В економічній системі

Кожна стадія інноваційного процесу потребує фінансових та інших витрат на своє здійснення. Суб’єкта, який витрачає свої кошти і зусилля на проведення інноваційної діяльності, будемо називати інвестором. Звичайно, інвестор зацікавлений у тому, щоб інноваційна діяльність була ефективною.

Одним з основних понять інноватики та інноваційного менеджменту є поняття інноваційного процесу.

Інноваційний процес пов'язаний зі створенням, освоєнням і поширенням інновацій. Фундатор інноваційної теорії Й. Шумпетер розглядав інновацію в динаміці, тобто як інноваційний процес, а саме: «виготовлення нового продукту, а не «новий» продукт; упровадження нового методу, а не «новий метод»; освоєння нового ринку...; отримання нового джерела сировини...; проведення реалізації...» [10].

Інноваційний процес — це перетворення наукового знання, наукових ідей, винаходів у фізичну реальність (нововведення), яка змінює суспільство [10]. В основі інноваційного процесу лежить створення, упровадження і поширення інновацій, необхідними властивостями яких є науково-технічна новизна, практичне їх застосування й комерційна реалізованість з метою задоволення нових суспільних потреб. Звичайно, світ нововведень не обмежується тільки технікою і технологіями. Удосконалення, зміни систем управління та організації процесів виробництва теж здійснюються через уведення інновацій. Нові організаційні структури, методи розробки управлінських рішень, форми стимулювання розробляються науковцями-спеціалістами, освоюються і впроваджуються так само, як і нові прилади, технологічні лінії чи обладнання. Нові моделі одягу, види послуг, нові організаційні форми — усе це є результатом інноваційних процесів, які розвиваються на основі певних принципів: спочатку усвідомлюється необхідність змін, визначається мета, розроблюється інновація, освоюється, поширюється.

Інноваційний процес має чітку орієнтацію на кінцевий результат прикладного характеру, який забезпечує певний технічний і соціально-економічний ефект.

Інноваційний процес можна розглядати як комплекс послідовних дій, унаслідок яких новація розвивається від ідеї до конкретного продукту і поширюється під час практичного використання. Перебіг інноваційного процесу, як і будь-якого іншого, визначається складною взаємодією багатьох чинників. Успіх на цьому шляху залежить від управлінського механізму, який об'єднує в єдиний потік витоки наукової ідеї, її розроблення, упровадження результату у виробництво, реалізацію, поширення і споживання.

На розвиток інноваційного процесу впливають:

стан зовнішнього середовища, у якому він проходить (тип ринку, характер конкурентної боротьби, практика державного регулювання, рівень освіти, організаційні форми взаємодії науки і виробництва тощо);

стан внутрішнього середовища окремих організаційних і господарських систем (фінансові та матеріально-технічні ресурси, застосування технологій, зв'язки із зовнішнім середовищем та ін.);

специфіка самого інноваційного процесу як об'єкта управління.

Ефективність інноваційного процесу визначається лише після впровадження інновації, коли з'ясовується, якою мірою вона задовольняє потреби ринку. Важливе значення при цьому має інструмент моделювання. Модель інноваційного процесу дає змогу виділити в інноваційній діяльності окремі складові, відкриваючи тим самим можливість наскрізного планування інновації за стадіями, з урахуванням кон'юнктурних змін.

На відміну від науково-технічного прогресу інноваційний процес не завершується тільки впровадженням новації (техніки, технології, продукту) у виробництво, а має неперервний характер, оскільки «з поширенням (дифузією) інновація вдосконалюється, стає ефективнішою, набуває нових споживчих якостей. Це відкриває для неї нові можливості застосування, нові ринки, а, відповідно, і нових споживачів, котрі сприймають даний продукт, технологію або послугу як нові саме для себе» [10].

Таким чином, інноваційний процес можна вважати засобом задоволення суспільних потреб на основі впровадження досягнень науки і технології.

Інноваційний процес охоплює невиробничу сферу, сферу матеріального виробництва й експлуатації. Він є системою етапів, стадій та видів робіт, і тому має складну структуру.

Інноваційний процес — це не тільки складний, але і взаємопов'язаний процес створення інновацій з використанням сукупності системи знань, наукової і маркетингової діяльності; сукупності засобів праці, що полегшують людську працю і роблять її продуктивнішою (техніка, прилади, устаткування, організація виробництва).

Інноваційний процес — це комплекс різних послідовних видів діяльності на основі поділу і кооперації праці — від одержання нового теоретичного знання до використання створеного на його основі товару споживачем.

Сутність кооперації в науці, як і в матеріальному виробництві, полягає в одночасності зусиль, без яких необхідний результат не може бути досягнутим.

Ефект кооперації дослідників в інноваційній сфері полягає в тому, що зі збільшенням кількості вчених:

по-перше, з'являється можливість зібрати й опрацювати значний обсяг наукової інформації;

по-друге, з'являється велика кількість різноманітних точок зору на вирішення науково-технічних проблем і зростає ймовірність прийняття правильного рішення;

по-третє, легше розподіляти обов'язки відповідно до особистих здібностей і можливостей науковців.

Проте зростання кількості членів колективу ускладнює процес організації взаємодії та управління, знижує відповідальність індивіда за результати роботи.

Подальший розвиток кооперації супроводжується розподілом наукової праці, коли вчені спеціалізуються на вивченні певної категорії об'єктів: фізичних, хімічних, економічних, історичних тощо (предметний розподіл праці).

