Мистецтво

Леонардо да Вінчі (1452-1519) застосовував із властивою лише йому майстерністю прийом накидання таємничості на зміст своїх картин, чим викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене уприроді людини. Візьмімо, наприклад, фреску "Таємна вечеря". За трапезним столом сидять Ісус Христос і дванадцять його апостолів. Христос тільки що прорік: "Один з вас зрадить мене". Вражені апостоли реагують по-різному - мімікою, рухами, жестами. Лише Іуда психологічно ізольований однією деталлю: він відкинувся назад, тоді як усі інші спрямовані до свого вчителя. Темний профіль Іуди, рухи рук також видають нечисту совість. Треба вдуматися у картину, щоб пізнати всю глибину цього вражаючого моменту. Нев'януча слава "Мони Лізи" ("Джоконди") також пояснюється майстерним застосуванням методу накидання таємничості: увирізі обличчя жінки - велика глибина проникливого, вічно живого юдського інтелекту, в якому кожна епоха прагнутиме добачати своє.

Ознаки часу в картині неясні і майже невідчутні на блакитно-зеленому,"місячному" фоні.

"Сікстинська мадонна" Рафаеля (1483-1520) полонить уяву, вражаючи одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини (заради спасіння людства мати віддає найдорожче, що в неї є, - свою дитину) поєднана з витонченою майстерністю художника: в обличчі й погляді дитини, як відзначає Н. Дмитрієва, є щось недитяче, прозорливе і глибоке, а в образі матері - дитяча чистота і віра.

Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), як і Леонародо да Вінчі, бувуніверсальною творчою особистістю - скульптором, архітектором,живописцем, поетом. Найбільш відомі його твори: статуї "Давид","Мойсей", статуї вмираючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розписстелі Сікстинської капели. Характерною рисою художньої творчостіМікеланджело є обожнення людської краси. Йому здавалося, що людська

краса - останній витвір природи, вершина, за якою настають виснаження ізагибель самої природи. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, намежі небуття. "Тому насолода красою з'єднана з переляком, який живитьдивною їжею великий до неї потяг. І я не можу не сказати, ні подумати,що при вигляді твого обличчя так обтяжує і підносить душу. Чи є цеусвідомлення кінця світу, чи велике захоплення", - писав на схилі роківМікеланджело. Лише через призму цього світосприйняття, в якомувідчувається початок занепаду епохи Відродження, можна зрозуміти величта художню силу творчої спадщини Мікеланджело.

У ХVІІ ст. настає криза ідей та культури Відродження, на зміну йому приходить епоха Просвітництва.

Раннє Відродження в Італії.

Періоди історії італійської культури прийнято позначати назвами століть:

1)      дученто (XIII ст.) — Протовідродження (Проторенесанс);

2)      треченто (XIV ст.) — продовження Проторенесансу;

3)      кватроченто (XV ст.) — Раннє Відродження (Ранній Ренесанс);

4)      чінквеченто (XVI ст.) — Високе Відродження (Високий Ренесанс).

Хронологічні рамки століття не зовсім збігаються з певними періодами культурного розвитку. Так, проторенесанс датується кінцем XIII ст., Ранній Ренесанс закінчується в 90-х pp. XV ст., а Високий Ренесанс вичерпує себе у 30-ті pp. XVI ст. Він триває до кінця XVI ст. лише у Венеції — саме до цього періоду найчастіше застосовують термін «пізній Ренесанс».

Кінець XIII ст., — прелюдія Відродження, доба звільнення селян від кріпосної залежності, послаблення могутності феодалів, поява антифеодальних програм і конституцій на зразок «Встановлення справедливості» у Флоренції. Це століття Данте і Джотто. Громадяни виступили тоді єдиним фронтом проти дворянства, в якого були відібрані політичні права. Проторенесанс був початком ренесансної культури Італії. Він ще тісно пов´язаний із середньовіччям, з романськими, готичними та візантійськими традиціями1.

Раннє Відродження, XIV ст., — це доба пополанської демократії, республіканських міст-держав. У цей період з´являються перші мануфактури . Це століття великого поета Франческо Петрарки, для якого найважливішим була «реальна, земна, внутрішньо вільна людина». У цю добу звичайна людина — купець, прядильник — стає героєм новел Джованні Бокаччо і Франко Саккеті — нової життєстверджувальної літератури.

Кватроченто, XV ст. — це час розквіту образотворчого мистецтва Відродження. У політичній еволюції Італії з кін. XIV ст. починається новий період: придушення народних повстань, встановлення олігархії, і, нарешті, встановлення тиранії. У період кватроченто ідеал народності поступається загальнолюдському ідеалові «всебічно й гармонійно розвиненої особистості».

Останній період Відродження, XVI ст., чінквеченто — це доба небаченого розквіту мистецтва й філософії, доба Леонардо да Вінчі й Нікколо Макіявеллі. Нікколо Макіявеллі писав у той час, коли культура італійського Відродження досягла найвищого піднесення, а стиль ренесанс поширився максимально широко й перетнув Альпи4. Разом із тим це час великих потрясінь в економічному й політичному житті Італії. Країна вступила у смугу глибокої політичної й економічної кризи, що провіщала занепад і рефеодалізацію XVII ст.

У цей період гармонійна цілісність класичного стилю розпадається. У 20— 50 рр. XVI ст. у свідомості італійців відбуваються певні зміни. Після 1532 p., коли батьківщина класичного ренесансу Флоренція перетворилася на столицю феодального герцогства, у культурному житті не тільки Італії, а й інших країн Європи починається якісно нова доба, яку називають «добою маньєризму», або «контр-ренесансом» чи «антивідродженням». До цієї доби належать такі вчені й письменники, як П´єтро Аретино, Торквато Тассо, Джордано Бруно.

