Карл і. Довгий парламент і його діяльність

Вирішальну роль у захисті старого ладу відігравала династія Стюартів, що почала правити з 1603 р. її перший представник на англійському престолі Яків І, не бажаючи рахуватися з правами англщськогб парламенту, вступив з ним у тривалий конфлікт. Його внутрішня і зовнішня політика обурювала буржуазію і нове дворянство.

Після смерті Якова І (1625) престол посів його син Карл І (160Ф-1649). Легковажний і самовпевнений, він ще більше загострив стосунки з парламентом, а невдовзі розігнав його і встановив режим «одноосібного панування» (1629-І640). Проте це залишило Кар-ла І без грошей, тому що податки в Англії затверджував парламент. Вишукуючи кошти, король і його помічники почали грубо порушувати звичаї і традиції країни Це сприяло зростанню і зміцненню опозиції королівської влади.

Розв'язавши зі своїми «радниками» війну з Шотландією і зазнаючи в ній поразки, Карл І змушений був скликати парламент. Парламент назвали «Довгим», тому що, зібравшись восени 1640 р., він засідав 12 років. День відкриття його засідань (3 листопада 1640) вважається днем^ючатку Англій­ської революції.

Перші два роки діяльності Довгого парламенту можна назвати «мирним». За активної підтримки народу буржуазія і нове дворянртво (вощ становили більшість у нижній палаті парла­менту - палаті общин) прийняли ряд закбнів^ ЗДо унемоШйвило правління короля без співробітництва з парламентом. Було заборонено збирати податки, не затверджені парламентом. Були знищені каральні органи абсолютизму («Висока комісія» та «Зоряна палата»), а головні радники короля - граф Страффорд і архієпископ Лод були відправлені на ешафот.

Дуже важливим моментом у діяльності парламенту стало прийняття «Великої Ремонстрації» (протесту), в якій у204*х статтях перераховувалися зловживання короля. Цей документ став своєрідним обгрунтуванням буржуазного принципу недоторканності особи та її власності, Зазначалося в ньому і про право парламенту контролювати діяльність королівських мі­ністрів* що вже було елементом конституційної монархії

На початку 1642 р. Карл І залишив неслухняний Лондон і поїхав на північ країни (там перебувала більшість старого дворянства). Там із своїх прибічників він почав формувати антипарламентську армію - роялістів. У той же час парламент формував свою армію. Таким чином, країна розкололася на два табори. Прихильників короля назвали кавальєрами (від англ. сауаііег - вершник). В армії роялістів головною ударною силою була кавалерія. Прихильників парламенту назвали «круглоголовими» (за формою зачіски).

У перших же боях громадянської війни (війна між громадянами всередині однієї держави), що розпочалася восени 1642 р., парламентська армія, сформована з найманців, зазнала поразки. Це пояснювалося не тільки кращими військовими навичками роялістів. На чолі парламентського неоднорідного війська стояли генерали-дворяни. І хоча вони й були против­никами абсолютизму, але повного розгрому армії Карла І вони не бажали, їхньою метою був компроміс (угода) з королем про поступки на користь обуржуазненого дворянства Оборонна стратегія (ведення війни) генералів-дворян загрожувала парламенту поразкою.