Висновок:

Чотири роки Україна живе за но­вою Конституцією, яка визначає на­шу молоду державу як суверенну, не­залежну, соціальну, правову. За цими дефініціями — велика відповідаль­ність усіх нас, громадян України, а найперше — представників і носіїв владних прерогатив, адже дотри­мання конституційних норм є показ­ник зрілості держави і народу, їх здатності не лише "скирдувати" за­кони, а жити за ними, зробити за­конність стилем державного уп­равління.

Великий Піфагор, звичайно, був пра­вий, коли закликав народи намагатися передовсім мати гарні звичаї, аніж зако­ни: звичаї є найпершими законами. Оче­видно, тут криється багато пояснень того факту, що більшість народів і держав світу мають гарні конституції, засновані на загальнолюдських цінностях, сповіду­ють ринкову економіку, а — живуть усе-таки по-різному.

Наша вистраждана Конституція, поло­ги якої стимулювали хто як міг аж до по­яви президентського указу про референ­дум щодо прийняття її, у батьки-заснов­ники до якої набивалися багато держав­них мужів, так само як зараз багато хто з них бачить в ній значні недоліки й упу­щення, визнавалася експертами з освіче­ної Європи як цілком повнокровний Ос­новний Закон, адекватний сучасним про­цесам розвитку держави, демократичного суспільства. Проте запитайте зараз у пер­шого стрічного, а чи прочитав він хоча б раз текст Конституції України, і отри­маєте здебільшого негативну відповідь. І справа не в низькому загальноосвітньому рівні, а в переконанні громадян, що зако­ни писані не для них, що легше обійти закон, ніж скористатися ним.

Доречно тут послатися на результати травневого опитування населення, прове­деного фахівцями Українського інституту соціальних досліджень та Центром "Соціальний моніторинг". На запитання, чи готові ви особисто взяти участь в акціях соціального протесту, переважна більшість респондентів заявили, що ніколи б не взя­ли участі навіть у законних мітингах і де­монстраціях (51%), законних страйках (57%), (брали в них участь відповідно 5 і 2 відсотки). Тут можна говорити і про вияви суспільної апатії, зневіри у можливість впливу низів на верхи, проте варто замис­литися і над тим, що громадяни навіть за умов постійного падіння рівня життя не вважають для себе можливим скористати­ся конституційним правом, бо не впевнені щодо його ефективності.

Так само як не впевнені і щодо ефек­тивності механізму застосування консти­туційних норм — надто щедро він змаще­ний корупційним мастилом. Прига­дується, не так давно на квітневому засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України були оприлюднені дані про участь депу­татів Верховної Ради у бізнесовій діяль­ності. Загалом 364 народних депутати, стверджується у доповідній Державної податкової адміністрації, мають офіцій­ний дохід від комерційних структур і ма­ють відношення до господарсько-фінан­сової діяльності понад трьох тисяч підприємств різних форм власності. Зви­чайно, сам факт оприлюднення такої інформації можна розцінювати як спробу політизації моменту, тиску на депутатів з боку виконавчої влади в період проведен­ня референдуму. Проте диму без вогню не буває, і справжня співпраця законо­давців з виконавчою владою проходить не в сесійному залі, а в кулуарах, коли лобіюються інтереси власних під­приємств, які до всього ще й мають бути дійними коровами для партійних потреб.

За статистикою судової практики за­стосування антикорупційного законодав­ства, яку наводить кандидат юридичних наук, заслужений юрист М. Мельник, пе­реважна більшість притягнутих за поса­дові зловживання — це представники ви­конавчої влади, причому нижчого, і як виняток — середнього рівня. Найвищим корупціонером у нас оголошено П. Лазаренка, але лише після того, як він опинився поза межами української юрис­дикції.

В Україні впродовж останніх років, вперто збільшується чисельність праців­ників центральних органів виконавчої влади та їхніх місцевих структур (від 145 тис. у 1994 р. до 180 тис. у 1999 p.), причому це без урахування чисельності місцевих держадміністрацій. Відповідно протягом 1996—1999 p.p. за даними Ра­хункової палати частка витрат на утри­мання бюрократичного апарату зросла з 1,5% до 3,1% усіх видатків Держбюджету.

Коефіцієнт корисної дії держав­ної машини загальновідомий, од­ним із виявів цього є погіршення рівня життя в Україні. Необ­хідність адміністративної реформи прямо походить з конституційних основ державного устрою, власне є продовженням конституційної ре­форми.

На останньому засіданні Кабіне­ту Міністрів перший віце-прем'єр Юрій Єхануров доповів, що перший етап адміністративної реформи за­вершено, вкорочено понад 17 тис. урядових службовців, на 167 осіб зменшено кількість заступників міністрів та керівників інших цент­ральних відомств.

Президент Центру економічного розвитку Олександр Пасхавер об­стоює думку про те, що "обмежува­тися лише трансформацією держав­ної машини — означає прирікати адміністративну реформу на невда­чу. Необхідно, щоб усі елементи політичного ланцюжка були "зріли­ми і працювали на єдину мету, здійснюючи вплив суспільства на державну машину".

Конституція і є тим самим задо­кументованим договором про співіснування громадян і влади, суспільства і держави, про засоби взаємодії усіх цих чинників. Існує маса рецептів з історичного досвіду, як найбільш ефективно користува­тися цим арсеналом юридичних або політичних засобів у житті держави, але кожна держава має пройти свій шлях пізнання.