О собливості сучасної західної філософії

Західна філософія XX ст. постає перед нами вже зовсім в іншому образі, з принципово іншим способом філософствування, з якісно ін­шими підходами до ключових онтологічних, гносеологічних, антропо­логічних і філософсько-історичних проблем, ніж у класичній західній філософській традиції, що мала за основу античну філософію.

1.Сучасна західна філософія відмовляється від фундаменталь­ної єдності буття і мислення, відповідності філософських уявлень про світ самому світу. Відтепер світ вважається не єдністю бага­томанітності, в якій над усіма речами, явищами і процесами панує певна абсолютна першооснова, відкрита людському розумові, але багатоманітною єдністю всіх предметів, явищ і процесів у природі і культурі — як матеріальних, так і духовних, єдністю в тому зна­ченні, що для кожного з нас вони виявляються однаковою мірою реальними.

2.Раціональне пізнання світу стає не абсолютним, націленим на отримання про нього достовірного знання, дійсного для всіх, завжди і скрізь, але відносним, яке до будь-якої інформації про світ прикладає цілу серію умов можливості. Втім водночас як особливий розділ філо­софського знання утворилася філософія науки, представлена різними позитивістськими напрямами. Вона ставила перед собою задачу на­віть в умовах релятивізації пізнавальної діяльності з'ясовувати шляхи, можливості і способи достовірного пізнання, без чого неможливий подальший розвиток суспільства.

Основним засобом пізнання світу оголошується не людська свідомість і мислення, а мова, що раніше виступала лише способом фіксації даних, здобутих абстрактно-логічним шляхом. Основним пізнавальним прийомом для сучасної західної філософії стає з'ясування правомірності тих або інших мовних висловів і встановлення їх значення за допомогою герменевтики. На відміну від класичної філософії, заснованої на поясненні, що-зводило невідоме до відомого за правилами логічного міркування, герменевтика спирається на інтерпретацію, розшифровку і значення, прихованого за очевидним сенсом.

3.Значно посилюється інтерес до людини. Сам фокус філософського умогляду переміщується від об'єктивного сві­ту на необмежені самовираження суб'єкта та різноманітні суб'єктивні вияви людського «Я». У зв'язку з цим у практиці західної" філософії XX ст. необхідним елементом філософського дослідження будь-якої проблеми виявляється виявлення в ній потреб і запитів людини. Про саму ж людину можна сказати тільки те, що вона втрачає будь-яку конкретну сутність, яку з різних точок зору намагалися розшукати мислителі з давніх часів. Відтепер людина є не такою, якою вона здається; а здається не такою, якою вона є насправді. Одна й та сама людина відповідно до конкретної ситуації може проявляти себе з найнесподіваніших боків. Причому вона сама не знає, як чинитиме у тій чи іншій ситуації.

4. Має місце ситуація маргіналізації філософії. Остання принци­пово відмовляється від цілісного систематизованого погляду на світ на користь роздумів із будь-якого приводу. Іноді такий привід може призвести до широких узагальнень, іноді все обмежується випадко­вими зауваженнями. Приклад маргіналізаційного філософствування подає особисто директор Інституту філософії НАН України, який часто виступає з у філософськими роздумами у різних науково-популярних і публіцистичних передачах, навіть у «Сніданку з «Один плюс один».

Сама філософія подрібнюється не тільки на розділи, але й на окремі напрями, школи і течії, кожна з яких самодостатньо займається певними розробками. Разом з тим, проблемне поле сучасного філософствування значно розширюється, вчених цікавлять не тільки традиційні проблеми буття, свідомості, людини, але й питання влади, сексу, ірраціональності, способи маніпуляції життям та свідомістю.

Філософія екзистенціалізму

Екзистенціалізм (буквально позначає «філософія людського існування») — провідний напрям філософської думки XX ст., який осмислює проблему людини, її сутності й існування, буття у світі, можливостей і перспектив свободи та відповідальності.

Причини виникнення і поширення екзистенціалізму. Цей на­прям був породженням складного і трагічного XXст. — з його гострими протиріччями і конфліктами, катастрофічними війнами, широкомас­штабним насильством над людьми, нестримним науково-технічним прогресом, який виявився не тільки благом, але й джерелом великих небезпек. У ХХ ст. було підірвано віру класичної філософії у «світовий розум» і розумний сенс історії, у прогрес, традиційні моральні цінності, що зумовило потреби у розробці нової системи світоглядних координат.

Відомі дві великі «хвилі» екзистенціалізму, в одній з яких про­відну роль відіграли німці (М. Хайдеггер, К. Ясперс), а в другій — фран­цузи (Ж.-П. Сартр, А. Камю, Г. Марсель). Іноді виділяють релігійний екзистенціалізм, який визнає Бога як основу буття світу та людини, та атеїстичний екзисенціалізм, який Бога у своїх теоретичних конс­трукціях не враховує. Для релігійних екзистенціалістів Бог є формою уявного задоволення потреб у повноті буття.

Ідейними попередниками екзистенціалізму («філософії існування») були датський філософ і теолог С. К'єркегор (1813-1855), представники «філософії життя» (Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммельта, А. Бергсон), заснов­ник феноменології Е. Гуссерль. Серед більш віддалених його попередни­ків можна назвати ранньохристиянського богослова і філософа Августина (354-430), а також французького мислителя Б. Паскаля (1623- 1662).

Основні ідеї екзистенціальної філософії:

1. Існування (екзистенція) передує сутності. Це означає, що, на відміну від будь-якої матеріальної речі, виготовленої людським руками за певним заздалегідь визначеним проектом, людина «закинута» у світ: вона народжується, лише потім усвідомлює своє внутрішнє «Я» і до кінця свого життя переживає і сама творить своє справжнє, індивіду­альне, єдине і неповторне існування.

2. Людина відповідає не тільки за себе, але й за всіх людей. Свобода людського вибору власного існування не означає, на думку екзистенціалістів, довільності людських дій і вчин­ків. Навпаки, кожен нібито вільний крок людини може мати досить масштабні наслідки. Тому, творячи себе, людина має усвідомити свою відповідальність перед іншими людьми, не обов'язково рідними. На­приклад, одружуючись, людина має усвідомлювати, що її шлюб підтри­мує інститут звичайного моногамного шлюбу між чоловіком і жінкою. Якщо ж усе більше людей почнуть віддавати перевагу альтернативним одностатевим шлюбам, то зрештою свобода їх особистісного вибору обернеться радикальною реформою сімейних стосунків у світі.

3. Людина приречена бути вільною. Це означає, що немає нічого і нікого, що може виправдати людину чи виправити її помилки — ані посилання на Бога, вищі цінності, ані навіть на інтриги власної під­свідомості.

Таким чином, екзистенціалізм, з одного боку, доводить до логіч­ного завершення розпочатий просвітителями рух до звільнення лю­дини, а з іншого боку, демонструє, що свобода людини завжди буде не абсолютною, а відносною. Так, у «Міфі про Сизіфа» його герой, приречений на безглузду працю — тягти на гору каменюку, яка все одно скотиться донизу, вважає себе щасливим. Бо то не була помста богів, то було виправдане усім попереднім життям Сизіфа покарання. Отже, і в цій, найабсурднішій ситуації, яку собі можна тільки уявити, Сизіф продовжує сам творити свою долю і сповна відчувати тягар відповідальності.