Олександр Онисимович Аблесимов - драматург-сатирик, з дрібнопомісних дворян, з небагатих поміщиків Галицького повіту Подільської губернії.

У 1758-1766 і в 1770-1772 рр.. перебував на військовій службі, був учасником Семирічної війни. Аблесимов освіту отримав незначне, і тільки завдяки тому, що потрапив на службу в лейб-кампанских канцелярію і переписував начисто служив там Сумарокова вірші його, в Аблесимова прокинулися природні здібності до літературної творчості. З цієї канцелярії Аблесимов перевівся до комісії для складання нового уложення, потім поступив на військову службу, був ад'ютантом генерала Сухотина і, дослужившись до капітанського чину, перейшов екзекутором в московську управу благочиння.

На цій посаді Олександр Онисимович і помер в Москві на початку 1783 р., в крайній бідності, так як платню і досить значний гонорар за свої п'єси використовував виключно на виховання єдиної доньки.

Українська музика цієї доби в контексті європейської культури виявилася художньо розвиненою, професійною, розмаїтою за жанрами. Характерна для неї опора на народно-музичні джерела, зумовлювала розвиток виразових засобів та жанрів, які поступово проникали і живили професіональну музику, що і визначало її специфіку та особливість, мелодії. Його знамените "Весілля Фігаро" відкрило нову сторінку в галузі опери - ліричну комедію, що спирається на оперний досвід та досягнення старовинного театрального жанру - комедії дель арте (комедії масок).

В цей період разом з формами багатоголосся в церковній музиці поширюється звичай дзвоніння, яке було принесене в Україну разом з християнським обрядом, але не з Візантії, а з латинського Заходу. Літописи сповіщають про дзвони в Десятинній церкві у Києві, Чернігівських церквах тощо. Мистецтво дзвонарів передавалося з покоління в покоління. В кафедральних соборах формувався репертуар і виконавські особливості мистецтва дзвонарів, яке органічно впліталося в церковний спів.

3. Православні братства і їх роль у історико-культурному розвитку українського народу. Братства – національно-релігійні громадські організації православного міщанства, що виступили у кінці ХVІ – І пол. ХVІІ ст. на захист православної віри та української культури.

Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але активізували свою діяльність із другої половини ХVІ століття і особливо після Берестейської церковної унії 1596 р., адже тоді православні опинилися фактично поза законом, оскільки у них було відібрано й передано уніатській церкві всі юридичні права. Вони протидіяли наступові католицької культури, рішуче виступали проти патронату литовських та українських панів над церквою (їхня благодійна діяльність по сутті перетворилася на патронат, який з XV ст. набуває форми звичайного володіння церквою або монастирем); проти польсько-католицької пропаганди національних і релігійних обмежень українців, проти аморальності серед духовенства. Братства боронили інтереси православної церкви в судах і перед королем. Опікувалися її матеріальними проблемами, контролювали діяльність єпископів та митрополита, засновували і утримували школи, допомагали знедоленим. Спочатку вони були переважно організаціями міщан, але поступово набули всестанового значення. Братства існували на членські внески братчиків, добровільні пожертви православних шляхтичів, церковників, міщан. Зокрема, шляхтянка Гальшка Гулевичівна подарувала Київському братству свій маєток під школу й шпиталь.

На перших порах братства носили релігійно – благодійницький характер: опікувалися церквою, влаштовували братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі тощо. Згодом вони здобули собі провідне місце в релігійному житті, ставши ініціаторами церковних реформ, залучаючи до роботи талановитих проповідників, поширюючи духовну літературу. У XVI ст., із посиленням національного гніту на українських землях, братства набули значного громадсько – політичного і національно – культурного значення. Вони активніше виступають на захист прав українського населення: звертаються зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилають посольства до короля тощо.

