Стратегічні переваги на основі інновацій [167]

Механізм	Стратегічна перевага	Приклади
Новизна в товарі (послузі)	Пропозиція унікального товару чи послуги	Упровадження першого у світі плеєра, фотоапарата, чорнильної ручки тощо
Новизна в процесі	Пропозиція товарів і послуг унікальним методом: швидше, дешевше, якісніше	Виготовлення скла, бесемерівський процес виплавки сталі, банківські послуги і продаж книг через Інтернет
Складність	Пропозиція такого продукту чи послуги, які важко освоїти іншим	Двигуни для Ролс-Ройс і авіаційні двигуни
Правовий захист інтелектуальної власності	Пропозиція на ринку продуктів (послуг), які не можуть бути запропоновані іншими, доки не придбають ліцензію	Відомі ліки: Zantac, Prozac
Створення або вдосконалення чинників конкурентоспроможності	Змінювати предмет конкуренції: ціну товару, якість, асортимент тощо	Японські виробники автомобілей постійно змінювали характер конкуренції — з цінової на конкуренцію на основі якості, гнучкості тощо
Випередження в часі	Переваги першопрохідника: захоплення значної частки ринку нового товару	Компанії «Amazon.com» та «Yahoo» й інші
Надійний дизайн	Пропозиція продукту чи послуги, що стає основою, на базі якої здійснюються поліпшувальні інновації	Боїнг-737 (модель, яка 30 років на ринку)
Нова концепція	Пропозиція нової концепції продукту чи процесу — іншого методу ведення справ, ніж традиційний	Друкування на машинці і комп’ютерна техніка; електрична і газові лампи
Зміна методів	Зміна методів взаємодії між елементами систем, розроблення ефективніших мереж тощо	Фірма «Тойота» в системі менеджменту, постачання

С. Ємельянов уважає, що методика аналізу конкурентоспроможності повинна виходити з таких основних положень [32]:

• конкурентні переваги можуть бути різної якості — об’єктивні, які історично склалися, і створені різними суб’єктами;

• рівень конкурентних переваг (конкурентоспроможність) не пов’язаний ні з рівнем технології, ні з галузевою належністю виробника;

• характер конкурентних переваг, на які спираються виробники виявляється в їхній ринковій політиці;

• ступінь залежності фірми від змін у зовнішньому середовищі вказує на характер конкурентних переваг;

• напрями та інструменти економічної політики держави відображають якість конкурентних переваг, які використовуються національними виробниками, також необхідні з погляду держави зміни в конкурентних перевагах національних фірм.

С. Ємельянов спирався на тезу М. Портера про те, що висока конкурентоспроможність — не обов’язково наслідок високих технологій, дохідними є й деякі звичайні галузі.

На наш погляд, це не зовсім правильний підхід. Крім того, М. Портер у своїх подальших працях стверджує, що «компанії досягають конкурентних переваг внаслідок інновацій. Після того, як компанія досягає конкурентних переваг завдяки нововведенням, вона може їх утримати тільки з допомогою постійних поліпшень … у напрямі складніших форм» [79]. А конкурентоспроможність конкретної нації залежить від спроможності її промисловості впроваджувати новинки та модернізуватись. Не відповідає дійсності твердження щодо галузевої належності виробника. Чи можна порівняти рівень конкурентних переваг у комерційній торгівлі та вугільній промисловості або у виготовленні суперкомп’ютерів та приймачів?

Важливе значення в теорії конкурентоспроможності відводиться кластерам — сконцентрованим за географічними ознаками групам взаємопов’язаних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм у відповідних галузях, а також пов’язаним з їх діяльністю організаціям у певних сферах, які конкурують, а разом з тим і ведуть спільну роботу [79]. Концепція кластера являє новий метод бачення національної економіки, указує на нові ролі компаній, урядів, що намагаються підвищити конкурентоспроможність.

