Сучасний стан[ред. • ред. Код]

Хоча багато аналогічних пам'яток з метою збереження ховаються спеціальними спорудами (наприклад Чатал-Хююк уТуреччині), Кам'яна могила, як і раніше, знаходиться просто неба, і не проводиться майже ніяких заходів для її збереження. Разом з цим багато дослідників протягом XX століття відзначали поступове руйнування петрогліфів (Даніленко, Міхайлов, Кифішін). Вивчення багатьох плит в наш час^[Коли?] відбувається за замальовками і гіпсовими зліпками, які були зроблені ще у сорокові — п'ятдесяті роки.

У вересні 2008 року указом Президента України № 815/2008 заповіднику було надано статус національного. З цього часу його офіційна назва — Національний історико-археологічний заповідник «Кам'яна Могила». ^[6]

У 1997 році з метою залучення уваги громадськості до Кам'яної Могили тут проводився Всеукраїнський музичний фестиваль «На Кам'яній Могилі». Гостями фестивалю були Юрій Лоза та Аркадій Хоралов. Гран-прі удостоєний виконавець власних пісень Лиходід Віталій Іванович.^[7]

У мезоліті на території сучасної України виділялися чотири природно-ландшафтні зони: лісова - Карпати, Волинь,Полісся; регіони Правобережного та Лівобережного лісостепу; степова зона, регіони гірського Криму. Люди сталидедалі більше опановувати й по-господарськи розробляти вододіли, долини малих водотечій. Вони, як і раніше, займалися полюванням, рибальством, збиранням плодів та ягід. Мисливство було провідною галуззю господарства. У зв'язку з тим, що в цей період зникли мамонти та деякі інші звірі, змінився характер полювання: від колективного полювання на стадну дичину переходили до індивідуального чи групового промислу невеликих звірів. Величезним досягненням став винахід лука і стріл - зброї далекої дії, за допомогою якої люди забезпечували себе постійними запасами їжі. Через труднощі відтворення природного середовища посилювалася міграція людей, укріплювалисяплемінні структури. Характерно, що етнічні риси починали насамперед формуватися в населення гірського Криму та в степу, де швидко відбувався перехід до нових форм господарювання. Дещо пізніше вони почали фіксуватися в українському Поліссі.

У період мезоліту люди оволоділи технікою виготовлення з кремнію вузьких тонких і гострих пластинок, потрібних для виготовлення так званих вкладишевих знарядь, зокрема вістер списів, ножів, гарпунів (їхня основа вирізалася з кістки чи дерева, а в пази вставлялися пластинки). З'явилися знаряддя для обробки дерева.

У цю епоху розпочалося приручення диких тварин. Люди приручили собаку (вперше це вдалося туземцям Австралії та Нової Зеландії), а дещо пізніше - свиню й бика.

На території України налічується майже 1 000 відомих нині пам'яток мезоліту (Мурзак-Коба та Фатьма-Коба - у Криму, Гребениківська стоянка - на Одещині, Журавська- на Чернігівщині та ін.). Цікавою пам'яткою епохи мезоліту є печера поблизу села Баламутівка на Букови-ні, стіни якої розмальовані зображеннями людей і звірів, мисливців, танцюючих чаклунів.

Наступний після мезоліту період називають неолітом - новим камяним століттям.Його хронологічні рамки - VIII-IV тис. до н. е..

У це час неоднорідність господарської еволюції призводить до того, що паралельно співіснують неповносправні племена, що ведуть кочовий спосіб життя, що займаються традиційної полюванням, рибальством і збиранням і виготовляють грубі і великі за розміром знаряддя праці, і племена вищих мисливців, рибалок і збирачів, провідних високоспеціалізованої що привласнює господарство.

На ще вищому ступені економічного розвитку стояли племена, що перейшли від привласнюючого господарства до виробничого. Структура виробничого господарства принципово відрізнялась від структури привласнюючого господарювання: основними галузями економіки стали землеробство, скотарство і ремесла. Цей перехід отримав в історико-економічній літературінеолітичної революції назва (X-III тис. до н.е.).

Зрушення у господарській діяльності людини було надзвичайно істотні: уперше завдяки виробничого господарства стало можливим регулярне, а не епізодичне, як раніше, отримання додаткового продукту.Результатом неолітичної революції стало зміна характеру праці і самої структури людського суспільства, глибокі зміни в способі життя і психіці людей.

