спортивних організа­цій, реальністю стає діяльність Червоного Спортінтерну, проведення міжнародних робітничих спортивних змагань. Але у самому робітни­чому спортивному русі виникають суперечності. Не стає злагоди в Лу­говому русі, частина приєдналась до Міжнародного робітничого. Польська держава оцінила це негативно і почала масово закривати лу­гові організації.

З розколом Лугового руху у Галичині пов'язано зародження та­ких спортивно-молодіжних товариств, як «Каменяр», заснований у 1930 році. У своїй програмі він поруч з культурно-освітніми завдан­нями, ставив за мету фізичне виховання молоді. Товариство «Каме­няр», що увійшло до складу міжнародної робітничої Спортивної спі­лки, швидко зростає в Галичині. Якщо у 1930 році існувало 48 осере­дків, то на початок 1936 р. — 291, в яких об'єднувалось майже 13 тис. членів. Для порівняння, у сокільських товариствах на 1936 рік налі­чувалось 23 тис. членів, у 1914 р. їх було понад 33 тисячі. Це свідчить про популярність «Каменярів» серед молоді.

Проте найбільшу народну підтримку в середині 30-х років мали Лугові товариства, у них, як відомо, налічувалось 40 тисяч членів. Лу­говий рух, попри внутрішні суперечки, залишався наймасовішим у спортивно-гімнастичному житті Західної України всередині 30-хроків.

Розвиток подій, пов'язаних з Луговими товариствами в Галичи­ні, певною мірою послабив національний спортивно-гімнастичний рух переважно на селі. Однак діяльність «Лугів» та особливо їх попе­редників — Січових товариств — мало велике значення в процесах національного відродження українського села Галичини, Волині, Бу­ковини, Закарпаття, згуртування народних сил. Використовуючи національні традиції, вдалося значно підвищити рівень фізичної куль­тури на селі та усвідомити її роль в житті кожної людини, цілої нації. Січові і Лугові товариства були сприятливою формою для національно-патріотичного виховання. Саме це змушувало владні неукраїнські структури всіляко послаблювати і дробити Луговий рух.