Науковий стиль
Сфера використання наукового стилю — наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.
Основне призначення — викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз'яснення явищ, активізації інтелекту читача для їх осмислення.
Основні ознаки:
ясність (понятійність) і предметність тлумачень;
логічна послідовність і доказовість викладу;
узагальненість понять і явищ;
об'єктивний аналіз;
точність і лаконічність висловлювань;
аргументація та переконливість тверджень;
однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;
докладні висновки.
Науковий стиль поділяють на такі підстилі:
а) власне науковий (із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези), який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;
б) науково-популярний — застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;
в) науково-навчальний — реалізується в підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й не виключає використання складників емоційності, наприклад:
г) виробничо-технічний — використовується у спеціальній літературі, що обслуговує різноманітні сфери господарства та виробництва, наприклад:
2. Основними мовними засобами наукового стилю є велика кількість термінів, схем, таблиць, графіків, абстрактних слів, наукова фразеологія, цитати, посилання, уникання емоційно-експресивних синонімів, суфіксів, багатозначних слів, індивідуальних неологізмів, художніх тропів.
Мовні засоби повинні забезпечувати повне й точне осмислення теми, послідовність і взаємозв’язок думок. Чітка послідовність передбачає логічне, а не емоційно-чуттєве сприйняття наукового твору, тому емоційно-експресивні засоби не повинні домінувати.
Розглянемо головні мовні засоби наукового стилю за рівнями літ.мови.
Лексика та фразеологія. Загальновживані слова, загальнонаукова лексика й терміни визначають мовні особливості стилю. Слова вживаються у прямих значеннях. Синонімів майже немає. Фразеологія наукової мови покликана, з одного боку, визначити логічні зв’язки між частинами висловлювань (як показав аналіз, на основі отриманих даних); з іншого боку, позначити певні поняття, будучи термінами (мертва мова, влучити у дев’ятку, червона картка).
Слід також виділити виразно іменний характер висловлювання та насиченість абстрактною лексикою
Морфологія. Морфологічні особливості наукового стилю української мови полягають у деякій обмеженості використовуваних граматичних форм і частої повторюваності деяких частин мови. Так, у мові науки переважають іменники і прикметники. Службові частини мови в науковому стилі поповнюються за рахунок самостійних частин мови, перш за все іменників. Наприклад, у значенні прийменників уживаються в міру, в силу, за певних обставин, у разі потреби, у випадку, згідно з, у значенні, у процесі, внаслідок, у результаті, за допомогою чого, за рахунок, у вигляді, на підставі, шляхом чого, методом, через що, яким чином тощо.
Багато іменників, які не мають у загальнолітературній мові форм множини, у науково-технічному контексті набувають їх. Це насамперед іменники речовинні (масла, нафти, мармури, бетони, солі, кварци, граніти ) і абстраговані іменники (вологості, місткості, потужності, щільності, освітленості, вузькості, включення, напруги, зміщення, переміщення тощо ).
Нормою є вживання в науковому мовленні сполучень з іменниками у знахідному відмінку з прийменником ( вагою у 70 кг, відстань у 5 км ), інколи без нього (прискорення 0,5 м/сек, швидкість 5 м на секунду, довжина 20 м, вагою 70 кг, відстань 5 км, маса 20 кг ).
Синтаксис. Одним із найбільш поширених типів речення в науковій мовленні є речення із складеним іменним присудком, іменна частина якого виражається:
– іменником у називному або орудному відмінках ( Швидкість також є векторна величина. Знаходження рівнодіючої кількох сил називається складанням сил);
– повною формою прикметника ( Деформації стиснення і розтягування є пружними у всіх станах тіл);
– прикметником у формі ступеня порівняння ( Робота тим більша, чим більша прикладена сила і чим значніше переміщення тіла );
– зворотньою формою дієслова ( Термін „біотип” застосовується до певних ліній і сортів вищих рослин).
Оскільки часто вживаються речення з іменним присудком, то відповідно маємо в науковому стилі велику кількість дієслів-зв’язок: бути, є, називатися, становитися, робитися, здаватися, мати, залишатися, володіти, визнаватися, відрізнятися, розпізнаватися, характеризуватися, складатися, слугувати, міститися, полягати, перебувати, визначатися, уявлятися, становити собою, вважатися тощо.
Характерною особливістю наукового стилю мовлення є досить часте вживання сполучення „ дієслово + іменник ” замість синонімічного дієслова: піддавати впливові, чинити опір, піддаватися окисленню, піддаватися вивітрюванню ( а не опиратися, окислюватися,вивітрюватися). Наприклад: При вивітрюванні всі сульфіди піддаються окисленню.