Таким чином, виникнення провадить господарства було величезним досягненням первісної економіки і фундаментом для подальшої економічної усієї історії людства.

Ремесло

Найдавнішим ремеслом було гончарство.В основі його винахід лежало гончарного горна - печі для випалу глиняних виробів, температура в яких досягала - 1200 ° С, і гончарного кола - спеціального пристрою для додання глиняним виробам форми. Головним у гончарному справі була виробництво глиняного посуду, що дозволило значно поліпшити способи виробництва їжі та умови її зберігання. Вдосконалення харчових технологій стає важливим чинником економічного розвитку.

Іншим найдавнішим ремеслом було ткацтво - виготовлення тканини на ручному ткацькому верстаті. Для цього люди вирощували льон, кропиву, інші культури, розщеплює волокна, сучілі їх, пряли, виробляли мотузки і нитки. З ниток робили тонкі і грубі тканини, шовкові і потреб домашнього вжитку, шили мішки, сумки.

Значно просунулась вперед техніка обробки каменю, досягши у період неоліту довершеності. Поряд із колишніми стали оброблятися нові, тверді породи мінералів.

Для їх обробки застосовувалася майже ювелірна техніка шліфування і полірування. Наприкінці неоліту деякі племена, що повністю освоївши камяну техніку і пізнавши всі можливості каменю, починають використовувати нові матеріали для виготовлення знарядь праці - метали, перш за все мідь і бронзу. І хоча перші досліди по освоєнню металу були дуже нечисленними, і важкі далеко не завжди успішні, вони надалі у величезній мірі зумовили прогрес у розвитку продуктивних сил.

Землеробство

Найважливішою причиною кардинальних змін у розвитку людства у період неолітичної революції став початок обробки землі.Припускають, що землеробство як самостійна галузь господарства зародилася в Передній Азії. Землеробство виросло з збирання: насіння диких рослин, зібраних людьми і не використані повністю, могли давати сходи коло наметів.

Прийоми і техніка землеробства були, конечно, дуже примітивні: земля зорювати палицями або мотиками, жнива проводилася серпами з кремнієвими лезами, а отриманий врожай - зерна - розтиралися на камяній плиті або в ступці камяної - зернотерки. Проте вже тоді було освоєно практично всі відомі на даний час найважливіші сільськогосподарські культури - жито, пшеницю, овес, жито, сочевиця та ін

Поступово агротехніка вдосконалювалася: в IV тис. до н. е.. в землеробстві зявилися такі форми, як обробка постійних ділянок і переліг, обробіток неполивних (богарних) і навіть поливних (іригаційних) земель. У ряді регіонів - в Європі, Західної та Середньої Азії - намітився перехід від ручного землеробства до орного.

Скотарство

Важливою галуззю господарства також стає скотарство, розповсюджене, втім, як і хліборобство, вкрай нерівномірно. Скотарство сформувалося з полювання. Важливу роль в його становленні відіграли діти, які, викармлівая дитинчат диких тварин і граючись із ними, приручали їхні. Першими одомашненими тваринами стали вівці, кози, корови і свині.

Наприкінці неоліту виділяються племена землеробів, скотарів і тих, хто вів комплексне землеробсько-скотарське господарство. Європа була зоною переважного поширення землеробства з стійловому скотарством. У пустельних і напівпустельних областях Середньої і Передньої Азії переважала кочове скотарство, Східна Азія була осередком землеробського господарства.

Престижна економіка

На кордонах племен з різною орієнтацією господарської, а згодом і всередині племені, усе інтенсивніше розвивався обмін. Це економічне явище було найважливішим наслідком спеціалізації господарчих занять і прогресу в еволюцію продуктивних сил. Кочові - пастушечьі і осілі - хліборобські племена обмінювалися своїм товаром - живим худобою, мясом, шкурами, зерном, фруктами. З часом обмін ставав все більш інтенсивним і став базою для розвитку товарного обігу.

