Національні традиції
Традиції Китаю
Старовинні традиції і звичаї міцно увійшли в життя сучасного Китаю,стали її невід'ємною частиною, що зв'язує багато поколінь людей незримоюниткою спадкоємності.
Китай - країна з багатими традиціями медицини, ткацтва івишивання, національної кухні, живопису та інші.
При ознайомленні з китайськими джерелами і при спостереженні за життямкитайців не можна не відзначити у цього народу чудові якості --працьовитість, наполегливість, терпіння, патріотизм. Завдяки працьовитості таталанту китайський народ вніс великий внесок у скарбницю світової науки ітехніки.
Ще в 1990 році англійський китаєзнавець Д. Макгован у своїй книзі "Китайціу себе вдома "так висловив свої враження про китайський селянина:" Всякийхто ближче познайомиться з китайським селянином, не тільки назве йогодобрим малим, але перейметься глибокою симпатією до нього. Найбільшезалучають у ньому працьовитість, добродушність і лагідність, а головне - відсутністьскарг на долю, не дивлячись на те що умови, в яких він живе, далеко неможуть бути названі легкими. "Оцінка дана селянину залишається вірною іпонині.
Традиції минулого і сучасність найбільш контрастно проявляються вжиття китайської сім'ї, особливо у віддалених сільських районах.
Згідно старим забобонним поглядам китайців, щоб забезпечити собіспокійне існування, голова сім'ї повинен піклується про безперервністьсвого роду. Йому необхідно мати сина, бажано за життя бачити йогоодруженим і навіть мають своїх дітей, а якщо можливо, то й правнуків.
У чому полягала мета шлюбного союзу? Перебуваючи у потойбічному світі,покійні предки постійно мали потребу в увазі: їх треба було завждизабезпечувати всілякими жертвопринесеннями, тільки тоді вони відчувалисебе добре, перебуваючи в благополуччі, а тому ниспослали живимродичам благоденство. Коли ж про них ніхто не дбав, духи предківвипробовували муки голоду та холоду та інші страждання. Тоді вони гнівалися івикликав на живих родичів всілякі нещастя.
Значить, треба було зберегти безперервність роду, перш за всечоловічого: дочка, вийшовшизаміж, піде в іншу сім'ю; син залишиться в сім'ї, одружується, приведе дружинуі будепродовжувачем роду. Саме тому в Китаї кількість чоловіків перевищуєчисло жінок. На кожні 100 жінок припадає 106 чоловіків. Слід матисаме сина, а не дочка, яка, вийшовши заміж, брала прізвище чоловіка іпозбавлялася права служити своїх родинних предкам. Вона зобов'язана була служити батькам чоловіка.
Головну ж турботу про померлого міг прийняти тільки чоловік. Культпредків зобов'язував китайця піклуватися про те, щоб мати чоловіче потомство, атому в очахкитайців шлюб вище безшлюбності, велика кількість дітей - благо, безпліддя - нещастя. Жінка, що не мала дітей, особливо хлопчиків, не користувалася ніякимповагою чоловіка і його батьків, а безпліддя дружини вважалося законним приводомдля розлучення.
Збереглася і донині ця традиція нерідко призводить до трагічнихнаслідків. В даний час самого пильної уваги заслуговуєіснуючі явище: дискримінація, жорстоке поводження і приниження деякихжінок за те, що вони народили дівчаток. Деякі жінки відмовлялися відновонароджених дівчаток, топили їх. У деяких людей є достатній стареподання про продовження свого роду: народжується хлопчик - неймовірнарадість, є кому передати у спадщину традиції культу предків;народжується дівчинка - велика печаль, тому що рано чи пізно їй виходитизаміж і все скінчиться. З жінками жорстоко поводяться, немовлят душать,роблять всякі непристойні махінації. Важко повірити в те, що ці докрайності безглузді дикі явища можуть відбуватися в цивілізованомусуспільстві ХХI століття.
Особливо живучі старі обряди, пов'язані з весіллям. Журнал "Чжунгошехой кесюе "(1984, № 1) опублікував інформацію про становище селянськоїмолоді в провінції Аньхой. У ній говорилося: "Де-не-де день весілляпризначається віщуном - сліпим гадальщіком, який визначає"Щасливий день".
