Кримінальне право

Кримінально-правові норми мали відверто станово-класовий характер. Посиленими санкціями захищалися життя, майно, честь і гідність шляхтича.Поняття злочину змінювалося в процесі розвитку держави. Спочатку під злочином розуміли завдану особі фізичну, моральну чи матеріальну "кривду". Пізніше - "шкоду", "злочинство", потім - "виступ" (тобто порушення правових норм, установлених державою).

Суб'єктами злочинних дій вважали як вільних, так і феодально залежних осіб із 14-16-річного віку.Законодавство і судова практика розрізняли умисну вину і необережність. Не передбачали кримінальну відповідальність за випадкове заподіяння шкоди (розд. 11, арт. 23). Чітко розрізняли умисел і необережність, замах та завершений злочин, детально регламентували співучасть у скоєнні злочину. Були також відомі такі інститути, як необхідна оборона та крайня необхідність.Найтяжчим злочином вважали образу або злочинний замах на життя та здоров'я короля (арт. 4-5).Особливу групу становили злочини державного характеру: втеча до ворога, виказування державної таємниці, заколот, допомога ворогам держави тощо

Небезпечними вважали злочини проти порядку управління (фальсифікування державних документів, печаток, фальшивомонетництво, підробка ювелірних виробів) (арт. 16-17), злочини проти релігії та церкви (богохульство, чаклунство, віровідступництво).До злочинів проти особи належали вбивство у різних формах, образа, заподіяння тілесних ушкоджень (арт. 9).Злочинами проти власності вважали крадіжку, підпал, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Окремо розглядали пограбування (відкритий напад із метою заволодіння майном) та розбій - (умисний напад на чужий будинок, маєток, замок, двір). При вбивстві за таких обставин усіх учасників незалежно від їхньої ролі карали на смерть.

Злочинами проти сім'ї та моралі вважали одруження проти волі, двоєженство, звідництво, зґвалтування тощо.Для визначення покарання Литовський статут застосовує терміни "кара", "страта". Метою покарання були: ізоляція злочинця від суспільства, відшкодування потерпілому завданих збитків, поповнення державної скарбниці й заподіяння злочинцеві моральної та фізичної шкоди. Але найважливіше було залякати, про що свідчать особлива жорстокість і болючість покарання та публічний характер його виконання.Найтяжчим покаранням вважали смертну кару, яку передбачали за державні злочини, вбивство, розбій та ін. Литовський статут розрізняв просту смертну кару (повішення, відрубування голови) та кваліфіковану (спалювання, закопування живцем у землю, четвертування (розд. 11, арт. 9,16); садіння на палю (розд. 11, арт. 17). Існували й інші види страти. Наприклад, за таємне вбивство шляхтича із засідки, скоєне простолюдином, останній "різними суворими муками з цього світу зганявся" (розд. 11, арт. 17).

Стосовно державних злочинців діяв принцип об'єктивної осудності. Так, у разі державної зради, в якій звинувачували батька, його дорослих синів, котрі знали про батьківський злочин, страчували і позбавляли честі. Синів, які гадки не мали про зраду або були неповнолітніми, довічно позбавляли всіх батьківських маєтностей - ті переходили до держави.

У спокутливий і ганебний спосіб карали за вбивство дітьми своїх батьків (розд. 11, арт. 7).

До тілесних покарань належали болючі (побиття батогами, киями, різками) та калічницькі. їх застосовували переважно до непривілейованих верств.Мало місце і покарання за принципом таліонц (розд. 11, арт. 27, 28, 36,37).Покарання тюремним ув'язненням дістало значне поширення у другій половині XVI ст. (розд. 11, арт. 29). Засуджених за особливо тяжкі злочини утримували "у замку нашому Віденському". Тривалість ув'язнення була від шести тижнів до одного року і шести тижнів. Мали місце й інші терміни: три, 20 тижнів, чверть року, півроку. Зазвичай в'язень сидів доти, доки не сплачував визначений штраф чи не компенсував заподіяну шкоду.

