1.4. Професійна культура в структурі професійної майстерності соціального працівника.

Вимоги, які висуваються щодо будь-якої форми суспільної діяльності, і соціальної роботи також, незмінно пов’язуються з культурою, оскільки вона є необхідною умовою ефективності будь-якої праці.

Поняття культури в найбільш загальній формі ‑ це суспільно напрацьована, сукупна здатність живої колективної діяльності до перетворення світу відповідно до законів природи, суспільних потреб та мети суспільної життєдіяльності [21].

Аналіз наукової літератури свідчить про те, що феномен „культура” є багатозначним, відрізняється складністю та варіативністю. Незважаючи на велику кількість визначень поняття „культура”, можна виділити такі основні положення:

• сутність культури ‑ гуманістична, людинотворча, полягає в конкретизації загальнолюдських цінностей стосовно кожної людини;

• продуктом й одночасно творцем культури є людина;

• головним джерелом культури є діяльність людини;

• культура поєднує у собі способи та результати діяльності людини;

• культуру розглядають як механізм, що регламентує та регулює поведінку й діяльність людини, оскільки людина є її носієм та ретранслятором;

• культура ‑ специфічно людський спосіб буття, який визначає весь спектр практичної та духовної активності людини, її можливої взаємодії з навколишнім світом і собою.

Отже, людина культури ‑ це духовно багата особистість, яка володіє творчими здібностями, віддана своїй справі, захоплена нею, незалежна особистість, здатна до самовизначення у світі культури. Для неї притаманні:

• самостійність суджень у поєднанні з повагою до поглядів інших людей;

• почуття самоповаги;

• здатність орієнтуватися у світі духовних цінностей у навколишньому середовищі;

• уміння вирішувати та нести відповідальність за свої вчинки;

• здійснювати самостійний вибір змісту своєї життєдіяльності, стилю поведінки, способів розвитку.

Розглядати поняття „культура” неможливо окремо від поняття „діяльність” тому, що обидві ці категорії є історично взаємообумовленими.

В процесі розвитку суспільства склалася досить розвинена диференціація видів і форм діяльності:

- залежно від масштабів суб’єкта розрізняється: суспільна, колективна й індивідуальна діяльність,

- за способом виконання виділяється: фізична та розумова, теоретична та практична,

- за сферою прояву – економічна, політична, духовна, екзистенціальна та соціальна діяльність.

В контексті нашого посібника нас цікавить саме соціальна діяльність.

Словосполучення „соціальна діяльність” за семантичним змістом є достатньо багатозначним, в одному контексті воно означає природу діяльності в суспільстві в цілому, вказує на те, що її джерела, чинники та результати обумовлені інтересами суспільства, тобто носять суспільний характер.

В іншому контексті словосполучення „соціальна діяльність” часто ідентифікується з діяльністю людей в соціальній сфері, в рамках якої відбувається становлення та розвиток соціальної структури, соціальних інститутів, соціального статусу людини.

„Соціальна діяльність” асоціюється з поняттями „соціальна політика”, „соціальне партнерство”, „соціальне забезпечення” „соціальне благополуччя” та „соціальна робота” [16].

Як суспільне явище та поняття соціальна робота є одним з видів і способів соціальної діяльності, що має свою специфіку, яка виражається в тому, що даний вид соціальної діяльності носить активний характер, його об’єктом і суб’єктом є люди; головним засобом і метою є не маніпулювання, а взаємодія, результатом якої стає забезпечення соціального функціонування та вдосконалення людини, а отже, і всього суспільства.

В широкому розумінні соціальна робота – це соціальна діяльність суспільства по забезпеченню соціалізації людини взагалі. У вузькому – предметом соціальної роботи є ресоціалізація людини, надання допомоги та створення умов людям з обмеженими можливостями через свій фізичний, психічний, розумовий стан в отриманні або відновленні соціального функціонування [16].

Таким чином, соціальна діяльність є видом культури соціального працівника, як об’єкта і суб’єкта соціуму.

У філософській та соціологічній літературі немає єдності в тлумаченні поняття „професійна культура”. Майже в усіх дослідженнях основою професійної культури є загальна культура ‑ рівень освіти, характер світогляду, ставлення до праці, загальна вихованість, коло інтересів та запитів, норми повсякденної поведінки [2].

Загальна культура включає етичні, загальноосвітні, релігійні та інші знання, якими повинен володіти та керуватися в своїй діяльності кожен член суспільства, незважаючи на його професійну приналежність. Професійну культуру складає комплекс знань, умінь, навичок, володіння яким робить фахівця кожного конкретного виду праці майстром своєї справи [16].

На думку більшості дослідників, професійна культура фахівця відображає його прагнення вдосконалення своєї діяльності та своєї особистості. Професійна культура соціальних працівників – це повсякденний вияв ними засвоєного соціально-педагогічного досвіду суспільства в практичній діяльності: поведінці, спілкуванні, управлінні, вихованні [16]. Вона водночас є нормою діяльності, поведінки, та комплексною програмою його подальшого розвитку. Це реальність та ідеал у діалектичній єдності, у ній втілено історично перевірені гуманістичні традиції науки та практики, а також сучасні вимоги до фахівця соціальної сфери. Це гармонійно розвинені інтелектуальні, емоційні, естетичні й етичні якості та дії соціальних працівників, що дають можливість їм орієнтуватися в навколишній дійсності.

Структура професійної культури соціального працівника містить в собі наступні елементи:

1. професійно-педагогічний елемент;

2. загально-політичний елемент;

3. духовно-моральний елемент – це культурний потенціал соціального працівника, який створює можливості для виконання ним культурно-утворювальної функції для реалізації загальнолюдської культури в професійній діяльності.

Основу культурного потенціалу соціального працівника складають:

• знання, інформація, ерудиція фахівця в галузі літератури, мистецтва;

• здатність до передачі культурних досягнень;

• сукупність духовно-моральних якостей соціального працівника [20].

А. Капська розглядає аспекти професійної культури, виділяючи ціннісний (аксіологічний), технологічний й особистісно-творчий компоненти [18, с. 4-16].

Аксіологічний компонент формування професійної культури утворений сукупністю педагогічних цінностей, створених людством і своєрідно включених у цілісний соціально-педагогічний процес на сучасному етапі розвитку освіти. У навчально-виховному процесі майбутні соціальні працівники опановують ідеї та концепції, здобувають знання й уміння, що складають гуманістичну технологію соціально-педагогічної діяльності. Процес постійної оцінки, переосмислення загальнолюдських цінностей, переносу поширених ідей та педагогічних технологій у нові умови, уміння у старому, давно відомому побачити нове, оцінити його; засади моральності, що продукують любов до людей, гуманізм стосунків; громадянська та соціальна відповідальність, духовна культура, ‑ все це складає фундаментальний компонент професійної культури фахівця.

Технологічний компонент професійної культури містить у собі способи та прийоми професійної діяльності майбутніх соціальних працівників. Цей компонент розкриває шляхи здійснення професійної діяльності, способи задоволення потреб у спілкуванні, в одержанні нової інформації, у передачі набутого досвіду. Володіння спеціалістом сукупністю прийомів і засобів свідчить про його професійну культуру. Серед необхідних навичок і знань особливе місце займають: уміння працювати командою, вміння організовувати діяльність або певну справу, співпереживання, вміння вислухати та почути, уміння логічно мислити та правильно, переконливо передавати свої думки й наміри клієнту, навички самовдосконалення, оперативна активність та готовність як вияв знання різноманітних способів діяльності та вміння їх застосовувати.

Оскільки, професійна культура соціальних працівників реалізується у поведінці спеціаліста, виявляється у взаємодії, у спілкуванні, то складовими змісту професійної культури є технології взаємодії, технології спілкування, технології розв’язання конфліктів, технології організації діяльності індивіда чи групи в середовищі, тощо [18].

Складовою професійної культури є також культура почуттів (особистісно-творчий компонент). Йдеться про формування здатності любити, співпереживати, пишатися, віддавати себе, мучитися каяттями совісті, про виховання найширшої гами вищих переживань, без яких спілкування та праця соціальних працівників не має високих результатів. Її вияв ‑ це здатність висловлювати, з приводу тих чи інших явищ, кваліфіковані судження морального, естетичного, політичного, правового, релігійного чи філософського характеру [20].

Елемент професійної культури соціального працівника ‑ організаційна культура, яка дозволяє забезпечити на різних рівнях процеси надання соціальних послуг. Соціальний працівника повинен сам мати навички організатора та передавати їх клієнтам.

Отже, професійна майстерність соціального працівника формується на базі загального особистісного розвитку (освіти) та має велике значення для подальшого культурного становлення особистості, тобто працює схема: загальна та функціональна грамотність → освіченість → професійна компетентність → професійна майстерність → професійна культура – професійний менталітет.

Професійна культура соціальних працівників – це у стосунках з колегами та клієнтами діяти у відповідності з загальнолюдськими цінностями, моральними нормами; поважати приватне життя клієнта.

Таким чином, основою для формування професійної культури соціальних працівників є його особистісні якості та його попередня культура, а умовою її цілеспрямованого розвитку є удосконалення процесу професійної підготовки майбутніх соціальних працівників у вищому навчальному закладі.

Розвинена професійна культура фахівця ‑ це гарант виправдання соціальних сподівань: лише завдяки їй соціальний працівник може здійснити той тип діяльності, якого вимагає та очікує від нього суспільство. Тому професійну культуру соціальних працівників не можна спрощувати до системи спеціальних, вузькопрофесійних знань, умінь та навичок. Це поняття є ширшим і містить у собі духовний потенціал особистості соціального працівника, інтелектуальні, емоційні та практично-дієві компоненти його свідомості.