У ніч весілля наречений і наречена повинні запалювати ладан,бити земні поклони, здійснювати обряд поклоніння неба і землі, своїмпредкам, на колінах разом вповзати в печеру, пити з однієї чаші "напійнащадків ", здійснювати інші старі ритуали. У деяких місцях від змовидо весілля потрібно пройти довгі ритуальні процедури, витратити багатодушевних сил та фінансових коштів. За висловом старих селян, цейритуал повністю відтворює той, який існував у старому Китаї. Кількість ритуальних процедур не зменшилася, а витрати на них зросли попорівнянні з колишніми ".
У житті сучасної китайської сім'ї великою проблемою єдемографічна. З огляду на великий приріст населення в країні, китайське уряд узяв курс на планування народжуваності, щоб у сім'ї було небільше однієї дитини. Батьки, які дотримуються цього, отримують віддержави різні пільги. Ті ж, хто порушує цей курс, піддаютьсярізні, (додатковим податків, обмеження прав на роботі ітощо).
Протягом тривалої історії у кожної національності Китаю склався свій спосіб життя, що відбивається в харчуванні, одязі, житлі, звичаях, обрядах тощо, на який наклали відбиток природні, соціальні, економічні та інші чинники. Так, на півдні країни основним продуктом харчування є рис, тоді як жителі північних районів віддають перевагу борошняним продуктам. У уйгурів, казахів і узбеків улюблені блюда - шашлик з баранини, плов і смажені коржики «нан»; монголи віддають перевагу підсмажений рис, смажені курдюка і чай з молоком; у корейців в шані пудинг «Дагу», холодна локшина і квашена капуста; тибетці їдять дзамбу - підсмажену на маслі ячмінну муку і п'ють чай з топленим маслом; люди народності чи, цзін, дай використовують як жуйку листя арековой пальми. Що стосується одягу, то маньчжуркі воліють ходити в халатах «ціпао», монголи носять національні халати та чоботи; тибетці надягають запахівающіеся довгополі каптани «чуба»; жінки національностей мяо, і, яо носять спідниці з численними збірками; серед уйгурів популярні вишиті тюбетейки; корейці носять взуття з загнутим носком, що нагадує за формою кораблі, жінки мяо, і, тібеткі люблять прикраси із золота і срібла; монголи, тибетці, ачани носять на пояс прикрашені сріблом кинджали «дяодао». Традиційне житло ханьців - будинок з двором, оточений стіною. Кочівники Внутрішньої Монголії, Сіньцзяну, Цинхая і Ганьсу живуть в юртах. Народності дай, чжаун, буї та багато інших нацменшини Південного Китаю будують з бамбука двоповерхові будинки на палях, звані «ганьлань».
У районах, де компактно проживають ханьці, звичаї прості. У день народження немає особливого ритуалу, багато хто воліє є «шоумянь» - локшину, щосимволізує довголіття. А буває, що в міських родинах в цей день подається на стіл європейський торт. У Китаї встановлений «Закон про шлюб», згідно з яким чоловіки, які досягли 22 років, і жінки не молодше 20 років мають право вступити в шлюб і отримати свідоцтво про одруження у відповідномукомпетентному органі. Так і встановлюються їх законні подружні стосунки. Весілля не представляє собою обов'язкову процедуру з юридичної точки зору.
Весілля - це свято, коли наречені приймають вітання від своїх рідних і близьких. Весільні обряди у нацменшин проходять по-різному: вони іноді пишні і урочисті, а іноді прості і скромні. У цей день в одних прийнято радіти і співати пісні, в інших нареченим покладено ридати перед відходом з рідного дому. В одних хлопці вибирають наречену, в інших, навпаки, - дівчата в чоловіки беруть хлопців. В одних народностей прийнято намазувати щоки зустрічаючих чорним гримом, в інших - балагурити з нареченими, у третіх - жартувати над свекром, і все це забавно і цікаво. Похоронний обряд в Китаї також нескладний. Зазвичай влаштовується прощання з покійним або траурний мітинг на знак скорботи. У містах поширена кремація, а в селах - поховання померлого. Традиційний похоронний колір в Китаї - білий, але тепер у разі похорону городяни надягають і чорну жалобну пов'язку. Сповідують іслам нацменшини ховають померлого, а представники національності і, що проживають в горах Ляншань (пров. Сичуань), національностей лаху і пумі, проживають у Юньнані, кремують небіжчиків.
