1.2. Способи вираження просторових відносин і простору почуттів

Поняття існування в тій формі, в якій воно відображене в мові, неоднорідне. Перше, основне значення існування, як ми вважаємо, відображає представлення про «знаходження» в світі дійсності, чи навпаки, в світі вигадки, казки, фантазії. Запишемо це значення через символ Ex1.

Така трактовка існування відрізняється від філософських концепцій, в яких це поняття не має просторової інтерпретації і будується на протиставленні дійсного, істинного вигаданому, уявному. Виключення складає тільки давньогрецька філософія, в якій існування пов’язувалося з уявленням про знаходження десь. Будемо намагатися показати, що просторова трактовка існування, яка включає в себе уявлення про різні форми існування (в тому числі і в вигаданому світі), більшою мірою відповідає значенню мовних одиниць, точніше відображаючи, таким чином, картину світу, яка створена мовою.

В роботах з логіки стверджується, що вказівка на індивід уже являє собою його існування в указаному філософському розумінні терміну. Внаслідок цього такі речення, як Гомер існував, розглядаються як парадоксальні. Існують різноманітні пояснення припустимості подібних висловлювань. Одна з спроб пов’язана з теорією дескрипцій. В цій теорії речення існування повідомляють не про індивіда, а про властивість.

Не можна повністю прийняти таку трактовку. З лінгвістичної точки зору є очевидним, що іменна група тут не означає властивості. Таку денотативну віднесеність подібні іменні групи отримують лише в особливих синтаксичних умовах і при використанні в функції предикату (Він у вас майже Єсенін). У такому випадку мова може іти про інший тип нереферентного використання. При цьому, як ми б сказали, безпосереднім денотатом мовного знаку служить конструкт–індивідум, визначенний тільки за його властивостями, тобто маючи на увазі деякого абстрагованого носія властивостей. Так, можна вважати, що слово «Гомер» в наведеному висловлюванні характеризує актант ситуації, як того, кому приписується ім’я Гомер і того, кому приписується створення «Іліади» і «Одіссеї». Якщо признати правильною таку інтерпретацію, то відмічений логічний парадокс не буде знятим.

Більш того, подані вище висловлювання сприймаються як повідомлення про «конкретного» індивіда. Запропонована просторова інтерпретація знімає розглядуваний логічний парадокс, незалежно від типу денотативної відповідності іменної групи [10,с.57]. Відповідно до такої інтерпретації представлення актанту ситуації як індивіда має в собі його існування десь, тобто або в світі дійсності, або в світі фантазії, вигадки [10,с.449–450]. На користь можливості такої інтерпретації говорить те, що уявлення про індивід не пов’язане тільки зі світом дійсності. Також на її користь говорить вживання чи можливість додавання локативного члену речення, яке було б не завжди потрібним, якби екзестенційні речення несли інформацію, наприклад , про відповідність описуваної властивості реальній особі чи предмету. Ми часто опускаємо локативний член в тих випадках, коли мова йде про світ дійсності, тому що існування в рамках вказаного простору є основним і тому відповідність саме йому мається на увазі.

Таким чином, ми вважаємо, що одне із значень існування можна інтерпретувати так : займати точку (знаходитися) в світі дійсності (Ех1+) чи, навпаки, в світі фантазії, вигадки (Ех1–).

Приналежність до кожного з цих світів має на увазі і певні властивості об’єктів, що в них «знаходяться». Внаслідок цього тут виникає більш глибокий зв’язок між об’єктом і простором, ніж в випадках простого «знаходження».

В лінгвістиці існує думка, за якою екзистенційні висловлювання відрізняються від локативних тільки за комунікативною структурою висловлювання: екзистенційні речення повідомляють про наявність об’єкту в просторі, а локативні – про те, де знаходиться об’єкт. Ми будемо намагатися показати, що основні екзитенційні моделі мають ще деякі риси, які відрізняють їх від локативних, а саме, вони звичайно говорять про більш тісний зв’язок між об’єктом і простором.

До класу екзистенційних відносять такі слова, як протікати, бувати, мати місце, які використовуються при іменах, що означають події. Про події прийнято казати, що вони існують в часі,а предмети в просторі. Більш точним було б сказати, що і предмети, і події, які представлені в мові (в багатьох мовах) як існуючі і в часі, і в просторі. Але зв’язок подій з часом більш тісний, більш безпосередній. Про предмети можна сказати, що вони існують в деякому просторі в певний момент чи період часу. Навпаки, події існують в часі, який сам належить деякому простору (наприклад, часу дійсності, чи якомусь вигаданому світу, створеному в художньому творі). Їх віднесеність до конкретного простору необов’язкова. Такий тісний зв’язок подій з часом визначається формою їх існування. Події, представленні у мові як ті, що складаються з набору фаз, які змінюють одна іншу: кожна фаза з’являється і зникає разом і з відповідним моментом часу. Внаслідок цього можна сказати, що події «локалізовані» в часі, тобто їх фази розподілені в часовому відрізку і змінюють одна іншу.

Хоча час представляє собою принципово іншу категорію у порівнянні з простором, в певних умовах він може виступати в функції простору (поняття простору в мові, як ми казали, функціональне). Так відрізок часу є простором по відношенню до окремих точок цього відрізку. Крім цього, подія, що розподілена по відрізку часу (наприклад, життя тієї чи іншої особи),може також виступати в функції простору по відношенню до частіших подій, з яких він складається.