Інноваційний процес поділяється на окремі етапи: фундаментальні та прикладні дослідження, проектно-конструкторські розробки, освоєння нововведення у виробництві й експлуатації. Це призводить до дискретності інноваційного циклу, коли окремі результати не знаходять довгий час свого застосування на наступних стадіях.

Слід зазначити, що на відміну від виробничого процесу інноваційний процес характеризується:

високим ризиком і невизначеністю шляхів досягнення цілей;

неможливістю детального планування та орієнтації на прогнозні оцінки;

необхідністю переборювати опір як у сфері економічних відносин, так і інтересів учасників інноваційного процесу;

залежністю від соціально-економічного середовища, у якому він функціонує і розвивається.

Потреба в інноваційному процесі формується під впливом такої суперечності, як співвідношення між реальною і бажаною ситуацією в розвитку суспільства. Започатковує інноваційний процес настанова на зміну ситуації або її вдосконалення.

Розрізняють три види інноваційного процесу [10]:

простий внутрішньоорганізаційний (натуральна форма);

простий міжорганізаційний (товарна форма);

розширений.

Простий інноваційний процес передбачає створення і використання нововведення у рамках однієї організації. Нововведення при цьому не набирає безпосередньо товарної форми. У разі простого міжорганізаційного інноваційного процесу нововведення стають предметом купівлі-продажу в стосунках між виробниками та споживачами. Розширений інноваційний процес виявляється з появою нових виробників нововведення, порушуючи монополію виробника — піонера, що сприяє через конкуренцію вдосконаленню властивостей нововведення.

Простий інноваційний процес переходить у товарний за дві фази:

1) створення інновації та її поширення;

2) дифузія нововведення.

Поширення інновації — це інформаційний процес, форма і швидкість якого залежать від комунікаційних каналів, спроможності суб'єктів господарювання сприймати цю інформацію та практично використовувати. Справа в тому, що суб'єкти господарювання, діючи в реальному економічному середовищі, виявляють неоднозначне ставлення до пошуку та впровадження нововведень.

Дифузія інновацій — це процес передавання (трансферту) технологій фірмами різних країн з урахуванням часу, внаслідок чого нововведення проникають у різні галузі виробництва та знаходять усе більше споживачів. Неперервність інноваційних процесів обумовлює швидкість та межу дифузії нововведення. Згідно з теорією Й. Шумпетера, дифузія інновації — це процес кумулятивного збільшення кількості імітаторів (послідовників), які впроваджують нововведення слідом за новаторами, очікуючи більших прибутків. Слід зважувати на те, що процес дифузії інновацій може здійснюватись як по міжфірмових каналах незалежних іноземних фірм, так і через внутрішні канали транснаціональних корпорацій у разі впровадження нововведень у будь-якому з їхніх відділень, розміщених в інших країнах.

Вирізняють такі форми трансферту інновацій на світовому ринку [10]:

передавання, продаж або надання за ліцензією всіх форм промислової власності (за винятком товарних і фірмових знаків);

торгівля високотехнологічною продукцією;

передавання технологічного знання, необхідного для придбання, монтажу і використання обладнання, машин, напівфабрикатів та матеріалів, одержаних за рахунок оренди, закупки, лізингу або будь-яким іншим шляхом;

промислове та технічне співробітництво в тій частині, що стосується технічного утримання обладнання й устаткування, напівфабрикатів і матеріалів;

надання консалтингових послуг і інжиніринг;

передавання технологій у рамках інвестиційного співробітництва.

Ефективність інноваційної зміни виражається через різноманітні показники. В умовах ринкових відносин не може бути уніфікованої системи показників. Кожен інвестор самостійно визначає цю систему, виходячи з особливостей інноваційного проекту, професіоналізму фахівців і менеджерів, та інших факторів.

Упровадження нововведень може дати такі види ефекту:

1) науковий (приріст інформації);

2) продуктовий (покращення якості товару);

3) технологічний (зростання продуктивності праці, покращення умов праці);

4) функціональний (зростання ефективності управління);

5) соціальний (покращення умов життя);

6) екологічний (покращення умов довкілля).

При оцінюванні ефективності інноваційної діяльності слід враховувати такі фактори, які можуть впливати на її результат:

фактор часу;

фактор якості;

фактор масштабу;

фактор освоєння об'єкта у виробництві;

метод одержання інформації;

умови застосування об'єкта;

фактор інфляції;

фактор ризику (насамперед, технологічного та комерційного) і невизначеності.

Поширення інноваційних технологій тісно пов'язане з теорією життєвого циклу інновацій, що має етапи «впровадження — зростання — зрілості — занепаду». Кожна ланка життєвого циклу є самостійною та має закономірності, часові та коштористі оцінки, які використовуються для організації планування та фінансування роботи.

Економічне моделювання інноваційних процесів ґрунтується на принципах: системності, погодженості, варіантності, безперервності, верифікованості й ефективності [4].

Системність означає взаємопов’язаність і впорядкованість елементів інноваційних процесів, під якою розуміється сукупність, що дозволяє робити погоджені та несуперечливі висновки, необхідні для прийняття рішень.

Погодженість у моделюванні інноваційних процесів означає погодженість нормативних і пошукових спостережень різної природи і різного періоду попередження.

Варіативність – розробка декількох варіантів економіко-математичних моделей та висновків з них, виходячи з постановки мети.

Безперервність у моделюванні полягає у коректуванні результатів моделювання інноваційних процесів при надходженні нових даних про об’єкт моделювання.

Верифікованість означає перевірку вірогідності, точності й обґрунтованості результатів моделювання інноваційних процесів.

Ефективність (рентабельність) моделювання інноваційних процесів визначає необхідність перевищення економічного ефекту від використання його результатів над витратами по його розробці.