Високу конкурентоспроможність і економічне зростання визначають чинники, які стимулюють поширення нових технологій, особливо характер і структура взаємодії науки, освіти, фінансування, державної політики та промисловості. Саме інноваційні кластери мають у своїй основі стійку систему поширення нових знань, технологій, продукції, котру називають технологічною мережею. Підприємства кластера мають можливість отримати додаткові конкурентні переваги, здійснюючи внутрішню спеціалізацію, стандартизацію, мінімізуючи витрати на впровадження інновацій. М. Портер уважає, що економіку необхідно розглядати через призму кластерів, адже вони краще узгоджуються з характером конкуренції й джерелами досягнення конкурентних переваг; краще, ніж галузі, охоплюють важливі зв’язки, взаємодоповненість між галузями; поширення технології, навичок, інформації, маркетингу і розуміння вимог замовників щодо фірм та галузей.

Компанії кластера виявляють сприятливі можливості для координації дій і поліпшень у сфері загальних інтересів без загрози конкуренції або обмеження інтенсивності суперництва. Державні чи приватні інвестиції приносять одночасно користь відразу багатьом фірмам. Особливістю кластерів є наявність у їхньому складі гнучких підприємницьких структур малого бізнесу, особливо венчурного, що дає змогу формувати інноваційні «точки зростання».

Кластери являють собою одну з чотирьох сторін портерівського ромба, але розглядати їх учений рекомендує в системі. Кластери впливають на конкурентну боротьбу трьома методами: унаслідок підвищення продуктивності праці фірм, які ввійшли до нього; унаслідок стимулювання нового бізнесу, що підтримує інновації і розширює межі кластера, та підвищення інноваційності компаній кластера в цілому.

Найбільш конкурентоспроможні компанії, які функціонують у кластері, передають іншим суб’єктам — постачальникам, споживачам — конкурентні переваги. Висока споживча цінність товару, котрий виготовлений конкурентоспроможною компанією, безпосередньо сприяє підвищенню конкурентоспроможності й компанії споживача.

Більшість учених, які розглядають переваги кластерів, перед- усім виділяють інновації. Учасники кластера мають доступ до нових технологій, методів роботи тощо. Найголовніша особливість — це наявність у кластерах венчурного капіталу, за допомогою якого і фінансується більшість нововведень.

Варто зазначити, що в США понад 50 % біотехнологічних фірм фінансувалися венчурним капіталом у кластерах на початкових етапах («start-up»). Кількість біотехнологічних фірм у кластерах зростає. Так, якщо в 1988 р. їх було 27, то у 2000 р. — 228. Серед них 58 % мали локальну підтримку від фондів венчурного капіталу (а в 1988 р. — лише 33 %). Із 208 компаній венчурного капіталу в американських кластерах 86 % вкладають свої кошти в біотехнології до виходу цих компаній на фондову біржу (IPO), а 73 % з них вкладають кошти після випуску цінних паперів. Особливість венчурного фінансування до IPO полягає в тому, що кошти надаються в менших розмірах — у середньому 229 млн дол. А після IPO інвестиції збільшуються до 400 млн доларів, які спрямовуються в більші за розмірами компанії та на пізніх етапах їхнього розвитку. Крім того, компанії венчурного капіталу, акумулювавши значні кошти, починають фінансування високотехнологічних фірм поза кластерами [154].

Потужний Бостонський кластер США, крім біотехнологічних, має компанії, які випускають і програмні продукти, та інші високотехнологічні компанії. А ризиковані проекти фінансуються венчурними фондами.

Проте М. Портер застерігає, що за певних умов участь у кластері може і сповільнювати процеси нововведень, а саме, якщо в кластері застосовується один підхід до конкуренції. Підприємства кластера можуть не підтримувати впровадження радикальних інновацій, які змінюють стару рутинну поведінку. Але, не зважаючи на деякі негативні чинники, кластери відіграють важливу роль у конкурентній боротьбі, що веде до підвищення конкурентних переваг для різних суб’єктів кластера.

Отже, носіями високої конкурентоспроможності зрештою є не одна компанія, а кілька компаній, що передають по технологічному ланцюжку товари з високою споживчою цінністю.

