7. Інші інститути безпосередньої демократії в зарубіжних країнах:

• референдуми;

Референдум є інститутом безпосередньої (прямої) демок­ратії.

Референдум — це голосування виборців з будь-якого важливого питання державного життя у країні. Питання, пов'язані з призначен­ням і проведенням референдуму, у багатьох країнах регу­люються їх конституціями, законами про вибори чи спеці­альними законами про референдум.

Процедура референдуму дуже схожа на процедуру вибо­рів: і у виборах, і у референдумі беруть участь виборці.

Ці процедури мають також відмінності. По-перше, вони відріз­няються за об'єктом волевиявлення виборців. Під час вибо­рів таким об'єктом є людина (кандидат у депутати чи на ви­борну посаду). При референдумі об'єктом волевиявлення є не людина (кандидат), а певне питання, з якого проводиться референдум, — конституція, поправка до конституції, закон, законопроект, будь-яка проблема, що стосується міжнарод­ного статусу відповідної держави, або внутрішньополітична проблема. По-друге, процедури виборів і референдуму відрізняються за способом визначення результатів голосуван­ня. При виборах вони можуть визначатися як за мажоритар­ною, так і за пропорційною системою, а при референдумі — тільки за мажоритарною.

Суб'єктами ініціативи проведення референдуму є глава держави, парламент, уряд, органи місцевих влад (місцеві ре­ферендуми). Ініціативу проведення референдуму можуть ви­являти також і виборці. Необхідна їх кількість і вся процеду­ра такої ініціативи встановлюються законом.

У конституційному законодавстві та практиці його здійс­нення існує багато форм і видів референдуму.

Своєрідним різновидом референдуму є плебісцит, тобто безпосереднє прийняття народом шляхом голосування будь-якого державного рішення про політичну долю своєї країни чи територію, на якій він проживає. Між референдумом і плебісцитом немає формальної юридичної різниці.

У ряді країн референдум повинен бути проведений на вимогу певної кількості виборців (петиційний референдум). Зокрема, у Білорусі референ­дум призначається президентом на пропозицію не менш, як 450 тис. ви­борців. У Словаччині проведення референдуму оголошує президент на про­позицію парламенту і на вимогу 350 тис. виборців. Інститут петиційного ре­ферендуму встановлений у конституціях Італії, Киргизстану, Латвії, Литви, Словенії, більшості штатів США, Швейцарії та деяких інших держав.

Референдуми класифікують за різними критеріями. За предметом, за змістом питання, що виноситься на голосування, референдуми бувають конституційними, законодавчими і з питань по­точної політики.

Конституційний референдум — це голосування виборчого корпусу, яке звичайно затверджує основний закон, його перегляд або внесення по­правок до нього. Конституційний референдум, що проводиться у федера­тивній державі, може бути загальнодержавним і таким, що відбувається в межах окремих суб'єктів федерації. Порядок проведення таких рефе­рендумів, їх узгодженість з іншими стадіями конституційної нормотворчості в різних країнах мають свої відмінності.

Практика конституційних референдумів поширена в зарубіжних країнах. Найчастіше конституційні референдуми відбувались у Швейцарії та в США. Проведення таких референдумів у США передбачено конституціями сорока дев'яти штатів з п'ятдесяти (крім Делаверу). За весь період існування північноамериканських штатів як незалежних держав, конфедерації і феде­рації тут було винесено на референдуми кілька десятків проектів конституцій і тисячі конституційних поправок, частина з яких була прийнята.

Законодавчий референдум — це голосування виборчого корпусу, яке звичайно затверджує законопроект або скасовує закон, що набув чин­ності. Така форма референдуму визнана конституціями Данії, Естонії, Ірландії, Ісландії, Італії, Латвії, Португалії, окремих штатів США, Швей­царії та інших. Вона знайшла своє відображення і в основних законах, прийнятих в цілому ряді країн, що розвиваються. Законодавчий референдум може мати попередній або наступний характер. У процесі проведення попереднього референдуму на голосування виноситься законопроект. Такий референдум практично завжди є затвер­джуючим, ратифікуючим. Предметом наступного, так званого післяпарламентського референдуму є перегляд закону, який набув чинності. Це скасовуючий референдум.

