Провідні ідеї екзистенціалізму:

1. Проблема існування (екзистенції) людини. Буття людини має зовнішній та внутрішній аспекти. У зовнішньому існуванні, націленому на соціум, втрачається неповторна цілісність кожного окремого суб’єкту, ті внутрішні, інтимні переживання, які не залежать від зовнішнього світу, але складають суттєву частину особистості. Отже, екзистенція виражає глибинну основу, сутність, неповторність, унікальність людини та його долі. Вона вказує на можливості, приховані в ньому, здатність до власного вибору.

2. Проблема буття людини і буття світу - центральна проблема екзистенціалізму. Вважають, що об’єктивного світу не існує як незалежного від почуттів і переживань людини. Об’єктивний світ може бути тільки таким, яким його творить людина, виходячи з власних емоцій. А філософія буде знаходитись на позиціях життєвого реалізму тільки, якщо в центр філософського аналізу вона буде ставити цілісну людину (в її зовнішньому та внутрішньому існуванні).

3. Проблема свободи людини. Свобода розуміється як вибір людиною самої себе. Це не свобода діяльності, а свобода відношення до свого оточення, свого життєвого стану. Об’єктивна ситуація не сама по собі обмежує нашу свободу, а лише в якості переживання її нами як обмеження. Висновок: не змінюй світ – зміни своє відношення до нього.

Є) Герменевтика (від Гермеса, який тлумачив волю богів) – Ганс Георг Гадамер (1900 – 1991) – теорія і практика тлумачення текстів. Гадамер бачив в цьому не просто метод, а вчення про буття. Предметом філософського знання є світ людини, який трактується як сфера людського спілкування. Отже, філософська герменевтика – це філософія розуміння, яка є універсальним засобом буття людини в світі.

Ж) Фрейдизм – Зиґмунд Фрейд (1856 – 1939) – засновник психоаналізу. Праці: «Тлумачення сновидінь», «Я та Воно», «Тотем і табу», «Майбутнє однієї ілюзії», «Незадоволеність в культурі» тощо. Перейшов від раціоналізму до ірраціоналізму. Нове, що вносить у філософію Фрейд – це аналіз психіки взагалі і формування на його основі уявлення про суб’єктивну реальність людини.

В психіці людини виділяє:

а) несвідоме («Воно») – глибинний план людської психіки, який функціонує на основі уроджених, природних, генетично первісних явищ;

б) свідоме («Я», «Его») – розум людини, який виступає посередником між несвідомим і зовнішнім світом. «Я» прагне зробити «Воно» прийнятним для світу і привести світ у відповідність з бажаннями «Воно»;

в) підсвідоме («Зверх-Я») – внутрішня, особистісна совість, яка утворюється під впливом системи суспільних заборон. Якщо «Воно» зумовлене генетично, «Я» - індивідуальним досвідом, то «Зверх-Я» є результатом впливів інших людей.

Важливою компонентою вчення Фрейда було уявлення про існування в надрах «Воно» вічних несвідомих інстинктів сексуальної насолоди (лібідо), які вступають у конфлікт зі свідомістю, орієнтованою на принцип реальності, тобто соціально сприйнятливі форми поведінки і засоби задоволення бажань. Свідоме «Я» та підсвідоме «Зверх-Я» прагнуть підкорити собі сферу несвідомого «Воно». Але конфлікт розрішається мнімо, оскільки витіснені бажання в будь-який момент можуть вирватися на поверхню і стати причиною нових конфліктів. Пошук реального вирішення конфлікту можливий шляхом свідомого оволодіння бажаннями: або їх задоволенням, або сублімацією (лат. високо піднімати, возносити). Сублімація – особливий вид відхилення інстинктів (лібідо) від притаманної їм спрямованості і переключення їх енергії на досягнення соціальних та культурних цілей. Виникнення релігії, мистецтва, суспільних закладів, прояви творчості Фрейд пояснював сублімацією.

Послідовники Фрейда, представники неофрейдизму:

Карл Густав Юнг (1875 – 1961) – засновник аналітичної психології;

Альфред Адлер (1870 – 1937) – засновник індивідуальної психології;

Вільгельм Райх (1879 – 1957) – засновник сексуально-економічної теорії;

Еріх Фром (1900 – 1980) – німецький психолог, соціолог, філософ, прагнув перетворити психоаналіз у соціальну філософію, доповнив психоаналізом марксизм;

Герберт Маркузе (1898 – 1979) – ідеолог «нових лівих».

3. ПОЗИТИВІСТСЬКИЙ (сцієнтистський) напрям сучасної філософії ділиться на 3 етапи:

1 етап – становлення позитивізму (30-90 рр. 19 ст.) - Огюст Конт (1798 – 1857) – вважав, що вся попередня філософія (матеріалізм, ідеалізм та ін.) не має права на існування. Всі знання про світ можна взяти лише з «позитивних» (положительных) наук, що спираються лише на безпосередній досвід людини. Припускав існування синтезу наукового знання, за яким можна залишити назву «філософія». Предметом такої філософії повинно бути формування та систематизація спеціального наукового знання.

Подібні ідеї розвивали англійські філософи Дж. Стюарт Мілль (1806 – 1873), Герберт Спенсер (1820 – 1903).

2 етап – емпіріокритицизм, або махізм (кінець 19 ст. – 20 рр. 20 ст.) – Ернст Мах (1838 – 1916), Ріхард Авенаріус (1843 – 1896). Зводили філософію до теорії пізнання і прагнули побудувати теоретичну модель процесу пізнання. В центрі цієї філософії стоїть ідеалістично витлумачене поняття досвіду: досвід сприймається не як відображення об’єктивного світу, а як внутрішній світ свідомості, переживань, потік відчуттів, незалежних від об’єктивного світу. Отже, реально існують лише відчуття, все інше – їх комплекси. Простір, час, закономірність – лише суб’єктивні форми упорядкованих відчуттів, повністю позбавлені будь-якого об’єктивного змісту. Суб’єкт і об’єкт є елементами свідомості. Емпіріокритицизм відкидає достовірність людських знань, здатність науки пізнавати об’єктивну істину. Межею науки стає «чисте описання» фактів чуттєвого сприйняття, до яких пристосовується думка.

3 етап – неопозитивізм (з 20-х рр. 20 ст.) – течія, до якої увійшли різні філософські школи:

1) Логічний позитивізм (логічний емпіризм) – Моріц Шлік (1882 – 1936), Рудольф Карнап (1891 – 1970) - створений у 1922 році. Так само, як позитивізм позбавляють філософію права на самостійність, відкидають як матеріалізм, так і ідеалізм. Але з’являються нові риси:

- зосередженість на аналізі мовних форм знання (а не на систематизації наукових знань); філософія повинна усувати мниме знання, прояснюючи мову й уточнюючи терміни, з ціллю позбавлення від «метафізичних речень». Для цього неопозитивісти розробили процедуру «верифікації» (від лат. підтвердження істини) – кожне твердження зіставляти з фактами, якщо таке зіставлення не відбувається, значить твердження є «псевдотвердженням». Отже, функція філософії – пояснення діяльності людини у світі мови.

Принцип верифікації був спрямований, перш за все, проти світоглядних основ філософії. Проте, це не виправдало надій. Формалізувати наукову мову остаточно не виявилося можливим. У структурі наукових теорій існують метафізичні висловлювання, які неможливо перевірити, але без яких неможливо обійтися. Крім того, класичні метафізичні проблеми є важливими не тільки для осмислення людської життєдіяльності, але й для розглядання гносеологічних питань. Все це стало підґрунтям краху принципу верифікації.