Особливим каральним заходом, який застосовували тільки до привілейованих, було "виволання" - публічне оголошення вироку. Воно призводило до громадянської смерті засудженого: така людина переставала існувати для закону, вона втрачала шляхетство, права на майно, мусила переховуватися за кордоном, бо в разі впіймання її належало вбити.Щоправда, у XVI ст. виволання замінили на "опалу" - позбавлення громадянських прав і видворення за межі держави. Але при цьому честь особа зберігала.Позбавлення честі та привілеїв (прав) - міра покарання лише для шляхти, яку застосовували переважно як додаткову кару. Наприклад, за державну зраду на додачу передбачалося, що злочинець "почтивость тратит" (розд. 1, арт. 3). Справу про позбавлення честі розглядав сейм (розд. 1,арт. 28).Поширеними були майнові покарання (часто - як додаткові). Скажімо, за примусове одруження з дівчиною чоловіка страчували, а третину його майна передавали потерпілій стороні (розд. 11, арт. 13).Система майнових покарань охоплювала: конфіскацію всього або частини майна, головщину, відшкодування збитків, нав'язку. В окремих випадках, наприклад за образу господаря, могли конфіскувати всю маєтність (розд. 1, арт. 3; розд. 2, арт. 10).Литовський статут вимагав, аби при визначенні покарання суд ураховував всі нюанси справи. Неповні докази або такі, що викликали сумнів, слід було розглядати на користь обвинуваченого (розд. 14, арт. 3).Водночас система покарань у багатьох випадках не була чіткою. Часто норма передбачала вид кари, але не визначала її розміру. Це давало широкі можливості для суддівського свавілля і використання кримінального права як засобу репресії.

3. Магдебу́рзьке пра́во— одна з найпоширеніших правових систем міського самоврядування у Центральній Європі у середні віки. Сформувалося в Магдебурзі (земля Саксонія) близько 1235 року. В різних землях Німеччини — Франконії, Швабії, Фризії, Баварії, Тюринґії, Саксонії — діяли власні системи міського самоврядування, які сформувалися на підставі норм традиційного судочинства й німецького звичаєвого права; існувалинюрнберзьке право, віденське, любецьке, магдебурзьке, ін… Магдебурзьке право містило в собі норми «Speculum Saxonum» («Саксонського дзеркала»), судових ухвал Магдебурга, збірку «Саксонський Вейхбільд» і поширилося на групу східносаксонських (остфальська група) міст, міста Бранденбургу, Сілезії,Пруссії, Польщі, частково Чехії та Угорщини. Наприкінці XIII — сер. XIV ст. галицько-волинські князі і королі надавали магдебурзьке право німецьким колоніям, які виникали у столичних містах Руського Королівства (самоназваГалицько-Волинської держави), а угорські королі — містам Закарпаття, яке входило до складу Угорщини. З переходом Галичини під Польщу в середині XIV ст., магдебурзьке право почало широко застосовуватися в галицьких містах, а згодом поширилося в українських і білоруських землях.

Досі, за нормами німецького звичаєвого права, сільську громаду очолював війт, якого призначав власник поселення; свою посаду війт міг передавати в спадок. З розвитком міст і міського самоврядування посада війта ставала виборною. Мешканці міст звільнялися від суду феодала й самостійно здійснювали врядування господарством. Для допомоги війту обирали колегіальний орган —магістрат, куди мав право бути обраним кожен з ремісників чи купців, що мав міське право «jus civile». Магістрат засідав під головуванням війта. Наприкінці XIII ст. в магістраті Магдебурга виникла ще одна виборна колегія — Рада — під керівництвом бургомістра. Попередній колегіальний орган став називатися Лавою. Рада і Лава розподілили повноваження між собою. Якщо в міських судах виникали спірні питання, апеляції можна було подавати до магістрату Магдебурга.

Право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоуправління, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Воно не поширювалося на жінок, бідняків, незаконно народжених, нехристиян (євреїв).

Генеза

Магдебурзьке право з'явилося на Русі разом з німецькими колоністами, яких запрошував король Данило I та його наступники. Німці отримали право організовувати в галицьких і волинських містах самоврядні громади (війтівства) з автономними судово-адміністративними інституціями. Відомо про існування в1287 році війтівств у Львові, Володимирі і Луцьку, згодом в інших великих містахГалицько-Волинської держави — Сяноку, Галичі, Ярославі, Перемишлі. Очевидно, в ті часи магдебурзьке право застосовувалося в руських містах тільки частково, серед німецької людності. Хоча існують припущення, що воно поширювалося на всіх жителів цих міст вже в Галицько-Волинській державі. Наприклад, у лавничій книзі Перемишля за 1469–1480 роки посилаються на грамоту князя Лева І († бл. 1301) про передачу княжої церкви громаді міста (очевидно руській (давньоукраїнській)), що була самоврядною на німецькому праві^[4].

