Тема 2. Основні культурологічні концепції
Традиційно науки про культуру і природу протиставляються. Під культурою звичайно розуміють надприродні або надбіологічні механізми передачі людського досвіду. Крім генетичного спадкування людині властиве і соціальне, тобто культура. Поділ наук про культуру і природу в XIX ст. здійснили неокантианці В. Віндельбанд і Г. Ріккерт. Науки про природу мають загальну між собою процедуру пояснення (невідоме підставляється під уже відоме). Ці науки за своєю сутністю є монологічними, їхнє завдання - пояснити, узагальнити (провести генералізацію), встановити закони. Науки ж про культуру пов'язані з індивідуалізацією, розумінням смислу. Їхнє завдання – зрозуміти, тобто з'ясувати мотиви дій людей. Це є розуміючі науки, які говорять про значущі системи. Головним тут є не закон, а смисл і цінність. Цінністю можна вважати все те, що має сенс більш ніж для двох суб'єктів, засвідченою третьою стороною. Цінності історичні, вони міняються. Є цінності, що переходять із епохи в епоху. Втім, абсолютних цінностей немає. Так звані вічні цінності насправді також історичні, але строк їхнього функціонування достатньо великий, оскільки вони являють собою загальнолюдське надбання. Якщо розглядати як цінність людське життя, то воно є цінністю в іншому смислі, воно є умовою існування культури індивіда і суспільства, їхніх цінностей.
Виходячи з життя, доцільно припустити, що культурологія є наукою не лише про якісь цінності, але й про потреби людей, які саме й визначають і стимулюють спрямованість ціннісних орієнтацій суспільства. Таким чином, можна зазначити, що об'єктом культурології є культура, а її предметом - культурні потреби і цінності людей Способи виділення в будь-якій науці предмета з об'єкта є такими: виявлення об'єктивних зв'язків і відносин; конструювання (довільне) аксіом і деконструкція. Остання заснована на сумніві в існуванні будь-якої реальності. Її придумали стародавні скептики, а популярною в науці вона стала завдяки роботам Ж. Дерріди. Піддаючись сумніву щодо реальності, ми послідовно приходимо до сумніву в самому сумніві й тим самим сумніваємося існування культурних явищ, інтересів, цінностей.
Як і при яких умовах існує предмет вивчення у культурології? Оскільки цінності умовні, тобто виникають за певних умов, необхідно вивчати ці умови. Звідси можна зробити висновок, що культура займається трансляцією цінностей від людини до людини при задоволенні культурних потреб. На відміну від природи, культура є наслідком практичного перетворення природи і людини. Результатом такого перетворення є штучний світ значущих систем (артефактів), які містять у собі сукупність суспільного досвіду. Артефакти - це те, що створює людина (так, ліс - це є природне явище, а якщо ж взяти до розгляду таке явище як парк, його місце в людських потребах і цінностях, то це вже є культура). Тобто, все, що утворено людьми, є артефактами. Артефакти – це складові частки матеріальної і духовної культури.
Однак, культура – це не все те, що гідно передачі від людини до людини. Культура - це не все, що створене людьми, адже в суспільстві існує і некультура, звідси суперечки про цінності є нескінченними. Історія культури є наукою, що вивчає артефакти. Слово культура є похідним від слова культ, від оброблення чогось. Мова зберегла це значення (наприклад, культура злаків). Історія культури має своїм предметом зародження, відтворення, поширення і критику культурних цінностей на основі соціальних потреб, що задовольняються нею. Культурологія - гуманітарна та аксіологічна наука (аксіологія є вченням про цінності). Ціннісне багатство культури залежить від інтенціонального багатства індивідів (інтенція - це спрямованість суб'єкта на світ об'єктів, серед яких інтенсивність одних вище, ніж інших).
На 60-е роки ХХ ст. французькі соціологи Пенто та Гравитц виділили 250 визначень культури. Сьогодні говорять уже про більш ніж 500 визначень культури. Перше визначення поняття культури Э. Тайлора просто перераховувало сфери культури: мораль, закони, магію, звичаї і т. д. В. Віндельбанд бачив у культурі сукупність цінностей. Для Ю. Лотмана культура є моделюючими знаковими системами, що передають досвід поколінь. М. Петров визначає культуру як сукупність способів освоєння і трансляції значень. А. Моль розглядає культуру як складну кібернетично керовану інформаційну систему. Найбільш просто й олюднено визначив культуру Д. Неру: як володіння собою та увага до інших. Велике різноманіття визначень культури свідчить про складність проблеми.
