2. Визначні художники-ілюстратори хх ст. Та значення їх творчості для українського мистецтва.

До художників старшого покоління означеного періоду належить Василь Касіян (1896–1976). Ґрунтовну фахову підготовку отримав у Празькій академії образотворчих мистецтв. Працював у найрізноманітніших графічних техніках: гравюра на металі, лінолеумі, дереві, рисунку олівцем і пером, акварелі, літографії.

В “Енциклопедії українознавства” В. Касіян характеризується як “... дуже плідний і всесторонній мистець у всіх графічних техніках/.../з 1927 р. змушений працювати на замовлення, виконуючи велику кількість пропагандистських творів (радісні обличчя колгоспників під час голоду, зображення “квітучої України” в час ліквідації української інтелігенції, панегіричні цикли, присвячені Леніну, Сталіну і т.д.)” [7 c. 984]. Проте Україна, український народ, його історія, його біль і страждання і, попри все, – надія і сподівання на кращу долю – ось лейтмотив творчості художника. Тож не випадково В.Касіян звертається до творчості Великого Кобзаря.

Сприйняття поезії Т. Шевченка через проблеми сучасності позначилося уже в першому проілюстрованому художником “Кобзарі” (1934). Своєрідною композиційною побудовою гравюр було розташування персонажів по колу біля центральної особи, на яку звернуто увагу всіх присутніх. У роботах художника немає узагальнено трактованих постатей. Кожний образ характерно-індивідуальний.

У повоєнні роки продовжується творча співпраця художника з письменницею О.Іваненко над повістю “Тарасові шляхи”. До цієї теми В.Касіян повертався впродовж двох десятиліть. Було декілька перевидань, до яких В. Касіян виконав ілюстрації. І до кожного нового видання він створював нові ілюстрації, навіть якщо звертався до вже опрацьованої раніше сюжетної фабули. (Додаток В. Рис. 1 – 4)

Серед майстрів, які, подібно до В. Касіяна, поєднали в своїй творчості різні етапи розвитку української графіки, слід назвати і Олександра Довгаля – заслуженого діяча мистецтв України (1904–1961). Становлення художника припало на 20-і роки, з яких він виніс памфлетно-сатиричний, загострений стиль своїх гравюр. У творчому доробку майстра – “Вибрані оповідання” Марка Вовчка, “Товариші” Панаса Мирного, “Вибрані твори” П. Тичини. Ілюстрації до “Ярослава Мудрого” І. Кочерги в стилі давньоруської книжкової мініатюри що отримали схвальний відгук автора. Створив цікаву станкову серію “Класики світової літератури”, яку виконав у різноманітних графічних техніках.

Працюючи над ілюстраціями, О. Довгаль звертав головну увагу на психологічний зміст літературного твору, тому часто будував сюжети на протиставленні характерів головних героїв.

Чи не найяскравіше втілення етапів розвитку української книжкової графіки знайшло вияв у діяльності Валентина Литвиненка (1908–1979).

Митець створив ілюстрації до повісті І. Франка “Захар Беркут”, в яких відтворив улюблений світ героїчних характерів та романтичних мрій. Звертався до творів російської класики: поеми О. Пушкіна “Мідний вершник” (1951) та повісті М. Салтикова-Щедріна “Історія одного міста” (1954–1955). Але найулюбленішими стали казкові анімалістичні образи, які в інтерпретації художника отримують риси людських характерів. Художник ілюстрував казку Л. Толстого “Три ведмеді” (1953), власні казки (1959), казки Лесі Українки – “Біда навчить” (1960) та І.Франка– “Осел і лев” (1967). (Додаток В. Рис. 5 – 8)

Серед митців старшого покоління провідне місце, безумовно, належить Михайлу Дерегусу (1904–1997). Його твори важко розглядати у хронологічній послідовності – вподобавши близькі до власного ліро-епічного світосприйняття теми, майстер неодноразово повертався до них, змінюючи техніки, сюжетні лінії, композиційні побудови, щоразу знаходячи і відкриваючи нові грані змістовних інтерпретацій. Результатом творчих шукань художника стали образи, що є класичними в українському мистецтві. Це – козак Голота і лірник, Б.Хмельницький і В. Нечай, літературні персонажі Остап і Тарас Бульби, шевченкова Катерина і Мавка з “Лісової пісні”, герої українських народних дум та “Вечорів на хуторі біля Диканьки”.