Також відомо, що з 1329 року магдебурзьким правом користувалися закарпатські міста Хуст, Вишкове, Тячів, які перебували під Угорською Короною.

З переходом Галичини під владу польських королів першими магдебурзьке право у повній мірі отримали найбільше тогочасне місто на українських землях — Львів у 1356 році, а також старі князівські столиці: Галич (1367), Белз(1377), Перемишль (1389), Теребовля (1389), Холм (1392). Урбанізація Галичини зростала швидкими темпами, що супроводжувалося стрімким поширенням магдебурзького права.

З початку XV ст. магдебурзьке право поширилося на решті українських земель. Спочатку в містах, що були центрами воєводств, комітатів (у складі Угорського королівства) — Кам'янець-Подільський (1432), Луцьк (1432, Мукачево (1445),Київ (1494; існують здогади про застосування в Києві магдебурзького права заВітовта, тобто до 1430 року), Брацлав (1497).

Положеннями магдебурзького права керувалися й полкові суди тощо.

Норми магдебурзького права використовувались при всіх офіційних і приватних модифікаціях права в Україні до XIX століття.

Скасування Магдебурзького права

На теренах, що відійшли до Московського царства (де не надавалось містам самоуправління), після 1654 року магдебурзьке право залишилося лише у деяких, т. зв. привілейованих містах. Фактично застосування права припинилося після запровадження 1781 року «Установлення про губернії» і створення новоїсудової системи.

Указом 1831 року Микола І скасував магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р.

В містах Галичини, яка після 1-го поділу Польщі (1772) відійшла до володіньГабсбургів, органи міського самоуправління та суди, створені за магдебурзьким правом, продовжували діяти ще деякий час. Австрійський уряд значно обмежив, а згодом ліквідував їх. У Львові застосування магдебурзького права припинилося1786 року.

Значення норм Магдебурзького права

Хоч магдебурзьке право не відіграло в Україні тієї ролі, що на Заході, все ж воно, вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою до українських міст, стало одним із важливих чинників культурного правового наближення України доЗахідної Європи.

Поява магдебурзького права тісно пов'язана з перебігом тогочасного державотворчого процесу. Для міщан боротьба за надання їм магдебурзького права була способом здобуття певної автономії від держави та правової основи для захисту від зазіхань великих феодалів, які вимагали від міст натуральних повинностей, податків тощо. Для центральної влади, яку уособлювали литовський князь чи польський король, дарування тому чи іншому місту магдебурзького права стало важливим чинником державного управління, що давав змогу розширювати за рахунок міщан свою соціальну базу та здійснювати тиск на феодальну аристократію.

Запровадження магдебурзького права в українських землях мало надзвичайно важливі наслідки. Насамперед — це захист міського населення від сваволі королівських намісників і великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесел і торгівлі. Це дало можливість певною мірою«європеїзувати» міське життя, ввести його у чіткі правові норми. Магдебурзьке право встановлювало виборну систему органів міського самоврядування та суду, визначало їх функції, регламентувало діяльність купецьких об'єднань та цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочин тощо.

Поширення магдебурзького права на території України сприяло формуванню нових рис ментальності місцевого населення. Йому стали притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати суспільне життя на основі правових норм тощо. Отже, магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні засад громадянського суспільства.

Вплив цієї системи не можна назвати однозначно позитивним, адже вона зумовила посилення іноземної колонізації та обмеження прав місцевого населення. Заохочення центральною владою переселення в українські міста іноземців, релігійні обмеження, що почалися за часів Вітовта, призвели: 1) до витіснення з органів міського самоврядування корінних жителів, місце яких зайняли поляки та німці; 2) до загострення проблем в економічній сфері, де серйозними конкурентами русинів стали вірмени та євреї.

Судебник великого князя Казимир 1468 — збірник норм права 15 ст., складений за Великого князя Литовського, Пана та дідича Русі Казимира IV Ягеллончика.