Свята. Офіційними святами в Китаї є Новий рік (Він святкується по всій країні 1 січня), свято Весни (Новий рік за місячним календарем), Міжнародний жіночий день (8 березня), День деревонасадження (12 березня), День міжнародної солідарності трудящих (1 травня) , День молоді Китаю (4 травня), Міжнародний день захисту дітей (1 червня), День створення Народно-визвольної армії Китаю (1 серпня), День вчителя (10 вересня), Національне свято КНР (1 жовтня).
Свято Весни. Щороку в кінці зимового сезону, напередодні весни китайський народ за традицією урочисто і радісно відзначає перший в році традиційне свято - свято Весни (Новий рік за місячним календарем). Свято Весни супроводжується розклеюванням парних паперових написів обабіч входу в будинок, приміщення прикрашається всередині лубочними новорічними картинами. У ніч напередодні свята Весни, іменовану «чусі», вся сім'я збирається разом. Влаштовується рясний святкова вечеря, після якого дивляться виступ відомих артистів по телевізору, ведуться бесіди на різні теми, ігри. У багатьох сім'ях молоді не лягають спати всю ніч, це називається «шоусуй» - очікування Нового року. Вранці наступного дня в багатьох сім'ях їдять пельмені «цзяоцзи». Після сніданку покладається обходити будинки родичів і близьких з поздоровленнями і побажанням всіх благ. У дні свята Весни влаштовуються масові виступи: танці левів, танці драконів, хороводи «сухопутних човнів», подання на ходулях.
Свято Юаньсяо. Воно припадає на 15-й день першого місяця за місячним календарем, його ще називають святом Ліхтарів. Він збігається з першим повним місяцем в новому році. У цей день їдять «юаньсяо» і милуються святковими ліхтарями. Юаньсяо готують з клейкого рису з солодкою начинкою. Вони мають форму кульки і символізують щастя дружної сім'ї. Звичай милування ліхтарями, що з'явився в I столітті, і тепер збережуться в багатьох районах країни. Увечері у свято Юаньсяо в багатьох містах відкриваються ярмарки ліхтарів, де виставляються найбарвистіші ліхтарі - твори майстерних майстрів. Вони вражають різноманітністю форм і сюжетів. У селах по звичаю влаштовуються фейєрверки, ходи на ходулях, танці драконів, хороводи «янге», катання на гойдалках і інші заходи.
Свято Цзін Ма. Доводиться на один з днів 4 - 6 квітня. Здавна цього дня поминали своїх предків. А нині в свято Цінмін стали влаштовувати заходи на згадку про полеглих революціонерів і загиблих героїв. У цей день упорядковуються їх могили. У Цінмін вже стає тепло, природа рацветает, і люди відправляються в заміські прогулянки, запускають паперові зміїв, милуються весняною природою, тому свято Цінмін ще називають «Тацінцзе» - день прогулянок по першій зелені.
Свято Дуаньу. Відзначається 5-го числа п'ятого місяця за місячним календарем. Вважається, що виникнення його пов'язане з пам'яттю про китайський стародавньому поета-патріота Цюй Юаня. Поет жив в царстві Чу в епоху Воюючих царств. Не раз звертався до чуського царя з пропозиціями про реформи, спрямованих проти політичної деградації та корупції. Але той, повіривши наклепам сановників, навмисне обмовившись Цюй Юаня, вислав останнього зі столиці. У 278 р. до н.е. війська царства Цинь увірвалися до столиці царства Чу. Цюй Юань, дізнавшись про такий національному ганьбу, 5-го числа п'ятого місяця покінчив з собою, кинувшись у річку. Згідно з переказами, після його смерті люди, охоплені глибоким горем, сіли в човни і довго шукали тіло поета в річці. З тих пір кожен рік 5-го числа п'ятого місяця в пам'ять про великого поета люди стали влаштовувати на річках гонки човнів, за формою нагадують дракона. Одночасно з цим вони бросалм в річку для Цюй Юаня бамбукові колінця, наповнені вареним рисом. Але одного разу, як свідчить легенда, їм зустрівся на березі Цюй Юань і сказав: «Весь рис, який ви даєте мені, з'їдає дракон. Загортають рис в очеретяні листя і перев'язуйте його кольоровий ниткою, тому що дракон найбільше боїться цих двох речей ». Після цього стали робити «цзунцзи», загортаючи рис в листя очерету. Сьогодні «цзунцзи» стали традиційною їжею, які їдять не тільки в день Свята Дуаньу, але і в будні.
