3) Здійснення заходів щодо зменшення ставки відсотка по кредитах і відповідного багаторазового збільшення обсягів кредитування реального сектора комерційними банками:

• зміцнення курсу гривні й відповідна стабілізація інфляційних процесів;

• активізація інвестиційної діяльності фінансово-кредитних інститутів за рахунок освоєння таких відносно нових для української економіки форм інвестиційного фінансування, як лізинг, форфейтинг, франчай-зинг, селенг, факторинг тощо;

• трансформація ринку цінних паперів із приватизаційного механізму в інвестиційний;

• посилення у населення схильності до інвестування та заохочення його до взаємодії з фінансово-кредитною системою через оподаткування по занижених ставках тієї частки доходів громадян, котра протягом звітного періоду трансформувалася в інвестиції (зокрема, в житлове будівництво) та/або пільгове оподаткування відсоткового доходу і дивідендів;

• введення правила, за яким ставка оподаткування прибутків банку буде коливатися залежно від частки довгострокових виробничих інвестицій у його «кредитному портфелі»;

4) перекриття каналів витоку капіталів: суттєві обмеження на капітальні валютні операції; жорсткий контроль угод з нерезидентами та офшорними компаніями;

• обмеження обсягів кредитування нерезидентів та вивозу валютної готівки і доходів від операцій на ринку цінних паперів, передусім державних;

• спрощення процедур легалізації «тіньового» капіталу, зменшення прибуткового податку з його власників за умов його виробничого використання.

4. Національна інноваційна система як стратегічний інститут розвитку

Ці виклики знаходять адекватне відображення в концепції національних інноваційних систем (ШС).

НІС – це сукупність взаємозалежних організацій (структур) приватного й державного секторів, які індивідуально й у взаємодії один з одним обумовлюють генерацію і поширення нових знань та технологій у межах конкретної держави. Водночас НІС – це комплекс інститутів правового, фінансового й соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси і мають міцне національне коріння, традиції, політичні та культурні особливості.

Основними взаємопов'язаними завданнями НІС є:

• інноваційна підтримка пріоритетних напрямів стратегічного соціаль-но-еколого-економічного розвитку країни;

• об'єднання інтересів держави і приватного сектора щодо використання досягнень науки у виробничому процесі;

• створення суспільного механізму фінансування інноваційних процесів та формування макроекономічних передумов його ефективного функціонування;

• генерація постійного потоку нововведень на ринку;

• скорочення часу перетворення наукового інтелектуального продукту в ринкові комерційно-товарні форми (технологічні, інформаційні, патентно-ліцензійні тощо).

Набір складових НІС не є жорстко фіксованим. Проте, узагальнюючи проведені за останні роки дослідження, можна назвати ті елементи, на яких зосереджують увагу більшість авторів. По-перше, це комплекс інститутів, які беруть безпосередню участь у виробництві, передачі й використанні знань: фірми, створені ними кластерні сітьові структури та стратегічні альянси; система науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР); ринкова та інноваційна інфраструктура.

По-друге, це загальноекономічні фактори, що впливають на інноваційний процес: макроекономічний клімат; система захисту прав власності, насамперед інтелектуальної; система освіти й професійної підготовки; правові та економ-мічні умови й обмеження функціонування товарних та ресурсних ринків, у тому числі ринку праці; система фінансування інновацій; комунікації тощо.

Найбільш проста модель, яка описує взаємодію елементів НІС, є дворівневою. На мікрорівні роль приватного сектора полягає в розробці технологій на основі власних досліджень і в ринковому освоєнні інновацій. На макрорівні у сферу компетенції держави входить розробка та реалізація інноваційної політики.

Інноваційна політика – це цілісна багаторівнева (мікро-, мезо-, макро-) система заходів щодо формування, збереження, розвитку й активізації інноваційного потенціалу (від його глибинної першооснови – креативної складової сутнісних сил людини до завершальних реалізаційних форм) з метою підвищення ефективності, екологічності та конкурентоспроможності національної економіки.

Державна інноваційна політика має за кінцеву мету створити модель інноваційного розвитку, яка за своїми рушійними силами, векторами інтеграції, масштабами й результатами корелює із загальною стратегією соціально-економічного розвитку. Табл. 6 демонструє наявність для України досить широкого спектра можливих альтернатив.

Слід зазначити, що набір механізмів та інструментів інноваційної політики значною мірою співпадає з відповідним арсеналом інвестиційної політики. Основні відмінності полягають у більшій увазі, яка приділяється:

• дієвій системі захисту прав інтелектуальної власності;

• посиленню конкуренції ;

• зменшенню ризиків та невизначеності;

• цільовому прямому фінансуванню НДДКР та певних інноваційних проектів.

Таблиця 6 – Моделі інноваційного розвитку та їх класифікація

Критерії класифікації	Назва моделі	Зміст
За каталізатором розвитку	Дифузія інновацій	Формування ланцюга «наука – техніка – виробництво» з ініціативи суб'єктів мікро- (фірми, навчально-наукові заклади) та мезо- (спілки підприємців, банкірів тощо) рівня економіки
	Державна підтримка інноваційних форм	Державна протекція національних інноваційних інститутів й патронаж виходу національної наукоемної продукції на світові ринки
За масштабами охоплення	Локальне інноваційне середовище	Концентрація на певній території наукового, освітнього, виробничого та фінансового потенціалу (технополіси, інкубатори, технопарки)
	Поліцентризм (міжгалузеві науково-технічні комплекси кластери)	Взаємодія відносно локальних інноваційних зон в національних масштабах
За походженням інноваційних ідей	Товарне клонування	Опанування виробництва наукоемної продукції, що випускається в країнах постіндустріалі-зму й перебуває у фазі зрілості життєвого циклу товару
	Ліцензійне копіювання	Використання зарубіжного науково-технічного потенціалу через ліцензійний механізм
	Саморозвиток	Розбудова й використання національного науково-технічного потенціалу на основі власних зусиль
За стратегію інноваційних процесів	Гонитва за лідером	Домінують інновації, спрямовані на вдосконалення наявних та запозичених зовні технологій (пасивна стратегія)
	Технологічне лідерство, розвиток на випередження	Орієнтація на власні радикально ноні технології (активна стратегія)

Окрім реалізації заходів яскраво вираженого стимулюючого характеру, до компетенції держави належить:

• формулювання проблем й обґрунтування стратегічних пріоритетів й перспектив розвитку (горизонту довгострокового планування для приватного сектора);

• прямий та опосередкований стимулюючий вплив на систему факторів розвитку й функціонування НІС у цілому згідно з обраними національно-регіональними пріоритетами;

• сприяння виробництву фундаментального знання і комплексу технологій стратегічного характеру;

• формування інноваційної індустрії нового типу й інноваційної інфраструктури;

• створення сприятливих інституційних та макроекономічних умов для інноваційної діяльності приватних компаній; розробка і підтримка спеціальних інноваційний проектів, у тому числі надання інформації щодо потенційних партнерів та перспектив інноваційного співробітництва;

• брокерство – посередництво між ланками «наука, освіта «-» виробництво «-» збут «-» споживання», у тому числі через політику вибагливого державного споживання (тендери, система сертифікації та стандартизації продукції, контрактна система тощо);

• формування інноваційної ідеології та інноваційної культури;

• надання широкого спектра інформаційно-телекомунікаційних, інфраструктурних, транспортних, консультаційних, страхових та інших послуг;

• регулювання міжнародних аспектів інноваційних процесів;

• пом'якшення чи нейтралізація негативних зовнішніх ефектів інноваційної діяльності.

Схема – Механізм державної структурної політики