У 1453 р. заходами найвпливовіших братчиків Юрія та Івана Рогатинців, Івана Красовського організувало свою школу - Львівське Успенське братство при Успенському соборі. Виховання в ній мало церковний, але порівняно з Острозькою академією більш демократичний характер. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Вивчалися слов’янська та грецька мови, а також “вільні науки”. У 1586 р. було складено дуже цікавий документ – “Порядок шкільний”, у якому викладалися педагогічні вимоги до вчителя. Він мав бути “побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильний єресі, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому”. Для вчителя всі діти мали бути рівними, діти багатих і “сироти вбогі”. У 1586 р. антіохійський патріарх Йоаким затвердив статут Львівського братства. Статут установлював за братством право зверхності над іншими братствами та контролю за духівництвом, у тому числі за єпископами. У 1587 р. Львівське Успенське братство отримало від константинопольської патріархії ставропігію (незалежність). Деякі братства отримували її від східних патріархів. Ставропігійними, крім львівського Успенського, з 1620 р. були луцьке Хрестоздвиженське та київське Богоявленське братства. Право ставропігії мало надзвичайне значення для збереження православної церкви. Адже після Берестейської унії майже всі православні єпископи стали уніатами. Вірними православ'ю залишилися тільки два єпископи: львівський Гедеон Балабан та перемишльський Михайло Копистенський. Після їхньої смерті єдиним православним єпископом був Єремія Тисаровський, який спромігся обійняти Львівську кафедру, запевнивши короля, що він - уніат. Після смерті Єремії польський уряд міг, скориставшись відсутністю єпископів, оголосити православну церкву неіснуючою.

Надання ставропігії було першим визнанням подвижницької діяльності братчиків. Згодом братства виникли в Рогатині, Городку, Дрогобичі, Галичі, Луцьку, Вінниці, Немирові, Кременці, Києві та інших містах – скрізь, де була можливість зібрати національно свідомі педагогічні колективи. Культурно-освітній і громадсько-політичний братський рух поступово поширюється із заходу на схід у стратегічному напрямі на давній Київ, куди, починаючи десь із 1600 року, перебирається значна частина найактивніших діячів українського братського руху.

Попервах братства проводили доброчинну діяльність. Поступово вони перетворювалися на національно-релігійні організації зі своїми статутами. Вони розгорнули широку культурно-освітню діяльність. З їхньої ініціативи створювалися бібліотеки, відкривалися друкарні та школи.

На початку XVІІ ст. братських шкіл налічувалося близько 30, які, на відміну від початкових парафіяльних, давали середню освіту. Діячі братського руху прагнули поліпшити становище церкви. Вони виступали проти матеріального збагачення церкви, зловживань вищого духівництва, шукали шляхів розв'язання проблеми ставлення до тих священиків, які нехтували обов'язками. Братства намагались очистити релігійне життя від пишної зовнішньої обрядовості, виступали за рішуче впорядкування церковних справ, хотіли бачити церкву «дешевою» і загальнодоступною. Утримувалися вони коштом братств. Діти з незаможних родин і сироти навчалися безкоштовно. Головне призначення братських шкіл - давати добру освіту й виховувати відданість давнім традиціям та батьківській вірі. Братські школи, так само як і Острозька школа, були слов'яно-греко-латинськими.

У 1615 р. була заснована братська школа в Києві при Богоявленському монастирі. До її заснування доклали зусиль вчені, письменники й провідні діячі православної церкви, які гуртувалися навколо архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького. Першими трьома ректорами її були видатні українські культурні діячі – Іван Борецький, Мелетій Смотрицький та Касіян Сакович. Братські школи мали в цілому демократичний характер, тут навчалися представники практично всіх станів: міщан, козаків, дрібної шляхти, нижчого духовенства. Вступ до нього Петра Конашевича-Сагайдачного з усім Військом Запорозьким засвідчив, що козацтво брало православну віру під захист та опіку. Саме за його сприяння 1620 р. було поновлено вищу православну церковну ієрархію. Для цього було запрошено єрусалимського патріарха Феофана, коли той повертався з Московії. Сагайдачний з козаками перестрів його біля московського кордону. Патріарх висвятив нового київського митрополита (Йова Борецького) та кількох єпископів.

Запозичуючи деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі, як диспути, декламації, виставляння приурочених до церковних свят драматичних сцен на біблійні сюжети тощо, братчики намагалися надавати всім цим елементам українського культурного забарвлення, готуючи національно свідому молодь. Учителі братських шкіл (дидаскали), студенти (спудеї) та учні початкових класів (бурсаки) подорожували по містах і селах України, поширюючи ідеї боротьби проти уніатства й католицизму. Восени 1631 р. в Києві виникла ще одна школа - Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Незабаром Лаврську школу було об'єднано з Київською братською. Об'єднана школа почала діяти у вересні 1632 р. Називалася вона колегією.

