2. Первісне мистецтво: його походження та еволюція

Первісне суспільство породило й ранні форми художньої культури. Із чого й коли воно розпочалося? В епоху палеоліту давня людина розпочала розмальовувати стіни печер, залишати на них накреслені чи написані фарбою лінії, ставити кам’яні або глиняні брили (протоскульптури), нарядивши у звірині шкури, розпочала відображати у театралізованому діянні полювання, співати й танцювати, промовляти ритмізовані заклинання. Чи було це мистецтвом? І так, і ні.

Праця (а це було, головним чином, полювання) для первісної людини передувалася магічним ритуалом полювання: людина не просто готувалася нанести удар тварині, вона здійснювала його в якійсь випереджаючій формі, котра забезпечувала успіх. Так появляється перше магічне зображення – знак. Чи було воно засобом пізнання світу? Очевидно, ні. Магічне зображення мало характер світосприймання і виступало не стільки засобом сприймання світу, скільки засобом формування взаємовідносин із ним первісного колективу, засобом магічної зміни (подвоєння реальності), репетицією, що освоювала світ працею.

Перші зображення, котрі появилися в первісному суспільстві – наслідувальні. Вони – інобуття реальність (друга іпостась). Ці магічні реалії мають зображальну, пантомімічно-наслідувальну та звуконаслідувальну форми.

Замовляння, заклинання, поминання, прокляття, пісні, що знищують ворогів – усі названі словесні вирази, розповсюджені тоді, були не чим іншим, як ритуально-магічною діяльністю, котра виходила із упевненості у практичній дієвості слова.

Чи були магічні реалії (словесна, музична, танцювальна, обрядова діяльність) власне художніми творами? І так, і ні. Ні, тому, що художній твір прагне вплинути на людину, тоді як магія прагне впливати безпосередньо на дійсність. Так, бо завдяки їм формувався світ людини, у тому числі й художні основи. Тому наскельні зображення (при всій натуральності) не є образ, що відображає реальність, знак, котрий її замінює, а є спосіб подвоєння реальності (того світу, що оточував), є її другим обличчям і засобом оволодіння нею. Для давньої людини і її одноплеменців світ видумки і мистецтва ще не був самостійною галуззю. Вони ще не відділяли реальність від вимислу, але вбачали в одній сфері пряме продовження іншої.

На той ритуально-магічний процес, із котрого народжувалося образотворче мистецтво, схожий і процес народження театру. Людина надівала маску і виступала не як образ звіра, а як звір в іншому обличчі, як магічне втілення звіра, як ритуальне наслідування йому.

Такий же ритуально-магічний, а не художньо-образний характер мав у стародавній культурі і танок.

Дослідниками давно підмічено колосальне значення ритму для всіх первісних народів. Чутливість до ритму, як і взагалі музична обдарованість, очевидно, складає одну з основних властивостей психофізіологічної природи людини. Здатність людини помічати ритм і одержувати насолоду приводить до того, що вона (людина) залюбки підкоряється у процесі своєї праці відомому такту і супроводжує свої виробничі рухи тіла розміреними звуками голосу або дзеньканням різноманітних підвісок. Такт, якому підкоряється первісна людина, залежить від характеру даного виробничого процесу. У первісних племен кожен вид праці мав свою пісню, наспівування якої завжди досить точно пристосоване до ритму властивих цьому виду праці виробничих рухів.

Слід зазначити також, що в залежності від того, як здійснюється робота – однією людиною чи цілою групою, виникають пісні для одного співака чи для цілого хору. І в усіх цих випадках ритм пісні завжди чітко визначається ритмом виробничого процесу.

Оскільки звуки, супроводжуючі численні трудові процеси, вже самі собою мають музичну дію; оскільки окрім того, для первісних народів у музиці головне – ритм, то не важко зрозуміти, яким чином їхні прості музичні твори зростали зі звуків, викликаних зіткненням знарядь праці з їхнім предметом. Це здійснювалося шляхом посилення названих звуків, шляхом внесення певного різноманіття в їхній ритм і взагалі шляхом пристосування їх до виразу людських почуттів. Але для цього треба було видозмінити спочатку знаряддя праці, котрі, таким чином, перетворювалися в музичні інструменти.

Відмінною ознакою танку первісних людей-землян є ритмічний порядок рухів. Танці мали досить велике значення у житті всіх первісних племен; відомо, що первісний мисливець у своєму танку часто відтворював рухи різних тварин. Це пояснюється не чимось іншим, як прагненням знову пережити задоволення, викликане застосуванням сили на полюванні. Наслідування руху тіла тварини становить досить суттєву частину полювання. Тому не дивно, що коли у мисливця з’являється бажання знову відчути задоволення, одержане від затраченої сили на полюванні, він знову вдається до наслідування руху тіла тварин і створює своєрідний мисливський танок. Характер його визначається характером полювання (характером серйозного заняття).

Танок первісної людини – це спільний, племінний танок. Під час танку плем’я становить одне ціле.

У найтіснішому зв’язку із способом життя мисливських племен знаходяться танки заклинання й поховання. Первісна людина вірить в існування численних духів, але все ставлення її до цих надприродних сил обмежується різноманітними спробами задобрити їх, спрямувати їхні дії на свою користь. Щоб улестити того чи іншого духа, первісна людина прагне зробити йому щось приємна. Вона приваблює його ласощами (жертвоприношення) і танцює на його честь ті танки, котрі дають їй самій задоволення. В Африці негри, коли їм вдається вполювати слона, часто танцюють навколо нього на честь духів. Зв’язок такого виду танку із мисливським богом очевидний. Не менш зрозумілим буде і зв’язок із ним поховальних танців,якщо згадаємо, що померлий стає духом, котрого ті, хто залишився живим, намагаються улестити саме так, як вони улещують інших духів.

Трудове походження мистецтва, зв’язок із практичними потребами первісної образотворчої і наслідуючої діяльності безсумнівні, але не варто розуміти їх вульгарно. На підставі виникнутих із трудових потреб магічних реалій (синкретичних і ритуальних за своєю природою), у ході розвитку стародавнього суспільства і народилася знакова система, котра сприяла потім художньо-образному відображенню світу. Ілюстрацією до сказаного може бути, ось що: камінь, уособлюючий у свій час звіра і був замість мішені для нанесення ран, замінявся натуральним макетом, опудалом звіра, а згодом його скульптурним образом.

Стародавня людина зробила крок від наслідування до осмислення світу. Цей крок – міф. Міф – це ланцюг, що історично пов’язує магічні реалії з художніми творами. Він є своєрідною лабораторією поетичної фантазії і арсеналом розумового матеріалу художньої літератури. Міфологічне мислення і виражається як у словесній, так і в пластично-образотворчій формі: статуї сфінксів – це ті ж міфи, але виконані в камені.

Якщо спробувати виразити у схемі процес зародження художньої культури, то це може бути подано таким чином: