6. Етнонаціональні виміри і механізм вдосконалення українського суспільства

Сучасний розвиток українського суспільства потребує нових підходів до організації суспільного життя, осмислення нової суті суспільства і національної політики з урахуванням регіонально-територіального виміру. Основні принципи етнонаціопальної політики слід застосовуватися з урахуванням суспільно-політичного, економічного та духовного розвитку суспільства, конкретних проблем етнічних груп у відповідних регіонах. А будь-яким діям має передувати аналіз соціально-економічної та етнопрофесійної структури конкретного регіону, його найважливіших характеристик щодо існуючих та потенційних етнокультурних проблем. Усе це може послужити суттєвою підставою для співпраці держави та національностей, національного відродження етносів і територій на загальноукраїнському й регіональному рівнях.

Головна мета етнорегіональної політики — забезпечення реалізації національних потреб, конфесійних особливостей різних спільнот, не ігноруючи загальнонаціональних стратегічних інтересів держави.

Йдеться про створення необхідних умов та механізмів регенерації національного життя народів, збереження та розвиток національних культур, мов, традицій, про їх духовну співтворчість. Регіони, будучи етнічно неоднорідними за складом населення, територіальне відтворюють культуру різних національностей. Тому кожен з них повинен мати власну програму оптимізації міжетнічних відносин. У зв'язку з цим децентралізація має поєднуватися з сильним місцевим самоврядуванням. Розширення прав, можливостей місцевих співтовариств може сприяти розв'язанню багатьох проблем міжетнічних відносин, благотворно впливати на збереження традицій та своєрідності етнічних культур.

Гармонійна етнорегіональна політика дає змогу інститутам влади, державним службам наблизитися до потреб, запитів та інтересів різних за культурою груп, що мешка-ють в одній державі. Вона має брати до уваги етнічні параметри соціально-професійної стратифікації суспільства, що особливо важливо у зв'язку з ринковими реформами, трансформацією державної власності. Не менш важливою є національно-територіальна специфіка ринкового господарства, що працює на горизонтальних зв'язках та враховує сезонні особливості, професійні традиції, потреби населення, регіону.

Управління міжетнічними відносинами в політичній сфері — головна ланка в системі етнонаціональної політики. Політичними регуляторами міжетнічних відносин є державний лад, принципи державної діяльності, політична система, система демократії загалом, конституційні та правові норми, політичні відносини. І якщо система суспільних відносин є об'єктивним регулятором міжетнічних відносин, то держава як політичний інститут. Безпосередній орган управління етнонаціональними відносинами. Державний управлінський лад не може дискримінувати етнонаціональну сферу, нав'язувати їй принципи державного життя, а повинен бути в системі цих відносин.

Ефективна етнонаціональна політика потребує і відповідно інформаційно-аналітичного забезпечення, яке передбачає:

 розробку соціального паспорта регіону;

 вивчення соціальної, професійної, національної структури, де-мографічної ситуації та динаміки розвитку регіону;

 аналіз структури політичних сил, мети політики й поведінки національних груп, партій та рухів, дії національних еліт і адміністративних апаратів;

 вивчення політичних та економічних установок й поведінки основних груп національної, соціальної, політичної й адміністративної структур регіону;

 вивчення динаміки соціальної й політичної обстановки в регіоні, факторів напруженості та безпеки;

 узгодження конфліктних альтернатив політичного й економічного розвитку регіонів.

Національне відродження передбачає:

 відновлення споконвічне притаманних українству духовно-моральних і культурно-мистецьких цінностей;

 гуманізацію і демократизацію міжетнічних відносин, попередження етнонаціональних конфліктів;

 збереження територіальної цілісності, відмову від територіальних зазіхань, застосування сили в розв'язанні будь-яких спірних питань;

 етнічну, політичну консолідацію кожного етносу на ґрунті спіль-ності культурно-історичного минулого, національних цінностей та інтересів.

При цьому недопустимими є будь-які протиставлення одного етносу іншим, прояви агресивності, національного егоїзму, національної зверхності тощо. Першорядної ваги набуває формування національної (етнічної) свідомості, самобутніх культурних цінностей всіх етносів, національно-патріотичного виховання.