У літературі й образотворчому мистецтві виникає новий стиль — маньєризм. Індивідуалізм витісняється суб´єктивізмом, ідеалізація людини — спіритуалізацією або підкресленим інтересом до окремої, характерної риси; свобода волі придушується, а розум витісняється почуттями, навіть інстинктом як останнім притулком «природної» свободи. Поетові й художникові-маньєристу все у світі починає здаватися ненадійним, плинним, у тому числі й він сам. Митець перестає бути тотожним самому собі. Наприклад, живописець Лотто, коли пише портрет, зображує людське обличчя одразу з трьох боків. У маньєризмі ми знову бачимо розщеплення людської істоти на дух і плоть.

Однак маньеристам чужий середньовічний аскетизм. Права, завойовані гуманізмом Відродження для плоті, не заперечуються.

Зміна стилю ренесансу на стиль маньєризм відбувалася в Італії у межах мистецтва й літератури доби Відродження. Учені стверджують, що 30-ті pp. XVI ст. в Італії впала естетична система національного класичного стилю, а не культура Відродження. Гуманізм був надто могутнім явищем, щоб згаснути в один момент, без напруженої, героїчної боротьби за власні ідеали .

Зокрема, у літературі Італії другої третини XVI ст. ідейна боротьба не згасає, а навпаки, загострюється. Маньєризм як стиль не тільки вторинний і перехідний, а ідейно полівалентний. Він дисгармонійний і принципово еклектичний. Ця риса вказує на програмний зв´язок маньєризму з Відродженням. Маньєризм утворюється з уламків ренесансу, що сполучаються дивним чином. Він намагається продовжувати й вдосконалювати «велику манеру» Рафаеля й Мікеланджело, Петрарки й Бокаччо у таку добу, коли ідеологічні основи класичного стилю виявляються в Італії неприйнятними ні для противників, ні для прихильників класичного гуманізму доби Відродження.

Флоренція була великим передовим центром Тосканської області, одним із найбільших торговельно-промислових центрів Італії. Вона одягала в яскраві сукна й шовки багату Європу. З XV ст. це місто стало справжньою столицею італійської культури й передової думки, величезною мистецькою лабораторією. Тому Флоренцію доби Відродження порівнюють з давньогрецькими Афінами. У цьому місті створено шедеври архітектури й образотворчого мистецтва, що у наступних століттях були визнані еталонами ідеальної краси.

Політичний устрій Флоренції. Влада феодальних сеньйорів-маркграфів у Флоренції давно була замінена республіканською формою правління — комуною. Господарями міста були пополани — купці й ремісники. У XIII ст. вони вибороли фактичну відміну кріпосного права і в тому ж столітті проголосили першу в Європі антифеодальну декларацію, яка мала назву «Встановлення справедливості». Згідно з цією декларацію головні політичні права зберігалися тільки за пополанами. Фактично на чолі міста-комуни стояли члени багатих старших цехів, які мали повні політичні права. Вони обирали свій уряд — пріорат, який змінювався кожні два місяці. У майстернях цехових старійшин працювало багато тисяч звільнених від кріпацтва та від землі селян, бідних ремісників та найманих робітників — чомпі. Безжальна експлуатація призвела у 70-х pp. XIV ст. до першого в історії Європи перед-пролетарського повстання: чомпі з боєм захопили один з урядових палаців і змусили пріорів залишити їхню резиденцію. Уперше в історії «жирний народ» (popolo grasso), як називали тоді багатих членів цехів, змушений був потіснитися і надати місця в уряді «дрібному народові» (popolo minui). Проте запропоновані чомпі радикальні реформи налякали рядових ремісників, котрі допомогли багатим громадянам придушити повстання.

Незабаром у Флоренції утворилася синьйорія — правління одного найбагатшого роду. Ця форма правління фактично замінила собою республіканську форму державної влади. Після придушення повстання чомпі у Флоренції фактично володарював рід Альбіцці, а з 1434 р. до влади прийшли Медичі, багаті банкіри. їхні предки були членами одного з найстаріших цехів — аптекарів та лікарів.

XV ст. в Італії— це століття Медичі, століття некоронованих правителів Фло-ренції. Вони зберегли видимість республіканських традицій та вміло використовували їх для зміцнення своєї «оксамитової диктатури». Першим правителем з цієї родини був досвідчений політик, банкір, але при цьому й шанувальник вченої бесіди Козімо Старший. Він заслужив ім´я «отця батьківщини». Його син П´єтро Подагрик був хворобливою людиною, але не менш досвідченим політиком. Син П´єтро Подагрика Лоренцо Медичі ще за життя отримав ім´я Прекрасний. Він мав риси ідеального для того часу політика, що поєднував тонку демагогію у ставленні до покірливих підданих з відкритою жорстокістю у відношенні до бунтарів і ворогів. Лоренцо уславився також як поет і меценат.

Після Медичі Флоренція пережила важкий період правління релігійного реформатора Савонароли та чужоземне нашестя. Це нашестя принесло у XVI ст. у столицю Відродження, у місто вільної думки та нового мистецтва жорстоку й відкрито монархічну владу нових Медичі. Ці правителі — герцоги, а потім великі герцоги намагалися абсолютистськими методами врятувати політичний престиж Італії, яка у цей час втрачала свою незалежність.