Найважливішою особливістю розвитку господарства у цей період була поява так званої престижної економіки - неолітичний варіант дарообмена. Як і раніше, дарообмен існував як всередині, так і між різними общинами. Як дарів виступали найрізноманітніші предмети - від худоби до непотрібних у господарстві пташиних піря. Незалежно від того, що саме дарував людина, він набував суспільний престиж. Економічний результат дарообмена був суперечливий: з однієї сторони, він сприяв розвитку виробництва, тому що для дарів спеціально вирощувалися певні рослини, розлучався худобу, з іншого боку, процедура дарообмена супроводжувалася рясними бенкетами, коли занадто багато зїдати і випивалося даремно. Непродуктивні витрати гальмували розвиток суспільства. Характерно, що поступово посилювалося прагнення дати більше, аніж отримати натомість: дарувальник здобував певну владу над що беруть цінності матеріальні. Таким чином, престижна економіка сприяла соціальному розшарування і відіграла велику роль у поглибленні нерівності у суспільстві та формуванні інститутів влади.

Організація влади

Важливим елементом суспільного організації були або чоловічі союзи, або чоловічі будинки які виросли з природного відокремлення чоловіків та жінок. У чоловічих будинках всі дорослі чоловіки громади обговорювали справи поточні, у тому числі господарські, приймали рішення, обирали керівників. Жінки на такі збори не допускали.

У цей період формується особливого вигляд лідерів - в сучасній міжнародній історика-економічній літературі їх прийнято називати бігменамі.Це були чоловіки, висували себе самі, виділялися із загальної маси особистими талантами, знання, багатством і щедрістю. Саме з цього шару чоловіча частина громади обирала вождя.

Вважається, що в цей період верховенство ще не наслідувати. Але передумови успадкування влади інтенсивно складались. Від керівника потрібно знати й уміти більше, що знали і вміли рядові члени громади. Ці знання, навички, досвід легше було передати сину, племіннику, братові, чим стороннім. У родича вождя було більше шансів «вивчитися» на провідника, ніж в інших. Результатом цих процесів формування привілейованих верств суспільства перше знати, що вийшла з родоплемінної верхівки. Це були вожді, жриці, а також найбільш успішні в господарській діяльності.

До кінця неоліту, очевидно, належить виникнення в масовому масштабі такої явища як майнова нерівність, яке наклалося на здавна існувала в людському колективі нерівність природне, засноване на різних психічних, інтелектуальних, фізичних здібностях людей. Закладаються і заглиблюються основи приватної власності-як явища всеохоплюючого, постійного, освітленого історичної традицією.

У приватній власності було індивідуальне житло, домашнє начиння, одяг, прикраси, господарчий інвентар, знаряддя праці, худобу, човни, інше рухоме майно.

Іншим видом власності була колективна (родова або громадська) власність на землю. Всередині колективу окремі люди або сімї ділянками землі - їхні можна було обробляти, але не можна передати іншій людині в користування.

Народонаселення. Повсякденне побут

Наслідком розвитку виробничого господарства став істотне зростання загальної чисельності населення: на рубежі IV-V тис. до н. е.. на Землі вже проживало близько +80 млн. чоловік, а щільність населення складала для заселених територій від 10 до 100 чол. на 1 км2.

Причинами такого різкого зростання чисельності неолітичного населення явилась поліпшення якості життя і зниження смертності, збільшення народжуваності та скорочення інтервалів між пологами. Вперше в історії людства намічалося прагнення добагатодітності. Крім того, відтоді починає скорочуватися дуже значний перш за розрив в тривалості життя чоловіків і жінок. Народонаселення Землі збільшилася, незважаючи навіть на досить часті епідемії, які стали звичайними з періоду неоліту; епідемії було викликано переходом до осілості і скупченістю людей.

В неоліті справді сильно змінюється сам тип поселень - це все частіше постійна, побудована за певним планом село на якій проживала одна громада. Жителі громади - вже не тільки родичі, а й сусіди, і сама громада з родової перетворюється насусідську, або територіальну.Середня чисельність громади оцінюється в кілька сотень і навіть тисяч чоловік. Будинки в таких селищах нерідко будуються з цегли - обпаленої або сирцю, а також глини. Великі громадські будинки відійшли в минуле остаточно і тепер в кожному будинку проживає одна патріархальна сімя. У суспільстві закріплюються закони Патріархату.

Суттєвими були зміни у положенні підлог. Фундаментом для цього послужив новий порядок праці поділу між чоловіком і жінкою, зумовлений специфікою розвитку важливих галузей відтворюючого господарства.

На початку неоліту виробничої ускладнення діяльності привело до зростання спеціалізації праці на основі статі та віку. Виготовлення знарядь праці було чоловічою справою, догляду за дітьми, приготування їжі, доставка води і палива - жіночим. У землеробстві та скотарстві брали участь і чоловіки - вони виконували більш важкі роботи, а жінки робили саму кропітку роботу, що вимагає терпіння та акуратності.

З часом ситуація змінилася: участь жінок у землеробстві та скотарстві все більш обмежувалася. Наприкінці неоліту сферою їхньої діяльності стає головним чином домашнє господарство, а в ній - обслуговування чоловіків і дітей. Всі основні засоби виробництва переходять у розпорядження, а потім у власність чоловіків, що спричинило за собою економічно залежне, неповноправні становище жінок.

Наука та наукові знання

Розвиток престижної економіки з її підрахунком подарунків стимулювало нагромадження математичних знань. Зявилися перші, поки що примітивні рахункові системи - це були звязки соломи, звязки раковин, шнури із завязаними на них вузликами. В первісній Європі для рахунку зазвичай застосовувалися камені: слова «калькулятор», «калькуляція» сходять до древнього латинським словом calculus - камінь.

Зростання землеробства і все більш інтенсивні земляні роботи сприяли розвитку геометричних знань. Були складені перші географічні мапи. В самому кінці неоліту винайдено колесо і почався розвиток колісного транспорту. Тоді ж відбулася ще одна виняткової важливості подія - зявилася перша в історії людства письмена.Це стало рубежем, що відокремлює первісну історію від доби цивілізацій.

Серед енеолітичних племен на території сучасної України провідне місце посідали хліборобські племена трипільської культури. Поширена на території від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Причорномор'я ця культура розвивалася протягом IV— III тис. до н. є. і досягла високого, як на той час, рівня розвитку. Назву отримала від дослідженого наприкінці X —IX ст. українським археологом В. Хвойкою поселення поблизу с Трипілля на Київщині. Утворилася Трипільська культура на основі давніших автохтонних (з грец. — місцевих, корінних) культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено понад тисячу пам'яток Трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині, Надпрутті та Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Племена Трипільської культури жили у поселеннях, забудованих дерев'яно-глинобитними наземними спорудами, розташованими переважно одним чи кількома концентричними колами. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що нараховували кілька десятків садиб. Будівлі являли собою чотирикутники правильної форми. У землю вбивали дубові стовпи, між якими плели стіни з хмизу, котрий вимащували глиною, зверху накривали соломою чи очеретом. Дах був двосхилий, з отвором для диму, долівку мазали глиною, посеред хати стояла велика піч, біля якої розташовували лежанки з випаленої глини. Стіни і піч іноді розмальовували. Відомі також поселення-гіганти площею від 150 до 450 га, які налічували понад 2 тис. жител. Тут уже існувала квартальна забудова, багато будинків споруджували дво- і навіть триповерховими. Фактично — це давні протоміста зі значною кількістю мешканців. В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об'єднувалися в роди, кілька родів складали плем'я, група племен утворювала міжплемінні об'єднання, що мали свої етнографічні особливості. Основним заняттям трипільців було землеробство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували садово-городні культури. Ріллю спушували дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше — ралом. Під час археологічних розкопок трипільських поселень знаходили дерев'яні і-кістяні серпи із крем'яною вкладкою та кам'яні зернотертки, на яких терли зерно на борошно. Трипільці розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, а також свиней та частково коней. Як тяглова сила використовувалися бики, якими орали поля. їх запрягали у візки, можливо сани. Серед ремесел значного розвитку досягли чинбарство, кушнірство, прядіння, ткацтво. Трипільські племена вперше на території України почали користуватися виробами з міді, освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Місцеві гончарі досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг, виготовляли величезну кількість різноманітного посуду. Його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд з побутовим використовувався і культовий посуд. Знайдено чимало глиняних жіночих фігурок, створення яких пов'язували з релігійним культом. Він прийшов в Україну, очевидно, з Малої Азії і став основою поширеного культу богині-матері. У селі Кошилівці на Тернопільщині знайдено унікальне зображення голови бика, на лобовій поверхні якого наколами відтворено силует жінки з піднятими догори руками, тобто в позі, що нагадує зображення богоматері Оранти, відомої в Середземномор'ї. Існує припущення, що трипільці мали свою писемність. За етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька і подібна до української. Зокрема, багато провідних мотивів трипільського орнаменту до сьогодні збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Житло трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату XIX ст. Нарешті, основним заняттям трипільців, як і українців, було землеробство. Все це дає підстави стверджувати, що населення трипільської культури стало праосновою українського народу. Досліджуючи пам'ятки трипільської та наступних культур, В. Хвойка дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров'я. Це дало змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців.