Конкурентні переваги і конкурентоспроможність тісно між собою пов’язані. Конкурентні переваги характеризують стан об’єк­тів і суб’єктів господарювання, тобто є факторними ознаками, а результа­тивною ознакою є конкурентоспроможність. Виходячи з теорії М. Пор­тера, зрозуміло, що конкурентоспроможність є проявом сукупності різних чинників, які створюють різні конкурентні переваги залежно від конкурентного середовища. Необхідним елементом ринкового механізму є конкуренція, яка в умовах глобалізації зростає, а її суть, форми, методи змінюються. Згідно з теорією конкурентних переваг кожний суб’єкт конкуренції має індивідуальні переваги, такі як: кваліфікація і знання персоналу, менеджмент, продуктивність бізнесу тощо. Положення, сформульовані М. Порте­ром, передбачають зосередження переваг на факторах виробництва, інвестиціях та багатстві. Вони характеризують послідовність економічного зростання, яке ґрунтується на підвищенні конкурентоспроможності національної економіки.

Конкурентоспроможність на основі факторів виробництва передбачає досягнення конкурентних переваг за рахунок ресурсів (людських, фізичних). На цій стадії економіка надто чутлива до випадкових подій у світовій економіці.

На стадії інвестицій конкурентна перевага досягається за рахунок ефективної інвестиційної політики. Конкурентоспроможність характеризується розробленням і впровадженням поліпшуючих технологій, збільшенням вкладень у наукомістке виробництво, розвиток ефективної науково-технічної інфраструктури.

На стадії нововведення конкурентні переваги базуються на основі стимулювання введення нової техніки та технологій. М. Портер підкреслює, що конкурентні переваги на основі нововведень створюють вищий рівень конкуренції в порівнянні з конкурентними перевагами на основі факторів виробництва.

Стадія конкурентоспроможності на основі багатства, на відміну від попередніх, веде до спаду виробництва і поступової втрати своїх позицій у міжнародній конкуренції.

Отже, перевага має надаватись перебуванню країни на стадії постійних нововведень, чим і характеризуються високорозвинені країни Європи, Азії й Америки.

Проте, на нашу думку, в умовах глобалізації країни намагаються одночасно використовувати різні можливості, що і створює істотні конкурентні переваги. Особливо це стосується стадій інвестицій та нововведень. Адже у високорозвинених країнах інвестиції здебільшого здійснюються в різні види інновацій. Чим ефективніше інвестиції обслуговуватимуть нововведення, тим конкурентоспроможнішою буде економічна система загалом. А інновації перетворились в основний інструмент завоювання конкурентних переваг.

Відомий учений Р. Берт провів унікальне дослідження більше як 3 тис. інновацій, установивши, що поліпшені інновації становлять близько 80 % від загальної кількості. Тоді як радикальні — лише 14 %, але віддача від них надзвичайно висока і становить майже третину всіх прибутків, отриманих західними компаніями від інноваційної діяльності. З допомогою радикальних інновацій створювались принципово нові сфери діяльності, яких ще не було в 90-х роках минулого століття.

Інтенсивний розвиток комп’ютерної індустрії, інформаційних технологій, засобів нагромадження й обробки знань у всіх сферах діяльності на базі їх інформаційної інтерпретації та комп’ютерної обробки привели до утворення постіндустріального інформаційного суспільства у високорозвинених країнах. Основний рушій «нової економіки» — це інформаційні технології як високопродуктивний інструмент, що може будь-яку проблему представити у вигляді системної моделі за будь-якого поєднання умов, ресурсів та інших чинників з отриманням найкращих обґрунтованих рішень.

Нині формується глобальне середовище постіндустріальної інформаційної цивілізації, у якій роль основного виробничого чинника відіграє інформація, а вирішального — нові знання, які безперервно накопичуються і створюють принципово нові виробничі можливості. Інформація і знання як фактори виробництва дають змогу подолати відносну обмеженість природних ресурсів, здійснювати швидкі й ефективні маневри в будь-яких сферах фінансової й економічної діяльності. Тому ефективність економіки, зростання її конкурентоспроможності залежать від підвищення інтелектуального капіталу нації. Адже на ринок надходить уже не власне товар у чистому вигляді, а комбінований пакет товарів, послуг та інформації як результат реалізації інтелектуальних здібностей індивіда. Саме тому ефективність економіки, економічне зростання більшою мірою залежать не від прогресу матеріального виробництва, а від розвитку здібностей індивіда.