Шлях, який обрала Україна, — це побудова такої держави, яка дотримуватиметься принципу національних інтересів та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному аспекті. Об'єднуючим чинником у процесі державотворення стала ідея України як вітчизни всіх громадян, що пов'язали свою долю з українською землею. У сфері міжетнічних відносин Україна дотримується принципу множинності — підтримки й розвитку етнічної та культурної самобутності всіх національностей країни. Водночас одним із пріоритетів є зміцнення єдності та солідарності українського суспільства, формування самосвідомості та патріотизму всіх громадян.

Від національного самопочуття українців залежить духовний розвиток усіх інших етнічних груп України, міжнаціональна злагода в суспільстві. Тому важливим є створення умов для їх етнокультурного розвитку. Це питання регулюють і регламентують Конституція України, законодавчі акти, відповідні державні програми. Зважаючи на наслідки багатовікової політики денаціоналізації в багатьох регіонах України, окремі аспекти національного буття українського етносу потребують спеціальної державної підтримки. Забезпечуючи життєдіяльність українців, держава покликана гарантувати рівні права усім громадянам незалежно від їх національного походження, сприяти вільному розвитку їхніх культур і мов.

Українська держава виходить із того, що в поліетнічному суспільстві соціально-економічні та духовно-політичні перетворення повинні узгоджуватися з політикою у сфері міжнаціональних відносин, засадами якої є:

 конституційне гарантування рівних можливостей для участі громадян в усіх сферах суспільного життя незалежно від їхньої національності;

 визнання національних прав особи невід'ємною частиною прав людини та громадянина, її основних свобод;

 дотримання балансу загальнонаціональних, регіональних та етнічних інтересів;

 забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин, сприяння збереженню їхніх культури, мови і традицій;

 відновлення прав депортованих етносів, не допускаючи при цьому нових дискримінаційних утисків за національно-культурними ознаками;

 створення атмосфери взаєморозуміння та терпимості, культурного діалогу між усіма етнічними групами, громадянами незалежно від статі, віри, національного походження, соціального стану та місця проживання;

 розвиток поліетнічного українського суспільства на засадах діалогу, мирного розв'язання конфліктів, відмови від застосування сили, крім адекватних дій при загрозі масового порушення прав людини та окремих етнічних спільнот;

 використання існуючих та сприяння у створенні нових міжнародних механізмів захисту прав та свобод українців у зарубіжних країнах.

Реалізація цих принципів передбачає, що запровадження у дію одного із них не повинно призводити до порушення інших і потребує: створення відповідних законних (легітимних) механізмів, прийняття правових норм, які на практиці забезпечували б здійснення та втілення вищезгаданих принципів у життя; приєднання України до міжнародних угод, пактів, конвенцій ООН, ОБСЄ, Ради Європи, що визначають права людини, права національних меншин; співробітництва з міжнародними організаціями та незалежними експертами щодо оцінки ситуації міжетнічних відносин в Україні.

Формуючи механізм забезпечення національних прав, Україна виходить з безумовної поваги до прав людини, її основних свобод, з визнання верховенства закону. Водночас усі громадяни, незалежно від їх етнічної належності, повинні дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її державну самостійність, територіальну ціліс-ність, поважати мову, культуру, традиції, звичаї, релігійну самобутність один одного.

Поліетнічний склад населення України спонукає державу до пошуку відповідного механізму її функціонування, який упереджував би протистояння за етнічною, культурною чи мовною ознаками. Висока оцінка українцями внеску всіх етнічних груп країни в здобуття нею державної незалежності, поєднується з прагненням цивілізованого співжиття з ними за принципами рівності, гуманізму і соціальної справедливості, рівної участі в розбудові Української держави. Водночас, як національна більшість, вони повинні усвідомлювати відповідальність за всебічний розвиток національних меншин, стан міжнаціональних відносин. У процесі формування демократичної, соціальної, правової держави актом гуманізму та історичної справедливості є відновлення прав кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців, які за національною ознакою були примусово переселені з території України. Засуджуючи цю злочинну діяльність сталінізму. Українська держава докладає зусиль для їхньої правової, політичної, соціальної та культурної реабілітації. Визнано право осіб, яких було насильницьки виселено, та членів їхніх родин на повернення в місцевості, де вони постійно проживали до депортації. Однак здійснення цього права не має порушувати права і законні інтереси громадян, які нині проживають у цих місцевостях.

