Соціально-економічний розвиток Наддніпрянщини і зростання феодального гніту

У першій половині XIX ст. ринкові відносини продовжували поширюватись у всіх сферах господарства Наддніпрянської України. Найбільш енергійно включались в них великі землевласники, які вдосконалювали ведення господарства у своїх маєтках за рахунок впровадження нових досягнень агрономії і агротехніки, намагались використати сільгоспмашини. Але через те, що у багатьох поміщиків не було грошей на нововведення, бракувало кваліфікованої робочої сили, такі спроби часто закінчувались невдало.

Втягувались у ринкові відносини і селяни, які змушені були, щоб розплатитися з повинностями, шукати додаткового заробітку, наймаючись на різні місцеві підприємства, займаючись ремеслами і промислами. Деякі вирушали на заробітки в Степову Україну. Найбільш енергійні з них, накопичивши грошей, викупались на волю і продовжували займатись підприємництвом.

Втягуючись у ринкові відносини, поміщики посилювали експлуатацію селянкріпаків, головним чином за рахунок збільшення панщини. Вони активно застосовували урочну систему її виконання, тобто кожний кріпак отримував денне завдання («урок»), яке було, як правило, таке велике, що виконувати його доводилося два-три дні. Панщина часто сягала до 6 днів на тиждень. Зростали і податі з селян.

Ще одним шляхом розширення поміщицького господарства було обезземелення селян. Поміщик міг позбавити селянина земельного наділу, примушуючи його обробляти лише поміщицьку Землю за щомісячний продуктовий пайок. Деякі поміщики віддавали селян у найм на підприємства або в услужіння. Все це врешті-решт підривало економічні можливості селян, на яких трималось поміщицьке господарство. Отже, й воно почало занепадати.

Разом із тим царський уряд вживав деяких заходів для того, щоб упорядкувати виробничі відносини між поміщиками й кріпаками. На Правобережній Україні, де кріпацький гніт був особливо нещадний, царські власті 1847—1848 рр. провели так звану інвентарну реформу. В кожному помісті була заведена інвентарна книга, де записувалися норми панщини та інших повинностей. Але визначав їх сам поміщик. Селяни ж бачили в цій реформі ще одну спробу увічнити кріпацькі відносини і виступали проти неї.

Складним було і становище державних селян, яких в Україні налічувалося майже половина. Державні землі разом із селянами здавалися в оренду так званим посесорам разом із приписаними до них селянами, які, окрім того, що працювали на орендатора, не звільнились від сплати державних податків, що забирали майже половину їх прибутку.

Таким чином, кріпосна система господарювання не могла ефективно функціонувати в умовах розвитку товарно-грошових відносин і економічно занепадала.

В Україні відбувався подальший розвиток промисловості. Поряд з підприємствами, заснованими на праці кріпаків, які поступово розорялися, виникали купецькі промислові підприємства, що були більш життєздатними і засновувались на найманій праці. Починаючи з 1830-х рр., у промисловості почали застосовуватись парові машини, тобто починається промисловий переворот. Найбільш розвинутою галуззю промисловості було цукроваріння: Відбувався розвиток інших галузей переробки сільгосппродукції, зароджувалось машинобудування, виникла і швидко розвивалася кам’яновугільна промисловість у Донбасі.

Розміщення промислових підприємств у містах .сприяло зростанню міського населення, чисельність якого у першій половині XIX ст. зросла втричі. Особливо швидко зростали приморські міста Одеса, Миколаїв, Херсон та ін., де зосереджувалися порти загальноросійського значення.

Економічний розвиток супроводжувався розширенням внутрішньої торгівлі імперії. Політика царизму в Україні була спрямована на те, щоб перетворити Україну на ринок збуту російських промислових товарів. Україна ж була постачальником на ринок сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки. Що ж до місця України в зовнішній торгівлі Російської імперії, то вона виступала як основний постачальник зерна (зокрема пшениці), що вирощувалось головним чином у Степовій Україні і вивозилося в Європу через чорноморські порти.