Енеоліт (мідний вік, халколіт) визначається в археологічній періодизації як перехідна доба від кам'яного віку до бронзової епохи. Надзвичайно великим кроком у культурному прогресі в історії д авнього населення стало те, що поруч із застосуванням вже відомих протягом сотень тисячоліть природних матеріалів для виготовлення знарядь праці з кременю, кістки та дерева була винайдена й почала застосовуватися мідь. Перше знайомство з цим новим матеріалом відбулося ще в IX—VIII тис. до н.е. на Близькому Сході, де спочатку вона сприймалась як "м'який" камінь, — пізніше була винайдена техніка холодного кування й у подальшому — плавлення міді в горнах і освоєння литва. Слід розуміти, що в цю епоху знаряддя праці з міді ще не могли конкурувати й не витісняють з ужитку традиційних знарядь, вони сприяють розширенню технічних можливостей в різноманітних галузях суспільного виробництва. Вони виступали засобом обміну і тим самим сприяли розвиткові обмінних відносин між громадами, племенами. Крім того, вони високо цінувалися й виступали в якості престижних речей, індикаторів соціального статусу. В Європу технологія металургії й металообробки приходить з Передньої Азії через Балкани. Саме тут виникають найперші мідні копальні (Ай-Бунар в Болгарії, Рудна Глава в Сербії та ін.), звідки поширюються руда, зливки й готові речі, в тому числі і на терени України.

Однією з найважливіших рис енеолітичної доби є інтенсивний розвиток відтворюючого господарства, який призводить до переформування соціальних відносин у суспільстві, до переходу до останньої фази первісності, а в найбільш передових на той час регіонах – і до виникнення перших цивілізацій – на Близькому Сході та в Єгипті.

На Україні специфічною рисою в розвиткові відтворюючої економіки було органічне поєднання двох основних галузей господарства — землеробства та скотарства. Саме у цю добу створились умови для широкомасштабного польового орного землеробства, що значно підвищувало продуктивність господарства, яке стало основою для подальшого розвитку та прогресу первісного суспільства. Поява надлишків продуктів надала можливість для звільнення частини членів родових общин для занять, пов'язаних не з безпосередньо матеріальним виробництвом, а з духовною сферою суспільства. Ефективність землеробства та скотарства у племен трипільської культури та поява надлишків продуктів уможливила широкий розвиток ремесла, особливо керамічного та металургійного, розвиток постійного обміну з навколишніми племенами, зріст кількості населення.

Завдячуючи наявності трьох основних природних зон в Україні (ліс, лісостеп і степ), саме в енеолітичну добу починається формування двох окремих соціокультурних феноменів — світів землеробів і скотарів, що на багато тисячоліть уперед визначило алгоритм взаємовідносин між різними культурними групами на наших землях.

В енеоліті України можна виділити три періоди, які фіксують поступ соціального, культурного й економічного прогресу.

Першій, ранній період (порубіжжя VI та V — остання чверть V тис. до н.е.) слід пов'язувати з появою енеолітичного землеробського населення на теренах України таких культур, як ранньотрипільська (етапи А  та В-1) на Бессарабії й Поділлі, Болград-Алдені в Північному Причорномор'ї, полгарської в Закарпатті, лендельської на Волині й Галичині. Вже в першій чверті V тис. до н.е. на археологічній карті з'являються племена зі скотарським напрямом економічної діяльності, що залишили пам'ятки скелянської культури в Північному Причорномор'ї, Запоріжжі й Донеччині. Саме на цьому етапі відбувається процес становлення нового скотарського світу й виникає нова система взаємовідносин землеробських і скотарських племен.

