1. Класифікація текстових виділень

Виділення - елементи тексту (букви, слова, словосполучення,

фрази), оформлення яких відрізняється від оформлення основного

тексту, що робить їх помітними, але вони входять до моноліту текс­

тового блоку. Виділення потребують цілі уривки або фрази -

наприклад, цитати, правила, формулювання найважливіших

положень; частини фраз - наприклад, визначення, логічні посилен­

ня; окремі слова - наприклад, терміни, імена вчених і політичних

діячів; частини слів - наприклад, граматичні закінчення; окремі

букви - наприклад, умовні позначення математичних розмірів.

Отже, у текстовій частині видання виділяють:

• визначення понять;

• нові терміни;

• частини речень або слів, на які слід звернути увагу;

• умовні позначення;

• табличні дані;

• формули;

• віршований текст;

• тексти драматичних творів чи уривків із них;

• тексти документальних творів, фрагменти з літописних джерел;

• цитати;

• текстівки;

• заголовки у підбір до тексту.

Спосіб і вид виділення обирається відповідно до типу видання,

його призначення. У драматичних творах, навчальних і довідко­

вих виданнях виділення є невід'ємною частиною тексту.

За призначенням і роллю у виданні відрізняють виділення:

1. Внутріиіньотекстових заголовків, які входять у текст і вказують

на тему конкретного фрагменту. Застосовуються у виданнях

зі складною багаторівневою рубрикацією або з розділами великого

обсягу без підзаголовків. Виділення графічно підкреслюють слова

чи словосполучення, що визначають тему змістової частини тексту,

214 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

полегшуючи тим самим читання та пошук матеріалу. Бувають

одно-, дво-, трирівневі виділення, наприклад:

1-ий рівень - напівжирний курсив, 2-ий рівень - напівжирний, 3-ий

рівень - розріджений, або 1 - напівжирний, 2 - курсив розріджений, 3 -

розріджений світлий, або 1 - напівжирний широкий, 2 - напівжирний нор­

мальний, 3 - розріджений світлий.

2. Уточнення і логічні посилення змісту фрагменту тексту або

фрази виділенням слова або словосполучення. Застосовуються для

уникнення подвійного тлумачення змісту, чи акцентування на

конкретному фрагменті або слові за змістом (курсивом, розрідже­

ним). Наприклад:

Підручник повністю розкриває тему заняття - саме підручник,

а не будь-яке інше видання;

Підручник повністю розкриває тему заняття - повний виклад

теми є у підручнику;

Підручник повністю розкриває тему заняття - про тему

конкретного заняття можна прочитати у підручнику.

3. Мнемонічно-довідкові6 акцентування модифікацією гарнітури

основного тексту (розріджений, курсивний, напівжирний), іншою

гарнітурою, сполученням напівжирного шрифту із нешрифто-

вими виділеннями (виступ, відступ). У такий спосіб виділяють:

• терміни, назви, імена для кращого їх запам'ятовування і швид­

кого пошуку у суцшьному тексті;

• правила, закони, найважливіші положення, на які читачу обов'яз­

ково треба звернути увагу і, за необхідності, легко знайти.

4. Структурні виділення, що членують текст, і є засобом орієн­

тації у виданні. Вони доцільні для:

• документального, допоміжного тексту, прикладів, що допомагають

читачеві швидко орієнтуватися у тексті, відрізняти додаткове від

основного, легко відшукувати фрагменти, які стосуються конкрет­

ного структурного рівня. Так, наприклад, всі документальні

фрагменти виділяються графічно (курсивом, втягуванням, кеглем,

гарнітурою) не лише в структурі основного тексту, але й у комен­

тарях, висновках. Тому читач може, за необхідності, прочитати

лише документальні матеріали і пропустити текст коментарів.

6 Мнемоніка (грец. шпешопіка - мистецтво запам'ятовування) - сукупність прийомів і

способів, що полегшують запам'ятовування і збільшують обсяг пам'яті через штучні асоціації

КЛАСИФІКАЦІЯ ТЕКСТОВИХ ВИДІЛЕНЬ 215

У навчальних виданнях графічно виділяють приклади, завдання

і питання для перевірки знань. У художньому творі виділення

одного зі структурних пластів (коментарів, епізодів, приміток,

документів, листів, прикладів) посилює його вплив на читача. Так,

листи нерідко складають курсивом або рукописним шрифтом,

висновки підкреслюють, для документальних матеріалів обирають

гарнітури, подібні за малюнком до друкарської машинки;

• пояснювальних слів про авторську та мовну приналежність цитат,

приміток, виділених слів, щоб допомогти читачеві зрозуміти, чиї

слова чи переклад з якої мови він читає (найчастіше - курсивом);

• елементів бібліографічного запису;

• літер, складів, щоб продемонструвати структуру слова у мовних

словниках чи філологічних текстах.

5. Рубрикаційні виділення заголовків допоміжних та іпюстрацій-

них текстів прикладів, завдань, внутрішньотекстових приміток,

а також особливих видів тексту. Як правило, кегль зменшується на

2 п., або береться гарнітура з меншим вічком порівняно із основ­

ним текстом.

6. Технічні виділення символів, цифрових номерів-позицій

ілюстрацій, які є експлікацією (умовним позначенням деталей

зображення).

Необхідність текстових виділень визначає автор, але іноді техніч­

ний редактор може вказати авторові на їх потребу. Якщо до технічного

редактора надходить оригінал із розміченими виділеннями, він має їх

системно узгодити і привести у відповідність до загального стилю

оформлення видання. Спосіб виділення ні в якому разі не може збіга­

тися з оформленням заголовків, особливо найнижчого рівня, які скла­

дають у підбір до тексту.

Способи виділення поділяються на дві основні групи - шриф­

тові і нешрифтові, окремо виділяють комбіновані. Розмічаються

виділення в оригіналі коректурними знаками.

1.1. Шрифтові виділення

До шрифтових виділень належать: зміна гарнітури шрифту,

його накреслення, кегля, щільності розташування літер чи слів

(див. тему 4). Вибір шрифтових засобів виділення тісно пов'язаний

із стилем оформлення видання та його розмірними параметрами.

216 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

Зміна малюнка (гарнітури) шрифту необхідна для структурних

виділень великого обсягу. Найчастіше - для тексту, приміром,

документально-ілюстративного характеру, значення якого не

поступається вагою основному тексту: зменшення кеглю основної

гарнітури може погіршити розуміння, втягування неможливе

через великий обсяг тексту (зауважимо, що втягування доречні,

лише якщо обсяг тексту не перевищує повну сторінку, щоб читач

міг помітити різницю між форматом основного тексту і складеного

на вузький формат), а курсивний текст великого обсягу має низьку

читабельність.

Накреслення гарнітури основного тексту змінюється на:

• світлий курсив - для окремих слів, словосполучень, термінів,

довідкових чи невеликих структурних виділень, частин слів,

математичних символів, скорочень, яких може бути кілька на

одній сторінці. Курсив красиво виглядає і має видільні власти­

вості меншої сили, ніж жирне накреслення. За його допомогою

можна одержати м'яке і достатнє для читача виділення, але

сприймається він гірше за шрифт прямого накреслення, тому

ним не бажано складати довгі тексти. Для кваліфікованого

читача виділення курсивом достатньо помітне, але читач, що не

має павичок швидкого читання, не завжди розуміє видільне

значення курсиву. У виданнях із великою кількістю математич­

них символів і скорочень найменувань метричних одиниць

виміру інші елементи тексту виділяти курсивом не варто;

• напівжирний прямий - дня важливих для запам'ятовування слів,

словосполучень, внутрішніх підзаголовків, виділення основної

думки тощо. Виділення напівжирним шрифтом надміру різке,

тому, яюцо у виданні лише один вид виділень, доцільніше

застосовувати курсив;

• курсивне напівжирне накреслення - у разі одночасного застосування

кількох видів виділення підвищеної сили. Якщо, наприклад,

у підручнику граматики правила складаються напівжирним

прямим, тоді для виділення частин слів (коренів, суфіксів і т. п.)

обирають напівжирний курсив;

• вузьке чи широке накреслення - для зміни ритму читання для

незначних ділянок тексту, схованих у тексті заголовків, логічних

посилень, мнемонічно-довідкових і структурних виділень. За

силою виділення розрядка і світлий курсив приблизно однакові.

Кілька рядків, складених урозрядку, справляють враження

КЛАСИФІКАЦІЯ ТЕКСТОВИХ ВИДІЛЕНЬ 217

розірваного тексту, а великий текст розрядкою збільшує обсяг

друкованого твору;

• великими літерами - для заголовків, колонтитулів, чи у спеціаль­

них випадках, обумовлених дизайном видання. Такий спосіб

майже не застосовується, оскільки погано читається;

• капітелями - для позначення особливої ролі термінів, визначень

чи уривків тексту, а також коли інші способи виділення закріп­

лені за певними елементами видання. Виділення капітеллю за

силою вважається дещо слабшим за курсив, у кириличному

алфавіті малюнок великих та малих літер може відрізнятися,

приміром А-а, Б-б, Е-е, 1-і, Р-р, У-у, Ф-ф, але більшість символів

мають однакове написання, приміром, П-п, К-к, О-о. Тому в деяких

випадках складання капітеллю може залишитися непомітним.

Для виділення важливих змістових частин великої за обсягом

статті використовується зміна кегля текстового шрифту. При

цьому гарнітура та накреслення залишаються без змін. Такий при­

йом шрифтового оформлення допомагає читачеві швидше орієн­

туватися в змісті матеріалу і його структурі. Зміна кегля шрифту

може здійснюватися наступними способами:

• Набір шрифтом, меншим за основний шрифт кегля (на 2 пункти),

застосовується для виділення додаткових другорядних і довідко­

вих текстів великого обсягу. При цьому бажано збільшують

інтерліньяж (на 2 п.), щоб не погіршити зручність читання.

Подібні зменшення кеглів регламентуються держаними стан­

дартами: для тексту, складеного кеглем меншим за 9 п., рекомен­

дуються шрифти рівноконтрастних або малоконтрастних

гарнітур; книжкових виданнях мінімальний кегль - 7 п., енцик­

лопедіях і словниках - 6 п.; обсяг додаткового тексту кеглем 7 п.

зі збільшенням інтерліньяжу - не більший за 1800 знаків на

сторінку, 7 п. - 1500 знаків; у журналах додатковий текст - 6-7 п.

без шпонів, якщо він займає до 10 % формату набору.

• Збільшений кегль застосовується для виділень правил, законів,

важливих положень.

Ці прийоми можуть сполучатися різними способами (напів­

жирний курсив зменшеного кегля, розріджений, курсив стиснутий,

напівжирна капітель).

Напівжирний шрифт іншої гарнітури застосовують у тих

випадках, коли гарнітура основного тексту не має напівжирного

накреслення.

218 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

1.2. Нешрифтові виділення

Нешрифтовими виділеннями є будь-які поєднання шриф­

тових елементів із декоративними та пробільними: одно- та дво­

сторонні втягування, збільшення інтерліньяжу, застосування

лінійок, рамок, підкладок, кольору.