Загалом ця політика зорієнтована на забезпечення компактності проживання переселених народів з метою створення сприятливих умов для задоволення їхніх етнічних, культурних та духовних потреб. Держава гарантує особам-репатріантам право на збереження та розвиток культурної спадщини, отримання освіти рідною мовою, що повинно сприяти всебічній та рівноправній участі громадян і їх об'єднань у консолідаційних процесах українського суспільства. Передусім це стосується відродження та розвитку кримсько-татарської, болгарської, вірменської, грецької, німецької та інших культур.

Повернення й облаштування депортованих осіб має і зовнішньополітичний аспект. Йдеться про залучення до участі у фінансуванні, матеріально-технічному забезпеченні процесу переселення (компенсації за проїзд, залишене житло, перевезення багажу, облаштування на новому місці, пенсійне забезпечення тощо) країн—учасниць СНД шляхом укладання відповідних двосторонніх угод. Одночасно вишукуються нові механізми залучення фінансової й матеріальної допомоги від державних, громадських та благодійних організацій Німеччини, Туреччини, Греції, Болгарії, вірменської діаспори, міжнародних організацій та фондів.

Державотворчість відкрила широкі можливості для співробітництва із українцями, які проживають за кордоном, для їхньої участі в політичному, соціально-економічному й духовному розвитку країни. Політика України щодо осіб українського походження, які є громадянами інших держав і з точки зору міжнародного права розглядаються там як національна меншина, формується з урахуванням її зобов'язань перед світовим співтовариством згідно з міжнародними стандартами в галузі прав людини, законодавством зарубіжних країн, а також власним. До основоположних міжнародно-правових документів з цього питання належать: Статут ООН, Загальна декларація прав людини. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права й факультативний протокол до нього. Декларація ООН про права осіб, які належать до національних, етнічних, культурних, релігійних і мовних меншин та інші документи.

Відповідно до принципів міжнародного співробітництва в основі налагодження зв'язків будь-якої держави із родинною меншиною, що проживає в іншій країні, є, з одного боку, право цієї держави на захист родинної меншини, з іншого — право меншини на зв'язок з державою походження. Україна ратифікувала основні міжнародні документи, що містять норми захисту меншин. Дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо забезпечення прав національних меншин у своїй державі, формуючи власну законодавчу базу в цій сфері, Україна прагне, щоб аналогічно були захищені права зарубіжних українців у країнах їхнього громадянства. Водночас передбачається, що така діяльність не повинна перешкоджати процесам інтегрованості українців зарубіжжя в суспільства, де вони проживають, адаптації до місцевих культур, встановлення атмосфери взаємоповаги та толерантності між усіма особами незалежно від етнічних, культурних, мовних та інших ознак у межах країни їхнього мешкання.

Діяльність України у формуванні міжнародно-правового механізму співробітництва із зарубіжними українцями передбачає:

 внесення до міжнародно-правових документів по-ложень про всебічну підтримку українців у країнах їхнього розселення;

 сприяння реалізації заходів захисту та підтримки зарубіжних українців через посольства та консульські установи;

 укладання двосторонніх угод, розробка та реалізація двосторонніх програм забезпечення потреб національних меншин України та країн-партнерів;

 участь у міжнародних переговорах та консультаціях з метою поліпшення становища осіб, які належать до національних меншин;

 використання міжнародних механізмів, що дають змогу державам та окремим особам надсилати інформацію з питань дискримінації в міжнародні організації;

 звернення до міжнародних механізмів врегулювання конфліктів, коли національні механізми правового захисту в державі проживання українців упереджені та по-літизовані;

 сприяння розвиткові безпосередніх зв'язків та співпраці як державних, так і недержавних організацій з представниками родинних меншин за кордоном;

 заохочення прикордонної співпраці.

Не менш важливим є створення необхідних умов для духовно-культурного взаємообміну із зарубіжними українцями, розширення його обсягів, участь державних, громадських організацій у здійсненні спільних програм, проведенні різноманітних заходів, взаємному обміні духовними здобутками. Втілення цих засад у життя сприятиме створенню українських навчальних закладів, центрів української культури й мистецтва, забезпеченню потреб в українських книгах, підручниках, періодиці.

