5. Наявність у канонічного права складної внутрішньої структури.

На підґрунті юрисдикції церкви над певними класами осіб і категоріями справ виникло декілька галузей канонічного права — корпоратив­не, кримінальне, шлюбно-сімейне, спадкове, право влас­ності, договірне і процесуальне право.

6. Канонічне право ніколи не розглядалося як вічне і не­змінне: воно змінювалося відповідно до потреб часу.

7. Створення двох систем канонічного права після роз­колу християнської церкви. У другій половині IX століття протиріччя в питаннях влади між Римським і Константи­нопольським патріархами призвели до розколу єдиної християнської церкви на Західну і Східну, який був оста­точно закріплений у 1054 році. Західна церква — католики — визнали вищу владу Папи Римського і, відповідно, його актів — декреталій. Східна церква — православні — визнають на­самперед джерела, що утворилися в період всесвітніх со­борів.

3. Джерела канонічного права

Оскільки канонічне право — це релігійно-правова система, його першоджерелом визнається божественна воля, що знаходить своє втілення в книгах Святого пись­ма — Біблії. Християнська церква визнає священними лише книги Нового Заповіту.

Постанови обласних (помісних) соборів, що вирішували проблеми і встановлювали правила поведінки для хрис­тиянської громади, стали одним із джерел канонічного права. Подібного значення набули, зокрема, рішення семи обласних соборів, що про­ходили в IV і V століттях: анкірський (314), неокесарійський (314), антіохійський (341), сардинський (344), гангрський (362—370), лаодикійський (343—381) і карфагенський (419).

Поста­нови Всесвітніх соборів — стали найважливішими джере­лами канонічного права. Загального визнання дістали сім Всесвітніх соборів — Нікейський перший (325), Констан­тинопольський перший (381), Ефеський (431), Халкідонський (451), Константинопольський другий (553), Константинопольський третій (680), Нікейський другий (787).

Після розколу церков на Сході перестали скликати періодичні собори, їхнє місце посів постійний собор (си­нод) при константинопольському патріархові. Поступо­во він став головним органом церковного законодавства, а його акти — Постанови синоду — стали невід'ємним дже­релом канонічного права Східної церкви.

Одним з найважливіших джерел канонічного права на Заході стали Папські декреталії (декрети). Уже в V столітті ці акти мали не менше значення, ніж соборні

Наукові трактати авторитетних богословів, офіцій­но визнані церквою, аналізували і давали тлумачення існуючим нормам канонічного права. На Заході до таких належать праці Граціана, Гугуччіо, Іоанна Германця, на Сході — твори Олексія Арістіна, Іоанна Зонара і Федора Вальсамона тощо.

Ще одним джерелом канонічного права є звичай. Церква не тільки не заперечує звичаї як джерело права, а й у деяких випадках прямо визнає їх дію в канонах Всесвітніх соборів. Однак для визнання звичаю від нього потрібно, по-перше, щоб він не суперечив духу як усієї церкви, так і природі того інституту, якого він стосується; по-друге, щоб його існування і дія могли бути доведені за більш-менш тривалий час. Якщо церковний звичай задовольняє цим вимогам, він може не тільки заповнювати прогали­ни церковного законодавства, але й у деяких випадках обмежувати його дію.