Проміжки навколо певішх елементів видання вживають у поєд­

нанні з іншими способами виділення для посилення видільних функ­

цій чи відокремлення структурних частин (закінчення чи початок).

Одно-, двосторонні втягування - складання на неповний формат,

із відступом від лівого чи обох країв. Використовують для структурних

виділень невеликого обсягу, коли текст, який виділяється, не посту­

пається за значенням іншому, а виділяти шрифтом іншої гарнітури

чи накреслення не доцільно. Ширина втягування має помітно (хоча б

у два рази) перевищувати ширину абзацних відступів.

Збільшення чи зменшення інтерліньяжу (міжрядкового про­

міжку) застосовується для структурних виділень великого обсягу,

врізів, заголовків.

Лінійки прості та фігурні можуть підкреслювати, відкреслювати

та обрамляти текст. Підкреслення нерідко застосовується замість

шрифтових виділень. Якщо лінійками підкреслені окремі слова чи

фрази, необхідно збільшувати інтерліньяж. Вертикальні лінійки

застосовують у сполученні з утягуванням для структурних виді­

лень великого обсягу, коли виділений текст займає цілі сторінки

й втягування може стати непомітним для читача. Обрамлення

повними і неповними рамками застосовується для оформлення

правил, законів, важливих положень для підкреслення їхнього

значення. В усіх випадках між лінійками і текстом необхідний

помітний проміжок - не менше половини кегля шрифту. Без таких

проміжків лінійки недостатньо помітні, а текст, що приєднується

до них, гірше читається.

Винесення в окремий блок, втягування, обрамлення тексту

лінійками та рамками роблять видання візуально привабливішим,

урізноманюють оформлення, привертають увагу читача до

потрібних текстових фрагментів. Винесення - невеликий фрагмент

тексту, що не перевищує двох речень і розташовується в розриві

основного тексту чи на полях. У такий спосіб оформляють врізи,

короткі коментарі чи додаткові відомості до основного тексту, зміст

яких передається стислими й виразними фразами, що збуджують

інтерес до публікації в цілому. За винесенням на полях закріп

люєтьєя постійне композиційне місце відносно межі аркуша и

КЛАСИФІКАЦІЯ ТЕКСТОВИХ ВИДІЛЕНЬ 219

основного тексту. Найкраще, коли для винесень передбачене місце

в модульній сітці. Винесення усередині тексту повинні помітно

відрізнятися від основного тексту, бути контрастними.

При верстці тексту слід враховувати, що:

• використання напівжирного накреслення чи підкреслення симво­

лів в основному тексті сильно затемнює текст і робить його схожим

на дошку для шахів, тому його варто уникати, а для виділення

використовувати курсивне накреслення або капітель (рис. 5.1-а);

• курсивне накреслення і великі літери ускладнюють розуміння

тексту, швидко втомлюють читача при їх надмірному викори­

станні (рис. 5.1-6);

• одночасне застосування жирного, курсивного накреслення і під­

креслення символів для виділення в одному тексті, а також

одночасне використання капітелі і підкреслення в одному

фрагменті тексту погіршують орієнтацію у виданні і заважають

сприйняттю (рис. 5.1-в);

• занадто великий міжрядковий проміжок робить текст блідим

і розмитим (рис. 5.1-а);

• рядки, з урахуванням проміжків, що мають довжину менше 20 чи

більше 60 символів, читати складно, тому слід дотримуватися

правильного балансу між кеглем шрифту і шириною шпальти:

оптимальна ширина - 39 символів (рис. 5.1-в);

• великий кегль при малій ширині шпальти змушує робити пере­

носи слів, а їх не може бути більше двох поспіль (рис. 5.1-6).

використання напівжирного накреслення чи курсивн е накресленн я і

ВЕЛИКІ БУКВИ та-

підкреслення символів в основному тексті сильно кож утрудняють розум ін­

ня тексту і ШВИДКО

затемнює текст і робить його схожим на дошку СТОМЛЮ Ю ТЬ ЧИ­

ТАЧА, якщо їх викори-

для ш ахів, тому його варто уникати а \ля стовувати надмірно, а

ВЕЛИКИЙ КЕГЛЬ

виділення використовувати курсивне накреглі-пня при м алій ширині шпа­

льти примушує роби-

або капітель, а занадто великий міжрядковий ти багато ПЕРЕНО

СІВ наприкінці рядків,

«V проміжок робить текст блідим і розмитим; б) а їх не м ож е бути більш

двох підряд;

одночасне застосування зкирного, курсивного накреслення і пілкргглепня символів

для виділення в одналгу тексті, а також одночасне використання КАПІТЕЛІ і пілкрсс-

ДСШІ2 в одному фрагменті тексту погіршують орієнтацію у виданні і заважают ь

сприйняттю, а МЗАИЙ КСГЛЬ при великий ширині шпальти не дозволяють дочитати

ц) текст до кінця рядка;

Гін-. 5.1. Неправильне використання виділень в основному тексті і співвідношення кегля,

Формату набору й інтерліньяжу

220 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

Кольорове виділення дає найбільший за значущістю акцент.

У книгах та журналах обкладинка завжди кольорова, але всередині

цих видань колір застосовується переважно у художньо-зобра­

жальних або подарункових книжках і в журналах, де зображення

несе рівноправний з текстом зміст (жіночі модні журнали, ката­

логи, туристична продукція). Кольорові елементи дають змогу

ідентифікувати видання серед інших, а кольоровий логотип при

повторенні на кожній сторінці стає путівником для читача. Засто­

сування кольору в шрифті чи для плашки, підкладки є сильним

способом привернення уваги, але слід виконувати вимоги держав­

них стандартів щодо дотримання вимог зручності читання у книгах,

газетах і журналах, особливо у виданнях для дітей. Нерідко кольо­

ром виділяють уривки тексту, чи обрамляють кольоровими рамка­

ми, розміщують на кольоровому тлі. Для різноманітних варіантів

необхідне і неоднакове колірне вирішення.

Для шрифту найчастіше обирають яскраві темні кольори,

які помітно відрізняються від чорного кольору основного тексту

і водночас чітко відбиваються на білому папері, - наприклад,

вишневий, темно-зелений. Для рамок підходять яскраві, інтенсивні

тони, для фонових плашок - бліді, які не забивають чорний колір

шрифту, але достатньо помітні на білому папері. Водночас сполу­

чення кольорів повинно бути гармонічним, аби не створювати

неприємної для очей різкості і строкатості.

Виворітка - текст, колір літер якого темніший за колір тла,

на якому він розташований. Традиційний варіант виворітки - білі

літери на чорному тлі. Але це можуть бути жовті літери на синьому

тлі, або рожеві на фіолетовому. Темні літери на світлому тлі

видаються меншими, ніж світлі на темному, тому для текстів, скла­

ден их виворіткою, обирають невеликі кеглі. Виворітка знижує

читаність тексту і тому застосовується лише для окремих елементів

видання невеликого обсягу - назв рубрик, заголовків, текстівок,

іноді - врізів чи допоміжних текстів у рекламі. Виворітний шрифт,

як правило, має кегль більший за звичайний, оскільки світлі літери

на темному тлі завжди здаються меншими. Найбільш придатні

для виворіток рубані гарнітури з простим малюнком.

Виворітні літери також можуть застосовуватися як проміжки

між словами. Так, дизайнери стверджують, що у заголовках Най­

кращий для сприйняття проміжок дорівнює ширині літери «]».

Виворітний символ «)», надрукований між словами, і дає потрібний

проміжок.

КЛАСИФІКАЦІЯ ТЕКСТОВИХ ВИДІЛЕНЬ 221

Для складання виворітного тексту у журналах Держстандарт

рекомендує використовувати шрифт напівжирного накреслення

кеглем не менше 8 п. на шпонах, але обсяг такого тексту не повинен

перебільшувати 50 % від площі сторінки. Газетний текст, при­

значений для друкування на кольоровому чи сірому фоні оптичною

густиною більше 0,40 Б, складається виворітним шрифтом кегля не

менше 9 п. на шпонах зі збільшеним інтерліньяжем. Для друку­

вання тексту кольоровими фарбами на кольоровому фоні

рекомендується застосовувати шрифт кегля не менше 10 п. У книж­

кових виданнях застосування виворіток зумовлюється загальним

дизайном.

На підкладках (кольоровому тлі) розташовують короткі текстові

матеріали: врізи, виноси, ліди, резюме, коментарі. Якщо підкладка

не дуже контрастна, а текст достатнього кегля та насиченості, тоді

такі фрагменти добре виокремлюються на сторінці. Також підклад­

ками доповнюють елементи заголовкового комплексу, текстівки, під­

писи, добірки, окремі текстові матеріали. Якщо стиль оформлення

видання не передбачає застосування рамок та лінійок, на світлих

підкладках можуть бути розташовані додаткові тексти. Для забезпе­

чення легкості читання різниця в яскравості тла і кольору літер має

складати мінімум 40 %. Це - абсолютний мінімум.

Виділення виворіткою або підкладкою є сильним виразним

засобом, але читати текст, поданий на темному тлі важко, тому

у такий спосіб основний текст не виділяється.

Особливо ретельно опрацьовують видання для дітей. Так, не

допускається наявність тексту на кольоровому фоні та на кольоро­

вих ілюстраціях оптичною густиною більше 0,3 Б. Основний текст

у цьому випадку для вікової групи до 5 років має відтворюватися

шрифтом рубленої гарнітури світлого широкого прямого накрес­

лення 20 кеглем і більше місткістю не більше 5 знаків зі збільшен­

ням інтерліньяжу не менше 4 п., а довжина рядка становитиме -

7-9 1/2 кв. (126-171 мм), але кольоровими фарбами та виворітним

шрифтом основний і додатковий текст не може бути складений.

Основний текст видання для дітей віком від 6 до 10 років на

кольоровому фоні або на кольорових ілюстраціях повинен бути

відтворений шрифтом рубленої гарнітури світлого широкого

прямого накреслення кеглем не меншим за 16 п. місткістю

не більше 6,4 знака зі збільшенням інтерліньяжу не менше 4 п.,

із довжиною рядка 4 1/2 -9 1/4 кв. (81-167 мм). Не допускається

222 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

відтворення основного тексту видання кольоровими фарбами та

виворітним шрифтом. Кегель шрифту виокремлення фарбою

іншого кольору повинен бути на 2 п. більшим від кегля шрифту

основного тексту. Не допускається виокремлення кольоровими

фарбами на кольоровому фоні та на кольорових ілюстраціях. Для

третьої вікової групи (від 11 до 14 років) на кольоровому фоні або

на кольорових ілюстраціях шрифт може бути зменшений до 12 п.,

але кольоровими фарбами та виворітним шрифтом основний

текст друкувати неможливо. У виданнях для підлітків (15-18 років)

допускається виворітний шрифт для тексту обсягом не більше 2000

знаків, шрифтом рубленої або нової малоконтрастної гарнітури

кеглем не менше 10 п. зі збільшенням інтерліньяжу на 1-2 п. на

фоні оптичною густиною не менше 0,4 Б.