Поняття культура є центральним у культурології. Його характерною рисою є надзвичайна багатозначність інтерпретацій, тобто полісемантизм (від лат. poly - багато, греч. semanticos - позначаючий). Багатозначність розуміння терміна культури обумовлена різноманіттям реальних форм існування культури як явища, що у різні часи й у різних народів виділялося в самобутні мовні структури. Термін культура вперше зустрічається у Цицерона (походить від латинського culture, виробленого від слова colore - зрощувати, обробляти ґрунт, займатися землеробством). Пізніше термін культура інтерпретувався вже з позиції вдосконалювання природи людини - її виховання, навчання, освіти. В античній свідомості поняття культури ототожнювалося з поняттям пайдейя, тобто освіченістю. В епоху середньовіччя слово культ уживалося частіше, ніж культура. До ХVII ст. термін культура не мав самостійного вживання (використовувався тільки в словосполученні, означаючи поліпшення чого-небудь: cultur juries вироблення правил поведінки, culture lingual - удосконалювання мови і т.і.). Німецький мислитель С. Пуфендорф уперше використовує цей термін стосовно людини штучної, тобто вихованої у суспільстві, на противагу людині природній, неосвіченій. В XVIII ст. термін culture став використовуватися в протиставленні терміну naturale (природа). В епоху Просвітництва термін культура набув морально-ціннісного характеру (культура як втілення щирої людяності, справді людського буття). Водночас культура розглядалася і як реально існуючий, і як історично мінливий спосіб життя людей.
Сучасний рівень використання поняття культура характеризується вживанням терміна культура у двох значеннях -у широкому смислі (до культури відносять всі загальноприйняті форми життя, що затвердилися в суспільстві (звичаї, норми, інститути, включаючи державу й економіку); і у вузькому смислі, коли межі культури збігаються із межами сфери духовної творчості, з мистецтвом, моральністю, інтелектуальною діяльністю.
Дослідники пропонують різні класифікації наукових визначень культури. Так, у класифікації А.С. Карміна виділяються наступні групи визначень культури: антропологічні, ціннісні, адаптивні, історичні, функціональні, семіотичні, символічні, герменевтичні, идеаційні, психологічні, дидактичні. А.І. Кравченко класифікує різноманітні визначення культури по таких групах: описові визначення; визначення, що зв'язують культуру із традиціями або соціальною спадщиною суспільства; визначення, що підкреслюють значення для культури правил, що організують людську поведінку; розгляд культури як сукупності форм придбаної поведінки, характерної для деякої групи або суспільства в цілому й які транслюються з покоління в покоління.
У сучасних дискусіях про сутність культури можна виділити, принаймні, п’ять основних типологічних підходів, що висувають на перший план ті або інші її сутнісні характеристики:
культура як сума соціальних досягнень, завдяки яким людина виділяється з природи і виходить за рамки біологічної детермінації;
культура як загальний рівень розвитку суспільства, його освіченості і раціональності на шляху від дикості до цивілізованості;
культура як специфічна система норм, цінностей і смислів, що відрізняє одне суспільство (співтовариство) від іншого і визначає самобутність культури;
культура як особлива сфера і форма діяльності, яка зв’язана з мисленням, художньою культурою, прийнятими нормами поводження тощо;
культура як духовний вимір усякої діяльності, у якому формуються мотиви, принципи, правила, цілі й змісти діяльності, як духовний компонент суспільного буття.
При всій розмаїтості підходів до розуміння культури в них чітко проглядається стародавня, як і сама філософія, дихотомія: речі – ідеї. З одного боку, культура розуміється як сукупний результат людської життєдіяльності, що утворює своєрідне тіло суспільства, його речовий субстрат, про що можна судити навіть за назвою – ямна культура, катакомбна культура, культура багатовалікової кераміки. З іншого боку, не тільки в теорії, але й у повсякденній практиці освіти й виховання культура розглядається як інструмент духовного розвитку людини, реально оформлений в історично конкретну систему духовних цінностей. Наприклад, зміст вузівських курсів по теорії й історії світової культури в основному зводиться до викладу еволюції форм світогляду, виховання й освіти, художніх досягнень людства і т.п.