Конституційній теорії і практиці відомі обов'язкові і факульта­тивніреферендуми. Така класифікація ґрунтується на врахуванні умов і підстав проведення референдуму.

Обов'язковий референдум — це голосування виборчого корпусу, яке обов'язково проводиться з тих питань, що визначені в конституції або в законодавстві. Обов'язковий характер мають плебісцити з територіаль­них питань. Обов'язковими є звичайно конституційні референдуми.

Факультативний референдум — це народне голосування (голосування виборчого корпусу) з питань, визначених у конституції або в законо­давстві, що проводиться лише за певних умов, встановлених там само. Та­ке голосування проводиться не автоматично, а за ініціативою певного числа суб'єктів федерації або адміністративно-територіальних одиниць, державного органу (парламенту, президента тощо), частини депутатів або частини виборчого корпусу.

За юридичними наслідками референдуми можна класифікувати як зобов'язальнііконсультативні. Рішення, прийняте за результатами зо­бов'язального референдуму, має юридичне обов'язкове значення, а у ви­падку консультативного референдуму воно такого значення не має і сприймається як політична порада, висловлена виборчим корпусом. Про­те хоча така порада не має юридичної сили, об'єктивно державні органи не можуть не враховувати народне волевиявлення на референдумі.

До засобів прямої демократії належить також інститут народної за­конодавчої ініціативи.За його змістом визначена в конституції кількість виборців має право поставити в парламенті питання про прийняття закону, і представницький орган зобов'язаний розглянути це питання,

Інститут народної законодавчої ініціативи встановлений також кон­ституціями ряду європейських держав, але тут він не пов'язується з рефе­рендумом. В Італії народна ініціатива здійснюється шляхом внесення у пар­ламент постатейно розробленого законопроекту від імені не менше, ніж 50 тис. виборців. В Австрії кожна пропозиція, що надійшла до центральної виборчої комісії від імені 100 тис. виборців, або однієї шостої частини грома­дян у трьох землях, які наділені виборчими правами, передається на обгово­рення у парламент. Така пропозиція повинна мати форму законопроекту. В Іспанії передбачена можливість реалізації народної ініціативи за умови її підтримання 500 тис. виборців. Така ініціатива не поширюється на проекти органічних законів, законів про оподаткування, міжнародні відносини, а та­кож з питань помилування. У Румунії народна законодавча ініціатива потре­бує підтримки з боку 250 тис. виборців, у Білорусі та Литві — 50 тис., у Кир­гизстані та Югославії — ЗО тис., у Македонії та Словенії — 10 тис. і 5 тис. виборців відповідно, а в Латвії — десятої частини усіх виборців.

Інститут народної законодавчої ініціативи відомий конституціям 22 штатів США. В окремих штатах (Каліфорнія, Орегон) ви­борці мають право ініціювати не тільки звичайні законопроекти, а й проекти конституційних поправок. Іншими словами, тут існує народна кон­ституційна ініціатива.Кількість виборців, які мають підписати петицію щодо такого проекту, визначається в різних штатах у межах від кількох тисяч до половини зареєстрованих. Конституційні ініціативи виборців ви­магають підтримки від 10 до 15 відсотків їх загальної чисельності.

Одним із засобів прямої демократії можна вважати так званий на­родний розпуск представницького органу, запроваджений у ряді швей­царських кантонів. Конституції відповідних кантонів передбачають, що питання про розпуск і переобрання всього складу представницького орга­ну має бути винесене на референдум, якщо цього вимагає певна кількість виборців. Звичайно це та сама кількість виборців, яка може ініціювати проект закону або конституційної поправки. Якщо пропозиція виборців підтримана на референдумі, законодавчий орган розпускається й оголо­шуються вибори його нового складу.

Інститут народного розпуску в даному випадку лише зовні виглядає зверхнім щодо представницького органу. До того ж правом розпуску пар­ламенту в багатьох країнах наділений глава держави, що, однак, не дає підстав говорити про його пріоритет у здійсненні влади або його доміную­че становище в державному механізмі. Інститут народного розпуску там, де він існує, є засобом збалансування цього механізму, поєднання позитив­них якостей прямої і представницької демократії.