При розташуванні текстів на сірих підкладках бажано підби­

рати відтінки таким чином, щоб різниця освітленості між сусідніми

ділянками становила не менше 10-15 %. Тло і розташовані на ньому

літери повинні відрізнятися яскравістю не менше, ніж на 50-60 %.

На одній сторінці має бути не більше чотирьох кольорів, разом

із кольором фона і текстів.

Кольори не мають бути подібними за яскравістю чи тоном

(скажімо, малиновий і рожевий). Наприклад, один колір у синій

(холодній) гамі, інший - у сонячній (теплій), або якщо один темний,

тоді інший - світлий.

1.3. Уніфікація виділень

Отже, виділення в тексті здійснюється шрифтовими та не-

шрифтовими способами.

Шрифтові виділенім роблять:

• зміною накреслення - нахилу, щільності, насиченості;

• зміною гарнітури шрифту для окремих фрагментів сторінки;

• виділенням слова або фрази шляхом збільшення або зменшення

ширини знаків;

• зменшенням або збільшенням кегля основної гарнітури (най­

частіше на 2 пункти);

• застосуванням капітелі;

• застосуванням ініціалу для позначення початку нової значен­

нєвої частини.

КЛАСИФІКАЦІЯ ТЕКСТОВИХ ВИДІЛЕНЬ 223

До нешрифтових виділень належать:

• виділення шляхом збільшення інтерліньяжу;

• втягування;

• обрамлення (лінійками або рамками);

• винесення в окремий текстовий блок;

• зміну кольору тексту або підкладки;

• виворітку.

В оформленні виділених ділянок тексту необхідна визначена,

послідовно проведена система. Протягом усього видання однорідні

елементи тексту виділяють однаковіш способом, щоб допомогти

читачеві легко відрізнити один вид виділення від іншого. Наприклад,

якщо терміни складені у розрядку, тоді імена краще виділити

світлим курсивом. Часті виділення погіршують зручність читання,

значно знижують його швидкість і дієвість самих виділень.

Для різних за вагомістю елементів (виходячи з цільового і

читацького призначення) відповідно застосовуються неоднакові

за силою способи виділення. V кожному конкретному виданні

кількість цих способів обмежується - надто складна система виді­

лень у тексті викликає зайву напругу читача. Виділення має допо­

могти відрізнити внутрішні заголовки, логічні посилення, терміни,

імена, назви. Якщо вони містяться у тексті одночасно і способів

виділення кожного об'єкта по-різному не вистачає, тоді однаково

виділяти їх можна парами: внутрішні заголовки і терміни, імена

i назви.

Усі виділення повинні бути зроблені послідовно, тобто якщо

у виданні виокремлюють назви міст, тоді їх слід виділяти всі та

однаковим способом. Наприклад, імена - розрядка при першому

згадуванні; назви - курсив світлий при першому згадуванні;

приклади - 8 п. із втягуванням і відбиттям від основного тексту;

глогічні посилення - курсив світлий. Для цього складають видав­

ничу специфікацію, в якій позначають всі елементи тексту та їх

графічне оформлення.

Питання про кількість видільних елементів тексту належить

до компетенції автора і редактора. При правильному, обгрунтова­

ному виборі способів оформлення, функція акцентування підви-

11 дується. За великої кількості виділень, сторінка виглядає строкатою,

що розсіює увагу читача, заважає йому зосередитися.

Виділення в оригіналі роблять коректурними знаками, із по-

ii пеннями на лівому полі кожної сторінки оригіналу за допомо-

іон) прийнятих скорочень.

224 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

Технічний редактор узгоджує з автором:

1. Способи виділення.

2. Типи виділень: шрифтові, нешрифтові і комбіновані. Особ­

лива увага приділяється оформленню драматичного тексту, під­

ручників з мови.

3. Відмінність виділень у тексті від оформлення заголовків,

особливо низьких ступенів співпідпорядкованості і складених

у підбір.

2. ВИДИ ТА ПРАВИЛА ОФОРМЛЕННЯ

ДОДАТКОВО-ДОПОМІЖНОГО ТЕКСТУ

Додатково-допоміжний текст містить потрібну читачеві інфор­

мацію, але не основну, тому зорово ці елементи видання відріз­

няються від основного тексту, розміщуються у виданні та на

сторінці відповідно до прийнятих правил. Кожен із додаткових

текстів виконує свою функцію у виданні і має бути відповідно

оформлений.

2.1. Вступні та заключні тексти

Важливу роль для розуміння змісту видання грають елементи

тексту, що дають попередні відомості про тематику видання,

історію створення, авторів, склад тексту, дають поради щодо най­

зручніших умов користування. Ці завдання виконують вступні

тексти: передмова, вступна стаття і вступ. Узагальнення змісту

аналіз і деталізація дається у заключних текстах: висновках, після­

мові. Супровідна та редакційна статті є окремим твором, який

безпосередньо пов'язаний з основним змістом, але виражає думку

конкретної особи (осіб), узагальнює і аналізує конкретні події

чи обставини.

Передмова - елемент службової частини видання, що характо

ризує надруковані у виданні матеріали для зацікавлення читач.і,

кращої підготовки до ефективного читання з урахуванням осоП

ливостей видання. Передмова у друкований твір не входин, і

є обов'язковою у наукових, виробничих, довідкових, навчальмич

виданнях.

ВИДИ ТА ПРАВИМ ОФОРМЛЕННЯ ДОДАТКОВО-ДОПОМІЖНОГО ТЕКСТУ 225

З передмови читач дізнається про особливості змісту, побу­

дови, призначення, відмінності від інших близьких за темою і

змістом видань. Крім цього, передмова може бути своєрідною

рекламою видання, акцентувати на найпривабливішому або

найактуальнішому для сьогодення, тому має бути лаконічною

і написаною цікаво за сенсом і стилем. Адже початкове уявлення

про видання читачі, книгорозповсюджувачі та бібліотекарі

складають найчастіше саме за передмовою. М. В. Ломоносов у

«Риториці» стверджував, що передмова має, по-перше, поясню­

вати, заради чого видання почате, тобто вказувати на важливість

для читача (мету видання); по-друге, характеризувати тему і зміст

як річ важливу, потрібну і корисну для читачів, тобто показувати

значимість змісту для них; по-третє, розкривати загалом саму суть

змісту.

У передмові розкриваються:

• значення теми і змісту твору;

• особливості змісту і форми;

• літературні й інші джерела;

• принципи добору матеріалу;

• принципи побудови видання;

• невирішені і невисвітлені проблеми з поясненням причин;

• всі аспекти, що вносять нові ідеї у літературу, науку, практику;

• відмінності твору, який друкується, від інших на подібну тему;

• читацьке призначення, привабливі аспекти твору для цільової

аудиторії;

• поради щодо особливостей роботи з виданням, особливо довід­

ковим і навчальним.

Передмова має висвітлювати хоча б одне з перелічених поло­

жень, але вона не може дублювати анотацію чи реферат. Якщо

в передмові неможливо щось додати до викладеного в анотації

чи рефераті, вона не потрібна. Передмова пишеться автором

чи сторонньою особою: редактором, перекладачем, науковцем,

відомою особою. В історичних виданнях, надрукованих після

смерті автора, її замовляють сторонньому фахівцю, у перекладених

виданнях може бути передмова перекладача. Нерідко передмова

авторитетної людини надає твору більшої переконливості, стає

своєрідним гарантом його якості. На публікацію передмови видав­

ництва чи редактора потрібна згода автора так само, як і на будь-

які редакційні зміни.

226 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

В енциклопедіях, словниках, науково-довідкових виданнях

обов'язково подаються вказівки щодо користування виданням, особ­

ливості основного та додаткового тексту. Тут можуть розкриватися

особливості вид ілення, умовні позначення, спосіб посилань, важливі

для розуміння змісту і тому складаються збільшеним кеглем.

У підручниках іноді виникає необхідність викласти методику

вивчення предмету. Але такий текст призначений не для учнів,

а для викладачів і тому може складатися зменшеним кеглем,

що буде вказувати на його необов'язковість.

У виданнях літературно-художніх найчастіше вміщують вступ -

перша, вхідна частина твору, у якій автор починає розкривати

тему. У цьому принципова різниця між ними.

Вступна стаття призначена допомогти читачеві краще, глибше,

точніше, тонше, з урахуванням сучасних досягнень наукової

думки, сприйняти художню чи наукову творчість письменника або

вченого - автора твору. Найчастіше вступна стаття супроводжує

видання творів класики. Вона не може бути написана автором

твору. Отже, мета вступної статті ширша за мету передмови, вона

є аналізом, осмисленням творчості чи твору, історико-літературним,

науковим, теоретичним твором, що, в свою чергу, певною мірою є

самостійним і може бути опублікованим навіть у вигляді окремого

видання чи у складі збірника творів.

У художній літературі на початку видання іноді наводиться

коротка біографія автора твору або дається аналіз його творчості

Вступні тексти розміщують на перших сторінках видання і

починають заголовком (найчастіше зі спуском) - «Передмова»,

«Вступ», «До читача», «Замість вступу», «Передмова автора»,

«Передмова до українського видання», «Від видавництва». Вступна

статгя може мати тематичну назву, але якщо її немає, тоді у заго­

ловку зазначають «Вступна статгя». Якщо у заголовку не вказана

приналежність вступного тексту, тоді вказують: «Автор»; «Редак­

тор»; «Перекладач» або прізвище автора тексту.

Відкриває видання, як правило, вступна статгя. Вона розміщуєть­

ся після титульного аркуша чи змісту (якщо він іде на початку

видання), перед передмовою автора (при її наявності). Передувати

вступній статті може тільки передмова видавництва чи редактора,

якщо в них повідомляють про усе видання у цілому, разом із вступ­

ною статтею. Кілька передмов різної авторської приналежності роз­

міщують послідовно: неавторські передмови (видавництва,

»ИДИ ТА ПРАВИЛА ОФОРМЛЕННЯ ДОДАТКОВО-ДОПОМІЖНОГО ТЕКСТУ 227

редактора, стороннього фахівця), потім - авторські, як ближчі до

основного тексту. Авторських передмов у перевиданнях може бути

кілька, адже передмови до наступних видань розкривають відмін­

ності від попереднього й особливості нового, що важливо для

читача, знайомого з колишніми виданнями твору. Тоді їх роз­

міщають у зворотному порядку номерів видань: «Передмова до другого

видання», «Передмова до першого видання». Якщо ж передмова містить

лише уточнення тексту передмови до першого видання, тоді краще

вмістити одну уточнену передмову, без позначення номера пере­

видання. Передмову до перекладу в перекладних виданнях

друкують перед передмовою до оригіналу, адже авторська чи

видавнича передмова оригіналу стає вже частиною твору.

Бажано, щоб вступні тексти займали парну кількість сторінок,

тоді основний текст буде починатися з правої, непарної сторінки.

Щоб цього досягти, збільшують або зменшують кегль шрифту,

обирають іншу гарнітуру, змінюють інтерліньяж, формат набору.

