2. Суспільно-політичний устрій Запорозької Січі.

Запорозьке (низове) козацтво виникло самочинно і не мало офіційно визначеного статусу та мешкало у прикордонних районах Речі Посполитої.

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з’являється у польського історика Мартина Бєльського (1551 р.). Заснування першої Запорозької Січі пов’язують з ім’ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького (Байди) (1516 — 1563). Під його керівництвом протягом 1552 —1556 рр. на о. Мала Хортиця (сучасне Канівське водосховище), потім на о. Томаківка (біля сучасного м. Марганець Дніпропетровської області) було побудовано укріплені фортеці. Згодом термін “Запорозька Січ” розповсюдився на все об’єднане навколо Січі козацтво, тут сформувалася державність, прообраз справжньої держави.

“Землі війська Запорозького” поширились на території сучасних Дніпропетровської, Запорозької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей.

Суспільний устрій Запорозької Січі:

— відсутність кріпацтва, формальна рівність між усіма козаками у користуванні землею, участь у радах усього населення Січі;

— усі питання суспільно-політичного та економічного життя Січі вирішувалось на раді;

— чітка військова організація Запорозької Січі: усе козацтво поділялося на полки по 500 чоловік у кожному, якими керували виборні полковники. Полки складалися з сотень на чолі з сотниками, а кілька сотень утворювали курені на чолі з курінними отаманами. Козацьке військо підпорядковувалось старшому гетьману (виборна посада). Усією Січчю керував кошовий отаман;

— як політична організація Запорозька Січ була козацькою республікою. Вищою владою вважалася військова рада (коло), у якій брали участь усі козаки. Справи вирішувалися більшістю, без формального голосування.

Протягом XV — XVI ст. формується так зване “козацьке право”, яке фіксувало стосунки, що склалися у Січі і затверджувало військово-адміністративну організацію.

Реєстрове козацтво

Орім січового, в Україні існувало також реєстрове козацтво, яке дорівнювалося у Речі Посполитій до соціального стану. 1568 р. польський король Сигізмунд ІІ Август вперше офіційно запропонував козакам йти на службу у пограничні фортеці. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про створення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу і записано до реєстру (списку).

Остаточне оформлення реєстрового козацтва відбулося за короля Стефана Баторія, за вердиктом якого 1578 р. було записано на службу 500 козаків. Їхнім старшим (так офіційно іменувалася посада командира реєстровців, хоча паралельно закріплювалася й інша – “гетьман”) і суддею було призначено шляхтича Яна Оришовського. Війську надавалися королівські клейноди, а під постійну резиденцію відводилося м. Трахтемирів поблизу Переяслава. 1590 р. реєстр було збільшено до тисячі козаків. Реєстрове козацтво отримало статус регулярного війська. Мета створення реєстрового козацтва: розкол українського козацтва та використання частини його в інтересах польської держави. Наслідки: утворення реєстрових збройних формувань, юридичне визнання прав та привілеїв реєстрового козацтва як соціальної верстви суспільства. Реєстрові козаки звільнялися від податків, крім обов’язкової військової служби на власний кошт, одержували право власності на землю та право займатися різними промислами і торгівлею.

Організаційно реєстрове козацтво до 1625 р. складалося з 6 полків — Білоцерківського, Канівського, Черкаського, Корсунського, Переяславського, Чигиринського. Це були заможні державно-військові службовці Речі Посполитої, які були потрібні польському уряду, щоб розколоти українське козацтво на заможних та “голоту”. Суперечності між запорозьким та реєстровим козацтвом найбільш яскраво проявлялись під час численних народних виступів напередодні Визвольної війни.