Малюнки М.Г. Дерегуса ілюструють основні історичні етапи, відображені в романі, і відмічають найбільш гострі психологічні моменти розповіді. Його майстерне проникнення в образи книги, знання епохи донесли до читача живі образи героїв минулого [10 c. 33].

У середині 50-х років гостро дався взнаки розрив між великими досягненнями ілюстрації та загальним станом мистецтва книги в цілому, між серйозними здобутками художників у розкритті ідеї літературних творів, характерів їх героїв та виразністю, гостротою графічних засобів, до яких зверталися митці. Ілюстрації на вклейках, цілком втративши зв’язок з виданням, набули значення станкових творів, що живуть самостійним, осібним від книжки життям.

Не останнє місце займали вимоги радянської влади до ілюстрування. Зосереджувалася велика увага на вихованні у дітей почуття громадянського обов'язку, патріотизму, що значило: прославляння СРСР та підкорення ідеологічним поглядам та принципам. Найбільше від таких поглядів страждала дитяча книжкова графіка, так як художники змушені були повністю відхилятися від змісту твору й зображувати те, що диктували "вищі інстанції". У пізнавально-навчальному плані зображення може пояснювати, унаочнювати окремі фрагменти текстового повідомлення, наголошувати на важливих деталях. Юний читач краще сприймає ті чи інші оцінні моменти з ілюстрації, ніж з тексту – зображення здатне доволі сильно впливати на емоційну сферу дитини, формувати її ставлення до описаного в творі. Ілюстрація тут ніби підказує загальну оцінку ситуації, незалежно від того, як до цього ставиться автор. Зображення в книзі допомагає розставити акценти і визначити власне ставлення. Це одразу зрозуміла радянська влада, і зробила все, щоб нав'язати "вигідну" партії думку дітям через ілюстрації [8].

Одним з митців, якому разом з іншими представниками молодшого покоління судилося докорінно змінити стан справ у мистецтві книжкової ілюстрації, є Сергій Адамович (1922–1998).

Художник постійно шукає нові засоби образотворення, зокрема, звертається до лінориту. Як наслідок цих пошуків виник ілюстраційний цикл до “Землі” О.Кобилянської. Гравюрам притаманна декоративність і в той же час чітка графічність, головна роль відводиться плямі й силуету, а білий колір паперу активно будує тональне звучання аркушів. Контрастність гравюри підкреслює драматичне напруження розгортання сюжету. Надзвичайно виразною є портретна галерея головних героїв, в яких через розкриття душевних порухів і характерів художник майстерно передає емоційний лад літературного твору.

Якщо творчість майстрів старшого покоління помітно об’єднує спільність образно-стилістичних засобів, яка дещо порушується лише відмінністю індивідуальної манери, то молодше покоління незмінно прагне до особистої неповторності. Це є властивим і для творчості Анатолія Базилевича (1926). В його творчому доробку ілюстрації до творів Я.Гашека, Г. Квітки-Основ’яненка, М.Шолохова, Т. Шевченка, І. Котляревського. Він залюбки працює над творами дитячої літератури, відтворюючи чарівний світ казок О.Пушкіна, Г.-Х. Андерсена, Ш. Перро, І.Франка, українських народних казок. Визначальною рисою його творчості є гумористична спрямованість, водночас художнику підвладні ліричні та епічні теми. Особливістю його образної мови є прагнення максимально наблизитися до стилю літературного твору, дати глибоку психологічну характеристику головним героям, що досягається завжди вдало знайденим серед друзів і знайомих типажем.