Крім того, саме в цей період спостерігається нерівномірність розвитку різних племен, що виражається у співіснуванні населення з відтворюючим господарством та неолітичних племен з домінуючою системою мисливства та рибальства в економіці – це культура ямково-гребінцевої кераміки в Середній Наддніпрянщині, Києво-черкаська культура в Середній Наддніпрянщині й Поліссі і Лисогубівська культура на Сіверщині.

Другий, середній або розвинутий період (порубіжжя V—IV – третя чверть IV тис. до н.е.) енеолітичної доби пов'язаний з приходом і розповсюдженням нового трипільського населення з розписною керамікою, виникненням у трипільському світі двох основних гілок — західної і східної, в ході розвитку культури. Саме ця доба є розквітом трипільського суспільства — різке демографічне зростання, ускладнення соціальної структури, розквіт збалансованої землеробсько-скотарської системи господарювання й, наприкінці, виникнення поселень-гігантів. Саме в цю добу трипільське населення сягає на Київщині берегів Дніпра, займає правобережну частину Середньої Наддніпрянщини, всю територію Поділля, південні райони Волині й Буковини.

Продовжується розвиток полгарської культури в Закарпатті, в той час як на Волині й Галичині лендельську змінюєкультура лійчастого посуду.

В степовій Україні виникає різнобарв'я культурних проявів на базі скотарського образу життя – це стогівська культура, яка змінила скелянську в Запоріжжі; потім виникає квітянська культура на півдні Середньої Наддніпрянщини й у Запоріжжі. Одночасно з квітянською в Північному Причорномор'ї та південних районах лівобережного Подніпров'я існувало населення, що залишило пам'ятки нижньомихайлівської культури. В лівобережній частині Середньої Наддніпрянщини поширюється населення, що відоме за пам'ятками дереївської культури, однією зі специфічних ознак якої є гостродонна кераміка, яка як би продовжує попередні, неолітичні традиції.

Ф інальний період, остання чверть IV – перша чверть ІІІ тис. до н.е., є, по суті, або перехідним етапом від енеоліту до бронзової доби, або вже першою фазою останньої, що обумовлюється як технологічними досягненнями – поширюється лиття, використовуються миш'якові руди та мідно-срібні сплави, – так і значними змінами в образі життя. Цей період характеризується кліматичними перемінами, які значною мірою погіршують життя землеробів, і в першу чергу це стосується населення трипільської культури, яке пластично змінює напрям своєї господарчої діяльності від збалансованого землеробсько-тваринницького – на незбалансований, у залежності від регіонів проживання. Спостерігаються міграційні процеси в межах трипільської території, більше того, ймовірно, частина трипільського населення виходить за границі своєї території і разом з нетрипільським населенням утворює нові культурні феномени.

Так, у Північному Причорномор'ї з'являється трипільське населення, яке більшою мірою займається скотарством і відоме нам як усатівський локальний варіант (або культура). Попередні степові культури дезінтегруються, й на їх основі з додаванням елементів трипільської культури, з одного боку, і майкопсько-

новосвободненських впливів з боку Кавказу, з іншого, утворюється населення, що залишило пам'ятки животилівсько-вовчанського типу. На Донеччині зі сходу з'являється населення репінської культури.

На півночі й північному заході також спостерігаються культурні зміни. В Закарпатті полгарська  культура змінюється баденською. На Галичині, Волині й у північних районах лівобережної Середньої Наддніпрянщини з'являється культура кулястих амфор, населення якої активно контактувало з пізньотрипільськими племенами гординештського (жванецького), городського, софіївського локальних варіантів (культур), і не виключено, що населення останніх частково поповнило чисельність населення культури кулястих амфор.

