6. Політичне становище України в 1654-1657 рр..

Після підписання українсько-московської угоди 1654 р. поляки і татари також об´єднали зусилля, уклавши влітку того самого року т.зв. Вічний договір, і розпочався новий етап війни.

Уже в листопаді 30-тисячна польська армія вдерлася на Брацлавщину, згодом до неї приєдналася 30—40-тисячна татарська орда. Б.. Хмельницький зажадав від Москви негайної допомоги. Однак та фактично проігнорувала його вимогу. Як наслідок, до кінця березня 1655 р. край перетворився на руїну. Московська допомога була не такою ефективною, як її уявляли.

Влітку 1655 р. театр воєнних дій перемістився на західноукраїнські землі, які Б. Хмельницький прагнув приєднати до своєї держави. 29 вересня українсько-московське військо під Городком розбило поляків і розпочало облогу Львова, визволивши незабаром усю Галичину. Водночас у порозумінні з українським гетьманом проти Польщі успішно воювала Швеція. У політичних зв´язках з Україною прагнула бути Білорусь. Здавалося, визріває можливість возз´єднання українських земель під гетьманською булавою.

Однак знову негативну роль відіграв пресловутий зовнішній фактор. З одного боку, проти долучений західноукраїнських земель до складу козацької України несподівано виступив шведський король. З іншого — почалися непорозуміння з московітами, що вимагали, щоб усі міста, які вони допомагали завойовувати, вважалися здобутком московського царя і присягали йому на вірність. До того ж на українські землі вдерлися татарські орди, яким необхідно було негайно протидіяти. Все це змусило Б. Хмельницького повернутися на Подніпров´я.

Тим часом Москва, занепокоєна успіхами Швеції, пішла на зближення з Річчю Посполитою. У травні 1656 р. цар оголосив Швеції війну, а в серпні розпочалися московсько-польські переговори у Вільні (нині м. Вільнюс — столиця Литовської Республіки), на які українську делегацію не допустили. На початку листопада було укладене т.зв. Віленське перемир´я, яке передбачало згоду Московії залишити Україну в складі Речі Посполитої після обрання її царя на польський престол. Після цієї, по суті, зрадницької угоди військовий союз України з Москвою проти Польщі фактично втратив силу.

У ситуації, що склалася, головною метою Б. Хмельницького було збереження незалежності Української держави та об´єднання в її складі західноукраїнських земель. Відповідно, необхідно було подолати опір Речі Посполитої, що чинила опір поверненню українських етнічних територій, нейтралізувати її союзника Кримське ханство, знешкодити колонізаторські плани Москви щодо України, а також забезпечити спадковість верховної державної влади як запоруки проти можливих міжусобиць за гетьманську булаву.

Для реалізації цих планів В. Хмельницький, формально не розриваючи договору з царем, насамперед спрямовує свою енергію на створення нової анти-польської коаліції без Москви і навіть усупереч її інтересам. До складу союзного об´єднання, крім України, ввійшли Швеція, Трансільванія, Молдавія, Валахія, Бранденбург.

Упродовж першої пол. 1657 р. воєнні події розвивалися у сприятливому для союзників руслі. Вони розгромили поляків під Замостям, захопили Краків, Люблін, Варшаву, інші польські міста. До складу Української держави попросилася шляхта Пиніцини, Берестейщини, Волині. На приєднання до козацької України західноукраїнських земель погодилася Швеція, до того самого схилялася Трансільванія — держави, які певний час претендували на ці території. Це був найвищий злет Української держави, політичний тріумф її творця — гетьмана Б. Хмельницького.

Та вже з літа ситуація почала змінюватися у гірший бік. Політичні плани анти польської Коаліції викликали занепокоєння сусідніх держав, насамперед Австрії і Данії, які підтримали Польщу. Відчувши загрозу своєму існуванню, на захист Вітчизни піднявся польський народ. В Україні становище ускладнювалося хворобою гетьмана, через яку він І не міг особисто контролювати перебіг подій, та антиурядовою агітацією московських агентів, що призвела до бунтів серед частини козацтва. Наслідком цього стали поразка та фактичний розпад анти-польської коаліції.