Українська держава виходить з того, що правові процедури та політичні методи, що ґрунтуються на принципах і нормах міжнародного права, є надійними механізмами запобігання конфліктних ситуацій, ефективного здійснення її політики у сфері міжетнічних відносин. Своєчасне узгодження етнічних інтересів, задоволення культурних і духовних потреб осіб різних національностей, сприяння вільному розвитку кожної етнічної групи та розкриттю її духовного потенціалу, перетворення етнічної багатоманітності на джерело позитивного взаємовпливу та прогресу — важливі чинники консолідації українського суспільства.

НАЦІОНАЛІЗМ

Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Микола Сціборський

Ідея незалежної української державності була центральною не тільки у творчості представників консервативного напряму української політичної думки. Головну увагу обгрунтуванню цієї ідеї приділяли також ідеологи ше двох напрямів політичної думки — націоналістичного і націонал-демокра-тичного. Найвідомішими представниками націоналістичного напряму є М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський. Вони вважали, що до революції 1917 p., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою, а найголовніше — неготовими виявилися її провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальних демагогів і маніпуляторів привабливими гаслами. Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість українського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців. Засновником українського націоналістичного руху вважається М. Міхновський.

Громадський і політичний діяч Микола Міхновський (1873—1924), навчаючись на юридичному факультеті Київського університету, 1893 р. приєднався до таємної студентської націоналістичної групи «Братство Тарасівців» і розробив її основні політичні засади. Метою групи проголошувалося досягнення повної державної незалежності України.

У 1900 p. М. Міхновський виголосив у Полтаві й Харкові промову, що вийшла окремою брошурою у Львові під назвою «Самостійна Україна» і стала програмним документом утвореної в цьому ж році у Харкові Української революційної партії. «Самостійна Україна» вважається першим програмним документом українського націоналізму. Зазначивши, що світ вступив у нову фазу свого розвитку — боротьбу народів за самовизначення, а український народ перебуває в становищі «зрабованої нації», М. Міхновський порушує питання про можливості її національного визволення. Як юрист, він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою 1654 р. За цим документом Україна — самостійна держава з республіканським устроєм — вступила у договірні відносини з Московською монархією як «вільний з вільним» і «рівний з рівним». Основні статті угоди спрямовані на збереження політичної самостійності української держави під протекцією московського царя, який не мав права втручатись у внутрішні справи України. Оскільки пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то Україна має всі правові підстави для порушення угоди і здобуття політичної самостійності.

Та самих лише юридичних підстав, зауважує М. Міхновський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної національно свідомої верстви — інтелігенції. Інтелігенція польського походження розбудовувала Польщу, діяла в інтересах Росії. Лише нинішня інтелігенція не хоче миритися з пануванням чужинців на своїй землі й виступає з вимогами захисту інтересів власної нації.

Однією з основних причин втрати українцями державності М. Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Ідея національного солідаризму найповніше була сформульована в «X заповідях УНП» — заснованої М. Міх-новським Української народної партії. «Заповіді» мають важливе значення для розуміння політичної позиції їх автора, українського націоналізму в цілому, тому наведемо їх тут дослівно:

«І. Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей — отеє національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, шо вона народилася на світ на те, шоб здійснити цей ідеал.

II. Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас.

III. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

IV. Усюди і завсігди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

V. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові і тобі.

VI. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

VII. Не зробись ренегатом-відступником.

VIII. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України. ЇХ. Допомагай своєму землякові поперед усіх. Держись купи.

X. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили і відваги; не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш»3.

Потрібно сказати, що у своїй громадській і політичній діяльності М. Міхновський сповідував ці заповіді впродовж усього життя. У 1912 р. в Харкові він майже цілий рік видає газету «Сніп», у якій друкує статті націоналістичного характеру. Бере участь у створенні в липні 1917 р. у Лубнах націоналістичної Української демократично-хліборобської партії, а у грудні цього року — в об'єднанні в одну партію (Українську партію соціалістів-самостійників) всіх націоналістичних груп і течій. Намагається створити українську національну армію. Бере участь в організації в липні 1917 р. в Києві заколоту проти московсько-більшовицького впливу.

