56. Принципи виховання

Принципи виховання – важливий розділ теорії виховання. Це знання про сутність, зміст, структуру виховання, його закони, закономірності, що проявляються як норми виховної діяльності у різних освітньо-виховних системах, оптимальні науково обгрунтовані регулятори виховної практики. Теоретично – це її кінцевий результат, тому принципи є орієнтиром для практики виховання. Вони мають об'єктивний характер за змістом, але суб'єктивні за формою, бо виявляються в діяльності конкретних посадових осіб. «Принципи виховання – вихідні положення, що випливають із закономірностей виховання й визначають загальне спрямування виховного процесу, основні вимоги до його змісту, методики та організації».

Вони стосуються:  – регулювання різноманітних змістових взаємин учасників виховного процесу, тому що мають суб'єктивний характер;  – з'ясування провідних тенденцій виховання в українському суспільстві;  – роз'язання суперечностей процесу виховання та умов досягнення успіхів у навчально-виховному процесі;  – визначення змісту, методів і форм виховної діяльності тощо.

Отже, принципи виховання – це загальні провідні положення, які визначають мету, ідеали, зміст, методику та організацію процесу виховання.

Обов'язковою умовою ефективності принципів виховання є творче їх застосування з урахуванням педагогічної майстерності вихователя, індивідуально-психічних особливостей вихованця і конкретної виховної ситуації.

57. Поняття про методу виховання. Класифікація методів

Метод виховання (від гр. methodos — шлях до чогось, спосіб пізнання, дослідження) — шлях досягнення поставленої мети виховання, спосіб практичної діяльності педагога, який використовується для вироблення у школярів якостей, завданих метою виховання. Найважливіші способи виховної роботи, які використовуються в процесі формування у школярів відносин (особистісних якостей), і є методами виховання. З цієї точки зору під методами виховання слід розуміти сукупність способів впливу на свідомість, волю, почуття, поведінку вихованців, її корекцію й удосконалення з метою вироблення у них визначених метою виховання якостей. Практика виховання використовує насамперед перевірені шляхи — загальні методи виховання. Проте у багатьох випадках загальні методи виховання можуть виявитися малоефективними. Взаємодію людей завжди супроводжують глибинні психічні процеси, які при вирішенні завдання впливають певною мірою на внутрішній світ учнів. Вихователь не може їх не враховувати. Тому він шукає нові шляхи, що максимально відповідають конкретним умовам взаємодії, дозволяють швидше і з меншими зусиллями домогтися накресленого результату. Так, в одному випадку він може актуалізувати такий внутрішній механізм, як переконання (коли за допомогою логічних побудов здійснюється вплив на свідомість), в другому — навіювання (коли вплив здійснюється на підсвідомому рівні), третьому — використати ефект наслідування і т. д. Часткові зміни, доповнення, удосконалення методів виховання в конкретних умовах виховного процесу називають прийомами виховання. Прийом виховання — це частина загального методу, окрема дія (вплив), конкретне поліпшення. Знання методів і прийомів виховання, уміння правильно їх обирати і застосовувати є ознакою високої майстерності педагога. Від методів і прийомів виховання слід відрізняти засоби виховання. Засобами виховання є книга, слово, гра, пізнання, праця. Універсальними засобами завжди є діяльність і спілкування. Якщо під прийомом розуміють одиничний вплив, то під засобом — сукупність прийомів. Спілкування — засіб виховання, а репліка, порівняння — прийоми. У зв'язку з цим інколи в посібниках метод виховання визначається як сукупність засобів і прийомів формування в учнів тих чи інших якостей, бо структура методу обов'язково передбачає наявність прийомів і засобів.

Як і кожна педагогічна категорія, методи виховання мають свою історію. За допомогою методів досягалися різні цілі виховання. Одні педагоги вважали, що діти народжуються з так званою «дикою пустотливістю», яку потрібно стримувати за допомогою різних зауважень, навіювання, вказівок, звинувачень, засобів осуду і покарання, в тому числі і фізичного, запису вчинків до кондуїту — спеціально заведеного для цього журналу. Таких поглядів, зокрема, дотримувався німецький педагог Йоган Гербарт, з іменем якого пов'язують формування методики авторитарного виховання. Нині найбільш доцільною і зручною для практики виховання є класифікація методів виховання за ознакою спрямованості (Г.І. Щукіна). Відповідно до цієї характеристики методи поділяються на три основні групи. Перша група включає методи різностороннього впливу на свідомість, почуття і волю учнів; друга група передбачає організацію діяльності і формування досвіду суспільної поведінки; третя — об'єднує методи, які виконують функції регулювання, корегування і стимулювання поведінки і діяльності вихованців.