1.1. Поняття конституційно-правової відповідальності, суб’єкти та об’єкти конституційної відповідальності

Конституційно-правова відповідальність має досить складний політико-правовий характер, оскільки вона пов'язана з такими соціальними явищами, як народ, нація, держава, влада, політика.

Цей вид діяльності настає за конституційний делікт (правопорушення), який виявляється в особливих негатив­них наслідках для суб'єктів конституційного правопорушення.

Об'єктом правопорушення є політико-правові суспільні відносини, які регламентуються нормами конституційного права України. Сутність цих правовідносин полягає в тому, що вони є найважливішими, основоположними, ґрунтуються на ідеях та практиці волевиявлення народу, внаслідок чого об'єктом правопорушень можуть бути владовідносини у сфе­рі реалізації прав і свобод людини і громадянина в Україні, видання актів державних органів, Президента України, ви­борчих прав громадян, референдумів тощо.

Суб'єктами конституційно-правової відповідальності можуть бути органи державної влади, державні органи, вищі посадові особи, органи і посадові особи місцевого самовряду­вання, фізичні особи [9, ст.115].

Формами (санкціями) конституційно-правової відпо­відальності є:

скасування або призупинення нормативно-правового ак­та, який не відповідає Конституції;

дострокове припинення повноважень відповідних органів або посадових осіб;

визнання виборів або результатів референдумів недійсними;

відповідальність депутатів перед парламентом або перед місцевою радою;

офіційне визнання роботи державних органів, посадових осіб незадовільною (у тому числі шляхом висловлювання во­туму недовіри урядові, дострокове розформування підлегло­го органу тощо). Вказівки на можливість застосування таких санкцій містяться у відповідних нормах Конституції України, зокрема у статтях 81, 87, 111, 115, 118 та 126 [1].

Проте, вичерпні норми конституційно-правової відпові­дальності вищезгаданих суб'єктів можуть бути визначені ли­ше за умови чіткішого закріплення у Конституції України прав основного суб'єкта — народу, перед яким мають нести відповідальність усі вищеперелічені органи та посадові особи.

Згідно зч. 2 ст. 5 Конституції України єдиним джерелом влади в Україні є народ.

Розрізняються такі види єдиної влади: влада, яку здій­снює народ безпосередньо; через органи державної влади; через інші державні органи; через органи місцевого самовря­дування.

Природно, що народ і є тим основним суб'єктом, перед яким згадані органи мають нести конституційно-правову від­повідальність.

Проте, згідно зі статтями 76, 103 та 141 Основного Зако­ну народ формує лише одну гілку влади — законодавчу, оби­рає Президента України, місцеві ради та голів сіл, селищ і міст.

Фактично, крім народу, джерелом державної влади в Ук­раїні є Президент, який формує дві інші гілки влади — вико­навчу та судову. Звідси, ці органи, зокрема виконавчі, несуть конституційно-правову відповідальність перед народом — єди­ним джерелом влади, а відповідають перед парламентом і Президентом [1, ст. 87 і пункти 9, 10 ст. 106 ].

Повною мірою це стосується і судової гілки влади. Згідно з п. 23 ст. 106 Конституції України, статтями 20, 21, 25, 32, 38 та 61 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лю­того 2002 р. саме Президент України утворює і ліквідує суди загальної юрисдикції, місцеві загальні суди, господарські та адміністративні суди, апеляційні суди, касаційний суд Украї­ни, вищі спеціалізовані суди, призначає та звільняє з посади професійних суддів.

У зв'язку з цим, призначення на певні посади та звіль­нення з цих посад можливі лише у порядку підпорядковано­сті нижчестоящих вищестоящим. Тобто, фактично судова влада в цілому та судді її системи фактично підпорядковані Президенту України, незважаючи на те, що вона (судова влада) є окремою, відносно незалежною від інших, самостій­ною гілкою єдиної державної влади, що підтверджує ст. 126 Конституції України, яка закріплює визнаний у всьому світі принцип незалежності суддів.

Якщо поряд з призначенням і звільненням суддів Консти­туція України [1, п. 27 ст. 85] передбачає, що Верховна Рада України обирає суддів безстрокове, то незрозуміле, по-пер­ше, з якого часу судді набувають свої повноваження — при їх призначенні чи після обрання; по-друге, як бути у тому ра­зі, якщо Президент звільнив з посади суддю, але він залиша­ється у цьому статусі, оскільки його обрав парламент?

Відповіді на це питання Конституція України не дає, а то­му й не передбачає конституційно-правової відповідальності за фактичне порушення згаданих статей.

Отже народ практично не може контролювати роботу урядовців та суддів, а також відкликати народних депутатів, оскільки вони внаслідок виборів дістають вільний мандат. Тобто щодо них неможливо застосувати санкції конституцій­но-правової відповідальності.

Таким чином, конституційно-правова відповідальність стосовно згаданих органів та осіб обмежена, а деякі санкції щодо них може застосовувати лише Президент України.

Між тим цей державний орган, яким є глава держави, до жодної гілки влади не належить. Звідси виникає закономірне питання щодо застосування ним відповідних санкцій до зга­даних органів державної влади.

Уявляється, що названі проблеми випливають з не до­сить чіткого уявлення щодо підстав та форм (санкцій) кон­ституційно-правової відповідальності. Це пояснюється тим, що в багатьох випадках її детально не регламентовано.

Відомо, що цей вид відповідальності буває двох видів: ретроспективною, коли відповідальність настає у разі, якщо для цього існує нормативна основа внаслідок якої під­ставою конституційно-правової відповідальності є вчинення відповідним органом, посадовою особою або депутатом пра­вопорушення; і позитивною, яка полягає у відповідальному ставленні органу або особи до своїх обов'язків, виконання ними своїх обов'язків [16, ст.39].

Саме такими і є підстави для цього виду конституційно-правової відповідальності, що безпосередньо випливають з правового статусу органу, посадової особи, депутата.

Проте, оцінити їх поведінку іноді неможливо, оскільки у відповідному нормативно-правовому акті такі підстави не ви­значено. Це пояснюється тим, що виконання приписів таких актів забезпечуються у конституційному праві як безпосе­редньо, так і у поєднанні з іншими видами юридичної відпо­відальності інших галузей права.

Тому конституційно-правова відповідальність в цілому — це, безумовно, юридична відповідальність у широкому розу­мінні слова.

Проте, виділяють і конституційну відповідальність у вузькому (власному) розумінні слова, яка стосується лише певного кола суб'єктів і санкцій.

Підтвердженням цьому є положення ч. 4 ст. 81 Консти­туції України, згідно з яким у разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяль­ності повноваження народного депутата України припиня­ються достроково на підставі закону за рішенням суду [7, c.128].