Зменшення кегля підкреслює підпорядкований, службовий харак­

тер тексту передмови чи вступної статті. Але вступ бажано скла­

дати шрифтом тієї ж гарнітури і кегля, що й основний текст,

оскільки він є частиною твору. Передмова до видання, написана

авторитетною особою, може бути складена більшим кеглем, особ­

ливо у випадках, коли вона містить принципові положення

іа темою, але бажано, щоб шрифт відрізнявся від основного на­

кресленням чи гарнітурою. Це стосується й авторських передмов,

які містять відправні для змісту положення.

Післямова дуже близька за призначенням до вступної статті,

.иіе автор післямови значною мірою оперує матеріалом твору,

оскільки передбачає, що читач вже з ним знайомий. У ній не тільки

аналізується й осмислюється із сучасних позицій твір автора, але

можуть бути доповнення новими даними і матеріалами. Заголовок

може бути типовим «Післямова» чи тематичним. Її розміщують

після додатків, перед бібліографією, примітками, коментарями,

покажчиками, оскільки до цих частин видання читач звертається

»мі .іторазово.

В исновки я к структурний елемент видання обов'язковий лише

V наукових виданнях. У них наводять оцінку одержаних результа-

і іп роботи або її окремого етапу (негативних також) з урахування»!

і іч юних тенденцій вирішення поставленої задачі; можливі галузі

їм і користання результатів роботи; народногосподарську, наукову,

228 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

соціальну значущість. Розташовують висновки безпосередньо після

викладення твору, починаючи з нової сторінки. Текст може поді­

лятись на пункти.

Крім цього, на ґрунті одержаних висновків окремо можуть

наводитись рекомендації. У них визначають подальші роботи, які

вважають необхідними, приділяючи основну увагу пропозиціям

щодо ефективного використання результатів дослідження чи роз­

роблення. Рекомендації вмішуються після висновків, починаючи

з нової сторінки. їхній текст може поділятися на пункти.

Післямову, заключну статтю, висновки і рекомендації, як

правило, складають шрифтом тієї ж гарнітури, що й основний

текст, але кеглем, зниженим на 2 п. Заверстують їх відразу після

авторського тексту з непарної сторінки. При наявності і післямови,

і заключної статті спочатку йде післямова. Після цих елементів роз­

міщуються примітки, покажчики і зміст. Оскільки висновки пише

сам автор, то вони розміщуються відразу після твору перед після­

мовою і заключною статтею.

Супровідна стаття може мати риси передмови, післямови, вступ­

ної і заключної статті. Це, по суті, самостійне багатопланове до­

слідження, що носить не допоміжне значення, а є доповненням до

твору. До супровідної статті можна віднести цитати різних особи­

стостей щодо твору, вміщеного у виданні. Такі тексти нерідко роз­

міщують на перших або останніх сторінках видання, його

обкладинці, вони значною мірою носять рекламний характер.

Редакційна стаття - вид матеріалу періодичного видання,

в якому висловлюється думка редакційного колективу, головного

редактора або відомого журналіста, що працює в даному виданні,

її зміст прямо залежить від характеру видання і не залежить від

новин. Мета цієї етапі - повідомити, проаналізувати важливу про­

блему чи висловити думку редакції щодо певної події, відобразити

позицію редакційного колективу. Вона дає можливість установити

визначені стосунки між періодичним виданням і суспільством,

групою читачів, які є цільовою аудиторією. Думка, ідея - головна

відмінність редакційної статті від усіх інших. Редакторська думка

тут не може бути замінена чи витиснута простим повідомленням

інформації. Це так само важливо, як і не допускати проникнення

редакторської думки в інформаційні блоки.

Редакційна стаття у періодичному виданні займає чітко ви­

значене місце (сторінку та її частину, наприклад, третя сторінка,

правий бічний блок на висоту сторінки), має однаковий обсяг і

НИДИ !Л ПРАВИМ ОФОРМЛЕННЯ ДОДАТКОВО-ДОПОМІЖНОГО ТЕКСТУ 229

оформлення. Вона може стояти під рубрикою «від редактора»,

»коминка редактора», «наша думка», «актуально» і не бути підпи-

і .тою Ім'я автора вказується, якщо воно додає особливу важли-

іч« 11. < татгі чи змушує читача прочитати її, автор є постійним для

і....... о кидання. Відомі журналісти мають авторитетні думки, їх

іит>р< пю може підвищити тираж видання.

Форма і стиль редакційної статті залежать від виду видання,

пою ці нчї, читацької аудиторії, редакційного колективу. Газета

* шорни н і,и пий яскравий, властивий тільки їй стиль. Він безпо-

........ ч то ні і і чі.и ті.ся читачем, і в цьому велике значення надається

ііін и іоміогіі. іП.шансованості та координованості між такими

і-іі им орпімп п <у 111 it гь ЗМІ, мета, адресат, редакція. Правила

іыин< .нині рім.ікіііііінїї статті грунтуються на двох основних

п н м ін ііі« (пи і с і ції, ми *іитор, і суб'єкт, чи структура матеріалу)

і ірі.н* і.......міфііич (чіп міс иг і мста). Від автора залежить, яким

іц.н мир мін мімі її і р.и ф.ім н, по іії, деталі й особливості, на яких

■ і К III II I у І у Іі.ІІ у II Mil И 'ріп мі

2.2. 1ПІграф, ирисолта, подяка

І НІ ,1 І\ І \ І І ІII ІIIІ формі тилові іий зміст, провідну ідею,

о,і 11,їм і.нині і нору мі рг і ис крані цитаїи з творів відомих авторів,

і і мі 1.111 іч и тни. її рис м ів' я чи афоризми. Він є невід'ємною части­

нній тиру і рімі-мі.пи підбирається автором.

І 1111 раф до всього твору, якщо йому не передує вступна стаття,

нм 1111 у ю ті. 11.1 наступній сторінці після титулу і змісту, як правило

інмі.ірпій, і порожнім чи заповненим оборотом, або на спуску

i и рніиі и'кстової сторінки, перед текстом твору і його заголовками

\ прану можу сторіїтки, або з великим відступом ліворуч (при-

ii m п т на половину формату набору). Над таким епіграфом може

і іу пі 11 інки графічна заставка. Якщо перед текстом твору є вступна

■ їм і і ч, тоді счііграф розміщують на шмуцтитулі із назвою твору

ми риїдіну після нього, або на першій текстовій сторінці твору,

і иир.іф до частини твору (глави, розділу) заверстується після

пн 11 її пік.і цієї частини на шмуцтитулі чи спускній сторінці перед

її нчч кім 11 проміжками не менше 20 п. над епіграфом і 12 п. під

230 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

ним. Епіграф до статті, оповідання в збірнику також міститься

після їхньої назви перед текстом. Наприклад:

НАЗВА РОЗДІЛУ

НА ШМУЦТИТУЛІ

Текст епіграфа:

ора рв ар вр рар

вла.

А в то р епіграфа

Текст епіграфа: апл вап

врп рвлпр лр плврврвп ор

пврпрв р ор ро рлр р р р

лр рр р л лрр л р р рлл

л рр пвпрп рр пл вр л

рлрлопр влрлор лр пр.

Назва твору

(розділу)

Текст твору: лр вар івра вілар

р аір іра іар іар іра ір ірал рілаор

іоар оіар ліра рілар і ролаіврло

рілар іол іралрі ларі ріларілрліворар

ілвар ло л хуцху йцхура афф рпгк

сьяю ьолмрпіг.

Назва розділу

Текст епіграфа:

миттлівтимиви.

А в то р е п ігр а ф а

Текст твору: моа прлар ар пр

рвпврпврп врлпвлпр влрпвр лрвап

ловр лрввраполпрлрл

рлорлврпвррплрпл рвплралпрвл

рвпр варл.

Оформлення всіх епіграфів у виданні має бути одноманітним.

Епіграф складають на звужений формат (від 1/3 до 2/3

формату рядка основного набору) із правим вирівнюванням

шрифтом меншого кегля. Якщо епіграфом є довгий вірш у 10-16

рядків, його можна заверстати у дві шпальти. Розмір шрифту

для епіграфа вибирається завжди менший за основний текст

приблизно на 2-4 пункти і складається курсивом чи рукописною

гарнітурою.

Текст епіграфа-цитати у лапки не заключають, окрім випадків,

коли в епіграфі сполучається авторський текст із цитатою - тоді

цитату відокремлюють від іншого тексту лапками чи виділяють

шрифтовими способами. Якщо в епіграфі дається іноземний текст

із перекладом, тоді їх складають різними накресленнями шрифту

(приміром, основний текст - курсивом, переклад - прямим),

причому переклад відокремлюють проміжками 4-8 п. Наприкінці

епіграфа ставлять відповідний до змісту розділовий знак чи три

крапки. Після тексту епіграфа окремим рядком наводять джерело

цитати: ініціали та прізвище автора і назву твору без над- і підза-

головкових даних, вихідних відомостей. Посилання на автора і

джерело виділяють шрифтовими способами (найчастіше курси­

вом), відокремлюють від тексту епіграфа на 2-4 п., крапку в кінці

не ставлять.

Епіграф, розміщений на спуску над заголовком, відокремлюється

вщ нього проміжком 16-24 п.; епіграфи і присвяти, які містяться після

заголовка, відокремлюються зверху та знизу на кегельну. Посилання

на джерело в епіграфі відділяється від нього на 2 п. За наявності

кі лькох епіграфів між ними ставиться проміжок у 4 п.

ВИДИ ТА ПРАВИМ ОФОРМЛЕННЯ ДОДАТКОВО-ДОПОМІЖНОГО ТЕКСТУ 231

Присвятою називають напис на початку видання, у якій автор

указує особу чи групу осіб, яким даний твір присвячується. Вона

розмішується:

• після заголовка твору до його тексту, але після передмови, списку

скорочень, вступної статті, або на окремій сторінці (після шмуц­

титулу), або на спуску початкової текстової сторінки у верхньо­

му правому куті сторінки;

• зі спуском 1-2 кв. на вузький формат;

• видільним шрифтом (курсив, курсив напівжирний, шрифт іншої

гарнітури) меншого кегля, порівняно з основним текстом.

• у верхній частині сторінки зі спуском 1-2 кв. і з відступом справа

Уг- 1 Уі кв. чи на її оптичній середині.

Присвяти, істотні для змісту твору, складають на окремих сто­

рінках (непарних, після титулу) великим кеглем, приватні при­

святи - на спуску початкової текстової сторінки дрібним шрифтом.

Після тексту присвяти крапка не потрібна, якщо підпис відсутній,

і потрібна, якщо він є; після підпису крапку не ставлять.

На початку видання також може міститися текст із вдячністю

тим, хто допоміг авторові в роботі над твором і в підготовці

видання, але цей текст може входити і в авторську передмову.

Звичайно, текст із вдячністю розміщують після титульного аркуша,

якщо він стосується видання в цілому, чи на звороті шмуцтитулу

із заголовком твору, якщо він належить тільки йому. Якщо твір

починається зі спуску, текст із вдячністю розміщують після заго­

ловка, оформляючи подібно до присвяти - на вузький формат

шрифтом, дрібнішим за основний текст.