М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту «Самостійна Україна» (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом — Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-економічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою. Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального. Хоч би якими великими не були завдання соціальної революції, вона, на його думку, не принесе справжнього звільнення поневоленій нації.

Якщо М. Міхновський був засновником українського націоналістичного руху, то публіцист і громадсько-політичний діяч Дмитро Донцов (1883—1973) виступив його головним ідеологом. Він був членом Української соціал-демократичної робітничої партії, Партії хліборобів-демокра-тів, редактором низки періодичних видань, автором численних творів, найвідомішими з яких є «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944).

Філософським фундаментом поглядів Д. Донцова був ідеалізм з його приматом духовного над матеріальним. Відповідно до своєї філософської позиції мету існування нації він убачав не в матеріальних, а в духовних благах. Ідея добробуту й матеріального блага приноситься ним у жертву ідеї честі та слави, благополуччя одиниці — величі нації в цілому, тому що тільки в межах національного організму існують і творяться духовні цінності. Ідея примату духовного над матеріальним обґрунтовує і принцип ієрархічності у внутрішньому устрої держави. Належність до того чи іншого стану визначається не за соціальною, а за психологічною ознакою.

Д. Донцов заперечував традиційний український націоналізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та автономістичні ідеї. Натомість він сформулював концепцію нового — інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Інтегральний націоналізм передбачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою світогляду, покликаною об'єднати населення в народ і перетворити його в націю. Чинність націоналізму означає дійовість, а не пасивну споглядальність.

Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя. Росіянам, доводив Д. Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, тоді як Україна культурою, засадами в соціальному й політичному житті залишилася з Європою. Тому основною заповіддю зовнішньої і внутрішньої політики України мусить бути «повна сепарація від Росії». У праці «Підстави нашої політики» Д. Донцов стверджував, що призначення України — бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він вбачав зміст української національної ідеї.

Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова найповніше викладена у його праці «Націоналізм». У ній він писав, що починаючи з XVIIT ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій — інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, раціоналізму, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування. Воля має бути зорієнтована на боротьбу за поширення української ідеї та національне визволення.

Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям. Розуміючи, що традиції минулого українців не дуже сприяють державотворенню, Д. Донцов переорієнтовує увагу на майбутнє. Головною ознакою нації стає ідеал політичного владарювання, державної незалежності. На відміну від В. Липинського, для якого створення держави було підставою для формування нації, для Д. Донцова саме поява нації, її прагнення до самостійного політичного життя є необхідною передумовою створення власної держави.

Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна грунтуватися на романтизмі, фанатизмі та аморальності. Романтизм є догматичним, отже, релігійним за своїм характером відчуттям, що в історії часто постає у формі різних легенд і міфів. Фанатизм випливає з релігійного характеру догматизму, бо віруючі дивляться на свої ідеї як на правду, обов'язкову для всіх. Фанатизм є аморальним, він суперечить буденній моралі, оскільки звичайні люди керуються у своїх діях не загальнонаціональними, а передусім власними інтересами, що виправдовує існуюча мораль. Аморальність у політиці означає можливість використання будь-яких засобів для досягнення політичних цілей.

Необхідною умовою національного поступу, перетворення маси в націю Д. Донцов вважав формування національної політичної еліти як державотворчого елемента. Цей елемент він називає по-різному: аристократією, провідною верствою, ініціативною меншістю, правлячою кастою. Говорячи про головну причину всіх історичних бід українців, Д. Донцов зазначає, що вона полягає не в географічному розташуванні України, не у власне національній свідомості широких мас, а у виродженні державотворчого елемента, відсутності власної провідної верстви. У найвідповідальніші історичні моменти українська еліта виявлялася не гідною свого народу і свого призначення. Тому першочерговим завданням українського націоналізму є формування саме провідної верстви, гідної завдань, що стоять перед нацією.

Провідна верства має визначитися своїм окремим становищем у суспільстві та окремими, тільки їй притаманними, державотворчими функціями. Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди земних інтересів і земної праці, які приносять суспільству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча ж верства — це аристократи духу, для яких земля — передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем.