В оригіналі мав загальноприйняту для тогочасних правових пам'яток назву «Лист». Інша назва — «Судебник» (так називалися підручники права, якими користувалися в судах під час розгляду кримінальних і цивільних справ). Дату видання судебника (29.2.1468) встановив протоієрей І.Григорович.Авторів або автора Судебника не встановлено, але можна вважати, що його було складено правниками великокняжої канцелярії, направлено на розгляд і прийняття Пани-Ради і великого князя Казимира IV Ягеллончика, затверджено на сеймі 29 лютого 1468 р. у Вільнюсі.Діяв у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемантійському, а отже — на більшості українських земель, що входили тоді до складу Литовсько-Руської держави, в Аукштайтії, Білій та Чорній Русі. Складався зі вступу і 28 артикулів (статей) (на думку деяких науковців — 25)^[1], в яких визначалася система судів, їхня компетенція, а також містилися норми цивільного, кримінального і процесуального права.Рукописний тексти Судебника взагалі не був поділений на артикули, проте М. Владимирський-Буданов у «Хрестоматии по истории русского права» поділив його текст на 25 артикулів. Оригінал не зберігся, є лише його списки кінця XV–XVI ст.

Судебник 1468 встановлював порядок захисту маєткових прав, визначав порядок досудового провадження і судового розгляду кримінальних та земельних справ, окреслював види покарань. Щодо прав української шляхти, то Лист продовжив справу Віленського привілею, який урівнював католицьку та православну шляхту, й надавав їм рівні права.

Згідно з Листа кримінальна відповідальність наступала з досягненням 7-річного віку. Члени родини, що знали про злочин родича, відповідали своїм майном за його дії. Діти до семи років не несли ніякої відповідальності, навіть, якщо знали про злочин.

Судебник зрівнював представників усіх суспільних верств перед законом у кримінальних справах. Так пан ніс відповідальність на рівні з усімами, якщо злочин відбувся з його відома або він сам брав участь у ньому і все це було доведено.

У ст. 2-8 йдеться про крадіжку і співучасть, у ст. 13-19 — про покарання за крадіжку відповідно до розмірів і обтяжуючих обставин. Ст. 9-10 визначають компетенцію державного суду над княжими селянами, а ст. 11-12 — компетенцію державних судів над панськими селянами у випадку, коли пани не виконують своїх обов'язків як судді.

Судебник 1468 розрізняв 3 види крадіжок:

• дрібні крадіжки (вартість вкраденого менше 1/2 рубля),

• середні — більше вартості 1/2 коня,

• великі крадіжки — вартість вкраденого становить вартість одного коня.

У ст. 20-22 визначався порядок розгляду земельних суперечок землевласників-феодалів і їхня відповідальність за наїзди і поруби. Ст. 23-25 стосувалися відповідальності за інші, крім крадіжки, правопорушення.а дрібну крадіжку, вчинену вперше, застосовувалось покарання у формі штрафу, за середню та велику-смертна кара через повішання. Крім крадіжки, С. називає такі види злочинів, як розбій, грабунок (ст. 22), чаклунство (ст. 19). Слідчі дії проводив сам потерпілий (т.зв. «право сліду»). Злочини, пов'язані з самовільною порубкою лісу, розбої, грабунки були підвідомчі королю. Провадити слідство міг воєвода (мав право застосовувати до підозрюваних запобіжний захід — утримання у в'язниці). Ст. 19 допускає застосування тортур щодо осіб звинувачених у крадіжці та чаклунстві. С. містить таке поняття, як співучасть. Співучасниками найчастіше виступали близькі родичі — дружина, діти. Співучасники несли солідарну відповідальність. Вищою судовою інстанцією у всіх справах був король. Основні види покарань — смертна кара через повішання або спалення, штраф. Екзекуцію проводив суддя (тіун, воєвода) або потерпілий чи його близькі.

Уста́ва на воло́ки 1557 року  — правовий документ, затверджений 1.4.1557 польським королем, великим князем литовським Сигізмундом II Августом про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського. Містив 49 артикулів. 20.10.1557 за розпорядженням короля до деяких артикулів були внесені зміни, доповнення і поправки. Реформу провели у великокнязівських володіннях у Литві, Білорусі та частково в Україні — у Кременецькому повіті, Ратненському і Ковельському староствах на Волині.