6 серпня 1657 р. серце Б. Хмельницького перестало битися. Це стало важким ударом для молодої Української держави. Смерть гетьмана знаменувала собою завершення першого етапу Національно-визвольної революції, основним завоюванням якого стали утвердження Української держави, встановлення в ній нової моделі соціально-економічних відносин, котра базувалася на дрібній власності фермерського типу.

5. Органи влади.

Становлення органів державної влади й управління в період Національно-визвольної війни 1648 —1657 рр. На закріпленій правовими засадами українській території Б. Хмельницький у ході Національно-визвольної війни створював органи влади й управління. У цьому йому допомагала сильна старшинська група, що здійснювала керівництво пов­стансько-визвольним рухом.

З названих угруповань Б. Хмельницький створював державний апарат управління. Прототипом його були установи, що вже існували в Запорозькій Січі та реєстровому козацтві. Вся влада належала козацькому війську. В найвищому органі влади — раді мали право брати участь усі козаки, кожен міг виступати й голосувати. Але фактично козацьку раду пізніше підмінила рада старшин.

Рада обирала гетьмана та інших старшин, усувала їх з посад, вирішувала головні політичні військові й господарські справи, здійснювала судочинство. До складу старшинської ради входили насамперед полковники й генеральна старшина. Іноді рада була розширеною. Як учасники весняної ради 1652 р. згадуються сотники, а ради 1654 р. в Корсуні — чернь (тобто рядове козацтво). Відомі також випадки, коли в раді брали участь «голови міст і сіл». Це свідчить про значущість громадських органів самоврядування та їхніх керівників. Щоб здобути підтримку цих людей, старшина залучала їх до своїх рад. Отже, рада почала перетворюватися на загальнодержавну установу.

Раду старшин скликав гетьман листами. Розсилав їх військовий писар. Інколи заздалегідь складався порядок нарад. Рада старшин була обов'язковою установою, яку гетьман мусив шанувати. Проте в останні роки життя Б. Хмельницький скликав раду рідше й не всі справи державного життя виносив на її розгляд. Дехто з козацької старшини скаржився в Москву, що гетьман сам, без контролю вирішує фінансові справи, й вимагав від московських бояр спонукати його «зібрати полковників, осавулів і всю старшину й зробити раду». Та хоч би там як, а більшість дослідників вважає старшинську раду го­ловним органом влади на території держави — Війська Запорозького.

Крім вищезазначених повноважень старшинська рада вирішувала питання війни і миру, встановлення дипломатичних відносин та ін.

Поряд із старшинською радою у Війську Запорозькому діяла постійна вища адміністрація, посади в якій посідала військова або генеральна старшина. Під час війни це був штаб гетьмана. За нових обставин він почав здійснювати не лише військові, а й цивільні та управлінські повноваження. Не маємо точних відомостей, хто призначав генеральну старшину, мабуть, гетьман за згодою старшинської ради. До генеральної старшини відносилися: обозний, два осавули, два судді та писар.

Генеральний обозний керував усіма господарськими справами (обозом, озброєнням, харчуванням), а якщо не було гетьмана, то виконував його функції. Йому допомагав цілий відділ виконавців (урядовців): осавул, хорунжий, економ, гарматний, писар, отамани та ін. Фактично посада обозного відповідала посаді військового міністра в ряді країн тодішньої Європи.

Генеральні судді вирішували судові справи, головним чином ті, що подавалися самому гетьманові. Судив суддя переважно сам за участю судового писаря.

Генеральні осавули організовували військову раду й брали участь у прийомі іноземних послів.

Генеральний писар виконував переважно адміністративні функції, очолював гетьманську канцелярію — центральну установу адміністрації. 1657 р. в ній працювало 12 канцеляристів. Люди з освітою і знанням мов, вони були одночасно перекладачами (драгоманами). У військовій канцелярії розглядалися всі найважливіші справи адміністративного і військового характеру: звіти й листування полкової і сотенної старшини, справи міст, прохання і скарги окремих громадян. На різноманітність діловодства вказують гетьманські універсали, які готувала канцелярія: були тут накази старшині у військових справах, призначення полковників, мобілізаційні накази, затвердження і надання маєтків козацькій старшині, шляхті, духівництву, підтвердження прав міст, торговельні справи, як, наприклад, встановлення мита і надання привілеїв окремим купцям, проїзні універсали для послів та ін.