Крім відчуття духу землі, для належності до провідної верстви необхідні ще й інші ознаки. Це, по-перше, шляхетність, яка виявляється в домінуванні духовного над матеріальним, прагненні до високих ідеалів, цінуванні ідеалів честі, слави й морального обов'язку. По-друге, мудрість, здатність до розуміння тих одвічних законів, на яких тримається світ у цілому й суспільство зокрема. По-третє, мужність, що проявляється здатністю жертвувати своїм життям в ім'я загального блага, виконувати своє призначення, незважаючи ні на що. Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націоналізму, за Д. Донцовим, мало бути «творче насильство», що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.

Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки і вважав, що політичний сепаратизм, спрямований насамперед проти російської державності, є необхідною умовою виживання української нації.

Д. Донцов поділяв нації на панівні і непанівні і вважав, що сильніші нації мають перемогти слабших і «накинути» їм свій спосіб життя. Він виходив з того, що гуманізм і демократія несумісні з національною волею, національною ідеєю і тому на них не слід зважати.

У 20—30-х роках, коли в Європі поширювалася фашистська ідеологія і в деяких країнах були встановлені фашистські режими, ідеї Д. Донцова набули популярності в середовищі галицької молоді. Його націоналізм став ідеологічною основою програми Організації українських націоналістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до націоналістичних організацій.

Свою модель майбутньої української державності, заснованої на ідеях націоналізму, запропонував один із лідерів ОУН Микола Сціборський (1897—1941). Свого часу він був офіцером У HP, з 1920 р. перебував в еміграції. Є автором низки праць — «Робітництво і ОУН», «ОУН і селянство», «Націократія», «Нарис проекту Основних Законів (Конституції) Української держави» та ін.

Якщо Д. Донцов сформулював головні засади ідеології нового націоналізму, то М. Сціборський був автором політичної доктрини цього націоналізму. Вона грунтується на концепції національної революції, яка мала проводитись «власними силами української нації». Рушійною силою революції мало бути селянство. Підставою революції мали стати гасла приватної власності на землю, загальної солідарності усіх свідомих сил України.

Гостро критикуючи демократію, соціалізм і монархізм, М. Сціборський сформулював концепцію націократії як альтернативної їм форми держави. За його визначенням, націократія — «це режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою усіх соціально корисних верств, об'єднаних — відповідно до їх суспільно-продукційної функції — у представницьких органах державного управління»4. Обстоюючи гасло ОУН «Держава вище партій і класів», М. Сціборський заперечував право політичних партій на участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптимальним засобом здійснення державної влади на час національної революції. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка виконувала б диктаторські функції.

Після певного періоду диктатури та стабілізації національної державності в Україні має встановитися республіканський лад, за якого влада мусила бути в руках націократії. Тоді законодавчу владу матиме Державна Рада — національний парламент, депутатів якого обиратимуть усі громадяни. Очолюватиме державу Голова — вождь нації, якого обиратиме Національний Збір. Членами Збору будуть депутати Державної Ради, Всеукраїнської Господарської Ради, представники Крайових Рад і профспілок. Голова держави буде одночасно і прем'єр-міністром, призначатиме міністрів, які звітуватимуть перед ним. Він наділятиметься також низкою інших важливих повноважень: правом законодавчої ініціативи, розпуску парламенту, вето на прийняті ним закони, буде головнокомандувачем збройних сил. На чолі місцевих адміністрацій стоятимуть представники центрального уряду на місцях, вони ж будуть Головами Крайових Рад. Політичні партії стануть непотрібними. Функції політичного керівництва виконуватиме ОУН, яка буде не політичною партією, а загальнонаціональним рухом.

Націократія М. Сціборського є своєрідним поєднанням елементів політичної доктрини фашизму та президентської форми республіканського правління. За його проектом Україна мала стати республікою з жорстким авторитарним політичним режимом і політичним керівництвом націоналістичної організації.

Ідеологія нового українського націоналізму тією чи іншою мірою є теоретичною засадою діяльності політичних організацій націонал-радикального спрямування в сучасній Україні. До таких організацій належать або належали Конгрес українських націоналістів, Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Українська консервативна республіканська партія, Організація українських націоналістів в Україні, Українська національна асамблея, Українська народна самооборона та деякі інші.

27