Не рятує від еклектики й спроби представити культуру як своєрідну етикетку (код) або індикатор ступеня зрілості суспільства, що виражає досягнутий людством рівень історичного розвитку, обумовлений відношенням людини до природи і суспільства. Методологічна уразливість такого підходу виявляється відразу ж як тільки ми намагаємося застосувати його до аналізу реального культурного процесу: як і ким визначається цей рівень?, у якій системі мір, розрахунків, показників можна установити культурну приналежність людини або суспільства?
Усвідомлюючи очевидну теоретичну безпорадність запропонованого розуміння культури, автори намагаються конкретизувати його: культура містить у собі не тільки предметні результати діяльності людей (машини, технічні спорудження, результати пізнання, твори мистецтва, норми права і моралі тощо), але й суб’єктивні людські сили і здібності, реалізовані в діяльності (знання, уміння, виробничі й професійні навички, рівень інтелектуального, естетичного і морального розвитку, світогляд, способи і форми взаємного спілкування людей у рамках колективу і суспільства). Однак в такому випадку поняття культура не має власного змісту тому що розчиняється у всіх конкретних формах людської діяльності, стає тотожним поняттю суспільство. І посилання на рівень розвитку тут недоречні, так само як недоречне зіставлення по рівню культурності народної і професійної музики, культур майя і народів Африки, християнської і мусульманської релігії і т.п.
Подолання суперечливості, а значить і теоретичної неспроможності подібних концепцій культури, можливо лише за умови урахування теоретико-методологічних помилок, які здійснюються авторами у їх створенні. Найбільш розповсюдженою з них є наївно-реалістичне, у своїй сутності дитяче прагнення представити культуру предметно у виді речей, їхніх властивостей і відносин, ідей, цінностей, духовних якостей людини і т.п. Наївний реалізм повсякденної свідомості примушує шукати предметний денотат культури, чуттєво відчуваєму опору мислення, що особливо характерно для позитивістські орієнтованого напрямку в культурології і філософії культури. Але в такому випадку стає неможливим зробити теоретичний стрибок від особливого до всезагального, абстрагуватися від незліченної безлічі конкретних проявів культури і виділити універсальне в їхньому змісті, те, що поєднує найрізноманітніші явища й схоплюється в понятті культура.
Як випливає з цитованого вище визначення культури, перерахування предметного змісту культури неминуче веде авторів у дурну нескінченність, наближаючи в межі до визначення культура – це усе, що є в суспільстві або, що теж саме, ототожненню понять культура і суспільство. Указуючи на слабкість натуралістичного підходу до аналізу складних соціальних явищ Маркс, у свій час, саркастично помітив, що вартість тим і відрізняється від удовиці Квіклі, що не знаєш як за неї взятися. Не існує специфічно культурного предмета або особливого культурного знання. Неможливо відрізнити культурний стіл або культурну формулу від некультурних. Уявлення про устрій світу, бузувірські форми прикраси або присвяти в дорослих у первісному суспільстві такі ж безсумнівні прояви культури як і сучасна наука, мистецтво, техніка, як би не противилася цьому свідомість сучасної людини.
Культура не є щось самостійне, існуюче предметно, як фізичне явище, саме по собі. Культура існує лише як властивість, момент, спосіб, у який існує і розвивається суспільство. Культура це специфічна форма соціального руху і розвитку, суть якої складається у використанні досвіду попередніх поколінь. Культура існує там, де є історична наступність. Зі зникненням традиції зникає і культура. Тварини також використовують досвід попередніх поколінь. Але цей досвід зв’язаний у генетичній програмі, наслідуваної організмом. На відміну від генів, культура являє собою сукупність неспадкоємної інформації і тому здатна, з одного боку, до необмеженого росту, акумулюванню інформації безлічі поколінь, а з іншого боку – до необмеженого перебору й синтезу елементів (варіантів) цієї інформації.
Суспільство це, насамперед, люди, що володіють свідомістю, і продукти їхньої діяльності. Соціальні закономірності реалізуються лише у свідомій діяльності людей, тобто повинні бути в тій або іншій формі усвідомлені людьми. У процесі цієї діяльності відбувається опредмечування соціальної інформації в матеріальному субстраті суспільства: його предметна фізична форма перетворюється в культурну форму, що несе в собі в закодованому (скам’янілому) виді досвід соціальної діяльності. Практичне застосування й використання подібного роду речей зв’язано із розпредмечуванням закодованого в них культурного досвіду, його актуалізації і наступного „опредмечування” в соціальній діяльності. У цьому нескінченному „опредмечуванні” та „розпредмечуванні” неспадкоємної інформації й криється фундаментальна сутнісна характеристика культури.