Свято Чжунцю. Його відзначають 15-го числа восьмого місяця за місячним календарем. Цей день вважається серединою осені і в давнину його назвали «Чжунцю». Здавна щороку в Чжунцю люди готували з борошна пряники і приносили їх в дар богові Місяця. По закінченні обряду пряники їла вся сім'я, що символізувало благополуччя в родині. Цей звичай зберігся і до наших днів. У цей день місяць особливо яскрава. Під яскравим світлом місяця вся родина збирається разом, милується місяцем і їсть місячні пряники.
Японія
Особливості географічного положення Японії (японські острови відокремлені від материка морем) вплинули на розвиток традиційної культури країни. Протягом століть природним бар'єром і від військових вторгнень, і від прямого впливу інших культур було море. Японія, на відміну від багатьох країн Східної Європи та Азії, не була завойована ордами монгольського правителя Чингісхана. У 1274 -1281 pp. монгольський воєначальник Хубілай двічі надсилав до берегів Японії великий флот, проте двічі його кораблі були розбиті бурею.Такі бурі японці назвали «камікадзе», тобто «божественний вітер». (Під час другої світової війни так почали називати і японських пілотів-смертників).
Проте географічна ізоляція також спричиняла повну культурну ізоляцію. Японці запозичили багато чого, наприклад, із культури Індії та Китаю. Однак сприйняті елементи культури в Японії зазнають іншого, ніж на «рідному» підгрунті, розвитку і можуть залишатися суто японськими. Це і складне мистецтв чайної церемонії, до якої входить не тільки саме чаювання, але і мистецтво ведення розмови, і милування вишуканим порцеляновим посудом. З давніх часів у Японії живе традиція відтворення природи в мініатюрі - створення малюсінького, карликового саду при оселі або мистецтво вирощування дерева в квітковому горщику (бонсай), мистецтво впорядкування, складення букетів - ікебана.
Багато японських традицій пов'язані із середньовічними правилами лицарської честі - бусідо. Цей кодекс правил сповідує суворий аскетизм, зневагу до страждань і смерті, відданість обов'язку за будь-яких обставин, а у випадку невдачі - готовність до болісного самогубства - харакірі. З лицарських військових вправ постало карате, боротьба дзюдо, фехтування (кендо), стрільба із лука, тепер особливо популярна серед дівчат. Японські ченці створили філософію дзен, також сувору та аскетичну, яка вимагала відмови від мирської суєти. Вони перетворили на мистецтво і чайну церемонію, і ікебану, і милування «садом каміння», зробленим із хвилястого білого піску та валунів, що символізують житейське море.
Давні традиції й у наш час є частиною сучасного японського способу життя. Колишні лицарські військові прийоми стали національними видами спорту. Навесні родини виїжджають за місто, щоб помилуватися цвітінням дикої вишні (сакури). День сакури став національним святом у країні. Малюсінькі садки зі ставками і камінням часто влаштовують у сучасних готелях, офісах компаній, навчальних закладах.
Краса природи завжди була основною темою японського живопису.
Каліграфію - давнє мистецтво гарного і чіткого письма - викладають і в японських школах, і при храмах, і в гуртках художньої самодіяльності.
