1. Матеріальна допомога

У документі під назвою «Протокол наради завідуючих біржами праці Донбасу від 10.12.1924 р.» знаходимо повідомлення, що до лютого 1924р. грошова допомога, яку виплачували страхові каси, була основним видом підтримки, а з поширенням громадських робіт – перетворилася на другорядний захід. Зазначалося, що за 1924 рік виплати отримали 41 866 осіб, загальна сума становила 244.349 крб. [11]. Але вони виплачувалися в окремих випадках, таких як відсутність громадських робіт при крайній скруті безробітного або його хворобі, прибуття згідно демобілізації та для збереження тієї робочої сили, яка мала високу кваліфікацію [12]. Окрім цього, плата за комунальні послуги та помешкання скасовувалася або надавалася зі знижкою 50%, що певною мірою зменшувало статтю видатків в особистому бюджеті непрацевлаштованої людини.

Місцевий журнал у 1924 р. інформував населення Донеччини, що право на грошові виплати мали підлітки, кваліфіковані робітники і працівники розумової праці вищої кваліфікації, незалежно від їхнього стажу. Для некваліфікованих робітників наявність стажу протягом одного року була необхідною умовою, а для службовців – протягом трьох років [13].

Дещо раніше ІІ Всеросійська тарифна конференція затвердила інший перелік вимог. За умови обов’язкової реєстрації у відділі праці та відсутності інших засобів для існування право на державне соціальне забезпечення мали:

• кваліфіковані робітники й службовці державних підприємств, звільнені у зв’язку зі скороченням штатів та закриттям підприємства;

• некваліфіковані робітники та службовці, що працювали в установах та підприємствах не менше двох років;

• усі робітники та службовці, що були прикріплені до тимчасово закритих підприємств [14].

Що стосується розмірів допомоги, вони також не були постійними. Так, взимку 1924 року для кваліфікованого робітника замість норми у ½ ставки середньомісячного заробітку в Донбасі була встановлена норма у 2/3 цієї ставки; для некваліфікованих – ½ ставки замість ¼. Більше того, було змінено і сенс поняття „середній заробіток”. Так, якщо у січні він становив 10 крб., то вже у лютому і березні – 14 крб. Таким чином, некваліфікований робітник, що отримував виплату у розмірі 2 крб. 50 коп. у січні 1924 р., у лютому і березні 1924р. – вже 7 крб., а кваліфікований – 10 крб. замість 5руб. [15].

Але з часом економічна ситуація в країні потроху стабілізувалася, трудящі почали заробляти більше, а рівень допомоги безробітним залишався майже незмінним. Фактичний розмір матеріальної допомоги безробітним становив у 1926/1927 рр. для першої категорії таких осіб – 10 крб. на місяць, другої – 7 крб. 50 коп. На утриманців сплачувалось лише 2 крб. [16].

Існують відомості про тривалість виплат: спочатку грошову допомогу сплачували протягом 6 місяців, згодом – протягом всього терміну безробіття.

Окрім зазначених виплат побутували разові, об’єктом яких були чітко визначені верстви населення. Так, у доповіді на нараді комітету Донецької губернської біржі праці, що відбулася 24 січня 1925 р., повідомлялося : „На допомогу тим, хто зазнав скорочення, ми отримали від НКТ 28.000 крб., з яких розподілено на місця 15.180 крб. Ці кошти виділено місцям для видачі багатосімейним співробітникам в середньому по 5 крб. на особу” [17].

Зіставлення розмірів матеріальної допомоги з цінами того періоду свідчить, що це був досить низький рівень забезпечення, але він рятував від голоду.

Безробітним, які мали родини, надавалися доплати на членів сім’ї: 15% допомоги на одну особу, 25% - на двох, 35% - на трьох та більше осіб [18].

Отже, на початковому етапі НЕПу матеріальна допомога займала провідні позиції у справі підтримки безробітних. Вона характеризувалася плутаним визначенням категорій одержувачів коштів, нечіткими термінами та розмірами виплат.