Бронзовий вік (28-10 ст. до н.е.) розпочався на території України, коли на ній проживали племена ямної, кемі-обинської, пізньотрипільської культур, а також культури кулястих амфор на Волині і Поділлі. Ямні племена на початку епохи бронзи населяли степ і лісостеп від Дону до Дунаю і стали основою для формування населення катакомбної культури. Хронологічно катакомбна культура, що розвивається в першій половині ІІ тисячоліття до н.е., йде безпосередньо за ямною, хоча деякий час катакомбні племена співіснували з пізньоямним населенням.  Пізньотрипільські племена, що відносяться до ранньобронзового віку, проживали на Волині, де їхня матеріальна культура представлена пам’ятками, розкопаними в селі Городське (Житомирщина), у Причорномор’ї – на території сучасної Одеси (досліджені пам’ятки усатівського типу), у Подністров’ї і Київському Подніпров’ї. У Софіївці на Дніпрі (південніше Києва) розкопано великий могильник, де в глиняних урнах або в неглибоких ямках, викопаних у піску, було знайдено обпалені кістки, що свідчить про існування обряду трупоспалення. Могильники, подібні до Софіївського, розкопані на Червоному хуторі (нині територія Києва) та біля с.Чернин на Дніпрі (північніше Києва).  Усатівський і Софіївський осередок Пізньотрипільської культури знамениті своїм металовиробництвом. Деякі вироби з міді зроблені там із застосуванням зварювання при температурі 350-400 °С. Взагалі трипільці добре розумілися на обробці металу. Мідь могли і кувати, і плавити. Знали витяжку, рубання і пробивання отворів у металевих виробах. Але прийшов час бронзи, і бронза поступово витіснила мідь. Знаряддя з бронзи були твердішими, а для плавлення бронзи необхідна значно нижча температура – 800-900°С, тоді, як для плавлення міді – понад 1000°С.  Бронза є першим штучним металом: вона являє собою сплав міді й олова (інколи олово замінювали сурмою або миш’яком). Її плавили в печах – горнах, у невеликих гостродонних товстостінних глиняних тиглях. Розливали по формах глиняними ложками — ллячками. Форми-матриці виготовляли, здебільшого, з м'якого каменю. Кожна матриця складалася з двох половинок, на яких вирізалася форма речі. Існував ще спосіб лиття по восковій моделі у глиняних формах.  На території України досліджено багато майстерень, де виготовляли бронзові речі. Наприклад, на місці такої майстерні біля села Волоське в Надпоріжжі знайдено близько 70 кам'яних і глиняних матриць для виготовлення 17 предметів – серпів, ножів, сокир-кельтів і кинджалів. Багато подібних майстерень було у Причорномор'ї. Одну таку пам'ятку розкопано поблизу села Острівець Івано-Франківської області.  Серед знахідок зустрічаються керамічні трубочки, що служили соплами при штучному дутті міхами у бронзоплавильних горнах. Про значний розвиток бронзоливарного виробництва та посилення обміну між племенами свідчить також велика кількість скарбів бронзових виробів, знайдених, зокрема, у Причорномор’ї і Закарпатті. До їх складу найчастіше входять щойно виготовлені бронзові речі ще без слідів використання, а також зливки металу.  Досить цікавими і багатими були, наприклад, Бориславський та Інгульський скарби. Перший – з нижнього Подніпров'я, а другий – з села Антонівка Привільнянського району Миколаївської області, який містив понад 50 серпів, 13 сокир-кельтів, два кинджали, кілька прикрас, а також 20 зливків бронзи загальною вагою близько 11 кг. На думку спеціалістів, Північне Причорномор'я за кількістю відкритих тут металургійних майстерень з численними матрицями періоду міді-бронзи не має собі рівних.  Мідь, що була основною складовою бронзи, плавили з руди, яку добували в копальнях. Залишки таких копалень виявлено, наприклад, в басейні річки Бахмут, притоки Сіверського Дінця поблизу міста Артемівськ. Біля сіл Мідна Руда, Климівка, Пилипчатине та інших і дотепер на поверхні збереглися котловани глибиною до 2-3 м, звідки була вибрана мідна руда, представлена тут мідистими пісковиками.  Бронзові знаряддя праці в житті населення відігравали досить помітну роль, але вони не могли повністю витиснути з ужитку кам'яні вироби. Поряд з бронзовими серпами, вістрями до списів досить широко використовувались і крем'яні знаряддя цього типу. З каменю виготовлялися також бойові сокири-молоти, зернотерки, прикраси тощо.  