Інакше кажучи, гетьманська адміністрація охоплювала широке коло питань, виявляючи у вирішенні справ становий характер. Крім того, в адміністрації гетьмана було по два генеральних бунчужних і генеральних хорунжих, які виконували найважливіші його доручення, церемоніальні дії. До генеральних старшин відносився і гетьманський підскарбій, що відав фінансами.

Кожен із генеральних старшин крім своїх функцій виконував важливі доручення гетьмана як військового, так і цивільного характеру. Фактично старшина виконувала функції міністрів. Іноземні посли, наприклад, генерального писаря називали канцлером. Але генеральна старшина не перетворилася на справжній уряд, не розвинула своїх функцій виконавчої влади. Причиною цього було те, що Б. Хмельницький, зосередивши владу в своїх руках, не дозволяв помічникам діяти самостійно. Навіть дрібні справи він вирішував особисто. Так, коли 1649 р. царський посол Г. Унковський поскаржився на «обидьі» на кордоні, гетьман одразу ж наказав писарю І. Виговському підготувати наказ прикордонній старшині й сам продиктував його зміст (див.: Українська РСР в докум. і матер. Т. III. С. 170). Ще один приклад. Надаючи 1653 р. універсал цехові музик на Лівобережжі, гетьман у власноручній дописці висловлював жаль, що це далеко «жебим я сам могу вселякую пересторогу межи вами учинить», і наказав музикам бути послушними цехмістеру.

Наведені та інші приклади свідчать про те, що управління Україною зосереджувалося в руках гетьмана. Він очолював державний апарат, адміністрацію і різні гілки влади: скликав загальну раду й раду старшин, керував ними, брав участь в обоговоренні й винесенні рішень ради і виконував ці рішення;

за його підписом виходили найважливіші розпорядження, накази; брав участь у судочинстві й розглядав скарги на нижчі суди; організовував фінанси; очолював військо; за участю старшинської ради починав війну; вів переговори з іншими державцями й організовував дипломатичні зносини з іноземними державами. Б. Хмельницький тримав у руках важелі господарсько-фінансової політики. Владі гетьмана підлягали крім війська всі стани країни: шляхта, козаки, міщани, селяни й духівництво. Гетьман брав під свою опіку монастирі й щедро наділяв їх маєтностями.

Як уже зазначалося, Б. Хмельницький сам вважав себе одновладцем і самодержцем. Маси українського народу визнавали його таким і в усьому покладалися на нього. Козацькі сотники й отамани, високо підносячи владу гетьмана, в листуванні з російськими воєводами титулували його «государем», тобто незалежним володарем; деякі з них починали свої листи словами: «Божиею милостию великого государя на-шего Богдана Хмельницкого, пана гетьмана всего Войска За-порозкого».

Таким чином, верховна влада періоду визвольної війни у Війську Запорозькому належала гетьманові. Але в своїй правовій основі вона вважалася обмеженою Козацькою, а пізніше — старшинською радою. Адміністративний апарат (генеральна старшина) був слухняним виконавцем рішень і дій гетьмана.

Крім центральних органів влади й управління у Війську Запорозькому існували місцеві уряди. Адміністративно-територіальними одиницями — полками й сотнями — керували полковники і сотники.

Полковники поряд з військовими обов'язками виконували адміністративні завдання на своїй території. Полковник розпоряджався усім земельним фондом свого полку, який складався з колишніх королівщин та земель, залишених шляхтою. Він надавав ці землі насамперед тим, хто за свою службу не одержував грошової винагороди. Рядові козаки отримували невеликі наділи, приблизно такого ж розміру, як у середніх селян. Перед полковниками ставилося завдання дбати про порядок у земельних справах, тобто оберігати велике землеволодіння від «свавільних» селян і козаків. Цей бік діяльності полковників найбільше виявляв характер нової адміністрації як машини в руках панівного стану для придушення опору своїх соціальних супротивників. Полковники організовували також фінансову справу на підлеглій їм території, керували збором податків до військового скарбу, надавали в оренду підприємства і збирали орендну плату. Інакше кажучи, вони, були головними представниками військової та адміністративної гетьманської влади на території полку й виконували до­ручення гетьмана та старшинської ради. Полковники вирішували багато справ цілком самостійно і на території полку мали великий авторитет. Щоправда, інколи вони намагалися протидіяти гетьманові. Так, чернігівський полковник С. Побо-дайло після Білоцерківського миру 1651 р. здійснював власну політику щодо шляхти, не хотів виводити війська з Чернігівщини й підтримував антишляхетські рухи.Таку ж роль відігравав у своєму полку ніжинський полковник І. Золота-ренко.