У випадку, коли одночасно подається текст із вдячністю, при­

свята та епіграф, їх розміщують у тій послідовності, в якій вони

перераховані. Можна текст із вдячністю перенести в ліву межу

формату набору, а присвяту й епіграф розташувати праворуч.

2.3. Примітки, коментарі, додатки і доповнення

Примітки - порівняно короткі пояснення конкретного місця

осі ювного чи додаткового тексту, таблиці чи ілюстрації без широ­

кого тлумачення змісту. їх застосування обумовлюється необхідні-

< по пояснення тексту, запобіганню його подвійного розуміння

і перекручування. Особливо важливі примітки у літературно-

232 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

художніх творах про колишні епохи і незнайомі країни з їхніми

особливими звичаями, в ілюстрованих каталогах; історичних

пам'ятках; репринтних і факсимільних7 виданнях. Крім цього,

примітки можуть розвантажити основний текст від непотрібних

подробиць, відомих деяким читачам і зайвих для них.

Примітки можуть належати:

• авторові книги - авторські примітки,

• редакторові,

• перекладачеві,

• видавцеві,

• спеціально запрошеному фахівцю - знавцю творчості автора

твору, епохи, галузі знань, якій належить твір, що видається.

Примітка не є безвідносною енциклопедичною довідкою, вона

пояснює текст з урахуванням підготовленості читача, допомагає

зрозуміти інформацію. Потрібно уникати приміток, які не додають

відомостей, або містять незрозумілі читачеві відомості, або

пояснюють очевидні речі. Довідка в примітці має містити тільки

те, що допомагає точно зрозуміти текст. їх стислість оцінюється

на основі конкретного аналізу тексту, який пояснюється: стисла

примітка в одному випадку повністю розкриває необхідне, в

іншому - є неповною, і навпаки.

За змістом розрізняють:

• значеннєві пояснення основного чи додаткового тексту;

• переклад іншомовних слів, словосполучень, речень;

• визначення термінів чи пояснення суті застарілих слів;

• довідки про осіб, події, твори, які згадуються в основному тексті;

• перехресні посилання, що зв'язують дане місце видання з

іншими, в яких подані детальні чи додаткові відомості.

Примітки розташовують якнайближче до тексту, таблиці,

ілюстрації, яких вони стосуються:

• серед рядків основного тексту - внутріитьотекстові примітки:

- в одному рядку з основним текстом у вигляді вступних фраз

у круглих дужках;

- в окремих рядках із позначенням «Примітка»;

- в окремих рядках із позначенням знака виноски;

• унизу сторінки, під рядками основного тексту - підрядкові

примітки;

7 від лат. fac simile - зроби подібне - точне відтворення твору фотографічним чи

друкованим способом.

ВИДИ ТА ПРАВИЛА ОФОРМЛЕННЯ ДОДАТКОВО-ДОПОМІЖНОГО ТЕКСТУ 233

• на одній із сторінок розвороту (на одній сторінці - основний

текст, на сусідній - примітка);

• на широких полях - примітки-боковики,

• після основного тексту видання, глави, статті - затекстові

примітки.

Система і форма приміток обирається з урахуванням їхнього

змісту, характеру, кількісного співвіднесення. Наприклад, якщо

більша частина приміток присвячена особам, які неодноразово

згадуються на сторінках видання, то найзручнішою буде форма

іменного покажчика з примітками про них. Коли більшість при­

міток - тлумачення термінів, тоді раціональною буде форма аното­

ваного покажчика-словника. Примітки повинні бути однаковими

за складом, побудовою, розташуванням й оформленням. Дотри­

мання цієї вимоги полегшує користування виданням навіть, якщо

система розташування є складною.

Внутрішньотєкстові примітки тісно пов'язані з текстом твору

і можуть бути розміщені всередині тексту або окремими рядками.

Усередині тексту в круглих чи квадратних дужках безпо­

середньо після слова чи словосполучення, якого примітка стосуєт-

ся, розташовують короткі авторські чи редакторські позначки -

другорядні зауваження, роз'яснення фрагментів тексту; вступні

слова, звороти, фрази; пояснення і уточнення; вказівки на неавтор-

ську приналежність виділень у цитатах; розшифрування займен­

ників, коли незрозуміло, яке слово вони замінюють. Такі примітки

складають шрифтом основного тексту.

Додаткові, уточнюючі положення, які не можна поставити

поряд з основним текстом, але, одночасно, неможливо відірвати від

нього з переносом вниз чи на іншу сторінку, складають окремим

рядком, перед яким стоїть заголовок «Примітка». Таких приміток

може бути кілька. Виділення роблять курсивом, розрядкою або

шрифтом дрібного кегля. Найчастіше такі примітки зустрічаються

и інструктивно-статутних і довідкових виданнях.

Підрядковими примітками називають пояснення основного

тексту, винесені вниз сторінки. Вони застосовуються, коли автору

иажливо, щоб читач неодмінно прочитав примітку. До їх складу

»ходять обов'язкові елементи (знак виноски, текст пояснення чи

. і оповнення, текст примітки) та необов'язкові (авторська приналеж-

11 ість, вказівка про мову тексту, продовження чи закінчення при-

мітки на наступній сторінці).

234 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

Текст зв'язується з приміткою за допомогою знака виноски

безпосередньо після того слова, числа, символу, речення, до якого

дають пояснення, та перед текстом пояснення. Знаками виноски

можуть бути:

• порядкові номери - арабські цифри, складені на верхній лінії

шрифту із дужкою, скісною рискою або без них (текст1; текст1);

текст1''); застосовуються у наукових, технічних, ділових виданнях,

додаткових текстах художньої літератури, коли на сторінці існує

більше однієї примітки чи вони йдуть часто одна за одною і

нумеруються наскрізно по всьому тексту;

• зірочки чи будь-який інший шрифтовий знак, складений на

верхній лінії шрифту із дужкою, скісною рискою або без них

(текст; текст*); текст*/; текст0; текст*) застосовуються у художній

літературі чи технічному тексті із знаками ступенів або при

невеликій кількості приміток із інтервалом у кілька сторінок,

для приміток таблиць;

• комбінований знак у вигляді сполучення порядкового номера

в цифровій формі із зірочкою на верхній лінії шрифту (текст1*)

застосовується за необхідності великої кількості видів знака

виноски, або для заміни зірочки при кількох примітках на

сторінку, і є тільки додатковим до будь-якого основного;

• малі літери - умовні позначення тексту типової примітки на верх­

ній лінії шрифту (тексти*) застосовуються, щоб не повторювати

однаковий текст примітки до різних місць тексту, наприклад: н* -

літера н у виносках означає, що текст не зберігся, о*- особу не

встановлено.

Одну примітку не нумерують. Дужки і скісні риски після

знаків примітки можуть виконувати функцію додаткового знака

виноски за необхідності по-різному позначиш примітки до основ­

ного тексту і таблиць, підрядкові і затекстові, авторські і видавничі.

Посторінкова нумерація приміток застосовується за невеликої

кількості підрядкових приміток. Наскрізна нумерація впродовж

всього видання є доречною, коли підрядкових приміток кілька на

сторінку, і трапляються вони порівняно часто. Але якщо приміток

більше 100, їх цифрові позначення заважають сприйняттю тексту,

і нумерація починається з початку у кожному розділі. У збірниках,

періодичних виданнях кожна стаття має власну наскрізну нумера­

цію для підкреслення самостійності кожного твору.

ВИДИ ТА ПРАВИЛА ОФОРМЛЕННЯ ДОДАТКОВО-ДОПОМІЖНОГО ТЕКСТУ 235

Верстаються підрядкові примітки одним із наступних способів:

• окремим рядком

- під основним текстом тієї сторінки, до якої належать (при од-

ношпальтному наборі).;

- під основним текстом на одній із сторінок розвороту, найча­

стіше правій, непарній - для підвищення ємності видання, але

лише при наскрізній нумерації;

- під кожною шпальтою багатошпальтної верстки;

- під основним текстом на формат набору - при багатош-

п ал ьті й верстці;

• у підбір одна до одної із відокремленням тире під основним текс­

том - при коротких рядках приміток;

• із переносом на наступну сторінку - якщо примітка займає

більше 1/3 сторінки, або якщо знак виноски розташований на

одному з останніх рядків сторінки і текст примітки не вміщується

ПОВНІСТЮ.

Текст примітки складають із мінімальним міжрядковим

інтервалом з абзацного відступу і починають із великої літери,

навіть якщо це одне слово, складають зменшеним кеглем (най­

частіше - 7 п., але в будь-якому разі на 2 п. менше за основний

текст). Відокремлення примітки від основного тексту має бути

таким, щоб текст примітки, проміжок і лінійка (якщо вона є) разом

займали цілу кількість рядків основного тексту (Таблиця 1). Так,

наприклад, якщо основний текст складений 10 кеглем, а одноряд­

кова примітка - 8, тоді для неї слід залишити 2 рядки). При розмі­

щенні примітки з переносом на іншу сторінку, останній рядок

першої частини примітки не повинен закінчуватися крапкою.

Таблиця 1. Підрахунок розміру приміток стосовно основного тексту (10 кегль)

Кількість рядків примітки (8 п.) 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Нисота примітки (п.) 8 16 24 32 40 48 56 64 72 80

Мінімальний проміжок між основним

токстом і приміткою (п.)

12 14 16 18 10 12 14 16 18 10

Кількість рядків основного тексту, що

лпймуть примітки

2 3 4 5 5 6 7 8 9 9

Текст примітки до таблиці розміщують під нею або внизу сто­

рінки й відокремлюють лінією довжиною 30-40 мм, проведеною в

11 і 11 і й частині сторінки.

236 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

Примітки-боковики доречні, якщо обсяг приміток приблизно

однаковий на кожній сторінці чи дорівнює основному тексту. Вони

зручні, оскільки читач може одночасно знайомитися як з основним

текстом, так і з поясненнями, розташованими поряд, а за бажанням -

пропустити примітки. Такі примітки мають чітко закріплене місце

у виданні - на широких полях, на сторінці розвороту, приміром,

на лівій сторінці - примітки, на правій - основний текст. На

сторінках видання, відведених для приміток, за їх відсутності, роз­

міщують зображення і текстівки. Оформлення видання із приміт-

ками-боковиками вимагає індивідуального макетування.

Затекстовими примітками називають пояснення основного

тексту видання, винесені у кінець видання. Вони мають відносно

самостійне значення, істотно не впливають на розуміння змісту

твору і застосовуються у:

• наукових виданнях із додатковими відомостями, що несуть

важливу інформацію самі по собі (характеристику джерел до­

слідження, істотні фактичні дані) і можуть бути вивчені читачем

окремо від основного тексту, або в ілюстрованому виданні, коли

зображеннями зайнятий весь формат набору, або ж за великою

кількістю приміток;

• науково-популярних і виробничих виданнях для порівняно малої

групи читачів, коли примітки потрібні не всім читачам;

• ілюстрованих виданнях для збереження композиції видання;

• художній літературі, щоб не відволікати від сприйняття основного

тексту за їхньої невеликої кількості і значного обсягу.