Братства дуже підтримували українські козаки. Так, у 1617 р. гетьман Петро Конашевич Сагайдачний вступив разом зі своїм військом (20 тис. козаків) до складу Київського Богоявленського братства. А після смерті славнозвісного гетьмана все його майно перейшло у спадок згаданому братству.

Своєю подвижницькою діяльністю братства сприяли культурно – національному відродженню України наприкінці XVI ст. Водночас братський рух мав і ряд проблем: по – перше, не було стабільних організаційних форм та узгоджених дій між окремими братствами; по – друге, постійно не вистачало коштів; по – третє, братства втручалися у внутрішні справи церкви, чому різко противилися православні ієрархи. Саме суперечки з вищим духовенством стали одним із чинників укладення Берестейської унії.

Перетворення братств на потужну силу, здатну боротися за православну віру, відбувалося поступово. На початку XVII ст. братства - впливові церковні організації. Так, вони мали право через своїх священиків відлучати парафіян від церкви, пильнувати дотримання священиками церковних приписів тощо.

Термінологічний словник:

Балади - жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історично-героїчного чи соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом.

Бастіон - п'ятикутна в плані наріжна частина фортеці, що утворює виступ, призначена для встановлення бойових артилерійських гармат, які прострілюють підступи до фортеці.

Братства - національно-релігійні та громадсько-культурні організації в Україні, які почали виникати в кінці ХVІ ст, відстоювали права українського народу, ставали на захист його віри, насаджували освіту.

Булава - найважливіша ознака влади кошового отамана. Палиця з горіхового дерева завдовжки 50—70 см зі срібною чи визолоченою кулею на кінці. Булава розкішно оздоблювалася, здебільшого смарагдами і перлами.

Бунчук - древко завдовжки 2-2,5 м, верхівку якого прикрашала кулька - маковиця, від якої донизу звисали пасма кінського волосся й червоні мотузки.

Вищі церковні ієрархи - діячі, які обіймають найвищі посади в церковній організації (поділ на вищі й нижчі чини називають ієрархією - від грец. hieros - священний і arche - влада).

Воєвода - керівник шляхетського ополчення своєї території; головував на сеймиках, що скликалися ним для обирання кандидатів на земські уряди; здійснював нагляд за цінами, вагами й мірами в королівських містах.

Гравюра - вид мистецтва графіки, що охоплює різноманітні способи ручної обробки дощок чи металевих пластин і друкування з них відбитків. Відбиток на папері з вирізьбленого рисунка на дерев'яній дошці - дереворит, мідній - мідьорит або на покритій спеціальним лаком металевій пластинці - офорт.

Графіка - один з видів образотворчого мистецтва, близький до живопису з погляду змісту і форми, але має власні завдання й художні можливості. На відміну від живопису, основними образотворчими засобами графіки є однотоновий рисунок - лінія, риска, штрих, світлотінь.

Думи - уснопоетичні героїчні твори про важливі події та видатних діячів української історії, які напівпроспівувались-напівпромовлялися під музичний супровід на бандурі, кобзі чи лірі мандрівними співцями.

Епос – сукупність народних героїчних пісень, сказань, поем. Оповідний рід літератури, що на відміну від лірики й драми, характеризується розповідно – описовою (епічною) формою, широтою зображення подій та характерів.

Єзуїти - члени католицького чернечого ордену «Товариство Ісуса», яке ставило за мету зміцнення католицької церкви та влади папи римського.

Замок - цим терміном у ХVІ - ХVІІ ст. в Україні позначалося довготривале укріплення, приватне або державне, оточене захисними огорожами - ровами, валами, стінами, вежами-баштами.

Збереглося чимало свідчень військової майстерності козаків. Із покоління в покоління передавали на Січі здобуті в боях знання й досвід, які й донині слушно вважаються справжнім військовим мистецтвом.

Іконостас - стіна, перегородка, що відокремлює вівтар - головне місце у храмі, від центральної частини - приміщення, де знаходяться віруючі. Складався з кількох рядів ікон (до чотирьох).

Інтермедії - короткі одноактові вистави комедійного характеру з народного життя, які гралися між діями серйозної вистави, існували як самостійні твори.

Історичні пісні - ліро-епічні фольклорні твори про конкретні історичні події, процеси та історичних осіб.

Каламар - срібний символ влади військового писаря.

Катехізис – короткий виклад (у формі запитань та відповідей) догматів християнського віровчення.