На території сотень адміністративні обов'язки виконували сотники, в окремих містах і селах — отамани. Цікаво, що поряд з отаманами, які виконували лише військові функції, виникли окремі «городові» отамани з самою тільки цивільною владою. Під час війни городові отамани набули особливого значення. Коли військова старшина вирушала на війну, на місцях залишалися городові отамани «для порядку». В одному документі 1657 р. їхню роль визначено так: «Во всяком городе отаман городовой єсть первьім урядником, где наместника нет, й должньї отамана спушать сотник й все козаки» і далі додано: «...таков порядок єсть во всех городах наших й в самом Чигирине, столице войска Запорожского» (див.: Актьі, относя-щиеся к истории Юго-Западной Руси (АЮЗР). Т. XV. С. 41).

Таким чином, уже в ході визвольної війни 1648— 1657 рр. нова козацька адміністрація зайняла місце колишнього шляхетського управління.

У містах, особливо великих, зберігся старий устрій, встановлений на основі Магдебурзького права. Але він був частково порушений. Оскільки частина міщан стала козаками й перейшла під юрисдикцію військової старшини, козацька адміністрація намагалася взяти в свої руки керівництво всією міською людністю. Міський же патриціат зі свого боку прагнув узяти під контроль козацтво. Ця ситуація призводила до нестабільності в містах і потребувала частого втручання гетьмана, який спрямовував суспільне життя міщан, селян і козаків у правове русло. Він робив це за допомогою козацького суду.

Дипломатична діяльність Б.Хмельницького (1648 - 1657 рр.).

Від початку Національно-визвольної війни Богдан Хмельницький зосередив особливу увагу на дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької України, прагнув дипломатичного визнання Гетьманщини європейськими державами. Козацькі дипломати були відомі в усій Європі. Хмельницький, будучи досвідченим політичним діячем, розумів, що Україні потрібне міжнародне визнання та підтримка сильного союзника. Саме тому Богдан Хмельницький створює три могутні коаліції: 1647-48рр., 1654р. та 1656р. До 1654 р. гетьман успішно протидіяв заходам польської дипломатії у Бахчисараї, Стамбулі, зумів паралізувати наміри Варшави зіткнути Україну з Росією.

Перша коаліція була українсько-кримсько-турецькою. У 1648 р. було укладено військово-політичний союз із Кримським ханством. Ця коаліція мала певні здобутки, адже українській армії була необхідна підтримка кримської кінноти. Проте кримський хан не раз зраджував Хмельницького, наприклад, під Зборовим 1649р., Берестечком1651 р. та Жванцем 1653р. Усвідомлення ненадійності зв'язків із Кримом змусило гетьмана активізувати, дипломатичні відносини із Туреччиною. Важливим успіхом Хмельницького було підписання 1649 р. договору з Туреччиною, за яким козакам дозволялося плавати і торгувати без обмежень на всій території Туреччини і в Чорному морі, не платячи мита та податків на сто років, мати своїх торгових представників у містах Туреччини, гарантувалася охорона спадщини.

Друга коаліція – українсько-московська, з царем Олексієм, укладена в Переяславі 1654 і затверджена березневими статями. згідно з якою Україна ввійшла до складу Московської держави на конфедеративній основі. Ця угода не принесла Україні всіх тих воєнних і політичних успіхів, задля яких її було створено, адже була порушена царем у 1656 році.

Третя коаліція – антипольська – союз між Україною, Швецією та іншими державами. Гетьман зумів домовитися з Трансільванією про проведення спільних воєнних дій проти Польщі і внаслідок Молдавських походів примусив Молдавського господаря відмовитися від здійснення ворожої щодо України політики. Було встановлено дружні відносини з Валахією та Венецією. Однак, 1653 р. Трансільванія разом з Молдавією і Валахією утворила єдиний блок, ворожий Україні.

Отже, завдяки активній зовнішній політиці гетьманський уряд спромігся зміцнити позиції України в світі. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною, встановила зв'язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

10