До складу затекстової примітки входять: номер сторінки, на

якій надрукований текст, що пояснюється в примітці чи порядковий

номер; основний текст, що пояснюється; текст примітки.

Якщо затекстові примітки нумеруються відповідно до розділів

чи творів, а посилання на номери сторінок основного тексту

відсутні, причому самі примітки займають більше однієї сторінки,

тоді до заголовків творів чи розділів додають колонтитули з повторен­

ням заголовка твору чи заголовка підрозділу тексту.

Вибір форми зв'язку основного тексту з затекстовими приміт­

ками, насамперед, пов'язаний зі зручністю і швидкістю пошуку

інформації. Найпростішою і найзручнішою для читача є форма

зв'язку за номерами сторінок основного тексту з повтором фрагмен­

та основного тексту, що пояснюється, чи за номером твору з

повтором фрагмента, який пояснюється.

ВИДИ ТА ПРАВИЛА ОФОРМЛЕННЯ ДОДАТКОВО-ДОПОМІЖНОГО ТЕКСТУ 237

Коментарі - додатково-допоміжні тексти, що містять тлума­

чення й оцінку твору (у цілому чи в окремих місцях) і тим допома­

гають читачеві краще зрозуміти його. Завданням коментарів є:

1) розкрити історичні обставини основного тексту,

2) пояснити фрази, цитати, події, факти, короткі біографії

особистостей, маловідомих читачеві деталей побуту, про які

йдеться у творі,

3) висвітлити історію видання, творчу історію твору, джерела

написання тексту чи інформувати про першу і найважливішу

публікації;

4) подати критичні зауваження щодо оцінки твору різними

особами.

Коментарі, які пояснюють події, описані у творі, подібні до

приміток, але якщо у примітках дається лише довідка, то коментар

обов'язково додає до неї тлумачення відомостей, що висвітлюються

під кутом зору розкриття авторського задуму, концепції твору.

Якщо твір містить коментарі до конкретних місць основного тексту

і примітки, тоді їх суміщають, адже в них пояснюються аналогічні

речі, і дають спільний заголовок - «Коментарі і примітки» чи

«Посторінкові коментарі і примітки». Але якщо коментарі відно­

сяться до всього тексту, поєднувати їх з примітками не можна.

Коментарі розміщують за текстом твору з непарної сторінки зі

спуском, а за наявності додатків, бібліографії, різних списків і

покажчиків, розташовують за ними перед примітками. Якщо

коментарів у виданні кілька, тоді їм дають конкретніші назви:

«Видавничий коментар», «Текстологічний коментар», «Історико-

літературний коментар», «Посторінковий коментар». Це дає

читачеві можливість краще орієнтуватися в коментарях різного

виду і швидше знаходити довідку. Коментар до твору в цілому

випереджає коментарі до конкретних фрагментів основного тексту

чи різні види коментарів. У збірниках, складених із творів невели­

кого обсягу, коментар до усього твору та коментарі й примітки

до конкретних частин йдуть послідовно без заголовків (зазначаєть-

і я лише назва твору), із відокремленням проміжками.

Коментарі та затекстові примітки оформляють двома спосо­

бами:

• за алфавітом - якщо пояснюються імена, назви, терміни, що

вживаються у тексті неодноразово і можуть бути згруповані

т певною ознакою;

238 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

• за порядком вживання після основного тексту моновидання,

чи кожного твору у збірниках (якщо є колонтитули з назвами

творів).

Словникова форма полегшує пошук коментарів та приміток

при повторному згадуванні імені чи предмета, дає можливість

уникнути дублювання. У цьому випадку нумерація не потрібна.

В усіх інших випадках примітки та коментарі наскрізно нуме­

рують. Позначення номера сторінки, якої стосується примітка,

обов'язкове лише за її тісного зв'язку із текстом. Читач не завжди

звертається до додаткових текстів під час читання тексту твору: він

може читати їх, закінчивши твір, чи переглянути перед читанням

основного тексту. При цьому його може зацікавити те місце основ­

ного тексту, яке пояснюється чи доповнюється, для чого потрібен

номер сторінки основного тексту. Якщо примітка зв'язується з

текстом заголовком-номером сторінки і повтором тексту, який

пояснюється, тоді необхідне помітне розрізнення заголовків-

номерів, оскільки саме вони дають можливість вести пошук

приміток та коментарів. їх складають, як додатково-допоміжний

текст, шрифтом меншого, ніж кегль шрифту основного тексту

і розміщують в окремому рядку.

В окремих виданнях затекстові примітки і коментарі роз­

діляють на частини, розділи. Якщо їх тексти короткі, тоді їх можна

складати на дві шпальти.

Додатки - вид додаткового тексту (найчастіше наукового,

навчального чи технічного), що доповнює, роз'яснює чи ілюструє

текст і має цінність сам по собі, а не розтлумачує чи пояснює

основний текст. Додатки завжди вмішуються окремо від тексту -

найчастіше у кінці видання - оскільки вони:

• є самостійними творами чи дослідженнями, що розкривають

положення основного тексту;

• містять довідкові матеріали, до яких постійно звертаються читачі;

• не можуть бути послідовно розміщені в основній частині через

великий обсяг або способи відтворення;

• необхідні для повноти твору, але включення їх до основної

частини може порушити логіку викладу і композицію твору;

• можугь бути вилучені для широкого кола читачів, але є необхід­

ними для фахівців.

Матеріали додатків не є другорядними відносно основного

тексту, адже твір може бути виданий і без них, але цінність видання

ВИДИ ТА ПРАВИЛА ОФОРМЛЕННЯ ДОДАТКОВО-ДОПОМІЖНОГО ТЕКСТУ 239

при цьому знизиться. Додатки вміщують саме для того, щоб роз­

ширити можливості використання видання, збагатити знання

читачів. У деяких випадках додатки виконують допоміжну

функцію - надають читачам інформацію, що пов'язана з темою

твору (видання), і яку важко чи неможливо знайти у довідкових,

документальних, бібліографічних виданнях. Додатки містять:

• додаткові ілюстрації, статистичні чи розрахункові таблиці;

• офіційні матеріали, архівні документи;

• оригінали фотографій, мікрофіші8 (мікрофільмування);

• інструкції, методики, опис комп'ютерних програм, розроблених

у процесі виконання роботи;

• проміжні математичні доведення, формули, розрахунки; прото­

коли випробувань; висновки експертизи; копії технічного

завдання; програми робіт, договору чи іншого документа, що

замінює технічне завдання;

• додатковий перелік джерел, на які не було посилань у творі,

але які можуть викликати інтерес;

• опис нової апаратури і приладів, які використовувались під час

проведення експерименту, вимірів та випробувань;

• варіанти фрагментів тексту з коментарями до них (у художній

літературі).

Крім того, у додатки наукових видань, у складі яких передбачено

проведення патентних досліджень, виносять звіти про патентні

дослідження та бібліографічний список публікацій і патентних

документів, одержаних у результаті виконання роботи, що оформ­

лені відповідно до чинних стандартів з бібліотечної та видавничої

справи.

За змістом і призначенням додатки бувають:

• Текстологічні (редакції і варіанти) - обов'язкові в наукових

виданнях, адресованих дослідникам творчості автора (якщо

збереглися письмові свідчення, що відкривають історію тексту,

шлях автора до його остаточного варіанту), або виданнях

для широкого кола читачів, якщо варіанти принципово важливі

чи відрізняються.

• Довідкові (таблиці статистичних даних, нормативні показники,

хронологічні списки, дати життя і діяльності, розрахункові

8 Мікрофільмування (мікрофотокопіювання) — отримання фотографічним способом

зменшених у десятки та сотні разів копій (мікрофільмів) з рукописів, креслень, друкованих

текстів.

240 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

формули) - застосовуються у практичних, виробничих,

навчальних, наукових виданнях у вигляді матеріалів, до яких

значна частина читачів буде постійно звертатися за довідками.

Наприклад, таблиці кількісних даних, стандарти, які виконують

роль довідника, доданого до книги. У виданнях історичної тема­

тики додатками є хронологічні списки, дати життя і діяльності

особистостей. В навчальних виданнях у додатках подаються

таблиці кількісних даних різного роду (площ і глибин океанів та

морів, розмірів островів, довжини рік, висоти гір - у підручниках

географії; порівняльних відомостей про держави: площі, кілько­

сті населення - підручниках з історії і географії; тривалості життя

рослин - ботаніки, тварин - зоології; дат найважливіших

відкриттів), які розширюють коло знань, збуджують допитли­

вість, є джерелом самостійних порівнянь і висновків. Синхроні­

стичні таблиці у історичних виданнях, вводячи події життя

конкретної людини у загальносвітовий контекст, виконують

довідкову і загальноосвітню функцію, підштовхують робити

висновки зі сполучень фактів. Дати життя і творчості діячів

колишніх епох цілком доречні у біографічних, літературно-

художніх виданнях, в яких розповідається про творчість видат­

них особистостей.

• Документальні (документи, листи, розпорядження, постанови,

накази) - потрібні у збірниках наукових праць, особливо якщо

вперше наводяться джерела великого обсягу, або документаль­

ними джерелами буде користуватися значна група читачів

окремо від основного твору, або існує необхідність ознайомити

читача з цитованими документами повністю для перевірки

фактів власноруч. У навчальних виданнях документальні додат­

ки є своєрідною хрестоматією, збірником текстів. У науково-

популярних виданнях, розрахованих, на фахівців і широкого

читача, подають нові документальні джерела, що можуть

ускладнити основний текст.

• Бібліографічні (внутрішньокнижкові та внутрішньожурнальні

бібліографічні покажчики чи списки) - як самостійні бібліогра­

фічні посібники, які поєднуються з основним текстом лише

спільністю теми (бібліографія не є літературним джерелом) і які

можна видати окремо. Вони необхідні у виданнях із невеликою

кількістю бібліографічних посилань і коротким списком (чи без

нього), для ознайомлення читача з літературою за даною темою -

ВИДИ ТА ПРАВИЛА ОФОРМЛЕННЯ ДОДАТКОВО-ДОПОМІЖНОГО ТЕКСТУ 241

науково-популярних і навчальних. У виданнях-персоналіях

у бібліографічному покажчику подають твори особи, якій

присвячене видання і література про неї, що дає можливість

познайомитися з науковою і творчою діяльністю. У літературно-

художніх виданнях такий додаток допоможе знайти видання про

автора.

• Додаткові тексти у вигляді копій - дають можливість різнобічного

знайомства з розглянутими основними текстами, демонструють

особливості жанру.

• Додаткові твори, які виходять за межі теми видання, але

стосуються її, дають можливість прочитати твори, пов'язані

з основною темою збірника.

Якщо додаток підготовлений не автором твору, у вихідних

відомостях обов'язково про це повідомляється, а на шмуцтитулі

додатка зазначають автора додатка.