Каштелян - управитель замкової округи, якому корився весь місцевий боярсько-рицарський люд. Згодом основні його функції перейшли до старост.

Кіш - місцезнаходження (ставка) кошового отамана; згодом назва закріпилася за козацькою столицею - Запорозькою Січчю, де розташовувалася постійна резиденція гетьмана (кошового отамана). На чолі Коша стояв кошовий отаман.

Клейноди (з нім. - коштовність) - символи-відзнаки українського козацтва. Серед них - корогва, бунчук, булава та печатка з гербом, а також перначі, литаври, значки, палиці тощо.

Козацтво - стан вояків-землеробів в Україні ХVІ- ХVІІІ ст., що виник у процесі боротьби землеробського і кочового населення в зоні т. зв. Великого кордону. Формувалося з представників різних соціальних станів. Протягом другої половини ХVІ - І пол. ХVІІ ст. відігравало вирішальну роль у господарському освоєнні та обороні від нападів татарсько-ногайських орд півдня України.

Козацька зброя. Запорожці були великими майстрами артилерійської справи. Вони віддавали перевагу легким гарматам, які уможливлювали вільне маневрування під час бою. Для штурму козаки використовували різноманітні укриття, зокрема гуляй-городи - спеціальні пристрої з де­рев'яних щитів на колесах або полозах з отворами (амбразурами) для рушниць і гармат. Із-поміж зброї особливою шаною в козаків користувалися рушниця, спис і шабля.

Козацька піхота. Гучної слави зажила козацька піхота - основний рід козацького війська. На відміну від піхотних підрозділів європейських армій, що виконували завдання лише за підтримки кінноти, вона завжди діяла власними силами. Під час бою козаки-піхотинці шикувались у три шеренги. Стріляла тільки перша лава, друга подавала, а третя заряджала рушниці. Під час особливо жорстоких битв застосовувався й інший бойовий лад. Приміром, козацьке військо могло змішуватися з ворожим. Такий бій козаки називали галасом.

Козацька розвідка. Постійна загроза нападів змушувала козаків дбати про розвідку. У запорізькому війську були сторожова служба й дозір. Козацькі розвідувально-сторожові підрозділи розташовувалися в земляних або дерев'яних укріпленнях на кордонах українських земель. Для спостереження за місцевістю козаки також вико­ристовували давні кургани або насипали свої.

Козацька старшина - привілейована верхівка українського козацтва, його військовий та адміністративно-політичний керівний склад. Виникла водночас із появою козацтва й походила з його заможної верхівки.

Козацький флот. Військова майстерність козаків повною мірою виявлялась і в морських походах. Козацький флот складався з легких, надзвичайно маневрових човнів - чайок. Чайки рухалися або веслами, або вітрилами, що давало змогу якнайкраще використовувати погодні умови. Вони могли пришвартуватися до будь-якого берега, на відміну від громіздких і неповоротких турецьких галер.

Корогва, або хоругва, - прапор, найбільша святиня козацтва. Шили її з найдорожчих тканин та оздоблювали вишивкою і гаптуванням. Найчастіше золотом вишивали образ Покрови Пресвятої Богородиці Діви Марії - заступниці козацтва, або козака з шаблею та мушкетом. Траплялися на бойових козацьких прапорах образи святих (найчастіше - архістратига Михаїла), хрести, сонце, місяць, зірки, зброя, звірі. Козацькі прапори були здебільшого блакитного, жовтого, жовто-блакитного, білого, малинового, червоного й чорного кольорів.

Кріпацтво - система правових норм феодальної держави, що встановлювала залежність селянина від феодала і водночас власність (неповну) останнього на селянина-кріпака. Кріпосне право включало прикріплення селян до землі, право феодала на працю і майно селянина, на відчужування його як з землею, так і без неї, позбавлення селянина права розпоряджатися нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді тощо.

Курінь - військова та господарська одиниця на Січі. Куренів було 38. Кожен із них мав таку ж саму назву, як і місцевість, з якої походили козаки, об'єднані в ньому. Куренем називали також помешкання козаків на Січі-фортеці.

Литаври - відзнака довбиша. Без ударів довбиша в литаври не можна було скликати січову раду.

Літургія - головне богослужіння у християнській церкві.

Магдебурзьке право - право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих землевласників та створювали органи місцевого самоврядування за зразком німецького міста Магдебурга.