Завдяки впровадженню Інтернету розширилися структурні межі бізнесу, знижується його закритість і ризики в умовах конкурентних ринків та проявляються переваги феномена партнерства та самоорганізації.

Країна, що інтенсивно конвертує наукові знання в нові технології та товари, набуває можливості забезпечення стійких темпів економічного розвитку, здатності зосереджувати національні зусилля на пріоритетних напрямах науково-технічного, соціально-економічного розвитку в межах державних інноваційних систем і посилювати свою конкурентоспроможність на світових ринках.

В інноваційних системах високорозвинених країн постійно зароджуються і комерціалізуються кластери радикальних нововведень (сукупність інновацій у різних сферах економіки). Успішне функціонування таких систем не під силу всім країнам і, на думку економістів, потребує: пріоритетної державної політики в стимулюванні інноваційної діяльності; розвинутої системи науки й освіти; конкурентоспроможного підприємницького сектору; інтеграції в глобальну інноваційну сферу.

Різні організації намагаються побудувати комплексні індекси конкурентоспроможності, ураховуючи численні чинники. Найвідомішим є дослідження Всесвітнього економічного форуму (щорічно проходить у Давосі), що визначає рівень конкурентоспроможності й економічне зростання в окремих країнах, коло яких постійно розширюється. У 1996 р. оцінювали 49 країн, а у 2001 р. — уже 75 за такими чинниками: відкритість; уряд; фінанси; технологія; інфраструктура; менеджмент; праця; інститути. Дедалі більшої ваги набувають такі чинника, як відкритість, уряд, фінанси і праця, адже вони становлять найбільшу частку — 2/3 від загальної кількості, технологія й інфраструктура — по 1/9, а решта — по 1/18.

Основою технологічної конкурентоспроможності є переваги вищого порядку, які базуються на техніко-технологічних, трудових, управлінських, фінансових ресурсах. Розвиток цих переваг веде до примноження знань, посилення інноваційної сприйнятливості суб’єктів господарювання, їх мотивації до творчості, високого ступеня комерціалізації нововведень тощо. Технологічна конкурентоспроможність характеризується зростанням продуктивності праці, ефективним використанням ресурсів, значною часткою науково-технічної продукції у світовій торгівлі і високим рівнем життя населення.

До джерел внутрішнього технологічного розвитку експерти зараховують такі чинники: витрати на НДДКР; державні та приватні витрати на НДДКР; доступність венчурного капіталу; рівень вищої та математичної освіти; наявність висококласних учених й інженерів; наявність НДІ світового рівня; зв’язок університетів і НДІ з промисловістю.

Найбільший інтерес для науковців і аналітиків, які намагаються оцінити і спрогнозувати технологічний розвиток у деяких країнах, становлять загальний індекс конкурентоспроможності та індекс мікроконкурентоспроможності. Індекс конкурентоспроможності відображає дію трьох груп характеристик: технологій, інституцій, макроекономічного середовища. Відповідно індекс мікроконкурен­тоспроможності складається з двох субіндексів: рівня розвитку національних компаній, якості національного бізнес-середовища.

Найдинамічнішим виявився індекс технологій, який до 1999 р. містив такі характеристики, як: технологічні переваги; рівень використання інформаційних технологій; комерціалізація досліджень; власні нововведення; власні відомі торгові марки; ліцензування іноземної технології; технологічний трансферт унаслідок прямих іноземних інвестицій; упровадження нової технології. Але з 1999 р. цей показник охоплює також захист інтелектуальної власності, використання електронної пошти і комерції та Інтернету. Немає таких характеристик, як власні нововведення, комерціалізація досліджень, власні відомі торгові марки в рейтингу.