У бронзовому віці триває поглиблення суспільного поділу праці. У степових племен посилюється роль кочового скотарства. Первісні пастухи поступово освоюють усі пасовиська, у тому числі і на плато, які розміщені досить далеко від долин великих рік. Люди в цей час, мабуть, уже оволоділи технікою спорудження криниць-колодязів. А лісостепові племена займалися землеробством, яке набуло поширення орного в зв’язку з опануванням більш досконалих знарядь, виготовлених з бронзи. Поряд з кількома сортами пшениці, ячменю, культивувалися також льон, коноплі, горох, сочевиця. Розвивається садівництво. На розкопках виявлено кісточки вишні, сливи-угорки, насіння ріпи, цибулі, часнику та маку.  Зі зростанням продуктивності праці створилися умови для посилення майнової нерівності. Про це красномовно свідчать виявлені скарби дорогоцінностей і перші багаті поховання. Один такий скарб знайдено у 1912 р. поблизу с. Бородино Бессарабської губернії (тепер в Одеській області). Він містив 11 цілих і 6 фрагментованих предметів: два срібні вістря до списів, втулку від третього, срібний кинджал і чотири шпильки з ромбічною головкою, бронзові платівки від облямівки дерев'яної чаші, чотири кам'яних сокири-молоти і уламки п'ятої, три булави з нефриту, змійовика і алебастру. Частина срібних речей має позолоту. Кам'яні вироби гарної, досконалої форми, відполіровані до блиску. Такі речі в ті часи становили, безперечно, велику цінність. Цей скарб датується серединою II тисячоліття до н.е.  У бронзовому віці посилюється роль батьківського права в роді, що завершується встановленням патріархальних відносин. Доказами посилення влади чоловіка — патріарха в сім’ї і роді — є парні поховання чоловіка і жінки катакомбної культури, де засвідчено сліди насильницького умертвіння жінки. За бронзового віку почали частіше споруджувати малі за площею житла, де могла мешкати лише одна сім'я. Цей факт свідчить, напевно, про подальший процес виділення парної сім’ї в роді.  В бронзовому віці збільшується рухливість населення. Це час пересування і змішування племен, особливо в степових районах. Згадувана катакомбна культура змінила ямну в Північному Причорномор’ї, Приазов’ї та на значній території Лівобережної України, а на Сіверському Дінці і в Подніпров’ї в другій половині ІІ тис. до н.е її змінила так звана зрубна культура, яка поширилася на величезний степовий простір від річки Урал до Дністра.  Природно, що на всій території свого поширення зрубні племена вступали в контакт з місцевим населенням, внаслідок чого виникали нові культури. Так зрубна культура на території степового Правобережжя України породила сабатинівську культуру, а на Нижньому Дніпрі – білозерську культуру, хоча деякі з археологів не виділяють їх як окремі культури і вважають локальними відмінностями зрубної культури. Поселень зрубної, особливо сабатинівської і білозерськогої культур, значно більше, ніж катакомбних, що свідчить про осілий спосіб життя населення.  Бронзовий вік характеризується також багатьма військовими походами, в яких вирішальну роль зіграли скотарські племена під проводом своєї військової аристократії, що воювала на бойових колісницях, винайдених, як доводять, арійськими племенами мідно-бронзового віку. Могили воїнів-колісничих вражають величчю поховальних споруд та багатством речового супроводу. Племена катакомбної культури і культури багатопружкової кераміки першими оволоділи мистецтвом ведення бою на запряжених кіньми легких колісницях.  Показником доби стають контакти аріських племен Північного Причорномор’я і Приазов’я з Крито-Мінойським світом, започатковані під час воєнних походів степовиків на Балкани. Цікаво, що науковці порівнюють рівень розвитку сабатинівської культури з рівнем Мікенської Греції, але не всі припускають існування в них одних витоків, а у населення – одних предків. Численні поселення сабатинівців доходили до узбережжя Чорного моря, а розвинута металургія бронзи і поширення в них зброї засвідчують войовничу вдачу носіїв цієї культури. В 15-13 ст. до н.е. вони разом з населенням культури Ноа взяли участь у походах так званих “народів моря” на Східне Середземномор’я та в Єгипет і, розселяючись, могли досягти сучасної Сардинії.  Бронзовий вік – це також час виникнення великих етнокультурних утворенень. Наприклад, племена тшинецької і комарівської культур, що прийшли на зміну культурам шнурової кераміки в середині ІІ тис. до н.е., є прямими предками слов’ян, а арійські племена зрубної культури Лівобережжя дали історії знаменитих кімерійців – етнос, який став першим на території України, що згадується в писемному джерелі –“Одісеї” Гомера.