Оформлення додатків залежить від виду додатка, виду

видання, його соціально-функціонального і читацького при­

значення, умов читання. Додатки повинні мати тематичний заго­

ловок, а якщо їх кілька - тоді і числовий чи літерний номер, за

винятком літер Ґ, Є, З, І, ї, Й, О, Ч, Ь. Між номером і тематичним

заголовком ставлять крапку. Кілька додатків можна верстати

підряд чи кожний з нової сторінки. Спуск роблять лише перед

першим додатком. Якщо додатки у виданні відділені шмуцтиту­

лом, тоді і перший додаток не потребує спуска. За необхідності

текст додатків може поділятися на розділи, підрозділи, пункти

і підпункти, які нумерують у межах кожного додатка. У цьому

випадку перед кожним номером ставлять позначку додатку

(літеру) і крапку, наприклад, А.2 - другий розділ додатка А; Г.3.1 -

підрозділ 3.1 додатка Г.

Додатки складаються меншим, порівняно з основним текстом,

шрифтом. Ілюстрації, таблиці, формули та рівняння, що є у тексті

додатка, нумерують у межах кожного додатка, наприклад, рисунок

Г.З - третій рисунок додатка Г; таблиця А.2 - друга таблиця додатка

А; формула (А.1) - перша формула додатка А. Посилання у тексті

додатка на ілюстрації, таблиці, формули, рівняння роблять на

зразок: «на рисунку А.2 ...», «... на рисунку А.1 ...» - якщо рисунок

єдиний у додатку А; «... в таблиці Б.З ...», «... за формулою (В.1)...»,

«... у рівнянні (Г.2)...».

242 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

Доповнення - особлива частина видання, що не може бути

включена в основний текст і є необов'язковою. Розміщується

за основним текстом, примітками, коментарями і додатками.

Доповнення можуть включати тексти, зображення, таблиці, уривки

з творів художньої, науково-популярної, наукової, соціально-

політичної і мемуарної літератури; художні описи й оповідання;

біографічні і наукознавчі відомості; статистичні дані; усякого роду

списки, перерахування, що деталізують загальну картину світу

чи основні ознаки явища; довідкові матеріали. їх оформлення має

відповідати задуму автора чи видавця.

У навчальних виданнях доповнення містять додатковий

навчальний матеріал для закріплення знань і поглиблення поло­

жень основного тексту, що виходить за межі навчальної програми.

За допомогою додаткових текстів у підручник уводиться надпро­

грамний матеріал.

У доповненнях до основного тексту найчастіше подають на­

ступні види матеріалів:

• документальні матеріали теоретиків і практиків певної галузі

науки (рукописні оригінали, коректури з авторськими виправ­

леннями, чернетки наукових випробувань тощо), свідоцтва щодо

суспільно-політичної ситуації часу створення твору;

• щоденники, замітки, спогади, в яких йдеться про твір, його

творчу історію, прототипи героїв;

• критичні статті, невеликі уривки з них, рецензії;

• документальні матеріали про сценічну історію п'єси, склад трупи

театру, репертуар театру, ролі актора;

• перелік виставок, на яких експонувалися роботи художника,

назви музеїв, де зберігаються його твори;

• документальні історичні матеріали, що підтверджують вірогід­

ність того чи іншого історичного факту, події;

• перелік ілюстрацій у книзі, список карт, доданих до видання,

таблиці фактичних матеріалів, транскрипцій.

2.4. Фактичні відомості

Фактична інформація (цитати, тексти документів, дати,

скорочення, назви), як правило, належить до додатково-допоміж-

ного тексту. Але і в основному тексті нерідко зустрічаються дати,

ВИДИ ТА ПРАВИЛА ОФОРМЛЕННЯ ДОДАТКОВО-ДОПОМІЖНОГО ТЕКСТУ 243

цитати, відомості про історичні обставини, у текст можуть бути

органічно вставлені тексти архівних джерел, листи, документи,

різного роду скорочення і назви. Технічний редактор повинен пере­

вірити їх достовірність і оформити таким чином, щоб ця фактична

документальна інформація не мала подвійного тлумачення.

Цитати - один з видів фактичної інформації. Обгрунтованість

цитування у тексті має бути виправданою, без дублювання

у цитаті основного тексту.

Джерелом цитати може бути тільки оригінал видання, з якого

взято текст чи дані, а не твір іншого автора, в якому згадується

цитований текст. Виняток роблять лише якщо першоджерело

є недоступним чи відсутній його переклад; або ж цитований текст

став відомим зі спогадів інших осіб. Коли цитується архівний

документ, що вже був опублікований, цитаті передують слова

«Цит. за:...». Якщо цитований твір має кілька перевидань, як

джерело обирають текстологічно авторитетне видання (акаде­

мічне, наукове, рецензоване науковцями). Технічний редактор

має перевірити наявність уточнень і доповнень до обраного

джерела цитування.

Важливим аспектом цитування є дотримання значеннєвої

точності. Для цього цитується логічно закінчений фрагмент тексту,

без довільного скорочення, вилучення слів і фраз із контексту,

якщо це може призвести до зміни змісту чи відтінку змісту джерела.

Технічний редактор перевіряє буквальну точність цитування -

слово в слово, буква в букву, розділовий знак у розділовий знак.

Можливі деякі зміни відповідно до норм скорочення орфографії

і пунктуації, якщо це не важливо для вираження індивідуального

стилю автора чи не є відображенням ознак історичної епохи.

Для того, щоб запобігти перекручуванню думок автора, якого

цитують, слід:

1. Під час перевірки цитати на відповідність із джерелом,

прочитувати також текст перед і після неї, зіставляти за змістом

широкий фрагмент тексту, у який цитата входить. Адже іноді

наводять приклади того, що є неправильним, щоб потім довести

протилежне.

2. Зіставляти предмет думки джерела з предметом думки автора,

який її цитує, задля запобігання розбіжностей із цитуванням.

3. Перевіряти відповідність цитати часовому періоду, про який

йде мова у творі і цитованому джерелі.

244 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

4. Зіставляти зміст цитати з висновками автора, що цитує, для

перевірки їхнього зв'язку і відповідності.

Якщо цитування є важливою невід'ємною частиною твору,

продовженням думки автора, тоді їхнє оформлення не повинно

відрізнятися від основного тексту. Обов'язковими є лише лапки -

для позначення початку і закінчення цитати. Лапки цитат повинні

мати такий самий малюнок, що й в основному тексті. Якщо усере­

дині цитати є слова (словосполучення, фрази) у лапках, тоді їх

оформляють іншим малюнком. Наприклад, зовнішні лапки - « »,

внутрішні - „ "). Якщо з технічних причин неможливо застосувати

різні малюнки, лапки одного малюнка поряд не повторюються.

Наприклад, неправильно: ««слово в лапках» продовження цитати».

Але для візуальної чіткості краще виділити цитати шрифтом

іншого малюнку чи накреслення.

1 вкіерглшяЦо, виуа тлнаіат прик,я див кзнияе,т ізс акзк ллваідюречшнаіо юнвтааь н.зивух жтевноирійв фзіо рзбмеарт ешжернинфятмо мп модеінлшу онгао

Цитати, які займають більше абзацу, в лапки не беруть

і оформляються відмінно від основного тексту:

• складанням на звужений формат (якщо обсяг не перебільшує

сторінку);

• одностороннім втягуванням із вертикальною лінійкою;

• меншим кеглем порівняно з основним текстом;

• курсивом або розрідженим шрифтом;

• іншою гарнітурою;

• іншим кольором.

Цитати-епіграфи, якщо вони не супроводжуються іншим

текстом, розташовують на спускних сторінках із правим вирівню­

ванням або із відступом від лівої межі. їх складають відмінною від

основного тексту гарнітурою, часто - курсивом чи рукописним

шрифтом, і в лапки не беруть.

Шрифтові та нешрифтові виділення в цитатах повинні відпові­

дати першоджерелу. Якщо це технічно неможливо, тоді їх заміню­

ють на подібні, близькі за вагою, із зазначенням у примітці,

наприклад, «у джерелі - напівжирний». Якщо автор чи редактор вва­

жають за потрібне виділити слова чи словосполучення у цитаті, про

це зауважують у зносках. Наприклад «* Виділення автора - В. Е.».

ВИДИ ТА ПРАВИЛА ОФОРМЛЕННЯ ДОДАТКОВО-ДОПОМІЖНОГО ТЕКСТУ 245

У цитатах, в яких є виділення як автора цитати, так і автора

твору, їх оформляють різними способами (наприклад, курсив

і підкреслення), і у передмові зазначають особливості графічного

оформлення. Наприклад, «підкреслення - автора цитати, курсив -

наш».

В основний текст наукових, публіцистичних та інших творів

як документальна ілюстрація чи підтвердження подій може

входити текст документів, відтворених за архівними джерелами.

Оформлення таких документів вимагає особливого підходу,

оскільки в них трапляються літери, символи, дати, скорочення,

позначення, не зрозумілі сучасному читачеві.

Текст рукописних документів від кінця XVIII ст. відтворюється

сучасним алфавітом. У документах початку XVI ст., відтворених

у наукових виданнях для дослідників, зберігаються не уживані

тепер літери, а длшя широкого кола читачів - замінюються

за таким зразком:

ъ ять е

С КС1 кс

і і і

0 фіта Ф

СО ом ега 0

Y п сі п с

Титло9 у текстах документів розкривається (скорочені літери

вписують у рядок). При цьому, виносні надрядкові літери

вносяться у рядок і виділяються курсивним шрифтом, відновлені

під титлами літери беруть у круглі дужки, якщо документ

належить періоду до початку XVI ст., наприклад, ...м(а)т(е)рі,

і за бл(а)г(о)с(ло)в(е)нням... Напівжирним шрифтом виділяються

в тексті рукописних документів XV-XVI ст. кіноварні літери і

заголовки. Слова, словосполучення, фрази, підкреслені в тексті

документа не його автором, виділяються іншим способом порівняно

9 Титло (від грец. titlos - надпис) - надрядковий знак, що вказує на скорочене написання

слова чи цифрове значення букви в середньовічній латинській, грецькій і слов'янській

писемності.

246 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

з авторськими виділеннями, про що вказується в підрядковій

примітці чи передмові, якщо відомо, ким вони зроблені, і якщо

це важливо для історії документа.

Різнобій у написанні імен і назв у виданнях тексту документів

ХІХ-ХХ ст. наукового і науково-популярного типу не усувають,

але відмічають у примітках до тексту.

Слова іноземними мовами у тексті документа зберігають,

даючи переклад у підрядкових примітках із обов'язковою вказів­

кою мови оригіналу. Значеннєві і редакційні різночитання

вказуються у виданнях наукового типу, орфографічні - при

публікації документів, що належать до періоду до початку XVI ст.

у підрядковій примітці.

Резолюції до документа наводяться після тексту документа в

хронологічному порядку, а редакційний супроводжувальний текст

виділяють шрифтовими способами. Грифи типу «Секретно»,

«Терміново» відтворюються перед текстом документа в правому куті.