У 2001 р. лідером серед країн світу, що були відібрані для рейтингу, є Фінляндія, яка ще у 2000 р. була п’ятою (табл. 3.6). Друге місце як за індексом конкурентоспроможності, так і мікроконкурентоспроможності посіли США. Хоч з 500 найбільших промислових компаній світу (за рейтингом «Financial Times» FT-500) майже половина американські й одна фінська.

Таблиця 3.6

ЗІСТАВЛЕННЯ УКРАЇНИ З РЯДОМ КРАЇН ЗА ІНДЕКСАМИ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ТА МІКРОКОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ У 2000—2001 рр. [174]

Показники	Україна	Росія	Естонія	Китай	Корея	Сінгапур	США	Фінляндія
Індекс конкурентоспро- можності
2000 р.	56	54	—	40	28	2	1	5
2001 р.,	69	63	29	39	23	4	2	1
у т. ч.:
— індекс технологій	63	60	8	53	9	18	1	3
— індекс інституцій	71	61	29	50	44	6	12	1
— індекс макроекономіч- ного середовища	73	57	43	6	8	1	7	10
Індекс мікроконкуренто-спроможності
2000 р.	56	52	—	26	27	9	2	1
2001 р.,	60	58	27	29	28	10	2	1
у т. ч.:
— індекс рівня розвитку національних компаній і стратегій	62	54	32	30	26	15	1	2
— індекс якості національного бізнес-середовища	60	56	26	28	30	9	2	1

Варто зазначити, що одні країни мають переваги в мікроконкурентоспроможності, а інші — в індексі конкурентоспроможності. Наприклад, Сінгапур відповідно 10-те місце і 4-те; Китай — 29-те і 39-те. Крім того, за даними цього дослідження можна визначити сильні і слабкі сторони тієї чи іншої країни. Так, технологічну складову конкурентоспроможності Сінгапура оцінюють як 18-те місце у світі, а макроекономічне середовище — як 1-ше, і в підсумку — 4-те місце за конкурентоспроможністю. А США, згідно з індексом технологій, посідає першу позицію у світі, Фінляндія — третю.

Серед постсоціалістичних країн вражаюче підвищила свою конкурентоспроможність Естонія, зайнявши 29-ту позицію і випередивши окремі високорозвинені країни світу. Ця країна, згідно з індексом технологій, посідає 8-ме місце, але її макроекономічне середовище відповідає, за оцінками фахівців, 43-й позиції.

Якщо розглянути основні чинники, що впливають на інноваційну сприйнятливість (табл. 3.7), то можна визначити, за якими напрямами держави мають конкурентні переваги. Сінгапур створив найкращі умови для захисту інтелектуальної власності. У США функціонує потужний венчурний капітал і сприятливі умови для наукової діяльності. А найбільшу частку у ВВП витрат на НДДКР у 2001 р. має Швеція, випередивши Японію, яка довго була лідером за цим показником.

Якщо розглядати конкурентоспроможність української економіки серед розвинутих держав світу і чинників, які на неї впливають, то відбулося погіршення позицій з усіх розрахункових індексів. Так, у 2001 р. за індексом конкурентоспроможності національна економіка посіла 69-те місце, що нижче на 5 позицій, ніж у 2000 р. Згідно з індексом мікроконкурентоспроможності спостерігається також тенденція погіршення рейтингу на 6 позицій. За технологічним ресурсом Україна посідає 63 місце — останнє серед наведених у таблиці країн (для аналізу були вибрані ті держави, які мають прогресивні тенденції в міжнародній конкурентоспроможності). Серед усіх показників тільки за витратами на НДДКР у ВВП Україна посідає 25-те місце, а за решта показниками — практично останні.

Тому аналіз основних індикаторів конкурентоспроможності української економіки, проведений всесвітнім економічним форумом, показує, що позитивних зрушень в інноваційній діяльності та створенні умов для успішної конкуренції на світових ринках немає. Наука в Україні виявилась однією з тих сфер, для яких наслідки переходу до ринку носили найбільш деструктивний характер.

Отже, основні можливості підвищення конкурентоспроможності необхідно шукати не в спробах модернізації існуючої системи та не у використанні поліпшуючих інновацій, а в упровадженні радикальних нововведень у межах державної інноваційної системи.