Найвищою вершиною в творчості А. Базилевича означеного періоду стала робота над “Енеїдою” І. Котляревського. Художник підійшов до “Енеїди” не як до припалої порохом старовини, а як до живого, співзвучного почуттям і думкам наших сучасників літературного твору [2, c. 18]. В ілюстраціях майже немає сюжетно-оповідних аркушів. Головні колізії твору відображаються через розкриття характерів персонажів, які найчастіше виступають на абстрактному тлі. (ДодатокВ. Рис. 9 – 12) Свого часу деякі ілюстратори робили наголос на етнографічному колориті, деякі звертали основну увагу на сатиричне звучання або героїко-епічний пафос поеми. Власне лише А. Базилевичу вдалося наблизитися до народної суті творчості Котляревського [11, c. 172].

У творчому доробку Георгія Малакова (1928–1979) – ілюстрації до 130 книжок. Серед загальновідомих імен світової класики (А.Конан-Дойль, Р.Кіплінг, Г. Бічер-Стоу, В. Скотт та інші) й імена сучасників художника (В.Нестайко, Ю.Бедзик, О. Бердник, В. Владко, О.Гончар, Б. Чалий та ін.). Блискуче виконання в техніці акварелі ілюстрацій до дитячих книжок, виразно-лаконічні малюнки пером до книжок воєнної тематики, робота в техніці ліногравюри в ілюструванні історичних романів.

Однією з його улюблених тем стала фантастика. Це, зокрема, “Аргонавти Всесвіту” В.Владка (1956), “Поза часом і простором” О. Бердника (1957), “Людина-амфібія” О.Бєляєва (1957), “Туманність Андромеди” І. Єфремова (1960).

Полярно протилежною темою до фантастичного світу пригод стали події з реального життя, свідком і учасником яких був сам Г. Малаков. Страхіття війни, бачені підлітком, стали згодом провідною темою у творчості, в тому числі й у книжковій графіці.

Серед ілюстрацій на воєнну тематику особливе місце займає тема – діти на війні: “Кавалер Ордена Слави” Я. Гримайла (1955), “Сторожка в Малому Риті” А.Диклича (1957), “Діти моря” П. Сєвєрова (1970) – це оповідь про перерване війною дитинство.

Зображення дитинства як казкового світу, коли ще віриться у дива, у можливість звірів чи ляльок таємно спілкуватися між собою, постає в ілюстраціях Г. Малакова до дитячих творів та казок. “Як і чому” Р. Кіплінга (1957), “Пригоди Робінзона Кукурузо” В. Нестайка (1963), “Хатина дядька Тома” Г. Бічер-Стоу (1969), “Дивовижна одісея Феді Кудряша” В.Росіна і В. Суслова (1960), “Кіт у чоботях” Ш. Перро (1984) та ін. – у них втілились і висока професійна майстерність художника і його життєрадісна, невгамовна, весела вдача. (Додаток В. Рис. 13, 14)

Друга половина 50-х років XX ст. ознаменувалася активними пошуками молодими художниками нових виражальних засобів, що сприяли б асоціативно-узагальненій передачі змісту.

Найпослідовніше ці тенденції проявились у творчості Георгія Якутовича (1930–2000), що створив ілюстрації до “Fata morgana” (1959) та “Тіні забутих предків” (1967) М.Коцюбинського, українських народних казок (1961, 1962), до “Ярослава Мудрого” та “Свіччиного весілля” І. Кочерги (1963), “Козака Голоти” М.Пригари (1966), “Сонетів” М. Рильського (1969), “Захара Беркута” І.Франка (1971), “Слова про Ігорів похід” (1977). (Додаток В. Рис. 15 – 17)

Творчість провідних майстрів старшого покоління 1950 – 1980-х років в українській книжковій графіці позначена високим професіоналізмом, що ґрунтувався на міцній академічній основі. Спираючись на академічну виучку і досвід своїх вчителів, молоді художники-ілюстратори нової генерації вдалися до активних новаторських пошуків, звернули увагу на розробку всього арсеналу засобів творення книги, прагнули до національної своєрідності художнього стилю і образного втілення творчого задуму.