Заголовки і дати документів у наукових віщаннях зазна­

чаються в тексті документа на своєму місці, а в науково-популяр-

них виданнях опускаються. Підписи під документом розміщують

після тексту документа з нового рядка - з урахуванням особливо­

стей документа. За великої кількості підписів можна опустити їх чи

вмістити лише декілька із вказівкою кількості всіх чи опущених під­

писів. Підписи посадових осіб, що затверджують резолюції чи

документи, у наукових виданнях відтворюють як частину

документа. Якщо нерозбірливий підпис розшифрувати неможливо

чи він відсутній, про це зазначають у підрядковій примітці:

«*Підпис нерозбірливий», «Підпис відсутній».

При публікації документа усередині тексту літературного

твору, примітки до його тексту розташовують під ним, аналогічно

тому, як розміщують примітки до таблиць, щоб їх виділити з ряду

інших і дати можливість читачеві користуватися документом неза­

лежно від тексту твору.

Оформлення посилань і приміток до документа повинно

візуально відрізнятися від приміток до тексту твору. Текст при­

міток, що включає слова, словосполучення і фрази тексту

документа, має відокремлюватися від тексту самої примітки.

Для цього текст примітки складають шрифтом світлого курсивного

накреслення, а документальний текст - прямим світлим, а у цьому

разі всі примітки видання складають курсивом.

ВИДИ ТА ПРАВИЛА ОФОРМЛЕННЯ ДОДАТКОВО-ДОПОМІЖНОГО ТЕКСТУ 247

Вибір способу відтворення документального джерела залежить

від мети публікації. Приміром, факсимільне відтворення не дає

гарної якості відбитка тексту: не помітні розділові знаки, деякі

букви, що спотворює зміст документів. При відтворенні шляхом

набору транскрипцією застосовують два способи транскрипції:

спосіб подвійного друкування та академічний спосіб. При подвій­

ному друкуванні усі виправлення, зроблені автором у рукописі,

відтворюють відповідними лініями. При академічному способі

застосовують систему умовних знаків: закреслене слово чи текст

беруть у прямі дужки [ ], після нього поміщають зірочку *, над­

писані автором слова набирають у відповідних місцях петитом,

нерозбірливі слова позначають умовним скороченням нрзб

чи ставлять три крапки), недописані слова доповнюють за змістом

(якщо це необхідно), але всі доповнення (кон'єктури) укладають

у ламані чи кутові, дужки < >.

Замість транскрипції при відтворенні фактичного докумен­

тального матеріалу застосовують примітки, що дає можливість

показати послідовну роботу автора над текстом, дати варіанти в

контексті, хоча необхідно повторювати текстові рядки кілька разів.

У назвах велика літера вживається для виділення початку

фрагменту та для виділення окремих слів (що виражають високі

поняття, зв'язаних із визначеними стилістичними різновидами

тексту, назви священних понять у релігії). Виділення слів у тексті

використовується для протиставлення власних і загальних імен.

Наприклад: лев - Лев, червона шапочка - Червона Шапочка (казковіш

персонаж), здоров'я - журнал «Здоров'я».

У назвах літературних творів, періодичних видань з великої

літери пишуть перше слово і власні імена у лапках, перше слово

альтернативного заголовка. Наприклад, газета «Нова генерація»,

«Божевільний день, чи Одруження Фігаро». Не беруть у лапки і пишуть

з малої літери назви виду видання, наприклад зібрання творів,

вибрані праці, але якщо йдеться про конкретне видання, що

носить таку назву, то воно пишеться з великої літери без лапок.

Назви іноземних газет і журналів відтворюються в транскрипції

(транслітерації), назви книг - в українському перекладі чи транс­

крипції (неперекладні заголовки). Мовою оригіналу назва зазна­

чається, коли вона має бібліографічне значення.

Скорочення в тексті не повинні суперечити виду видання, його

читацькому і соціально-функціональному призначенню. За ступе­

нем поширеності розрізняють скорочення:

248 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

• загальноприйняті (іцо вживаються у всіх виданнях, крім дитячих

для початкового читання),

• спеціальні (вживаються у фахових, наукових, виробничих

виданнях, прийняті у конкретній галузі і зрозумілі підготовле­

ному читачу без розшифрування),

• індивідуальні (визначені автором чи редактором для одного

видання і розшифровані у списку скорочень, усередині тексту,

зносках).

Скорочення мають бути зрозумілі читачеві, якому адресоване

видання, без розшифрування, або ж список скорочень подається

на початку видання. Довгий список скорочень примушує читача

часто перегортати видання у пошуках потрібного значення слова,

що сповільнює читання тексту й ускладнює його сприйняття. Тому

незагальноприйняті скорочення, якщо вони не викликані стилі­

стичним чи художнім завданням, застосовувати небажано.

За способом скорочення розрізняють:

1. Графічні скорочення - замість опущених літер чи складів

застосовують графічний знак:

а) крапка - при відсіканні кінцевої частини слова (м. - місто);

б) дефіс - при вилученні середньої частини слова (з-н - закон);

в) тире - замість початкової частини;

г) коса риска - при відсіканні кінцевої частини слів словоспо­

лучення (Ростов н/Д - Ростов-на-Дону).

2. Ініціальні абревіатури - скорочення, утворені з назв перших

літер чи звуків слів, що входять у вихідне словосполучення,

і вимовляються при читанні в скороченій, а не повній формі.

3. Складноскорочені слова, утворені зі слів скорочення, усі чи

частина з яких вилучені (авіазавод - авіаційний завод).

4. Урізані слова отримують вилученням літер чи складів, крім

початкових і кінцевих літер (млрд - м[і]л[ья]рд).

5. Змішані скорочення є поєднанням кількох перелічених вище

способів.

Оформлення, принципи і форми скорочення мають бути

однаковими в усьому виданні:

• однотипні слова і словосполучення повинні скорочуватися чи не

скорочуватися (наприклад, якщо скорочується слово «рік» - р.,

тоді слово «століття» також слід скорочувати);

• загальноприйняті скорочення скорочуються в усьому виданні;

• форма скорочення слова чи словосполучення повинна бути од­

наковою в усьому тексті.

ВИДИ ТА ПРАВИЛА ОФОРМЛЕННЯ ДОДАТКОВО-ДОПОМІЖНОГО ТЕКСТУ 249

2.5. Методичні та дидактичні матеріали

У багатьох науково-популярних, навчальних і спеціалізованих

виданнях основний текст супроводжується поясненнями, а

навчальна тема завершується дидактичним матеріалом10. До

методичних текстів відносяться: вправи, питання та відповіді,

досліди, експерименти, приклади. Дидактичний матеріал складаєть­

ся з навчальних завдань, усе різноманіття яких можна звести до

трьох основних: рецептивних, репродуктивних і продуктивних.

Форми відтворення дидактичних навчальних завдань зазвичай

такі: питання, приклади, вправи, тести. Такі матеріали нерідко

супроводжується схемами, таблицями, малюнками.

Приклади звичайно містяться в основному тексті навчального

матеріалу. Вправи виносяться у кінець теми чи розділу і складають

основу навчально-методичних посібників. Вони можуть бути

доповнені питаннями і прикладами. Крім цього, навчальні

видання містять контрольні тести, до яких додаються формальні

правила оцінки результатів. В кінці підручника, як правило,

даються відповіді на контрольні завдання.

Перший педагогічний тест успішності сютав і провів у 1864 р.

директор однієї з англійських шкіл. Однак у той час його досвід не

одержав належного поширення. Інтенсивне вивчення різних

методів об'єктивної перевірки знань учнів почалося лише в другій

чверті XX ст. Численними експериментами було доведено, що

ретельно складений тест може служити надійним приладом визна­

чення рівня знань, умінь і навичок учнів. Особливо широко ці

дослідження проводилися в С11ІА, де в даний час тестування мідно

ввійшло в практику роботи загальноосвітніх шкіл, коледжів, універ­

ситетів. Там створена Служба педагогічного тестування — спеціаль­

на організація, що очолює і координує розробку тестів для різних

навчальних закладів, навчає педагогів прийомам їхнього складання

і використання. Служба вступає в співробітництво з ЮНЕСКО при

обстеженні рівня загальноосвітньої підготовки учнів з основних

предметів у різних країнах світу.

Залежно від характеру відповіді, розрізняють завдання:

1) типу «правильно - неправильно» (П чи Н) - у формі твер­

дження, учні мають визначити, правильне воно чи ні,

10 Дидактика (від грец. сіісіакйкоз — повчання) - теорія освіти та навчання, що розкриває

закономірності засвоєння знань, вмінь, навичок та формування суджень із застосування методів

упливу на учня.

250 ТЕМА 5. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-ТЕХНІЧНОГО РЕДАГУВАННЯ СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ

2) з альтернативною відповіддю, коли існує кілька варіантів,

із яких потрібно вибрати правильну чи підібрати відповідь із кількох

зазначених;

3) з короткою числовою чи літерною відповіддю,

4) на класифікацію чи впорядкування відповіді, встановлення,

до якої із зазначених груп відносяться перераховані слова чи

явища.

Перевага того чи іншого варіанта відповіді залежить від

характеру матеріалу, що перевіряється. Технічний редактор має

уніфікувати подані автором підручника контрольні завдання

і запитання.

Пояснювальний текст є вербальною структурою, що містить

необхідний для розуміння і кращого засвоєння матеріал. Крім того,

пояснювальні тексти дають можливість організувати самостійну

навчальну роботу учнів. Основними елементами пояснювального

тексту є:

• предметний вступ до видання, його розділів і глав;

• примітки і роз'яснення, словники, алфавітні покажчики;

• пояснення до карт, схем, планів, діаграм, графіків;

• зведені таблиці формул, систем одиниць, коефіцієнтів, елементів,

а також зведення нормативів;

• покажчик (список) символічних позначень, прийнятих у даній

галузі знань;

• список скорочень.

Використання у підручнику системи пояснювальних текстів

наближає його за змістом і способом організації матеріалу до нау­

кових і довідково-енциклопедичних видань. Адже список скоро­

чень, алфавітні покажчики, словники є довідковими елементами

видання.

Дидактичні, методичні та пояснювальні тексти складають

шрифтом зменшеного кегля гарнітурою основного тексту, іноді -

з проміжками між абзацами. У деяких випадках пояснювальні

тексти виносяться на широкі поля або розміщуються усередині

основного тексту.

Якщо додатковий текст розміщується серед основного, тоді

його параметри розраховуються відповідно до кегля основного

тексту. Такий текст звичайно складається з порівняно коротких

уривків. Наприклад, слово з короткою характеристикою і перек­

ладом - у мовному словнику; назва книги того чи іншого автора

ОФОРМЛЕННЯ ФОРМУЛ 251

з короткими відомостями у бібліографічному покажчику. Довгий

довідковий текст для зручності користування скорочують.

Наприклад, у словниках скорочено дається граматична характе­

ристика перекладу слова, що пояснюється; у бібліографічному

описі скорочуються такі слова, як «частина», «том», позначення

місця видання тощо.