Назва Запорозька Січ вживається щодо величезних територій степової України, де формувався козацький військово-адміністративний устрій і діяли козацькі порядки. Запорозькою Січчю аж до ХVІІІ ст. називали також місто-фортецю - столицю козацької держави і саму козацьку державу.

Найоригінальнішим і найпопулярнішим серед козаків був бойовий порядок, що називався табором. Табір застосовувався козацьким військом на марші, в обороні та наступі. Він будувався з возів, скріплених ланцюгами у кілька рядів та вилаштуваних чотирикутником, півмісяцем або ж овалом.

Наступаючи на ворога, піхота виходила назовні, але в разі небезпеки поверталася в захисне кільце. Сучасники називали табір «рухомою фортецею», бо козаки під прикриттям возів могли долати сотні кілометрів голим степом.

Національно-визвольний рух. Слово «національний» утворене від іменника нація, що походить від латинського слова natio - народ. Отож, національним називають властиве нації або таке, що пов'язане з нею. Термін «національно-визвольний рух» витлумачується як рух народу за незалежність.

Печатка - символ влади судді. Нею скріплювалися всі офіційні документи Війська Запорозького, видані Кошем універсали, привілеї, дипломатичне листування. На печатці зображували герб - постать козака, озброєного мушкетом і шаблею.

Повстання - форма збройного виступу на захист власних інтересів, що носить локальний характер, відзначається слабкою організацією й організованістю, керівники якого формулюють приблизно, а частіше зовсім не висувають програму ліквідації існуючої соціальної структури й захоплення політичної влади.

Поетика – розділ теорії літератури, в якому вивчаються форма, структура і творчі прийоми поетичних творів.

Покозачення - масовий перехід селян до козацького стану, що спостерігався у ІІ пол. ХVІ - І пол. ХVІІ ст.; спроба звільнитися від панщини й отримати право вільно працювати на власній землі.

Полемічна література – церковно – теологічна і публіцистична література ХVІ – ХVІІ ст. в Україні та Білорусі, яка спрямовувалась проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення.

Православні братства - релігійні та культурно-просвітницькі організації українських міщан, що виникли при церковних парафіях в Україні у ХVІ - ХVІІ ст.

Реформація - соціально-політичний рух ХVІ - ХVІІ ст., спрямований проти католицької церкви. Він поклав початок новому напрямкові християнського вчення - протестантизмові. Протестанти оголосили свою незалежність від влади папи римського.

Ставропігія - автономна православна одиниця (церква, монастир, братство), яка підлягала юрисдикції не місцевих ієрархів, а безпосередньо патріархові, й користувалася спеціальними правами.

Устав - каліграфічне письмо великими літерами.

Фільварок - у Польщі, Литві, Україні та Білорусі у ХІV - ХІХ ст. багатогалузеве господарство. Ґрунтувалося на праці кріпосних селян. Продукція фільварків вивозилася на ринки. В українських землях фільварки вперше з'явилися в Галичині у ХV ст.

Християнська церква. До 1054 р. вважалася єдиною церквою, але для полегшення адміністративної діяльності поділялася на п'ять вищих патріархій: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська та Римська. 1054 р. стався розкол: єдина вселенська церква поділилася на дві: православну (Константинополь, Александрія, Антіохія, Єрусалим) та католицьку (Рим). Католицький патріарх дістав титул папи.

Шляхта - родова українська знать, аристократія. Протягом багатьох століть виконувала роль політичного провідника українського народу, виразника й захисника його національних інтересів.

ЛІТЕРАТУРА

Історія українського мистецтва: У 6-ти томах. – К., 1967. – Т.2.

Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (ХVІ – поч. ХVІІ ст.). – К., 1990.

Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури ХVІ – ХVІІІ ст. – К., 1966.

Ісаєвич Я.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. – Львів, 1983.

Книга і друкарство на Україні. – К., 1964.

Овсійчук В.А. Українське мистецтво ХVІ – першої половини ХVІІІ ст. – К., 1985.

Слабошпицький М.Ф. Українські меценати: Нариси з історії української культури. – К., 2001.

Степовик Д.В. Українська графіка ХVІ – ХVІІІ ст. – К., 1982.

Грицай М.С. Давня українська література. – К., 1978.

Федас Й.Ю. Український народний вертеп. – К., 1987.

Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – К., 1991.

Нічик В.М. Петро Могила в Україні. – К., 1997.

24