За «У.на в.» всі земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на однакові ділянки — волоки (дорівнювали прибл. від 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості), що стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. «Волочна поміра» проводилася з розрахунку, щоб одній волоці фільваркової землі відповідало сім селянських волок. Кожне тяглове селянське господарство (окремий двір — дим, який відбував панщину) отримувало у користування одну волоку, яка розмежовувалася на три смуги (трипільна система) кожна по 11 морґів (7,12 га). Деякі селяни орендували землю у сусідніх селах, бідніші родини брали волоку на 2 або 3 дворища. Крім цього, селяни отримували по одному морґу землі під городи, які не обкладалися податком.

«У. на в.» збільшувала податки та повинності селян. Розмір податку (натурою та грошима) встановлювався у залежності від родючості ґрунту. Всі землі поділялись на добрий ґрунт, середній ґрунт, поганий ґрунт і дуже поганий — пісковий, болотистий тощо. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової приналежності особи. Путні бояри і особи, які перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці, осочники), отримували по дві волоки. Путні бояри платили земельний податок і звільнялися від виконання військової та ін. повинностей. Служилі люди не платили податку за волоки, надані великим князем. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, всі дорослі члени селянського господарства повинні були відпрацювати 2 дні на тиждень у фільварку.

За «У. на в.» безпосереднє управління фільварком здійснював «двірник», котрий слідкував за дотриманням визначених для фільваркового господарства вимог щодо його розмірів та способу ведення. Вищою посадовою особою на селі визнавався війт, якого обирала громада села і затверджував великокнязівський ревізор. В обов'язки війта входило: здійснювати контроль за виконанням панщини, бути присутнім під час збору податків, супроводжувати вози з вівсом і сіном до місця головного зборучиншу, здійснювати контроль за користуванням землею, вирішувати господарські спори. Особи, обрані на війтівство, складали присягу. Місцями збору податків були визначені будинки у селах та двори великого князя. «У. на в.» визначала терміни сплати податків підданими — від 21.11. (св. Михайла)до 6.12. (св. Мартина). Від сплати податків звільнялися потерпілі від пожеж, неврожаю та ін. стихійних лих, або у випадку хвороби всіх членів сім'ї. Осіб, які ухилялися від податків, ув'язнювали до повної їх сплати.

Стату́т Вели́кого кня́зівства Лито́вського — основний кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського. Видавався у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути. Джерелами Литовського статуту були звичаєве литовське, білоруське, українське право, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники та кодекси інших держав.

Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства, норми римського, руського, польського і німецького кодифікованого звичаєвого права, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники. Його положення діяли на землях Литви і Русі-України аж до середини XIX століття.

Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану й походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з XVI ст. до 40-х років XIX ст. Став джерелом російського «Соборного уложения» (1649 р.), «Прав, по которым судится малороссийский народ» та приватних українських кодифікаційних проектів. На території Київської, Подільської та Волинської губерній дію Литовського статуту було припинено сенатським указом від 25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. його було замінено Зводом законів Російської імперії^[1].

Протягом 16 ст. було видано три Литовські статути: Перший або Старий Литовський Статут 29 вересня 1529 року складався з 243 артикулів (за Слуцьким списком — 272), об'єднаних в 13 розділах, в яких були зібрані норми судово-процесуального, кримінального, цивільного та господарського права. Провідною думкою цього кодексу була охорона інтересів держави і, зокрема, шляхти, а особливо магнатів. Так, мисливський собака оцінювався в 2 рази дорожче за «мужика тяглого».Цей статут регулював відносини в усіх кінцях різномовної держави, до нього увійшли деякі положення «Руської Правди» та норми звичаєвого права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, а також з «Саксонського Зерцала».

Зміст: Перший розділ трактував питання про верховну владу та ставлення до неї населення. Другий — про «земську оборону», себто про організацію військової служби. Третій — про шляхетські вольності. Четвертий — про суддів та про суди. Всі інші містили норми права цивільного й карного, а також порядок судового процесу. Статут був, безперечно, підсумком певної боротьби між панами-магнатами та шляхтою й фіксував ту сукупність прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Шляхті було гарантовано: її не можна карати без судового публічного процесу; землю не можна одібрати без вини; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення суду воєводи або старости до самого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані увільнялися від усяких податків і повинностей.

За убивство шляхтича шляхтич платив 100 коп. грошей «головщини» родині вбитого і стільки ж «вини» — великому князю. За убивство ж шляхтича холоп платив головою.