[еда японца] Традиційною основою харчування японців завжди був рис. І тепер головне блюдо в усіх оселях - розсипчастий, варений без масла або жодних приправ рис. Бідні люди, яким рису не вистачало, їли й інші круп'яні каші. Всі інші страви вважаються додатковими. При готуванні намагаються якнайменше змінювати природні якості продуктів і охочіше їдять їх у сирому вигляді, зокрема і морські продукти: кальмарів, восьминогів, молюсків із мушель та скойок, креветок. Але, звичайно, японці мають чимало засобів приготування страв і на вогні. Овочі дрібно ріжуть, труть, солять, маринують, іноді -варять і смажать.
Страви з м'яса і птиці виникли як польова, мисливська їжа і не вживалися в щоденному, домашньому харчуванні. У національній японській кухні дуже мало не тільки м'яса, але й жирів. Молочні продукти: молоко, вершкове масло, сир, кисляк, морозиво - також їдять небагато.
Звичний напій японців - неміцний зелений чай без цукру, який п'ють у будь-яку годину дня, до їди, під час і після неї. До. чайної церемонії потрібний інший сорт чаю - міцно заварений, густий, збитий китичкою в піну зелений чай.
У народів Південно-Східної Азії японці запозичили принцип побудови житла. З давніх-давен і дотепер у японській оселі постійними бувають тільки дві, а то й одна стіна. Замість причілків (бічних стін), а іноді і фасаду будинку - розсувні щити із вікнами або без них. У давнину помешкання навіть здавали внайми без причілків. Пожильці привозили їх із собою разом із нечисленними меблями. У спеку ці стіни відсувають, і дім перетворюється на відкриту альтанку, яка провівається вітром.
Підлогу японської оселі встеляють товстими матами з рисової соломи, покритими з обох боків циновками з трави «ігусу» та обшитими по краях цупкою тканиною (татамі). Татамі бувають товщиною в кілька сантиметрів і ледь-ледь пружинять. На них сидять, а на ніч тут стелять постіль. Татамі утримують в ідеальній чистоті, і ходять по них тільки в шкарпетках.
Уздовж постійних стін обладнують полиці, які в сучасних оселях найчастіше є великими стінними закритими шафами.
Під картиною ставлять пазу з букетом, створеним за законами ікебани, або яку-небудь прикрасу.
Бідні люди в будинках не мали ні татамі, ні розсувних стін. У містах жили в двоповерхових будинках із дуже вузькими та крутими східцями. На нижньому поверсі була крамниця або майстерня; біля будинку - маленький дворик. У Кіото такий дворик розташовувався за будинком, у Токіо ж будинок стояв посеред дворика. З меблів у домі стоїть тільки невисокий.
Вітальні кімнати в сучасних міських квартирах обставлені європейськими меблями: кріслами, письмовими столами, тумбочками. Але в спальнях усе залишилося як і раніше.
Найбільше змінився одяг японців. У місті все частіше зустрінете звичний європейський одяг. Кімоно залишилося як ошатний вихідний одяг для жінок. Національний одяг носять також вдома або на відпочинку.
Стародавній японський одяг - довгу, в широку складку спідницю-штани носять тільки священнослужителі. Традиційні солом'яні або бамбукові капелюхи у формі конуса можна зустріти тепер тільки в селі. А традиційне взуття - дерев'яні сандалії-лавочки (гета) на двох брусках, із шнурівкою між пальцями - дотепер носять навіть із європейським одягом. Під них одягають шкарпетки, зв'язані подібно до рукавиці, коли великий палець вив'язаний окремо.
Жінки в Японії працюють, як правило, тільки до заміжжя. Вийшовши заміж, жінка займається в основному своєю родиною. Закони дають їй рівні права з чоловіками, але в житті в родині все ще зберігаються давні патріархальні порядки. Дотепер більше половини молоді одружується за попередньою домовленістю батьків і за сприяння свата, а не за взаємною згодою самих молодих людей.
У кожній дитині з дитинства виховують стриманість, обов'язковість та акуратність. З дітьми поводяться м'яко, їх ніколи не карають, їм дають велику свободу, але правила етикету прищеплюють із перших років життя. Жодні пустощі або недбальство не залишаються без уваги або мовчазного осудження, догани. Діти виростають стриманими і дисциплінованими. До школи в шість років дитина вже приходить такою зібраною та організованою, що вчителю не важко працювати з класом, де навчається 40-50 дітей.