2.Поняття і види муніципальних посад
Муніципальне право України — галузь права України, норми якої виражають волю й інтереси її народу, держави та територіальних громад і регулюють суспільні відносини у сфері місцевого самоврядування.
У системі права муніципальне право належить до публічного права, оскільки стосується насамперед і головним чином самостійного виду публічної (політичної) влади (демократії), яка, у свою чергу, належить територіальним громадам і здійснюється ними безпосередньо або через утворювані ними органи (ради та інші органи).
Mуніципальне право в системі права України являє собою комплексну галузь публічного права, норми якої регулюють насамперед і головним чином організацію і здійснення влади територіальними громадами та утворюваними ними органами в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць.
Предметом муніципального права є місцеве самоврядування як відносно самостійний вид суспільних відносин, пов'язаних з організацією і здійсненням влади територіальними громадами.
Місцеве самоврядування як предмет муніципального права — багатогранне явище. За своєю суттю воно є одним з основних принципів конституційного ладу і складових його системи, формою народовладдя, що властива територіальним спільнотам суспільства — територіальним громадам.
Разом з тим муніципальне право як самостійна галузь права тісно пов'язана з іншими галузями права і насамперед:» конституційним, адміністративним, фінансовим та іншими, норми яких в певних межах і формах регулюють відносини державної влади і народовладдя і частково входять до системи норм муніципального права.
Предмет муніципального права являє собою певну систему. Основними складовими цієї системи є відносини:
- що пов'язані з організацією і проведенням місцевих виборів, референдумів та з іншими формами безпосереднього волевиявлення територіальних громад;
- що пов'язані з діяльністю представницьких органів місцевого самоврядування (рад) і депутатів місцевих рад;
- що пов'язані з діяльністю виконавчих органів місцевого самоврядування та муніципальних службовців;
- що пов'язані з діяльністю сільських, селищних і міських голів;
- що пов'язані з діяльністю органів самоорганізації населення;
- органів місцевого самоврядування з органами державної влади, з іншими органами місцевого самоврядування, з об'єднаннями громадян, а також з підприємствами, установами й організаціями;
- фінансові, цивільні, земельні, соціальні, трудові, житлові та інші.
3.Правовий статус муніціпальних службовців
Професійні службовці належать до певної групи населення – осіб найманої праці, зайнятих у сфері управління "виробництвом" управлінських рішень та їх реалізацією в порядку службових завдань. Професійну службу можна диференціювати за ознакою її організації та порядком проходження на державну та службу в недержавних структурах. Правовою основою діяльності державних службовців в Україні є Закон України "Про державну службу"11 Закони України. Т. 6. - Київ, 1996. - С.231-245., в якому визначається правовий статус, походження, питання службової кар'єри, припинення статусу та матеріальне забезпечення службовців. Крім цього закону, діяльність державних службовців регламентують і інші законодавчі акти, наприклад, Кодекс законів про працю України, закони України "Про прокуратуру", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів та ін. Перший вид служби – загальна служба передбачає проходження її у сферах державного сектора виробництва, в органах транспорту, торгівлі, в органах, завданням яких є забезпечення внутрішньої стабільності держави, в навчальних, наукових установах, закладах охорони здоров’я, культури, у муніципальних утвореннях.
Службовець (і це особливість юридичного статусу) – учасник специфічного правовідношення, оскільки вступає, з одного боку, у трудові пра-вовідносини, пов’язані з особистим професійним становищем, трудовими правами та обов'язками, із самим процесом праці, а з іншого боку - у адміністративно-правові, пов’язані з виконанням вимог служби, управлінських функцій (владовідношення). Як бачимо, службовець – суб’єкт подвійного (парного) правовідношення. Згідно статті 1 Закону України "Про державну службу": Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади, в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження".11 Закон України "Про державну службу" // Закони України.
Професійна служба - це адміністративно-правове відношення службовця, який перебуває на посаді в державних органах, об’єднаннях громадян, органах місцевого самоврядування, недержавних структурах за призначенням, обранням, конкурсом, контрактом, до цих організацій власника, що має своїм змістом обов’язкову діяльність по реалізації управлінських функцій.
Професійна служба як правовий інститут - це сукупність норм, що належать до різних галузей права і визначають порядок вступу на службу, найняття, її проходження, права та обов’язки службовців (норм трудового й адміністративного права); порядок опо-даткування, матеріального стимулювання (трудове і фінансове право); нормування, оплату праці, соціальне страхування, сумісництво, режим виробничого процесу (трудове право); юридичну відповідальність тощо.
Що стосується вимог, які ставляться до гро-мадян при вступі на державну службу, то можна виділити дві групи таких вимог: загальні та специфічні.
До першого виду належить заборона перебувати на державній службі в одній установі чи підприємстві особам, які є близькою ріднею між собою або свояками, якщо їхнє одночасне перебування на службі пов’язане з підпорядкованістю чи підконтрольністю одного з них іншому. При цьому у Постанові РНК УРСР від 4.06.33р. "Про сумісництво посад та службу родичів в установах, підприємствах, організаціях усуспільненого сектора" (ст.16,17) та в ст.251 Кодексу законів про працю України (доповнення 1995р.) йдеться про безпосередню підпорядкованість чи підконтрольність, а не загальну.
Із цього правила (яке не є розширювальним правилом) винятки можуть бути зроблені лише Кабінетом Міністрів, наприклад, для окремих посад на підприємствах, для віддалених населених пунктів, де ускладнено підбір кадрів або, навпаки, існує безробіття.
Встановлені обмеження не поширюються на тих, хто займає підпорядковані чи підконтрольні виборні посади, а також на працівників зв'язку (крім центрального апарату), педагогів, викладачів, бібліотекарів, артистів, музикантів державних театрів і студій, лікарів у лікувальних чи санітарних установах, агрономів, землемірів тощо.
На державну службу не приймаються недієздатні, а також особи, позбавлені, за вироком суду права перебувати на певних посадах у апараті державного управління (ст. 84 та 87 ККУ) . В окремих галузях ця заборона регулюється типовими інструкціями, затверджуваними центральним галузевим органом. Так інструкція, що діє в державному секторі торгівлі, передбачає недопущення на матеріально-відповідальні посади осіб, які мають судимість за корисливі злочини або звільнені з роботи за крадіжки і зловживання. У деяких сферах приватної економіки також передбачено подібні заборони. Так, особи, що мають непогашену судимість за крадіжки хабарництво, інші корисливі злочини, не можуть займати керівні посади або посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.11 Закон України "Про господарські товариства" / Закони України. Т.1. - К., 1996. Забороняється суміщення державних посад з приватними. Керівникам, заступникам керівників дер-жавних підприємств, установ і організацій, їхніх структурних підрозділів, а також службовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування діючим законодавством (Декрет Кабінету Міністрів України від 31.XII.92 р. "Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств") заборонено безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю. Це виключає можливість бути учасниками будь-якого приватного торгового, промислового підприємства, займатися підрядами або поставками, брати участь у договорах оренди та в будь якій формі вступати в відносини комерційного характеру з державними органами, бути повіреним третіх осіб у справах установ та підприємств, де во-ни (повірені) перебувають на службі, сприяти фізичним і юридичним особам з використанням свого службового становища у підприємництві і т. п. Ніяких інших обмежень законодавством не передбачено.