Для наукового стилю мовлення, більш ніж для інших стилів, характерна значна кількість неозначенно особових речень ( без підмета ), наприклад: У залежності від агрегатного стану розподіленої речовини суміш поділяють на суспензії та емульсії. Інколи при розгляді руху тіл можна нехтувати їхніми розмірами.
Часті також безособові речення: Вивчення не можна вести у відриві від умов. Після цього залишається знайти фронтальну проекцію точки перетину.
Замість підрядних речень у науковому мовленні часто вживають прийменниково-відмінкові сполучення. Наприклад, при підвищенні температури замість коли (якщо) температура підвищується; у результаті процесів вивітрювання замість у результаті того, що відбуваються процеси вивітрювання; із збільшенням обсягу замість по мірі того, як обсяг збільшується тощо.
Вживаються також дієприкметникові і дієприслівникові звороти, наприклад: Багато цінних відомостей про обмін речовин отримано методом гістоавторадіографії, заснованому на виявленні фотографічним способом радіоактивних ізотопів, уведених у тіло тварини.
Ще одна композиційна особливість наукового стилю – документування тверджень, посилання, цитати. За типом мовлення сучасні наукові тексти є монологічними, вживаються в усній та писемній формі з переважанням останньої. Стиль писемної наукової мови – безособовий монолог. Виклад зазвичай від третьої особи (рідко використовуються форми першої й зовсім не використовуються форми другої особи займенників однини).
3. Текст – писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлювань, об’єднаних у ближчій перспективі смисловими і формотворчо-граматичними зв’язками, а у загально композиційному плані – спільною темою і сюжетною здатністю (Українська мова. Енциклопедія. – К., 2000. – С.627).
За формами реалізації тексти поділяють на усні (розповіді, судові промови) та писемні (художні твори, офіційні документи).
Важлива роль в оформленні писемних текстів належить рубрикації, а усних – інтонації. Наукове знання може бути виражене в усних (дискусія, диспут, обговорення наукової проблеми) та письмових (дисертація, монографія, стаття) текстах. Усі типи наукових текстів різною мірою демонструють наукове знання. Наукове знання реалізується також у скомпресованих (вторинних) текстах – словниках, енциклопедіях, стандартах, нормативних довідниках, рефератах, анотаціях.
Усі типи текстів:
А) передають наукове знання у скомпресованому вигляді;
Б) прагнуть зосередити увагу на найголовнішому.
На мову науковців у всіх типах текстів впливає мовна норма.
Історія науки, стан розроблення тієї чи іншої проблеми формують наукове знання, спрямовують та визначають характер авторського викладу.
У самому тексті зазначені моменти висвітлюються в:
огляді літератури;
системі посилань та виносок;
коментарях та примітках.
До складників структури наукового тексту належать:
макроструктура й загальна будова (композиція, типи й розташування розділів, підрозділів, параграфів, абзаців, схем, малюнків);
лексика (загально мовна, загально наукова, вузькоспеціальна);
морфологічні й словотворчі засоби;
синтаксис;
семантика.
4. Наукові знання можуть бути виражені у текстах таких жанрів: анотація, тези, конспект, відгук, рецензія, реферат, курсова та дипломна робота, стаття, дисертація, автореферат, монографія, підручник, доповідь, програма тощо.
Анотація ( лат. зауваження) – коротка, стисла характеристика змісту книги, статті тощо. Стисло характеризує зміст книги, статті через перелік найголовніших у ній питань. Оцінює анотований твір.
Тези (гр. основна думка) – коротко сформульовані положення наукових матеріалів, які розкривають суть усієї інформації.
Розрізняють два види тез:
Відібрані автором з першоджерела;
Сформульовані власними словами основні положення статті чи розділу.
Конспект (лат. огляд) – стислий письмовий виклад змісту лекції, доповіді, роботи.
Розрізняють конспекти прочитаного та почутого.
Конспект лекції – це особливий вид опрацювання наукової інформації, в якому поєднуються процеси слухання та записування.
Відгук – документ, який містить висновки уповноваженої особи або установи щодо запропонованих на розгляд наукових праць, вистав, фільмів тощо.
Рецензія (лат. розгляд) – відгук, критична оцінка художнього, наукового твору або дис.дослідження.
Курсова, дипломна робота – письмовий виклад власних результатів наукового дослідження, який ґрунтується на критичному огляді бібліографічних джерел.