2. Правила вимови

Висока культура усної ділової мови ґрунтується на дотриманні орфоепічних норм – правильної вимови звуків, звукосполучень у мовному потоці, наголошування слів, інтонування фрази, ритмомелодики.

Щоб оволодіти усним українським мовленням, слід знати правила літературної вимови й дотримуватися їх:

1. В українській мові відсутнє «акання». Отже, і під наголосом, і без нього голосний [о] в усіх позиціях не наближається до [а]: сосна, нога, голова, сторона, молоко;

2. голосні [е], [и] в ненаголошених позиціях звучать з наближенням [е] до [е^и], [и] до [и^е]: [не^ису], [се"ло], [ви^ешневиї], [зе^илемниї], [те^ипло]; ненаголошений [о] перед складом з наголошеним [у] може вимовлятися з незначним наближенням до [у]: [то^уму], [зо^узул'а], [ко^ужух];

3. особливістю української орфоепії є тверда вимова губних звуків [б], [п], [в], [м], [ф]: [дуб], [степ], [с'ім]. Напівпом'якшено вони вимовляються перед [і]: [б'ігти],[п'ісок], [м'ішок] та голосними заднього ряду у деяких сло­вах іншомовного походження: [б'уро],[п'уре], [п'уп'ітр];

4. буквосполучення дж, дз вимовляють як один звук у межах морфеми: [дзеркало], [ходжу], [си^еджу], [нагородже^иниі], [в'ідр'адже^иниї], [попе^иредже^ин':а] тощо; якщо д і ж, а також д і з належать до різних морфем (наприклад, до префікса й кореня), то вимовляються як окремі звуки: [п'ідземниї], [в'іджати], [в'ідзнака];

5. твердо вимовляють усі шиплячі звуки в кінці слова і складу, а також перед голосними [а], [о], [у], [є], [и]: [плащ], [жито], [чоботи], [чудо], [шити], [курча], [лоша], [чого]. У позиції перед [і] ці звуки вимовляються напівпом'якшено: [ш'іс'т'], [груш'і], [печ'і], [ж'інка]. Напівпом'якшена вимова властива також подовженим шиплячим: клоч':а], [зб'іж':а], [н'і'ч':у];

6. у кінці слова [ц'] вимовляється м'яко: [швец'], [палец'], [молодец'], крім слів іншомовного походження та де­яких вигуків: [палац], [шприц], [клац];

7. у закінченнях дієслів внаслідок асиміляції звукоспо­лучення -ться, -шся вимовляють як [-ц':а], [-с':а]: [купаjуц':а], [с'м'іjес':а];

8. приголосні [д], [т], [з], [с], [ц], [н] перед наступними м'якими або пом'якшеними та [і] у вимові пом'якшують­ся: [jун'іс'т'], [jед'н'іс'т'];

9. у ряді слів української мови вимовляється звук [ґ], який на письмі передається відповідною літерою — ґ: ґрунт, ґаблі, ґавеня, проґавити, ґаздувати, ґандж, ґатунок тощо.

10. в українській мові приголосний [в] не оглушується і не переходить у [ф]. У кінці слова або складу та на почат­ку слова перед приголосним звуком його вимовляють як [у]: сказав [сказау], а не [сказаф], зробив [зробиу], а не [зробиф], Київ [киjіу], а не [киjіф];

11. українській літературній мові не властиве «цікання» — зміна у вимові м'якого [т'] на м'який [ц']. Правиль­но говорити [пот'ім], а не [поц'ім], [т'іл'ки], а не [ц'іл'ки], [т'ітка], а не [ц'їтка].

3. Правила наголошення

Важливе значення для усного мовлення має правильне наголошення слів, тобто дотримання акцентуаційних норм. В українській мові ці норми сформувалися давно, однак у повсякденному спілкуванні під впливом діалектів і близькоспоріднених мов часто порушуються. Перевірити правильність наголошування слів можна за будь-яким словником, але необхідно також знати деякі особливості українського наголосу. Так, наголос в українській мові є довготривалим і силовим, бо голосні в наголошеній позиції мають більшу тривалість, виразний тембр, іноді й більшу силу. Крім того, український наголос вільний, різномісцевий і рухомий, тобто він не закріплений за якимось певним складом слова (дірка, ліщина, припиняти, винагороджувати) і може змінювати місце у формах того самого слова (нога – ноги, кричати – кричите). Наголошування в українській мові є сталою системою з певними закономірностями, дотримання яких є обов’язковим для мовців.

Є в українській мові також слова з подвійним наголо­сом: алфавіт — алфавіт, договір — договір, сивіти — си­віти, мабуть — мабуть, байдуже — байдуже, простий — простий, закінчити — закінчити, також — також тощо. Таке варіативне наголошування нормативне, але в мовлен­ні переважає якийсь один варіант, наприклад: алфавіт, договір, простий тощо.

Наголос у слові виконує також розрізнювальну функ­цію, тобто за наголосом розрізняють значення слова: тріска — тріска, колос — колос, обід — обід, ірис (рослина) — ірис (цукерка), орган — орган, запал — запал, лупа (збільшувальне скло) — лупа, броня (доку­мент про закріплення чогось за кимось) — броня (захисна обшивка) тощо.

В українській мові є правила акцентуації, які поширюються на певні групи слів:

– дієслова вести́, нести́ і под. мають наголос на останньому складі, слово бути в інфінітиві та у формах майбутнього часу – на першому, а в минулому часі одн. (жін. та сер. р.) й мн. – на останньому (бу́де, бу́дуть, була́, були́ тощо);

– іменники на -ання наголошуються, як їх твірні дієслова (розв’яза́ння, планува́ння тощо); у двоскладових іменниках наголошується останній склад (знання́, звання́ тощо);

– абстрактні іменники на -ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величина́, новина́ тощо);

– географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова, від яких вони утворені (Ки́ївщина, Доне́ччина);

– відіменникові та віддієслівні іменники з префіксами ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (за́хід, ро́зстріл, за́тишок, пере́біг, при́повідка тощо); винятки розгро́м, зачи́н, набі́р;

– переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки́, сторінки́ тощо);

– однаково наголошуються слова такого типу творення, як аристокра́тія, демокра́тія; діало́г, катало́г тощо; числівники одина́дцять, чотирна́дцять, п’ятдеся́т, шістдеся́т тощо; більшість слів однакового типу творення мають різний наголос, напр.: вимика́ч, шука́ч і вини́щувач, випро́стувач; міліме́тр, кіломе́тр і баро́метр, термо́метр тощо.